АНТИЧНА МІФОЛОГІЯ

АНТИЧНА ЛІТЕРАТУРА - Оксана Гальчук - 2008

АНТИЧНА МІФОЛОГІЯ

• Міф як поняття, "механізм" його виникнення

• Періоди розвитку античної міфології, їхня характеристика

• Особливості римської міфології

• Класифікація міфів

Міф як поняття, "механізм" його виникнення

Певно, неодноразово людина ставила перед собою питання: чому саме міфи невеличкого грецького народу, який намагався осмислити все, що відбувалося навколо нього, лягли в основу загальнолюдської культури. Чому саме давньогрецькі міфи наділені притягальною силою й так глибоко проникли в уявлення й образ мислення сучасної людини, що вона, навіть, не усвідомлюючи, у звичному мовленні говорить про сізіфову працю як про безплідну, безрезультатну, про титанічні зусилля й гігантські розміри (а титани й гіганти - породження богині Землі, які боролися з олімпійськими богами), про панічний страх (а це витівки бога Пана, який полюбляв наганяти жах на людей), про олімпійський спокій (який властивий богам - мешканцям священної гори Олімп) або про гомеричний сміх (тобто нестримний громовий сміх богів, описаний поетом Гомером).

Що таке міфологія взагалі й давньогрецька зокрема — питання зовсім невипадкове й не таке очевидне, як може здатися на перший погляд. Цьому питанню присвячені численні дослідження, висунуто чимало теорій, але проблема залишається невирішеною. Навіть досвідченому читачеві нелегко пояснити різницю між міфом і казкою, міфом і легендою. У нього не виникає сумніву в тому, що міфологія є нічим іншим як релігією або фольклором. То чому ж із глибокої давнини закріпилася традиція позначати словом "міф" те, що пов'язане з богами й героями античності?

Відповідь на ці та інші питання необхідно шукати із з'ясування самого поняття "міф". У грецькій мові слово "міф" мало біля 40 синонімічних значень: мова, промова, розмова, рада, вказівка, суть обговорення, задум, вислів, прислів'я, чутка, звістка, повідомлення, розповідь, оповідання, переказ, казка, байка, сюжет, фабула тощо. Поряд із цією низкою термінів стоїть і "слово", отже, давньогрецькі міфи можна назвати словом (сказанням) про богів і героїв. Отже, міфологія - це сукупність міфів певного народу. Щоправда, давні греки надзвичайно чутливо ставилися до відтінків мови, у їхній лексиці уявлення про слово виражалося по- особливому. Вони розрізняли "слово" як "міф" (mythos), "слово" як "епос" (epos), "слово" як "логос" (logos). І міф, і епос, і логос мали свої сфери вжитку, хоча їхні межі можна чітко визначити лише при спеціальному аналізові: давня традиція міфом називала "слово" (розповідь) про богів і героїв, епосом — пісні про їхні подвиги, а логосу віддавали сферу філософії, науки й думки взагалі, яка, окрім іншого, вивчала й міфи.

Міфологічне узагальнення дійсності характерне для дуже давнього періоду соціально-історичного життя, а точніше, — локалізується в общинно-родовій, або первіснообщинній формації, яка обмежувалася для Греції першою третиною І тисячоліття до н.е. Общинно-родова формація є докласовим суспільством, життя якого організовано на основі стихійно-колективістських родинних стосунків. Тому цілком закономірно, що природне життя цей давній грек не може уявити собі інакше як за допомогою родинних зв'язків, що об'єднують предків із батьками й дітьми. Тобто вони утворюють одну велику родову спільність, так би мовити - космічну єдність, що охоплює землю, небо, море й підземний світ. Цілком природно, що така людина, дивлячись на навколишнє життя, бачить у ньому величезну кількість окремих (одиничних) явищ, які вона може назвати цілком конкретним словом. Але, називаючи окремий предмет, людина водночас здійснює розумовий акт узагальнення, а так як мислення знаходиться в єдності з мовою, то цей акт здійснюється в слові. Наприклад, вогонь узагальнювався іменем Гефест. Так народжується "слово" (сказання) про Гефеста, міф про його батьків, сім'ю, учинки. Дивлячись на дозрілий колос, квітучі дерева давня людина всі феномени проростання називала узагальнено одним словом - Деметра, мати-Земля. Звідси і її біографія. Море, водна стихія - це Посейдон, німфи, нереїди -його родичі й слуги. І навіть небо давній грек називає одним словом - Зевс.

Таким чином, народжується міф, міфологія, міфологічне мислення або міфомислення, властиве первісній людині, яка переносить свої власні родинні стосунки на всю навколишню дійсність. Отже, міфологія — це ідеологія родинно-общинного суспільства.

На такому низькому рівні родового суспільства у процесі міфологізації дійсності узагальнене поняття стає окремою істотою, тобто божеством; абстрактне поняття, ідея перетворюється у фантазію (бога).

Але що стосується релігії, то давня міфологія розвивається і виникає ще до релігії, яка потребує теоретичного доведення, догм, теорій, тобто культу. Для живої міфології культ є вторинним, а первинною — реальність космічного буття, яке сприймається як стихійно-матеріалістична проекція на родове життя первісного колективу.

Античний міф не можна назвати казкою, тому що казка — це вже продукт народної творчості, вона цілком свідомо придумується із заздалегідь визначеною метою й ідеєю. До того ж і той, хто розповідає, і слухач прекрасно розуміють казковий вимисел і вірять йому умовно в рамках своєрідної гри. Міф нічого заздалегідь не придумує і є цілком реальним, як саме життя, що органічно творить цей міф. Чудеса, які населяють міф, не умовні, вони породжені первісним життям з його наївною вірою в обов'язковість і буденність дива.

Міф — це і не легенда, переказ, хоча останні можуть мати в своїй основі елементи колись пережитої міфології. Легенди й перекази складаються з урахуванням обставин історичного й соціально-політичного життя, свідомо підкріплюючи ті чи інші ідеї, факти чи тенденції, що потребують свого виправдання, підтвердження чи заперечення з обов'язковим посиланням на вищі, і тому незаперечно авторитетні сили.

Міф не знає такої умовності й не складається ні a priori, ні post factum, а народжується стихією самого первісного життя, обґрунтованого через самого себе. Таким чином, все сказане відмежовує міф від фольклору, хоча в більш пізній час міфологічна образність постачає матеріал і для усної народної творчості у будь- якій її формі - пісні, казці, переказі, легенді, повчанні, байці тощо. Отже, міфологія — це упорядкована єдність "слів" (сказань), що первісно існували у диференційованому (розрізненому) вигляді й були узагальненими уявленнями для давньої людини про світ, у якому вона живе, і про ті сили, які цим світом керують.

Сатири і Селен. Базовий живопис

Проблема процесу міфотворчості в основному вже вивчена багатьма вченими різних країн (Г.Штоль, М.Нільсон, І.Тренчені-Вальдапфельд, М.Альтман, С.Радциг, О.Лосєв та ін.). Тому обмежимось своєрідним алгоритмом, який допоможе уявити "механізм" виникнення міфу: явище — сприйняття органами відчуття (зір, слух, нюх, дотик, смак) — повторення і запам'ятовування, у результаті чого складається певний емоційний комплекс, що асоціюється з первинним явищем — назва — вивчення властивостей — "оживлення", "одухотворення" —перенесення схеми людського життя і родинних стосунків на божество чи героя (тобто формується міф) — складання циклу сказань про божество чи героя (складається міфологія). Отже, міфи починають виникати у час формування первісно родового суспільства, коли людина знала лише общинно-сімейні відносини; міфи були важливим чинником життя людей і визначали їхнє ставлення до навколишнього світу.

М.Савельєва у "Лекціях з міфології культури" підсумовує, що міфічний досвід - це досвід того, що можна зрозуміти, не розуміючи і уявити, не уявляючи. Таким чином, сутність міфічного досвіду є спілкування з Богом чи богами. Але не як із потойбічною силою, а як із присутнім у сутності. Такі боги дозволяють буттю з'являтися, змінюватися, розвиватися і реалізовуватися у конкретних проявах. Міфічний досвід - це досвід конкретного переживання безкінечного як безкінечного переживання саморозвитку людини. Як висновок, міф універсальний.

"Спілкування з богами" є способом набуття безкінечних можливостей і разом із тим їхня реалізація у світі.

Міфологія не є продуктом незрілого і примітивного мислення, ні результатом свідомої і цілеспрямованої творчості давньої людини. Вона стає зрозумілою лише з урахуванням специфіки родових стосунків первісного колективу, будучи однією з форм освоєння світу цією первісною общиною. Як не парадоксально, міф не існує без функції мислення, але саме мислення покликано цей міф визнати неспроможним і позбавитися його. Звідси — вічне злиття і вічна боротьба міфу й мислення упродовж тисячоліть, звідси й завдання науки вивчити розвиток людського мислення, яке йде спочатку шляхом міфологічного освоєння життя, а в подальшому вступає у "конфлікт" з міфом, потім його заперечує і розвивається у боротьбу за самостійність.

Міфічна свідомість - не анахронізм. Навпаки, вона є критерієм високого культурного розвитку, критерієм певної завершеності, оформленості людських стосунків. Людство довго йшло до того, щоб навчитися впорядковувати культурне існування, сприймати культури не частково, а цілісно, одразу, за суттю. Міф піднімає людство над усіма предметно-класовими, національно- етнічними, історико-культурними розбіжностями і таким чином доводить само уявлення до стану свідомої повноти.

Періоди розвитку античної міфологи, їхня характеристика

Періоди розвитку грецької міфології збігаються з періодами розвитку общинно-родової формації, тому міфологія — це не картина, що раз і назавжди завмерла, де поза часом і простором олімпійські боги вічно бенкетують, а смертні люди покликані страждати або здійснювати героїчні подвиги на землі. Грецька міфологія пройшла два періоди свого розвитку, які умовно можна назвати докласичним і класичним.

Розвиток міфології йшов насамперед від простого до складного, що поєднувалося також із розвитком від зовнішнього до внутрішнього. Разом із тим йшов розвиток від хаотичного, дисгармонійного, або, говорячи міфологічною мовою, від титанічно-циклопічного до упорядкованого, співвідносного й гармонійного, до олімпійського царства Зевса, Афіни і Аполлона.

Періоди розвитку міфології не можна розуміти метафізично, нерухомо й ізольовано; це лише в певному роді тенденції розвитку. Прикладом може служити міф про бога Гефеста. За уявленнями давніх греків, Гефеста, що народився кульгавим, мати Гера скинула з Олімпу. У цьому сюжеті відбита ідеологія доби матріархату, де найважливіші рішення приймалися жінкою. Міфологічна історія Гефеста мала й продовження: повернувшись на Олімп, за дорученням свого батька Зевса Гефест покарав Геру, прикувавши її між небом і землею. Таким чином, у цій розповіді наголошується на чоловічій домінанті, що дає змогу зробити припущення про більш пізній період створення цього сюжету — добу патріархату. Міф про Гефеста підтверджує, що розповіді про богів і героїв не були "закритими" формами: саме життя корегувало їхній зміст.

Отже, докласичний період розвитку міфології збігається з матріархальним родовим ладом. У зв'язку з цим докласичну міфологію називають також міфологією матріархату, а так як цей період найдавніший, то він може називатися архаїчними (від гр. слова архаїка — давній, початковий). Та цих визначень виявляється недостатньо.

Найдавніший вияв міфології іменується ще доолімпійський, дофесалійський, оскільки уявлень про богів, які живуть на горі Олімп в області Фесалії, на той час ще не було. Божества, уявлення про яких складалися в докласичну епоху, ще називають богами старшого покоління. Отже, грецький пантеон богів починається з вічної і безмежно-неозорої порожнини - Хаосу, у якому з'являється Гея (земля) і Ерос (Любов). Це були три начала майбутніх поколінь "старших богів", що свідчили про бажання стародавніх греків ще тоді філософськи осмислити ці міфологічні образи, які символізували поняття простору (Хаос), матерії (Гея) та постійного руху (Ерос). У різних поколіннях вони породжують Урана (небо), Селену (Місяць) та багатьох інших. З надр Землі з'являється Понт (море).

Від Урана і Понта Гея народила велетнів, сторуких гекатонхейрів, однооких велетнів кіклопів, титанів. Уран стає правителем Всесвіту, але син-титан Крон за допомогою братів скидає з трону і ув'язнює разом з велетнями у Тартар, страшну, чорну безодню у пітьмі Аїду. Тепер уже Крон керує над усіма богами. У його час виникають страхітливі божества, народжені його дружиною Реєю, такі як стоглавий Тіфон, потворні богині родової помсти Еринії, зміє жінка Єхидна, п'ятдесятиглавий (пізніше триглавий) пес Кербер, вогнедишна Химера з головою лева, тулубом кози і хвостом дракона, смертоносна Горгона Медуза, лернейська Гідра, триглавий велет Геріон, підступний Сфінкс, птахоподібні гарпії з залізними пазурами і дзьобом та інші неймовірні страховиська. Ці боги наганяли на людину лише страх, підкреслювали її беззахисність і безпорадність перед ними, пригнічували її свідомість, виховували в ній жалюгідну покірність.

Через це, характеризуючи докласичний період міфології, вчені застосовують цілу низку термінів, кожен з яких є дефініцією тієї чи іншої особливості періоду, тобто визначають певні форми міфологічного мислення доби матріархату: хаотична, хтонічна, фетишизм, тератоморфізм, анімізм (фітоморфізм, зооморфізм, міксантроп ізм).

Людина сприймала світ хаотично: первісний світ - безлад, дисгармонія, хаос (гр. chaos). Звідси й цілий ряд міфів про утворення світу, що бере свій початок із хаосу.

Як жінка була на тому ступені розвитку головою роду - мати- вихователька, мати-годувальниця, так і Земля - джерело й лоно всього живого, богів, демонів, людей. Земля у грецькій мові "хтонос" (гр. chthon)- тому й форма мислення може називатися хтонічною. Усій хтонічній міфології притаманний метаморфізм

(віра у здатність до перетворень). Він показує, що хоча людина й відкрила абстрактне мислення, була ще не здатна до тонких понятійних дефініцій.

Якщо мати-Земля мислилася матір'ю для всіх, то все, що є в світі, виявляється одухотвореним. Кожне фізичне тіло і предмет, який розуміється як живе, є нічим іншим, як фетишем (У XV - XVI століттях португальські моряки звернули увагу на те, що населення Західної Африки вважає чимало предметів живими істотами й поклоняється їм. Ці предмети вони назвали фетишами, що в перекладі з португальської означає "зачаровані речі".)

Фетишизм є однією з найдавніших форм релігійних вірувань, що виникли в первісному суспільстві. Сутність цієї віри полягає в мисленнєвому наділенні предметів і явищ неживої природи "чуттєво-надчуттєвими" властивостями, у результаті чого ці предмети і явища сприймалися як живі істоти-фетиші, ніби то здатні впливати на здоров'я людей, їхні стосунки, господарські справи тощо.

"Надприродне" у фетишах спершу розглядалося невіддільно від самих предметів, люди ще не вважали його далеким і грізним, такому "надприродному" ще не поклонялися — його шанували, а іноді карали різками за непослух. Отже, первісний фетишизм за своєю сутністю елементарний. Лише в подальшому "чуттєво- надчуттєві" ознаки набирають властивості духів, які можуть вселятися у предмети, залишати їх, справляти на людей значно більший вплив.

Фетишистські уявлення певною мірою були притаманні для всіх племен і народів. Ще й досі забобонні люди вважають, що підкова "приносить щастя", розсипана сіль — чвари в сім'ю і т.п. Шанування ікон, хрестів є проявом фетишистських вірувань. Отже, фетишизм — міфологія, за якою речі сприймаються і одухотворено, і матеріально одночасно. Фетишизм у Давній Греції охоплює всі сфери дійсності. Насамперед серед фетишів бачимо богів і герої у вигляді дерев'яних і кам'яних предметів, рослин і тварин. Наприклад, богиня Латона — поліно, Геракл — камінь, брати Діоскури — дві колоди з поперечними брусками, Афіна — змія, Зевс — бик, Діоніс — плющ, виноградна лоза, фалос, а також спис Ахілла, що міг зцілити та ін.

Наступна форма мислення пов'язана з уявленням давньої людини про навколишній світ як про щось страшне, потворне й дисгармонійне, що виражається терміном тератоморфізм (від гр. teratos— страховисько, чудо), а сама міфологія такою, що має справу з образами потвор і страхіть, а також із чудесами, що символізують силу землі. Наприклад, стоголовий Тіфон, Еринії — закривавлені жінки з собачими головами і зміями у розпущеному волоссі, Кербер — трьохголовий сторож підземного царство Аїда, лернейська Гідра, Химера, Сфінкс, немейський лев та інші.

Найдавніша міфологія не знає людських форм, вона доантропоморфна, так би мовити "долюдська", а, будучи породженням природи, де все живе своїм таємничим життям, ця міфологія з повним правом визначається не лише як фетишиська, а й як фетишисько-анімастична.

Анімізм (від гр. anima "аніма" — душа) — загальне одухотворення, яке передбачає наявність перевтілених людських праформ. Спочатку дух (демон) явища або речі був невіддільним від самого явища. Так, гине гамадрида, німфа дерева, коли його зрубують. Згодом самостійність духів, демонів зростає, у результаті чого вони стають узагальненнями — бог моря, бог річки тощо. Анімізм має свої підвиди (форми): зооморфізм (твариноподібна зовнішність божеств), фітоморфізм (рослинноподібна), міксантропізм ("змішані" форми, наприклад, кентавр, сирена, Сфінкс).

Таким чином, постає цікавий комплекс найменувань, знаючи суть яких, можна відразу в цілісному вигляді уявити специфіку докласичної міфології. Риси докласичної міфології такі:

• злиття архаїчної людини зі світом природи, її не-виділення із природного буття, відчуття себе, як і всього тваринного світу, часткою природи, породженням тієї ж матері-матерії (це пояснює популярність у докласичному періоді міксантропічних форм);

• для докласичної міфології характерні міфи про перетворення однієї істоти в іншу, те, що називається перевертнями. Пізніше в літературі, особливо в римській, буде створено специфічний жанр, який використовуватиме міфи про перевертнів, геніально втілений у "Метаморфозах" Овідія;

• одним із важливих принципів архаїчної міфології є панування у світі неспіввідносності, невпорядкованості, дисгармонії, що доходить до невизначеної форми для породження природи;

• у міфах цього періоду особливу роль відіграють жіночі образи, що підтверджує матріархальний характер епохи.

Класична міфологія теж має кілька визначальних термінів. Це і олімпійська (фесалійська) міфологія, і патріархальна, бо класичний період виростає на основі патріархальної общини.

Класична міфологія не хтонічна, це не міфологія Землі. На відміну від докласичної міфології, класична виключно анімістична, коли божество мислиться безсмертним і вічним. Створені антропоморфні боги ні в чому не відрізняються від людини за винятком двох рис - безсмертя і вроди. Їх назвали олімпійськими богами, або „богами молодшого покоління“

Тесей і Мінотавр. Розпис кліка. Близько 550р. до н.е.

Класична міфологія протиставляється архаїці з її зооморфними, фітоморфними і міксантропічними формами, адже олімпійські боги - антропоморфні (людиноподібні). Таким чином, для класичного періоду характерний антропоморфізм. У класичній міфології антропоморфізм заснований на принципах гармонії, міри і загальної впорядкованості, що є передумовою уявлень про прекрасне тіло й прекрасний дух, властиві героїчній людині. Звідси

— олімпійська міфологія іменується не тільки антропоморфною, а й героїчною. Для класичного періоду характерними будуть вже не форми мислення, а етапи розвитку: рання класика, героїзм, самозаперечення міфології, пізня класика і декаданс.

Перший етап - рання класика. За міфологічними уявленнями, навколо верховного бога Зевса групуються інші боги, утворюється система олімпійських богів. За ними закріплюються постійні функції. Постає ряд героїв (істоти, у яких один із батьків - безсмертний), що перемагають страховиськ і демонів (Геракл, Тесей, Персей, Белерофонт). Зростає оточення Зевса на Олімпі, Аполлона на Парнасі.

Другий етап - героїзм. Зростає самостійність людей у взаєминах з богами, смерті викликають безсмертних на змагання (Афіна і Арахна, Латона і Ніоба, Тантал, Сізіф випробовують олімпійських богів, Діомед бореться з Танатом). Звичайно, за свою зухвалість смертні дістають покарання, але відчувається у їхніх вчинках переддень виродження міфології. Для пізнього героїчного періоду характерні міфи про родове прокляття (фіванський цикл).

У сюжетно-тематичному плані виділяються три "кроки" у розвитку героїчної міфології. Для всіх них характерна одна модель сюжету: герой вступає у двобій або змагання з хтонічною потворою і перемагає її. Визначний дослідник античності О.Ф.Лосєв тлумачить змагання з хтонічною потворою як відображення історичної боротьби патріархального права з матріархальним. Майже в усіх випадках хтонічні потвори виступають як істоти жіночої статі.

Пізніше боротьба між патріархатом і матріархатом у міфах могла відбиватися і в гротескних формах. Так, за відомим міфом, Зевс виступає в ролі породіллі й народжує зі своєї голови дочку Афіну, богиню справедливої війни, покровительку міст і ремесел, а зі стегна - сина Дафніса, бога виноградарства.

Перший "крок" героїчної міфології Б.Б.Шалагінов пропонує умовно називати "етапом Геракла". Показовою є міфічна біографія цього надзвичайно популярного в Греції героя, який здійснював свої подвиги за допомогою грубої фізичної сили. На архаїчність міфів вказує зв'язок образу Геракла з функціями шамана: він тримає на собі небесний звід у міфі про яблука Гесперид, спускається у царство Аїда, щоб вивести трьохголового пса Кербера.

Другий "крок" - "етап Одіссея". Герой перемагає хтонічних чудовиськ за допомогою не так фізичної сили, як розуму, хитрощів, спритності. Його стосунки й конфлікти з навколишнім світом урізноманітнюються. Інший герой міфів - Едіп - також перемагає потвор за допомогою розуму: він єдиний зі смертних, хто відгадує загадку Сфінкса й цим знищує його злу силу.

Докласична міфологія

(архаїчна, доолімпійська, дофесалійська; міфологія доби матріархату)

Класична міфологія

(олімпійська, фесалійська; міфологія доби патріархату)

Хаотична

Рання класика

Хтонічна

Героїзм:

• етап Геракла

• етап Одіссея

• етап Персея

Фетишизм

Самозаперечення міфології


Тератоморфізм

Пізня класика і декаданс

Анімізм:

зооморфізм, фітоморфізм, міксантропізм

Третій крок - "етап Персея". Прикладом можуть бути міфи, герої яких не лише перемагали чудовиськ силою і розумом, а й діставали за це винагороду - вродливу дівчину. Це Персей, який знищує медузу Горгону у двобої за допомогою хитрощів і порад богів, а пізніше використовує здатність погляду медузи перетворювати все на камінь і визволяє прекрасну Андромеду. Схожа схема простежується і в міфі про Тесея: битва з чудовиськом Мінотавром, вихід із лабіринту за допомогою нитки, яку дала царівна Аріадна.

Ці та інші міфи показують, що боротьба чоловіка й жінки за владу та вплив у роді закінчилася. Тепер чоловік - голова роду - не сприймає жінку як суперницю, а, так би мовити, дивиться на неї іншими очима, оцінюючи її фізичну вроду. Міф переростає (трансформується) в епос і певні фольклорні жанри (казку тощо), отже, відбувається перехід до наступного, третього, етапу розвитку класичного міфології.

Третій етап - самозаперечення міфології. Прикладами його є міфологія бога виноградарства Діоніса. Зі свят на честь цього бога в Давній Греції бере початок драма, автори якої пізніше використовуватимуть міфічні сюжети для своїх творів. Тобто, міф, втративши своє сакральне значення, перетвориться на художній матеріал. Ще один приклад самозаперечення міфології - міф про Прометея, безсмертного, а не героя, що повстав проти олімпійських богів.

Для цього періоду характерні також міфи про перетворення.

Четвертий етап - пізня класика і декаданс. Міфологія в значенні наївної віри закінчувалася разом із первіснообщинною формацією, для якої вони була необхідною ідеєю.

Отже, характерна особливість давньогрецької міфології полягає в тому, що, досягнувши розвинутих форм, вона не сакралізувалася і не самоізолювалася в релігії (як це трапилося в стародавній Іудеї) або в культі (як у середньовічній католицькій Європі). Давньогрецька міфологія плавно продовжувала свій розвиток у рамках мистецтва. Це дозволило їй зберегти свій гуманістичний субстрат, тобто спрямованість на людину, на людське. Ось чому оновлення європейської культури в добу Відродження було тісно пов'язане з відродженням грецької і римської античності, античного ідеалу людини.

Разом із тим, міфологія — також і наука, яка вивчає міфи. Зрозуміло, що існує проблема реконструкції первісної форми міфу. Для реконструкції картини давньогрецької міфології дослідники використовують кілька груп емпіричних (наявних) джерел. Перша група - це поеми Гомера "Іліада", "Одіссея", поеми Гесіода "Труди і дні" та "Теогонія", трагедії Есхіла, Софокла й Еврипіда, "Метаморфози" Овідія та інші пам'ятки античної літератури. До другої групи належать каталоги та перекази міфів, що були складені самими греками в елліністичну добу їхньої культури. Це передусім "Міфологічна бібліотека" Аполлодора. Про важливість цього джерела свідчить, зокрема, той факт, що саме в ньому міститься переказав міфів про всі подвиги одного з найбільших міфологічних героїв Греції Геракла. Проте ніяких художніх завдань Аполлодор перед собою не ставив, він прагнув зібрати і систематизувати лише самі сюжети. Варто відзначити, що розпочали вивчення міфів вчені Александрії, яке триває і досі.

Особливості римської міфології

Первинні форми релігійних вірувань та уявлень у римлян були більш примітивні і наївніші за грецькі. На відміну від давньогрецької, рання римська релігія була позбавлена антропоморфізму (тобто римляни спочатку уявляли своїх богів у вигляді безликих духів - "добрих" і "злих"), тому вона не могла стати підґрунтям для літератури. Власне римськими богами були лише Янус, Квірін і Марс. Лише пізніше, під впливом етрусків, а головне - грецької релігії, римляни олюднюють своїх богів, майже повністю засвоюють давньогрецькі релігійні уявлення, найчастіше обмежуючись простим перейменуванням еллінських богів. Так, Зевс стає Юпітером, Афродіта - Венерою, Гера - Юноною тощо.

Для римської, як і для грецької міфології, властиве сприйняття об'єктивного космосу як реального, одухотвореного, але обов'язково матеріального й чуттєво сприйнятого. Як і про греків, про римлян можна сказати, що вони "стихійні матеріалісти". Усі їхні демони, боги є породженням землі, і їм притаманні ті самі вади й навіть злочини, що й звичайнісіньким людям. Отже, римська міфологія відзначається ''земним характером". Римляни не володіли такою творчою уявою, як греки, тому їхня міфологія значно бідніша. І, як уже наголошувалося, у них були власні боги й божества (наприклад, Янус, Фавн, пенати, Квірін), але більшість із них - запозичені у греків, наділені такими ж рисами. Нерідко грецькі за своїм походженням боги ототожнюються пізніше з римськими.

Характерною ознакою римських релігійних вірувань є конкретність мислення. Найдрібніші форми буття підлягали сонму богів, які були навіть організаторами робіт та упорядниками сімейних і суспільних відносин. Наприклад, одна богиня допомагала рубати дрова, інша доглядала, щоб підрубані дерева падали, далі повалене дерево потрапляло в розпорядження третьої і т. д. За висловом А.Франса, боги римського Пантеону були схожі на муніципальних службовців.

У Римі існували культи предків, героїв і геніїв. Рід, патріархальна сім'я - першооснова давньоримської общини. Тому закономірно, що в Римі існував культ предків, чиї зображення зберігали і передавали з покоління в покоління. Культи розподілялися на родинні, общинні і загальнополісні. Людина привчалася поважати рід-плем'я і відчувати себе часткою цілого. Згодом імператор Август намагатиметься відродити так звані римські чесноти, зокрема примусити молодь шанувати батьків і рід.

Крім померлих предків, охоронцями роду могли бути славетні герої, тобто існував і культ героїв. Селяни і воїни найчастіше прагнули мати покровителем Геркулеса - силача, який не гребував ніякою працею - ні звитяжною, ні тяжкою, ні брудною (як відомо, вичищені Авгієві стайні - один із подвигів героя).

Культ геніїв - духів, що мали опікувати родичів, - також був поширений у Римі. У прадавні часи кожен чоловік мав свого генія, а жінка - юнону. Ці боги втілювали продукуючі сили чоловіка та жінки. Згодом з генієм пов'язували вдачу людини, розумові здібності тощо. Свого генія мав рід, а потім - селище, місто.

Сімейне вогнище оберігали богиня Веста, пенати, лари. Лари в общинників були спільними - вони піклувалися про сусідів. Територіальна близькість із часом матиме не менше значення, ніж кревні зв'язки.

Аполлон і Артеміда вбивають дітей Ніоби

З культом предків, як вважають дослідники, був пов'язаний культ богів підземного царства. Це Манія, лемури, мани. Манія

насилала божевілля (ім'я її стало загальним). Колись їй на офіру навіть вбивали дітей.

Уночі біля могил скупчувалися лемури - душі померлих. Римляни інколи ототожнювали лемурів з манами, хоча найчастіше лемурів вважали підступними, манів - добрими. Мани піклувалися про душі померлих, охороняли гробниці, коли справляли поминки, манам на могилу приносили їжу, квіти. В епітафіях їх просили принести небіжчику загробне блаженство.

Як і греки, римляни вважали, що підземним богам подобаються парні числа, а тим, що опікуються живими, - непарні. Квіти, наприклад, для небіжчиків добирали, щоб було парне число.

Своїх богів римляни часто називали не по імені, а використовуючи для цього прізвища. Наприклад, замість "Бахус" говорили "Лібер" (вільний), замісить імені Юпітер використовували різні епітети тощо. А були боги, ім'я яких взагалі заборонялося вимовляти. Така заборона (табу) стосувалася Доброї богині (Bona Dea), справжнє ім'я якої - невідоме. З Доброю богинею іноді ототожнювалася грецька богині Гігіея, яка допомагала своєму батькові Асклепію лікувати людей і від імені якої походить слово гігієна. Добра богиня ототожнювалася також із Кібелою, Прозерпіною, Фавною (жіноча іпостась Фавна) та іншими богиня. Як Діана, вона допомагала породіллям і була шанована в народі, жінки вважали її своєю покровителькою.

Доки римляни займалися сільським господарством, в їхніх віруваннях одне з провідних місць посідали культи, пов'язані з природою. Обожнювали дерева (особливо дуб), тварин, птахів, гори, джерела, каміння... У сільській місцевості особливо шанували сільванів (лісовиків) - покровителі лісів і отар. Вклонялися богині плодів Помоні, богині квітів Флорі, на честь якої влаштовувалися свята Флоралії. Вірили, що в гаях і полях живуть козлоногі фавни і фавнеси. На їхню честь влаштовували свята Фауналії. Було навіть вовче свято - Луперкалії. Можливо, вовк був колись тотемом племен, що мешкали на берегах Тібру. З вовками у римлян пов'язано особливо багато різних обрядів і легенд. За однією з них, вовчиця вигодувала своїм молоком братів Ромула і Рема - засновників Рима. Зрозуміло, давньоримські культи з часом змінювалися. Колись кожна римлянка мала свою берегиню - юнону, а згодом виникає узагальнений образ охоронниці шлюбу -

Юнони. В елліністичну добу Юнона ототожнюється з грецькою богинею Герою.

Поступово змінювалися культи, пов'язані з природою: селяни ставали городянами і культи відповідно модернізувалися. Чи не найвідомішим римським богом був Янус. Його зображували з двома обличчями, він був богом воріт і дверей, а також богом усякого початку і завершення. Під час війни його храм відмикали, а за мирного часу - замикали. Янусу присвячувався перший день нового року і перший день кожного місяця; його називали богом богів. Він порядкував космосом і уособлював космос, був символом дня і ночі, сонця і місяця. Дволиций, він дивиться в минуле і прийдешнє, йому відомо, що було і що буде... Від сторожа воріт і дверей до філософських абстракцій - це складний шлях не тільки бога Януса, а й всієї міфологія від архаїчної доби до Нового часу.

Отже, людина хотіла охопити поглядом цілий світ, прагнула зрозуміти його і гармонійно влаштувати в ньому своє буття. Для цього вона й створила сказання про богів і героїв. У міфах людина вперше усвідомлює себе. Міфи відбивали релігійні погляди еллінів, передували космографії та історії. На перших щаблях цивілізації міфологія поєднувала в собі філософію, етику, історію, але найбільше наближувалася до поезії. У грецьких міфах абстрактні уявлення співіснували з конкретними образами та втілювалися в них.

Класифікація міфів

Першими систематизованими збірками міфів були твори давньогрецького поета Гесіода "Теогонія" і "Труди і дні". У "Теогонії", зокрема, вперше чітко визначено й обов'язки муз. У римській літературі одна із найповніших збірок міфів — "Метаморфози" Овідія, щоправда, міфологічні сюжети, що складають цей твір, однотипні — про перетворення.

З того часу і до наших днів вчені класифікують міфи за змістовим принципом:

• міфи про виникнення світу, або космогонічні міфи (астральні — про походження зірок і планет, етнологічні — про походження деяких рослин і тварин тощо);

• міфи про народження богів і їхні вчинки;

• міфи про напівбогів (героїв);

• міфи про мандри (як, наприклад, цикл про аргонавтів);

• міфи про війни (троянський цикл);

• міфи про перетворення;

• міфи про родове прокляття (фіванський цикл та ін.).

Характерно, що есхатологічних міфів (розповідей про кінець світу) в давньогрецькій міфології немає. Циклічність і повторюваність явищ - одне з перших спостережень, зафіксованих у грецьких міфах, що створені на зорі цивілізації.

Отже, свій міфологічний світогляд греки і римляни раціоналізували; сильна держава ніколи не відмовлялася покористуватися тим із народного світогляду, що їй корисне. Богів було організовано, як військовий легіон. Кожному виділено функцію, бо кожен бог ставав там функціонером. Створено було чітку міфологічну систему, залізну, непорушну обрядовість. Стан жерців із стану добровільно об'єднаних став станом державним і набув політичної сили. Епос був зведений у єдину систему, чим і стали поеми Гомера, адже їхнє найперше завдання було прославляти, а не зображати. Природа та її таємниці починали розумітися так само механічно, образність набувала форм шаблону. Але поезія не вмирала, бо людина того часу, та й в інші епохи, залишалася наївна, а наївність - перша передумова справжньої поезії. Зауважимо, що в слов'ян було все інакше. Київ тільки спробував раціоналізувати епос богів, щоб пристосувати його до державних потреб. Він тільки почав ту роботу, яка в Афінах чи Римі була завершена: її результати зруйнувало християнство.

Класове рабовласницьке суспільство й література, що виникла в ньому, активно використовували міфологію в своїх політичних і художніх цілях.

Майже вся антична література - художня (епос героїчний і дидактичний, драма, лірична поезія) і наукова (філософія, історія, географія як опис мандрівок і земель) — використовувала міфологічний матеріал. Тому цілком справедливим є твердження про те, що "грецька міфологія була арсеналом і ґрунтом античного мистецтва".

Глосарій

анімізм - світосприйняття, що ґрунтується на переконанні в існуванні душі та духів як першооснови всього сущого, на уявленні про природу як живу істоту;

антропоморфізм - уподібнення людині. Теорія, за якою тварини, рослини і явища неживої природи можуть мати властивості людини - думати, відчувати, мати волю тощо;

міф - сказання про уявлення стародавніх народів щодо походження Всесвіту, явищ природи, богів, легендарних героїв тощо; міфологія - 1) сукупність міфів будь-якого народу чи народів; 2) наука про міфи;

тератоморфізм - віра в чудовиська, потвори;

фетишизм - поклоніння предметам неживої природи, які, за

уявленнями первісних народів, наділені чудодійною силою.

Питання для контролю:

Дати визначення міфології

Вказати на відмінність міфу й казки, міфу й релігії Назвати періоди розвитку міфології

Схарактеризувати форми мислення докласичної міфології

Назвати характерні риси архаїчної міфології

Вказати періоди розвитку класичної міфології

Навести приклад міфу, в якому відображена зміна уявлень про світ

давніх греків

Назвати принцип, за яким класифікують міфи Сформулювати специфіку римської міфології Назвати перших систематизаторів міфів

Пояснити вислів „міфологія - арсенал і ґрунт античного мистецтва“

Література:

Лосев А.Ф. Античная мифология в ее историческом развитии. — М., 1993.

Тахо-Годи А.А. Греческая мифология. — М., 1991.

История всемирной литературы: В 9-ти т. — Т. 1. — М., 1987.

Основні паралелі греко-римської міфології

1.

Зевс

Юпітер

Цар богів і людей, верховне божество, володар небес і землі. Його атрибути - егіда, скіпетр, інколи - блискавки.

2.

Гера

Юнона

Дружина Зевса, цариця богів і людей

3.

Посейдон

Нептун

Бог морів та океанів. Покровитель мореплавства і конярства. Його атрибут - тризуб у руці.

4.

Аїд

Плутон, Орк

Бог підземного царства, бог багатства

5.

Афіна

Мінерва

Богиня мудрості, покровителька міст, богиня справедливої війни. Зображувалася у супроводі сови або богині перемоги Ніки.

6.

Арес

Марс

Бог несправедливої війни. Зображувався у вигляді юнака з щитом і мечем або списом у руці.

7.

Гермес

Меркурій

Бог торгівлі, вісник богів, покровитель мандрівників, торгівців, шахраїв та злочинців. Атрибут - кадукей (жезл із двома зміями).

8.

Артеміда

Діана

Богиня полювання, природи, рослин і звірів. Зображувалася з сагайдаком зі стрілами, у супроводі оленя або мисливських собак.

9.

Афродіта

Венера

Богиня кохання і краси

10.

Гефест

Вулкан

Бог ковальської справи і ремесла

11.

Діоніс

Вакх, Бахус

Бог рослинності, родючості і виноградарства. Атрибути - виноградна лоза.

12.

Деметра

Церера

Богиня землеробства і родючості. Її атрибут - кошик з овочами і фруктами.

13.

Аполлон

Феб

Бог світла, покровитель мистецтва. Покровитель медицини, захисник лікарів і пастухів. Атрибути - ліра або кіфара.

14.

Гестія

Веста

Богиня домашнього вогнища, сімейного щастя і добробуту.

15.

Геліос

Соль

Бог сонця.

16.

Ерот

Амур

Бог кохання.

17.

Ніке

Вікторія

Богиня перемоги.

18.

Еос

Аврора

Богиня ранкової зорі.

19.

Селена

Богиня місяця.

20.

Асклепій,

Гігіея

Ескулап

Бог лікар лікування.

Донька Асклепія, богиня здоров'я.

21.

Пан

Фавн, Сільван

Бог лісів і хащ, покровитель пастухів.

22.

Мнемозіна

Меморія

Богиня пам'яті, мати 9 муз.

23.

Феміда

Юстиція

Богиня справедливості.

24.

Сілен

Вихователь і наставник Діоніса.

25.

Геба

Ювента

Богиня юності.

26.

Сатири

Лісові божества, супутники Діоніса.

27.

Персефона

Прозерпіна

Дружина Аїда, дочка Деметри.

28.

Амфітри-та

Дружина Посейдона.

29.

Танат

Гадес

Бог смерті.

30.

Еол

Бог вітрів.

31.

Гіпнос

Морфей,

Сомнус

Бог сну і сновидінь.

32.

Борей, Нот, Зефір, Евр

Боги вітрів.

33.

Мойри

Парки

Богині долі (Клото, Атропа, Лахезіс).

34.

Харити

Грації

Богині чарівності (Ефросіна, Талія, Аглая). Боронять усе прекрасне, роблять життя жаданим.

35.

Геката

Богиня чаклунства.

36.

Ахерон, Лета, Стікс, Коціт,

Річки підземного царства.

37.

Німфи:

лімнади

дріади

наяди

ореади

нереїди

океаніди

Напівбожества, дівчата, що втілюють

різні сили і явища природи

німфи озер

німфи лісів(дерев)

німфи річок, джерел

німфи гір

німфи морів

німфи океану

38.

Музи(Парнасиди,

Пієріди,

Аоніди):

Калліопа

Уранія

Кліо

Евтерпа

Талія

камени

Богині поезії, мистецтва і наук, дочки Зевса і Мнемозіни

муза епічної поезії муза астрономії муза історії муза ліричної поезії муза комедії муза трагедії

Мельпомена

Ерато

Терпсіхора

Полігімнія

муза любовної поезії

муза танцю

муза священних гімнів

39.

Гіменей

Бог шлюбу.

40.

Кронос

Сатурн

Титан, уособлення часу, батько Зевса.

41.

Термін

Божество меж і кордонів.

42.

Помона

Богиня плодів.

43.

Флора

Богиня квітів.

44.

Фауна

Богиня тварин.

45.

Янус

Бог воріт і дверей, усякого початку і завершення. Зображували з двома обличчями.

46.

Манія

Богиня божевілля.

47.

Пенати

Охоронці домашнього вогнища.

48.

Лари

Духи, що піклувалися про сусідів.

49.

Лемури

Підступні душі померлих.

50.

Мани

Добрі душі померлих.






Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.