АНТИЧНА ЛІТЕРАТУРА - Оксана Гальчук - 2008

ВИСНОВКИ

Античність (разом із християнством) - упродовж тисячоліть здійснює беззаперечний вплив на європейську культуру, створюючи у процесі дуже складної взаємодії певний синтетичний тип художньої свідомості, який виявився досить життєстійким: наскрізь суперечливим, але достатньо плідним і гнучким, здатним моделювати і проектувати системи духовних цінностей.

Антична культура й література зокрема стали передумовою подальшого розвитку світової літератури й мистецтва, разом із тим і української літератури. Концепція античності в українській літературі від найдавніших часів і до ХХ століття зазнала певної змін. Хронологічно вона розпадається на окремі періоди й характеризується не тільки різним ставленням українських культурних діячів до античності, а й інтенсивністю її засвоєння та якісною значущістю.

Перший етап засвоєння античної культурної спадщини представниками давньої української літератури дослідники визначають як період від кінця Х ст. до перших десятиліть ХУІ ст. (хоч Ю.Микитенко, вважає, що відлік слід вести ще з дохристиянських часів). Ознакою цього періоду є те, що спостерігалася загальна тенденція несприйняття античної художньої спадщини як “поганської”. Адже в цей час у Київську Русь-Україну активно проникали елементи переважно давньогрецької культури в її теологічно переосмисленій візантійсько-болгарсько-сербській рецепції. Щодо елементів римської культури, то інтенсивне їхнє функціонування починається з другої половини ХУ — початку ХУІ ст., коли з _ посиленням загрози католицизму в Україні виникла потреба ведення боротьби з цією ідеологією, що вимагало знання латинської мови й римської літератури.

З другої половини ХУ ст. розпочинається новий етап розвитку концепції античності в українській літературі. В. Яременко вважає цей час початком “першого відродження” української культури, коли Юрій Дрогобич вписав “якісно нову сторінку національної культурної гордості”. Особлива роль у сфері засвоєння античної культурної спадщини в цей період належала професорам Львівської ставропігійської й Луцької братських шкіл, а також Києво-

Могилянської академії, які започаткували традицію використання в оригінальній творчості античних сюжетів, мотивів, образів та строфічних і метро-ритмічних форм і перші в нових суспільно- політичних і культурних умовах звернулися до перекладацької діяльності, а в курсах поетики й риторики — до літературно- критичного аналізу античної літератури.

“Перше відродження” української літератури закріпило традицію засвоєння елементів античної культури, змінивши лише на певний час напрямок і шляхи цього засвоєння — не через Константинополь, а через Рим, Падую, Венецію, щоправда, уже в католицькій, латинсько-польській редакції. Як зазначав Д.Чижевський, “... замість повороту до Візантії Україна повернулася обличчям на Захід”. Цим самим було створене підґрунтя нового періоду в розвитку концепції античності в українській літературі.

Античні джерела, по-новому відкриті й переосмислені добою Ренесансу, а не нав'язані в догматичній православно-візантійській інтерпретації, з-під утиску якої українська література поволі вивільнялася, стали важливим фактором розвитку національної духовності. У певному значенні античність навіть стала провідною категорією художньої свідомості, засвідчуючи її ренесансні ознаки, “дзеркалом для розвитку власного письменства”.

В українському духовному житті цього часу закладається погляд на людину, значною мірою сформований під впливом античних культурних традицій. Українські поети кінця XVI — початку XVII століття, стверджує Ю. Ковалів, “втаємничені в естетику артистичного індивідуалізму, в ідеал гармонійної краси та наново відкритої природи, ... запрошували античні музи до Львова чи Києва, уподібнювали Київські гори до Парнасу, а води Дніпра — до Кастальського джерела. Їх передовсім цікавили гуманістичні принципи, завдяки яким в Україні формувалася, на жаль, пізніше занедбана, ідея “аристократизму духу” (а не крові), найповніше виявлена в символі козака чи мандрованого філософа, ідея неповторної людської особистості”.

Новий погляд на світські науки та потребу їхнього вивчення, що було вимогою часу, як нова концепція підходу до використання античної культурної спадщини був підтриманий багатьма тогочасними культурно-освітніми діячами України і реалізувався в

їхній діяльності. Від появи “Віршів” К.Саковича, “Євхаристеріона” С.Почаського та інших поетичних та прозових творів першої половини XVII століття й до поезії І.Величковського, прози Д.Туптала, перекладів І.Мальцевича — ось шлях засвоєння античної художньої спадщини на українському ґрунті в XVI — XVIII столітті, вершинним явищем якого стала художня та філософська творчість Г. Сковороди.

Наступний етап формуванням концепції античності пов'язаний, звичайно, з появою “Енеїди” І. Котляревського. У цьому творі своєрідно сприйнята античність, з'єднана в єдиному сплаві з народною сміховою культурою, фольклором, відіграла певну роль у становленні нової української літератури.

З появою та розвитком романтичних тенденцій в українській літературі розпочинається новий етап в освоєнні античної спадщини. І хоча в посланні “Ученим членам руської Матиці (Нового року 1849)” А. Могильницький, “гадає, що українська поезія має спиратися не на класичних зразках, а на власнім народнопоетичнім набутку”, інтерес романтиків до національних джерел творчості, до народної мови та національного фольклору, що передбачалося їхньою естетичною програмою, не виключав, однак, і звернення до античності. Акцент переноситься на давньогрецьку літературу й міфологію. Як відомо, широко використовував античні мотиви, сюжети й віршовані форми і в поетичній, і в драматургічній творчості М. Костомаров (“Еллада”, “Давнина”, твори російською мовою “Зллиньї Тавриди” і “Кремуций Корд”). Крім того, у праці “Слов'янська міфологія” вчений подавав тлумачення міфології слов'ян через цілу систему зіставлень з історії різних культур, зокрема й античної.

Органічно й закономірно як один із шляхів орієнтації “на Європу” сприймається звернення до античних мотивів і образів П.Куліша. Так, поема Куліша “Україна” задумувалася як національна епопея гомерівського зразка. І хоча авторові не вдалося стати “українським Гомером, поема стала спробою наблизити українського читача до класичної спадщини. Як і ідилія “Орися”, основою якої стала шоста пісня Гомерової “Одіссеї”. Античний “слід” віднаходимо і в поезії Я.Щоголіва. Окремою сторінкою є творчість Т.Шевченка, особливо пізнього періоду, в якій осмислення античної художньої традиції відбувається на всіх рівнях - тематичному, образному, поетикальному.

З другої половини ХІХ ст. і до початку ХХ ст. в українській літературі формується новий підхід у сприйнятті античності. Якщо раніше засвоєння античної художньої спадщини відбувалось у формі перекладів та переспівів, використання письменниками у власних творах сюжетів, мотивів, образів, строфічних і метро- ритмічних структур античного походження, то в зазначений період починається не тільки художнє, а й літературно-критичне та наукове дослідження літератури давніх греків і римлян, започатковане І.Франком. У його творчості, а також В.Щурата, Лесі Українки, Л.Старицької-Черняхівської, В.Самійленка та багатьох інших письменників антична художня спадщина переосмислюється згідно актуальних проблем національного духовного розвою.

Вершинним виявом розвитку концепції античності в українській літературі першої третини ХХ ст., та й власне, як і, на жаль, всього ХХ століття, стала творчість київських неокласиків, і зокрема М.Зерова. Наскрізною у їхній творчості стала ідея “аристократизму духу”, а її втіленням виступає образ Поета (митця), який орієнтується передовсім на духовні цінності. Через ідею автономності окремої особистості поети-неокласики йшли до парнасизму, якому в розумінні естетичної програми властиве відстоювання права на автономію мистецтва. Використання античних тем, мотивів, образів і поетичних форм у творах неокласиків набуває символічного звучання. Звернення до “греко-римської давнини” перетворюється на мистецьку форму протистояння “масовій” літературі, творам низького художнього ґатунку, а в більш широкому сенсі — спробі звести українську літературу й культуру на роль другосортної, неспроможної творити мистецтво світового рівня. Визначним явищем стали збірки М.Зерова “Антологія римської поезії”, “Елегії і сонети”, “Камена”, лірика П.Филиповича і М.Рильського, що репрезентували так зване “діонісійське” начало поезії, на відміну від зеровського “аполлонійства”. Розгром “п'ятірного грона” та фізичне знищення Зерова, Филиповича й Драй-Хмари брутально обірвали злет української неокласики і зробили неможливим подальший повнокровний розвиток концепції античності в Україні другої третини ХХ століття. Проте функціонування античних елементів

виразно простежується у творчості українських поетів діаспори — Є.Маланюка, І.Качуровського, Михайла Ореста, Юрія Клена та інших, які й продовжили в нових історичних умовах традиції київських неокласиків.

Пошуки письменниками ХХ ст. античних відповідників своїм ідейним і естетичним шуканням тривали: у творчості письменників-шістдесятників була відроджена традиція елітарної поезії, яка вимагала орієнтації на високу культуру образу, на кращі традиції світового письменства. Античні мотиви й образи творять світ поезії Ліни Костенко, І.Драча, М.Вінграновського та ін. Пізніше, вони по-новому звучатимуть в інтелектуальній прозі В.Шевчука, “химерних” романах П.Загребельного, В.Земляка, Є.Гуцала, історичних повістях В.Мушкетика. Кінець ХХ ст. зі своїми соціальними, екологічними й політичними катаклізмами не зменшив актуальності великої спадщини “живої античності”, адже, як писав І.Франко, її зрази “... мали силу обновити європейську людність... Вони й досі не перестали запліднювати нашого духу й творять непохитну основу нашої цивілізації”.