АНТИЧНА ЛІТЕРАТУРА - Оксана Гальчук - 2008

ВСТУП ДО КУРСУ АНТИЧНА ЛІТЕРАТУРА

• Географічні й історичні межі античної цивілізації, її політико-економічні засади

• Античний гуманізм

• Особливості античної літератури

Географічні й історичні межі античної цивілізації, її політико-економічні засади

Термін “античний”, “античність” походить від лат. слова antiguus — “давній”, “стародавній”. Тобто, антична література — це давні літератури Європи, літератури давніх греків і римлян. Щоправда, “давніми” вони є лише, так би мовити, з обмеженої “європейської” точки зору. Дійсно, греко-римська цивілізація є найстародавнішою цивілізацією Європи, але розвинулася вона значно пізніше, ніж цивілізації Сходу: задовго до античності вже існували розвинуті культури й літератури Стародавнього Єгипту, країн Межиріччя, Китаю, Ірану, Індії. Але саме з вивчення курсу античної літератури розпочинається вивчення зарубіжних літератур в європейських університетах ще з часів Відродження (з ХІV століття бере початок традиція вивчення давніх (давньогрецької і латинської) мов і літератур (давньогрецької і римської) як основи гуманітарної освіти), оскільки з усіх найдавніших письменств вона досягла найвищого розвитку.

Здобутки античної літератури лежать в основі багатьох сучасних літератур Європи. З теорій античних авторів - Аристотеля, Платона, Горація - до ХІХ століття виходили основні концепції літератури та літературної творчості. Пам'ятки античної літератури тривалий час визнавалися зразками художньої творчості, а порівняння письменників із античними вважалося найвищою похвалою (так, “малороссийской Сапфо” називали Марусю Чурай). Система жанрів європейської літератури з її чітким поділом на ліричні, драматичні та епічні жанри розвивалась із системи жанрів античної літератури.

Антична література — це літератури Давньої Греції і Давнього Риму, тобто літератури середземноморського кола епохи рабовласницької формації, що розвивалися упродовж Х - ІХ ст. до н.е. до ІV — V ст. н.е.

Колискою античної культури є Давня Греція. Звідти по Середземномор'ю антична культура поширювалася трьома етапами:

I етап — епоха грецької колонізації (VIII — VI ст. до н.е.), коли завдяки грецьким поселенням антична культура розповсюджувалася узбережжям Середземного і Чорного морів;

II етап — епоха еллінізму (VI— II ст. до н. е. ), в яку антична література розповсюджувалася на схід слідом за македонськими завоюваннями Персії, сягаючи Індії та Середньої Азії.

III етап — епоха римських завоювань (II — I ст. до н. е.), коли антична культура поширилася на захід до берегів Атлантичного океану.

Таким чином, зоною інтенсивного розвитку античної культури, тобто її географічними межами стала величезна територія від Рейну й Дунаю на півночі, Атлантичного океану на заході, Сахари — на півдні та Іранського нагір'я — на сході. Вплив античної культури здійснювався і за межами цієї зони. Свій внесок у її розвиток зробили середземноморські народи, які пройшли школу грецького впливу, — народи Малої Азії, Сирії, Єгипту, Північної Африки, Іспанії.

Хронологічні рамки античної цивілізації досить значні - з Х - ІХ ст. до н.е. до IV - V ст. н.е. Визначаючи історичні межі античної культури, варто пам'ятати, що антична культура — це культура рабовласницького суспільства, що в своєму розвитку пройшло три стадії, на кожній із яких література мала певний вияв. Перша стадія розвитку рабовласницького суспільства — перехід від общинно-родового ладу до рабовласницького, від патріархального рабства до класичного, від “царської влади” до аристократичної республіки. У Греції цей період завершився у VIII ст. до н.е. Провідну роль у житті Греції цього часу відіграють міста Егейського узбережжя Малої Азії. Літературна пам'ятка перехідного періоду — епос Гомера.

Друга стадія розвитку античного суспільства - це так звана класична форма рабовласництва. Праця раба і вільна праця розмежовуються. Основою суспільного життя стає поліс. У Греції полісна система існує упродовж VII - VI ст. до н.е. У V— IV ст. до н.е. провідну роль в житті полісної Греції відіграють Афіни, тому на позначення цього періоду в античній культурі вживається термін “аттичний” від назви області Аттики, центром якої й були Афіни. У літературі цього періоду - розквіт драми та прози.

Третя стадія рабовласницького суспільства — криза полісної системи, яку спричинили внутрішні протиріччя (ІV ст. до н.е. — ІV ст. н. е). Панування рабовласників над рабами і заможних вільних над незаможними забезпечують великі військово-монархічні держави. Провідну роль відіграють елліністичні монархії, а пізніше — римська держава. Відповідно цей період — зародження і розквіт римської літератури.

Політико-економічні засади античної цивілізації

Політико-економічною основою античного суспільства, головною формою його політичної і соціальної організації є поліс. У Греції він досягає свого розквіту в У — ІV ст. до н.е., у Давньому Римі — в ІV — II ст. до н.е.

Західні історики найчастіше визначають поліс як місто- державу або місто з прилеглою сільською місцевістю (А. Боннар), інші вбачають в полісі особливу форму суспільної общини, в основі якої лежить антична форма власності (земля знаходиться у володінні всього полісу, а право на ділянку в його межах має тільки громадяни цього полісу).

Поліс — порівняно невелика община (від декількох сотень до кількох тисяч вільних громадян). У Давній Греції нараховувалося до 2000 полісів, їхня площа дорівнювала від 8400 км2 до 70 км2. Ідеальний поліс, за Платоном, нараховує 5040 повноправних громадян, а населення і територія полісу повинні, вважав Аристотель, бути “легко доступні для огляду й тому гарні”.

У системі полісних цінностей найвища цінність — сам поліс, кожен вільний громадянин повинен берегти його. Про це свідчить текст клятви молодого громадянина, який стає повноправним членом полісу: “Я не зганьблю священної зброї і не покину товариша, з яким йтиму в строю, і буду захищати храм і святині — один і разом із багатьма. Вітчизну залишу після себе не применшеною, а примноженою і кращою, ніж її успадкував”.

Громадяни полісу вважали себе нащадками якого-небудь героя, а, отже, родичами, які повинні піклуватися один про одного. Цікавим підтвердженням цього є архітектурні пам'ятки, зокрема ідея полісу втілена в давньогрецькому храмі-периптері: храм, оточений колонадою з усіх сторін, де колони, що стояли поряд, — це громадяни полісу. Втрата будь-якої колони — загроза цілісності й міцності всієї конструкції. У всіх колон-громадян — спільна основа, тобто релігія, ідеї (а це фундамент), спільні інтереси (покрівля, дах).

Храм Зевса. V cт. до н.е.

Для рабів — це символ міцності класу рабовласників. Громадянин полісу оцінюється з точки зору його адекватності інтересам полісу, які ставилися понад усе. При цьому полісна ідеологія мала й свої тіньові сторони. Один з недоліків полісу — нетерпимість до інакомислення. До всіх громадян застосовувалися одні й ті ж мірки (''зрівнялівка”). Тому, коли філософ Анаксагор заявив, що сонце — не божество, а розжарений камінь, його закидали камінням. На смерть був засуджений і Сократ, який з багатьох питань мав свою власну думку, що не збігалася з думкою більшості. Другий недолік полісу — обмеженість полісної політики, яка не була спрямована на перспективу. Полісна політика — це, насамперед, політика в інтересах свого полісу. Упродовж тривалого часу слова “ворог” і “сусід” були синонімами. Тож закономірно, що історія полісної Греції і полісного Риму — це безперервні війни.

Основна економічна й соціальна одиниця всередині полісу — домогосподарство. Загальна тенденція розвитку полісу — принцип рівності політичних прав і обов'язків окремих селянських домогосподарств, при якому можливість закабалення співгромадян обмежувалася. Між громадянами і полісом не було проміжних ланок: всі вільні громадяни були членами народних зборів, які приймали найважливіші рішення суспільного життя. Члени народних зборів — громадяни полісу — складали і його військо. Таким чином, полісна система забезпечувала певну єдність інтересів громадян незалежно від їхнього майнового становища (звичайно, це не виключало їхньої класової і політичної боротьби, яка нерідко набувала досить гострих форм).

Головним заняттям громадянина було сільське господарство, яке складало економічну основу полісу. Кожне домогосподарство прагнуло економічної незалежності й самодостатності - як і поліс у цілому. Для давнього грека сільське господарство - спосіб життя, який найповніше відповідав загальній гармонії, що править світом. Так, Ксенофонт вважав ремесло ганебним заняттям, тому що воно примушує вести сидячий спосіб життя без сонця. Тому протиставлення міста і села, де перевага надається останньому, - традиційне для всієї античної думки.

Щоб конкретизувати уявлення про античний поліс потрібно розглянути його різновиди, що склалися в Греції - демократичний (Афіни) і олігархічний (Спарта).

В Афінах - класичному зразку демократичного полісу періоду розквіту - вищим органом влади були народні збори, брати участь у роботі яких могли лише вільні чоловіки не молодше 20 років. Важливі питання суспільного життя попередньо обговорювалися на так званій Раді 500, а загальнонародні постанови приймалися за формулою: “Вирішили Рада й народ”. Вожді демократичної партії вважали, що афінський державний устрій забезпечує три головних принципи: рівність перед законом; свобода слова для всіх; рівну участь всіх у політичних справах. Суд в Афінах був колективним, при цьому суддею міг стати будь-який громадянин після 30 років. Військовими справами керувала комісія з 10 обраних стратегів.

В Афінах були створені сприятливі умови для розвитку наук, ремесел, мистецтва, для розвитку особистості взагалі. Афіняни надзвичайно пишалися своїм містом і завжди підкреслювали його вищість, перевагу. Збереглося прислів'я: “Той, хто не бачив Афін — бовдур, хто бачив і не захоплювався — віслюк, а якщо добровільно залишив їх — верблюд”. У роки греко-перських воєн саме Афіни очолили боротьбу Еллади за незалежність.

Олігархічним різновидом античного полісу стала Спарта. Спарта — центр Лаконії, однієї з історичних областей Давньої Греції, зразок країни, у якій панувала військова диктатура. Убога земля Лаконії, що давала низькі врожаї, підштовхувала спартанців до грабіжницьких нападів на сусідні поліси. Подібний досвід у поєднанні з войовничою вдачею жителів області сформували спосіб життя, що відомий як “спартанський”. На відміну від афінян, спартанці в принципі не працювали. Всю землю, розділену на рівні ділянки, обробляли раби-ілоти. Ціла система офіційних заборон і розпоряджень регламентували життя спартанців від народження до смерті. Регламентувалося все — до крою одягу, форми бороди й довжини вусів. Їли спартанці на спільних трапезах, разом займалися атлетичними вправами. Усі жителі Спарти були поділені на декілька громадянських союзів, їхня діяльність спрямовувалася ефорами, які володіли необмеженим правом контролю всього суспільного, державного і навіть приватного життя міста. Ефори, як і царі Спарти, були виборними особами.

У Спарті був ліквідований торгово-промисловий прошарок, не розвивалися товарно-грошові відносини, заборонена торгівля, ремесло, засуджувалася розкіш. Щоб зберегти свій устрій, Спарта ізолювалася від зовнішнього світу, а призвело до її культурного занепаду й духовного виродження. Та не всім сучасникам ситуація в Спарті здавалась такою гнітючою: Платон і Аристотель вважали, що принцип зрівняння, який панував у внутрішньому житті Спарти, боротьба з розкішшю і надмірністю, орієнтація тільки на землеробство є радикальними й безболісними засобами для вирішення внутрішніх суперечностей, що розривали поліс. На думку цих філософів, Спарта — ідеальна держава.

Спартанці виростали хоробрими воїнами, які не боялися труднощів, спартанські війська славилися у всьому давньому світі. Але мова цих воїнів була пристосована тільки для передачівійськових наказів. Згодом ця точність і стислість були ідеалізовані в уявленні про лаконічний (від слова Лаконія) вираз, наприклад: “З щитом або на щиті.”

Не дивно, що Спарта й Афіни стали головними полісами- суперниками, які зіткнулися у збройній боротьбі під час Пелопоннеської війни. У цій війні перемогла Спарта, але переможеною, як виявилося згодом, стала вся Греція.

З розвитком Греції, з укріпленням економічних зв'язків між полісами й областями, укріпленням різноманітних зв'язків з іншими державами полісна політика все більше дискредитувала себе. Першим діячем, який рішуче зробив крок назустріч ідеї створення величезної держави, був Олександр Македонський. Підпорядкувавши своєму впливові Грецію, Македонія розсунула кордони полісів і створила величезну державу.

Схожий шлях, але на іншому рівні розвитку, пройшов і поліс Давнього Риму. З маленького полісу Лаціум (звідси і назва “латиняни”, “латина”), початок якого вчені датують 754 — 753 р. до н.е., Рим, швидко набираючи силу в боротьбі з сусідами, підпорядкував їх своєму впливові, а в ІІІ ст. до н.е. вже став господарем всієї Італії. Пізніше, ведучи війни з Карфагеном, Рим міцно утвердився у всьому Середземномор'ї, завоював Грецію, Галію, Іспанію і став проводити загарбницьку політику на Сході. Народні збори вже не могли вирішувати всі справи на такій величезній території. Тому історична необхідність привела до розкладу римського полісу і утворення величезної Римської імперії з відповідним апаратом управління. Перехід до імперії був дуже складним, спричинив руйнування багатьох традиційних полісних інститутів.

Полісна ідеологія виховувала громадян у дусі єдності особистих і громадських інтересів. Вона стала фундаментом для розквіту мистецтва, наук, ремесел, хоча не варто думати, що в епоху еллінізму (поширення грецької культури на схід) і Римської імперії розвиток цих галузей людської діяльності припинився. Доступний античній цивілізації рівень гармонії громадського й особистого в епоху еллінізму та епоху Римської імперії вже не міг відродитися, і ця обставина штовхала поетів, філософів післяполісних періодів шукати політичний ідеал у минулому, протиставляючи його сучасності.

Отож, для письменників багатьох наступних поколінь саме полісна епоха в історії Давньої Греції і республіканський період в історії Давнього Риму стали джерелом пошуків прикладів громадянської мужності та патріотизму.

Античний гуманізм

Основні принципи античного гуманізму сформувалися у грецьких полісах демократичного типу. Центральна ідея античного гуманізму — ідея гармонійного розвитку особистості. Від рівня розвитку громадянина залежала і його особиста доля, і доля його полісу. Розумні рішення народних зборів несли полісу благополуччя, нерозумні — шкоду. Фізично слабкі громадяни (а несли військову службу, як уже зазначалося, ті ж самі члени народних зборів) не змогли б відстояти інтереси свого міста в зіткненні з інтересами інших полісів. Таким чином, гармонійний розвиток особистості був об'єктивною необхідністю — а вона вже відображалася у філософії, мистецтві, ідеології. “Дивних багато в світі див, найдивніше із них — людина”, — говорив давньогрецький трагік Софокл, утверджуючи людину центром античної цивілізації.

У цивілізаціях типу східної деспотії (Давній Єгипет, держави Близького і Середнього Сходу) людина відчувала свою несумісність із державним і космічним цілим. Давньоєгипетські піраміди пригнічують людину своїми розмірами, як і загалом архітектура Сходу. Людина губиться серед колон храму в Карнаці, на фоні колосальної статуї фараона Рамзеса ІІ в Абу-Сімбелі, яка підкреслює ницість людини, як і так звані колоси Мемнона. Мізерною виглядає процесія людей на тлі величезної архітектури храму цариці Хатшепсудти в Дейр-Ель-Бахрі. У давньоєгипетській архітектурі людина здається зайвою, а в давньогрецькій — навпаки: вона (архітектура), оживає саме тоді, коли “заповнена” людьми, як, наприклад, будівля афінського Акрополя. Давньогрецька архітектура не полемізує з природою, а гармонійно вписується в неї, причому масштабом архітектури служать пропорції людського тіла.

Ідея гармонійно розвиненої особистості пропагується і античними скульпторами. Так, давньогрецький митець Поліктет створив образ Доріфора, у якому втілив ідеал громадянина полісу — сильного, міцного чоловіка, який усвідомлює свою людську гідність. А скульптурне зображення Геракла підкреслює не його надмірну силу і міць, а гармонію духу і тіла, без гігантизму (щоправда, відомий і Колосс Родоський — величезна статуя бога Геліоса, але вона виконувала радше практичну “вказівну” функцію і була створена вже в елліністичний період, у післякласичну епоху).

Не лише в теорії, а й на практиці давні греки намагалися витворити особистість, що гармонійно поєднувала б два первні — фізичне й духовне. Так, давньогрецькі філософи досить успішно виступали на Олімпійських іграх (Платон), писали непогані вірші. Поети зі зброєю в руках захищали свою державу. Наприклад, Есхіл в автоепітафії жодного слова не говорить про свою поетичну діяльність, зате пишається своєї участю в греко-перських війнах. І це при тому, що нащадки назвали його “батьком трагедії”!

Уся система виховання в демократичних полісах була спрямована на виховання гармонійно розвиненої особистості й добре виражена римським прислів'ям: “Mens sano in corpure sano” (У здоровому тілі — здоровий дух). Хлопчики виховувалися спочатку в сім'ї, часто під наглядом рабів (звідси і слово “педагог”

— провідник дітей), потім у вчителів — кіфаристів і гімнастів. Платон так описує виховання дітей в Афінах: “До того ж і кіфаристи, зі свого боку, піклуються про розсудливість і про те, щоб молодь не бешкетувала. Причому, коли вони вчаться грати на кіфарі, їх знову ж таки учать творам хороших поетів-піснетворців, узгоджуючи слова зі звуками кіфари, і змушують душі хлопчиків звикатися з гармонією й ритмом, щоб вони стали більш покірливими і, пройнявшись хорошими ритмами й гармонією, стали придатними для промов і для діяльності — адже і все життя людське потребує ритму й гармонії. Крім того, відсилають хлопчиків до вчителя гімнастики, щоб міцність тіла сприяла благомисленню і не довелося б через тілесні недоліки страждати на війні і в інших справах”.

В епоху еллінізму у всіх грецьких поселеннях була встановлена єдина двоступенева освітня система - початкове навчання, а потім середня освіта у гімназії (фізичне виховання) і граматика (читання й тлумачення класичних письменників). Після завершення такого курсу той, хто мав бажання і відповідні

матеріальні ресурси, міг продовжувати спеціальну освіту в школі ритора, філософа, медика і т.п.

Щодо Спарти, то виховання дітей в ній було однобічним, спрямоване головним чином на фізичний розвиток. Спартанські юнаки виростали чудовими воїнами, але не потребували вчених, поетів, музикантів. Навіть мова спартанців не була пристосована для передачі складних думок — у цьому таємниця лаконізму, звеличеного історичною традицією.

Уявляючи собі ідеальну Давню Грецію, у якій прекрасні громадяни, всебічно розвинуті особистості, гармонія людини з природою, розквіт науки, мистецтва, ремесла, не варто забувати слова швейцарського дослідника А.Боннара, який застерігав: “Грецька цивілізація розвивалася і зростала на тому ж чорноземі забобонів і мерзоти, на якому виросли всі інші народи світу — в цьому немає ніякого дива, але дається взнаки вплив деяких сприятливих умов і тих винаходів, поява яких була викликана щоденною працею і потребами самого грецького народу. О Греціє мистецтва і розуму ... ти цукерка, вимащена землею, пахнеш потом і забруднена кров'ю”. Гармонійно розвинуті греки приносили людські жертви (полководець Фемістокл перед початком Саламінської битви власноруч задушив кількох знатних перських полонених), безжалісно розправлялися з переможеними (афіняни, захопивши одне з міст, відрубали великі пальці на правій руці всім чоловікам, щоб ті не могли тримати меча й списа). У 415 р. до н.е., коли були поставлені „Троянки“ Еврипіда, афіняни, аби поліпшити свої справи у війні із Спартою, спорядили морську експедицію для підкорення врожайної Сицилії, а рік перед тим вчинили жорстоку розправу над жителями острова Мелоса: за відмову підкоритися Афінам усі чоловіки були перебиті, а жінки й діти продані в рабство. А “зайвих” дітей греки нерідко підкидали на дороги, які вели до храмів.

Отже, античний гуманізм, принципи якого виникли в конкретній історичній обстановці, був позначений умовами, що породили його, і був класово та історично обмеженим.

Принципи античного гуманізму не поширювалися на рабів, жінок, чужинців. На думку Аристотеля, раби - це знаряддя праці, що розмовляє. Вони (раби) в принципі не можуть бути красивими(так, антична традиція зображує байкаря Езопа надзвичайно потворним тільки тому, що він був рабом).

Гармонійно розвинутий грек зневажав фізичну працю. Праця в античності взагалі не розглядалася як істотна ознака людини. Ідеал античності передбачав індивіда — члена полісу, громадянина, поглинутого суспільним, політичним, культурним життям, а не фізичною працею. Праця перекладалась на плечі рабів, вільновідпущених. Платон і Аристотель, підкреслюючи політичну природу людини, ставилися до виробничої праці з аристократичною зневагою. Фізична праця розумілася як відхилення від нормального способу життя. Образ Сізіфа, який виконує непотрібну роботу, міг виникнути тільки в суспільстві, що мислило працю як покарання. Відсутність цікавості до механічних винаходів, які полегшили б ручну працю, поєднувалася із мріями про роботів, які б забезпечували певне неробство. Зневага до фізичної праці виражалася і в тому факті, що заняття скульптурою вважалося не надто шляхетним, тому що вимагало фізичних зусиль.

Принципи античного гуманізму не поширювалися на жінок, яких той самий Аристотель вважав помилкою природи. Скульптор Фідій продемонстрував загальне ставлення до жінок, зображуючи Афродіту як вродливу жінку, що стоїть на черепасі, — символі мовчазності й домування. А Демосфен так визначав місце жінки в суспільстві: “У нас є куртизанки для розваг, коханки, щоб про нас турбувалися, і дружини, щоб народжувати законних дітей”.

Статуя Афродіти

Кілька слів про куртизанок, або гетер чи арфісток. Нерідко ці жінки були надзвичайно талановитими і освіченими, ставали натхненницями багатьох відомих філософів і митців. Так, гетера Герпіліс була коханкою Аристотеля і матір'ю його сина.

Ще за життя стала єдиною спадкоємицею Аристотеля. Подруга Епікура Леонція славилася своїм красномовством, відома полемікою з філософом Теофрастом. Своєю добротою уславилася Вакхіс, коханка оратора Гіперіда. Сюжети деяких комедія Менандра, як вважали сучасники, підказані гетерою Гликерією. В Афінах навіть була популярною приказка: “Що Афіни без Менандра і що Менандр без Гликери?”. За кохання гетер вели справжні війни. Так, прекрасна Теодота стала причиною неприязні комедіографа Аристофана і філософа Сократа. Аристофан звинуватив свого щасливого суперника в образі богів і розтлінні молоді, висміявши його в комедії “Хмари”. Історія донесла й імена героїчних гетер, зокрема, гетера-філософ, коханка Гармодія Леєна була у змові проти тирана Гіппія. Боячись виказати імена спільників, під час тортур перегризла собі язик зубами і кинула в обличчя катів. Пізніше біля афінської фортеці поставили пам'ятник: левиця із роззявленою пащею без язика.

Попри неординарність й обдарованість багатьох гетер, їхній соціальний статус унеможливлював законний шлюб з ними, участь (як і решта жінок) у суспільному й мистецькому житті. На вимогу закону, куртизанки носили спеціальний одяг: на відміну від матрон - поважних матерів сімейств, - які одягалися в туніку і пеплум одного кольору і носили золотий вінок, їхній одяг був із яскравих тканин з букетиками квітів, на голові - вінок з троянд (пізніше, як виняток, одяг матрон могли носити найбільш уславлені гетери). До того ж, поліція вимагала, щоб куртизанки фарбували волосся у жовтий колір або носили перуку, і в такий спосіб вирізнялися з- поміж переважно темнокосих матрон.

Жінок, які торгували собою, називали діктеріадами, а будинки розпусти, які узаконив Солон, діктеріонами (від імені цариці Дікти, дружини міносського царя, що народила людино-бика Мінотавра). На дверях діктеріонів було зображення червоного пріапа, а діктеріади, як і гетери, повинні були мати волосся жовтого кольору. Діктеріадам заборонялося відвідувати храми, брати участь в культових святах і церемоніях тощо. Але в стінах діктеріону батькам заборонялося розшукувати синів, а кредиторам - боржників.

Одна з найвідоміших діктеріад - Абротонон, мати вождя афінських демократів епохи греко-перських воєн Фемістокла. Зауважимо, інші джерела вказують на те, що походить Фемістокл зі старовинного аристократичного роду Лікомідів, але мати його була іноземкою. Цим і пояснювали неприязне й презирливе ставлення до маленького Фемістокла, адже діти, у яких мати не була афінянкою, вважалися позашлюбними. Та, радше, це - ошляхетнена версія походження лідера афінських демократів, під проводом якого в 480 р. до н.е. була виграна Саламінська битва. На доказ того, що матір'ю Фемістокла була Абротонон, свідчать такі факти: втративши з часом популярність, Фемістокл був підданий остракізму (Остракізм - від гр.. слова “остракон” - черепок, на якому вишкрябували чиєсь ім'я. Слово “остракізм” означає “голосування черепками”. Той, хто одержував більшість голосів, мав піти у вигнання на 10 років. У переносному значенні остракізм став означати вигнання, тобто вигнанню) Зазвичай, підставою для остракізму мав бути серйозний злочин. Рівновеликою перемогам Фемістокла в очах афінян могла бути лише така “провина”, як зрада або “недостойне” походження. Немає нічого дивного в тому, що афіняни “раптом” згадали про нього. Ще до вигнання Фемістокл говорив про недостатню шану з боку афінян: “Ви чините зі мною, як з могутнім дубом: під час бурі збігаєтеся під його захист, а в хорошу погоду ламаєте його гілки”. І ще один факт: пізніше, в комедії великого драматурга Менандра “Третейський суд” щаслива розв'язка багато в чому залежатиме від розсудливої й доброчесної ... гетери на ім'я Габротонон. Чи не в такий спосіб комедіограф елліністичної епохи спокутуватиме провину афінян перед захисником греків від персів?

Повернемось до теми становища жінки в грецькому суспільстві. Життя переважної більшості жінок Давньої Греції, потенційних матерів для “законно народжених дітей”, за визначенням Демосфена, проходило в гінекеї — жіночій половині будинку, їхнє виховання було обмеженим і далеко негармонійним. Ні брати участь у громадському житті, ні відвідувати театр жінки не мали права. Навіть серед свят були виключно “жіночі”, як, скажімо Фесмофорії, які присвячувалися богині Деметрі й тривали чотири дні. Аттичні жінки, обмежені у своїх правах, з особливою радістю відзначали ці свята, коли вони ставали повновладними господарками міста.

Хоча в античній літературі досить багато й відверто говориться про кохання між мужчиною і жінкою, але зазвичай це не кохання чоловіка і дружини (на сюжет про чоловіка, закоханого у власну дружину, натрапляємо у комедіях). Лише трагік Еврипід виступив на захист жінок, за що й поплатився, знехтуваний увагою сучасників. Головна героїня його трагедії “Медея” говорить:

З усіх істот, хто розум має й дихає,

Лиш ми, жінки, на світі найнещасніші!

Про особливе становище жінки в античному суспільстві свідчить і сповнена численних вигадок біографія поетеси Сапфо, і трагічна доля філософкині Гіпатії, розтерзаної юрбою релігійних фанатиків.

Принципи античного гуманізму не поширювалися також на варварів, а варварами в Давній Греції вважалися всі не греки. Згадуваний Софокл писав: “Для рабства народжений варвар, а грек — для свободи”. Символом грецького ставлення до варварів була заборона не-грекам брати участь в олімпійських іграх, сидіти поряд із греками на театральних змаганнях тощо. Особливості античного гуманізму потрібно знати й враховувати для правильного розуміння античної літератури. Так, в античній літературі не відображені інтереси рабів, у творах показане не протистояння між рабами і вільними, а боротьба між вільними громадянами. Це пов'язано з переконанням, що раб - не людина в античному розумінні, а худоба, знаряддя праці, яке розмовляє, тому і в художній літературі його інтереси в принципі не могли знайти відображення. Звідси й бере початок у нащадків наступних поколінь ілюзія про безкласову літературу античності. Насправді ця безкласовість удавана, це радше особлива форма класовості.

Особливості античної літератури

Література посідала особливе місце в системі античної культури. В епоху переходу від общинно-родового ладу до рабовласницького писемної літератури ще не було. Носій словесного мистецтва — це співак (аед — виконавець епічних пісень під супровід музичного інструменту, який міг змінювати

їх, імпровізувати; рапсод — тільки декламував епічні пісні), що складав пісні для бенкетів та народних свят і відповідно своєю творчістю обслуговував весь народ, як ремісник своїми виробами обслуговує всю спільноту. Не дивно, що в гомерівському епосі співак називається тим словом, що і коваль — деміург.

У полісну епоху появи писемності народжується писемна література, яка фіксується письмово, але поширюється усно (так, Геродот читав свою “Історію” на Олімпійських іграх). Літературна творчість ще не сприймається як особливий вид творчої праця, це одна із другорядних форм суспільної діяльності громадянина (тому автоепітафія Есхіла — це автоепітафія громадянина, а не поета).

В епоху еллінізму і римського панування писемна література стає основною формою словесності. Твори пишуться і поширюються як книги, з'являється система книговидання і книготоргівлі. Книги читаються, як і раніше, вголос (антична культура — це культура слова, що звучить), але вже не публічно, а кожним читачем окремо.

За своїм типом антична література належить до давніх літератур, для яких характерні такі риси, як міфологічна тематика, традиціоналізм розробки, поетична форма.

Міфологічне мислення загалом характерне для общинно- родового ладу. Природні явища олюднюються, їхні взаємостосунки сприймаються як родинні, аналогічно до людських. Міфологія відіграє роль ґрунту і арсеналу античного мистецтва. Спочатку автор через призму міфу сприймає навколишній світ. Море для нього сиве, тому що у старого Нерея, який уособлює море, сива борода; кохання спопеляє людину, тому що Ерос — загальне начало, вогонь. Це функція міфології як ґрунту, але поступово міф витісняється науковим знанням і стає джерелом образів, ідей, тобто відіграє роль арсеналу. Вже в V ст. до н.е. роль міфу близька до ролі арсеналу, а відношення до нього римських поетів Горація, Вергілія, Овідія в принципі ідентично відношенню до нього епохи Відродження або класицизму.

Міфологічна тематика відіграє провідну роль в античній літературі й мистецтві загалом. Для історичної тематики був свій жанр - історіографія, історія майже не допускалася у поезію. Побут входив у так звані “низькі” жанри — комедію,

епіграми — і завжди сприймався на тлі “вищих” жанрів, пов'язаних із міфологією (епос, трагедія). При цьому римська література більше зв'язана з життям, побутом і більш віддалена від міфологічної основи, ніж давньогрецька.

Традиціоналізм античної літератури — це загальний результат повільного розвитку рабовласницького суспільства. Найменш традиційна епоха в історії Давньої Греції - це VI - V ст. до н.е., період бурхливих соціально-економічних переворотів, а в інші епохи зміни в суспільному житті відчуваються мало, а якщо й відчуваються, то сприймаються як виродження і занепад після героїчного періоду (V - IV ст. до н.е.).

На цьому тлі, на цій соціально-економічній основі система літератури й мистецтва здається постійною, такою, що мало підлягає змінам. Поети наступних поколінь намагаються іти шляхом своїх попередників. У кожного жанру були свої

основоположники, що створили довершені зразки. В епосі такою фігурою був Гомер, в ямбічній поезії — Архілох, в оді — Піндар, в любовній поезії - Анакреонт, в трагедії — Есхіл, в комедії — Аристофан. Досконалість кожного нового твору оцінювалася ступенем близькості до зразка. Прикладом “від зворотного” є доля драматурга Еврипіда. Творчість кожного з трьох великих поетів- трагіків - Есхіла, Софокла і Еврипіда — символізувала певний етап у розвитку давньогрецької драми, але Еврипід, що завершував її розвиток, був настільки оригінальним, так далеко пішов від трагедій Есхіла й Софокла, що сучасники не сприйняли твори Еврипіда, надаючи перевагу його попередникам. Лише через 100 — 150 років греки зрозуміли, що Еврипід був найвеличнішим трагіком.

Панування віршованої форми стало результатом панування найдавнішого дописемного відношення до вірша, який був єдиним засобом збереження в пам'яті усного переказу в словесній формі. У поетичній формі іноді викладали навіть закони (як, наприклад, афінський законодавець і поет Солон) та філософські ідеї.

Антична проза зароджується після поезії. Від самого зародження вона мала на меті не художню, а практичну мету - наукові або публіцистичні.

Теорія поезії (поетика) і теорія прози (риторика) мали суттєві відмінності. Чим більше проза прагнула художності, тим більше вона засвоювала специфічних поетичних прийомів (наприклад, ораторська проза). Белетристика як прозовий твір з видуманим сюжетом (роман) з'являється тільки в елліністичну епоху, але навіть вона виростає з наукової прози, насамперед - романізованої історії. До того ж такі твори користувалися популярністю серед низів читацької аудиторії й нехтувалися критиками.

Кожна особливість античної літератури проявлялася по- своєму. Міфологізм давав можливість античним авторам символічно втілювати в образах високі світоглядні узагальнення. Традиціоналізм сприяв сприйняттю цих образів на тлі попереднього використання, оточував ореолом літературних асоціацій і збагачував їхній зміст. Поетична форма надавала в розпорядження художника величезні засоби ритмічної і стилістичної виразності, яких була позбавлена проза. Такою була література розквіту полісного ладу і розквіту великих держав. Ці особливості визначили характер жанрів, стилів, мови й вірша античної літератури.

Система жанрів античної літератури була досить чіткою. Пишучи твір, поет завжди знав, у якому жанрі він творить і якого давнього зразка він прагне досягти. Розрізнялися давні жанри (епос, трагедія) і ранні (ідилія, сатира). Якщо жанр помітно змінювався у своєму розвитку, то виділялися різні його форми, наприклад, у комедії - староаттична, середньоаттична й новоаттична.

За функціональним використанням жанри поділялися на високі і низькі. Високими вважалися героїчний епос і трагедія.

Низькими — комедія, байка. Коли Вергілій творив спочатку ідилії, а потім дидактичний і героїчний епоси, то і поет, і його сучасники сприймали цей рух як шлях від “нижчих” жанрів до “вищих”.

Система жанрів античності підпорядковувалася системі стилів. Низькі жанри писалися низьким стилем, близьким до розмовної мови (наприклад, комедії Аристофана). Зразки високих жанрів писалися високим стилем, штучно створеним. Формуванням високого стилю займалася риторика, яка розробляла принципи відбору слів, стилістичних фігур, словосполучень.

Стиль тісно пов'язаний із жанром, і цей міцний зв'язок зберігається аж до епохи класицизму. У літературі Нового часу кожен письменник шукає свого стилю, який би виражав його особистість, а не приналежність до того чи іншого жанру.

Система мови античної літератури теж підпорядковувалася традиції через систему жанрів, що особливо чітко простежується в давньогрецькій літературі. Грецька мова з давніх-давен розпалася на декілька діалектів, із яких провідними були іонійський, аттичний, дорійський, еолійський. Різні жанри грецької літератури зароджувалися в різних областях і різними діалектами. Гомерівський епос — на іонійському діалекті з елементами еолійського, із епосу цей діалект перейшов в елегію і епіграму. У хоровій ліриці переважав дорійський діалект, у трагедії — аттичний та іонійський. Рання проза (наприклад, твори Геродота) створювалася на іонійському, потім перейшла на аттичний. Всіх цих діалектних особливостей ретельно дотримувалися письменники пізніших часів, навіть тоді, коли діалект зникав або змінювався. В епоху еллінізму замість чотирьох діалектів конституювалася “спільна мова” (койне), яка розвинулася із аттичного діалекту під деяким впливом іонійського.

Мова літератури свідомо протиставлялася розмовній мові й орієнтувалася не на відтворення реальної дійсності, а на передачу канонізованої традиції. Латинська мова не мала чітко виражених діалектів, але й вона прагнула відособлення літературної форми від розмовної (побутової).

Історію античної літератури умовно поділяють на кілька періодів:

I. Література архаїчного періоду (це долітературний період (до середини ІХ ст. до н.е.) і так званий гомерівський (до VII ст. до н.е.).

II. Класична література Давньої Греції (післягомерівський період VII - VI ст. до н.е. і аттичний період (V - IV ст. до н.е.).

III. Література доби еллінізму (кінець W - II ст. до н.е.).

IV. Римська література (література епохи Республіки і література епохи Імперії).

Глосарій

(словник з перекладом чи тлумаченням маловживаних слів, переважно з античної доби та стародавніх пам'яток писемності):

агора - 1) народні, військові або судові збори вільних громадян; 2) площа для проведення таких зборів;

аед - давньогрецький поет і співець, який виконував твори, акомпануючи собі на струнному щипковому інструменті формінксі, лірі чи кіфарі; співець-імпровізатор;

античність - сукупність історичних і культурних надбань стародавніх греків і римлян, яка стала фундаментом європейської культури

еллінізм (від гр. hellen “еллінський”, “грецький”) - період в історії Східного Середземномор'я, Передньої Азії і Причорномор'я з часу завоювань Александра Македонського;

епітафія - надмогильний напис у віршах або прозі; ефори - виборні посадові особи в Спарті, які володіли необмеженим контролем всього суспільного, державного і навіть приватного життя полісу;

поліс - місто-держава, що складалася із самого міста і прилеглої до нього території;

рапсод - мандрівний співець, декламатор, який речитативом, без музичного супроводу, виконував на святах, бенкетах та змаганнях епічні поеми. На відміну від аедів, вони не імпровізували, а комбінували уривки текстів, які вивчали за записами.

Питання для контролю:

Пояснити термін “античний” і його умовність

Назвати хронологічні межі античної цивілізації

Окреслити зону інтенсивного впливу античної цивілізації

Назвати політико-економічну основу античного суспільства

Пояснити символіку полісної ідеології, втіленої в архітектурі храму

Визначити типи полісів у Давній Греції

Сформулювати основний принцип античного гуманізму

Зазначити, на кого в Давній Греції не поширювалися принципи гуманізму

Назвати характерні риси античної літератури

Пояснити, що таке традиціоналізм розробки

Обґрунтувати характер взаємозв'язку систем жанрів, стилів, мови і віршування в античній літературі

Література:

Радциг С.И. Введение в классическую филологию. — М., 1965.

Любимов Л. Искусство Древнего мира. — М., 1974.

Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима. — М., 1988.

Боннар А. Греческая цивилизация. — Т.1. — М., 1988.