АНТИЧНА ЛІТЕРАТУРА - Оксана Гальчук - 2008

ДАВНЬОГРЕЦЬКА КЛАСИЧНА ЛІРИКА - АНТИЧНА ЛІРИКА

• Соціально-історична й міфологічна основи давньогрецької лірики

• Класифікація і періодизація давньогрецької лірики, особливості видів

• Поетико-естетичний зміст і художня своєрідність лірики Давньої Греції

Соціально-історична й міфологічна основи давньогрецької лірики

У VII - VI ст. до н.е. у Давній Греції розпочинається період становлення рабовласницького суспільства, період формування полісів. Значно змінилася їхня соціальна картина: окрім безправних рабів, експлуатації почали зазнавати й вільні громадяни, общинники перетворювалися на наймитів, ставали боржниками багатих одноплемінників, потрапляли за борги у залежність. За свідченням Аристотеля, із соціальним розшаруванням грецьких полісів розпочинаються гострі класові суперечки, тому VII - VI ст. до н.е. називають у Греції епохою революції. Саме в цей час серед грецьких полісів і виділяються дві сильні держави: Афіни й Спарта. Упродовж VI ст. до н.е. в Афінах завершується процес становлення рабовласницької демократії, з перемогою якої Афіни починають відігравати провідну роль не тільки в Аттіці, а й в усій Елладі.

Суперником й антагоністом афінської демократичної республіки виступає аристократична Спарта — аграрна країна зі слаборозвиненим ремеслом і торгівлею. Щоправда, національно- визвольна боротьба Греції проти перської навали (500 — 449 р. до н.е.) на деякий час об'єднала майже всі грецькі поліси під егідою Афін. Ця боротьба зумовила патріотичний і громадянський пафос тогочасного мистецтва, передусім ліричних творів.

На формування давньогрецької лірики вплинув фактичний розпад родової організації в результаті росту приватної власності й пов'язаного із цим соціальним розшаруванням усередині роду. У зв'язку із цим зростає роль особистості в громадському колективі, у суспільстві. Людина почала усвідомлювати себе як щось самостійне, як особистість, з'являється індивідуальний поет, і, відповідно, й індивідуальна лірика.

Перш ніж стати лірикою в нашому розумінні цього слова, цей давній вид поезії існував у архаїчній формі. Архаїчна лірика була дуже мало виділена з побутового, виробничого, релігійного й загалом із приватного та суспільного життя. Вона ще мало говорила про внутрішній стан людини, її настрої. Архаїчна лірика була настільки нерозривною із трудовою піснею, весільною, шлюбною, поховальною, а також зі всіма релігійними піснями, з життям і побутом людини, що, якщо й виражала якоюсь мірою внутрішній стан і настрій людини, то це вираження було міцно пов'язане із працею, обрядами, магією, різними формами побуту. Отже, архаїчна лірика була наділена синкретичним характером.

Лірика в сучасному розумінні, або класична лірика, змогла зародитися лише в умовах розпаду первісного колективу й виділення окремої людини як особистості. Окрім того, міфологія, яка була ідеологією первісного суспільства, занепадає й перестає відігравати функції ідеології, не задовольняючи потреби людини, яка вже мислила себе індивідуумом, особистістю.

Класове рабовласницьке суспільство породило приватну власність і приватну ініціативу. Тепер людина вільніша й більш самостійна, ніж та, що була в родовій общині. Адже за родової формації взагалі ніяка ініціатива не належала окремим особам. Тепер же особа заговорила про саму себе й у приватній ініціативі, і в політичній діяльності, і на ринку, і в художній майстерності, і в філософських роздумах. Заговорила вона й про свої настрої, що й привело до появи класичної лірики.

Таким чином, соціально-історичною основою давньогрецької класичної лірики є розвинуте рабовласницьке суспільство, розпад полісної системи, закріплення приватної власності за певним класом, активне виділення індивідууму з первісного колективу, втрата міфологією функцій ідеології.

До того, як постати у класичній формі, класична лірика розвивалася в різних напрямах. Один напрям лірики тяжів до епосу й дуже мало містив у собі власне особистих тенденцій. Другий, навпаки, поглиблює ці внутрішні настрої людини (наскільки це було можливим у рабовласницькому суспільстві). Третій — намагався поєднати особисті й державні інтереси, а четвертий напрям взагалі мав тенденцію ігнорувати полісні авторитети, що свідчило про кризу самої полісної системи.

Термін “лірика” був введений у ІІІ ст. до н.е. олександрійськими вченими для позначення тільки таких творів, які в Греції VIII - IV ст. до н.е. виконувалися під акомпанемент струнного інструмента — ліри або кіфари. Відомо, що в лірику входило й танцювальне мистецтво. Тож первісно під лірикою розуміли поєднання слова, музики й танцю у різних комбінаціях. У поняття антична лірика включають також твори (вірші), які спочатку виконувалися речитативом у супроводі флейти, але пізніше вони набули декламаційного характеру, це так звані елегії і ямби. Те, що написано гекзаметром, вчені-олександрійці називали епосом, а решту віршованих творів, написаних іншими розмірами, — лірикою.

Міфологічна основа античної лірики. Своїм походженням антична лірика, її основні різновиди - пісенна і декламаційна - зобов'язані давньогрецькому фольклору. Основою пісенної лірики є любовні, застольні та весільні пісні (для сольної меліки, від слова мелос - “пісня”), а обрядові славлення та гімни на честь богів і героїв - для хорового мелосу. Декламаційна лірика, жанрами якої були елегія і ямб, своїм корінням також сягає фольклору: елегія виникла із погребальної заплачки, голосіння (треносу), ямби - із народних глузливих і викривальних пісень, які виконувалися на народних святах і відігравали роль фольклорного засобу громадського осуду.

У своєму розвитку антична лірика пройшла чотири етапи, які збігаються з етапами історичного розвитку суспільства. Перша історична дата давньогрецької лірики (а, отже, і всієї давньогрецької літератури) 6 квітня 648 р. до н.е. Саме в цей день відбувалося сонячне затемнення, яке згадується у вірші Архілоха. Це і дало можливість встановити таку точну дату.

Розвиток давньогрецької лірики першого періоду уславлений такими іменами, як Алкмен, Каллін, Сімонід, Стесіхор, Аріон, Солон, а також Архілох, Алкей, Сапфо і Тіртей. Цей період припадає на час зародження рабовласницького полісу, початок боротьби рабовласницької аристократії і рабовласницької демократії. Одна з найяскравіших особливостей цього періоду —

колонізаційний рух, що стимулював собою виробниче, торговельне, соціально-економічне та культурне зростання міст-держав.

Представники лірики другого періоду — Івік, Сімонід Кеоський, Гіпонакт Клазоменський, Анакреонт. Другий період класичної лірики збігається з часом тиранів другої половини VI ст. до н.е. Особливості розвитку літератури в цей час — розвивається доесхілівська трагедія, у якій основну роль відігравав хор.

Третій період відзначається розвитком хорової лірики. Це час об'єднання давньогрецьких полісів та їхньої боротьби за загальногрецьку демократичну єдність у боротьбі проти деспотичного Сходу, період греко-перських війн. На ці роки припадає найбільш зріла творчість Сімоніда Кеоського, Вакхіліда, Феогніда Мегарського і Піндара.

Четвертий період - кінець розвитку всього класичного періоду давньогрецької трагедії. він охоплює другу половину V ст. до н.е. Лірика вже не могла бути провідним жанром, вона поступилася місцем драмі. Від лірики того часу вимагався драматизм і витончена музичність. Представник цього часу — Тимофій Мілетський.

Класифікація і види давньогрецької лірики

Формально давньогрецька лірика поділялася на пісенну і декламаційну, тобто залежно від того, як виконувалися вірші, — декламувалися чи співалися. Окрім того, кожний жанр характеризувався ще й певною тематикою і художніми особливостями.

Предметом зображення в ліриці є духовне життя людини, світ її ідей і почуттів. Такі ліричні жанри, як послання (дружнє або любовне), епіграма (вірш іронічного характеру), еклога (вірш на тему сільського життя), епітафія (вірш з приводу смерті), елегія (сумний вірш) походять із античної поезії.

Пісенна лірика включала сольну і хорову. Сольна лірика була виразником світу особистих почуттів і переживань людини; хорова лірика пов'язана головним чином з обрядами, і для неї особливе значення зберігає міф як частина священної історії народу.

Декламаційна лірика мала такі жанрові різновиди, як елегії і ямби. Елегії — роздуми на суспільні та особисті теми, ямби — публіцистична полеміка та іронічна критика супротивника.

Походження і класифікація давньогрецької лірики

В основі іншої класифікації давньогрецької класичної лірики лежить систематичний принцип (за племенами та територією):

• іонійська лірика. Головні жанри — елегія і ямб. Характеризується особливою емоційністю. Представники — Алкей і Сапфо;

• дорійська лірика. Відома урочистим хоровим характером. Представники — Алкман і Аріон;

• сіцілійська лірика. Представлена творчістю Стесіхора.

Поетико-естетичний зміст і художня своєрідність лірики Давньої Греції

Декламаційна лірика виросла на ґрунті героїчного епосу. Елегійний розмір, тобто поєднання гекзаметра і пентаметра, був близьким до епосу, тому цей жанр ніби напівліричний. Один з провідних жанрів декламаційної лірики — елегія (від елегос — журлива пісня) — це вірш, у якому виражені настрої смутку, журби, роздуму, меланхолії.

Елегія поділялася на

• громадянську (Каллін, Тіртей, Солон);

• любовну, дуже суб'єктивна, особиста лірика (Мімнерм);

• елегія, в якій поєднувалися суспільне і особисте (Феогнід Мегарський);

• дидактична елегія, до якої належали епіграма (у значенні “напис”), (Сімонід);

• гномічна поезія (Фокілід).

Зразком елегійної поезії є творчість Тіртея. Поет, що жив у другій половині VII ст. до н.е., був одним із найвідоміших представників декламаційної лірики. Провідними темами його творчості були політична та громадянська. На відміну від гомерівського епосу, ідеалом якого був шляхетний герой, що шукав на війні особистої слави і здобичі, військові елегії Тіртея були звернені до всіх громадян полісу, яких поет закликав до чесного виконання своїх громадянських обов'язків, і, насамперед, до виконання священного обов'язку захисника вітчизни від ворогів.

У творах Тіртея також чимало порад, настанов співвітчизникам. Його бойові пісні сповнені патріотизму, надихають на подвиги. У цьому Тіртей продовжує традиції войовничо-патріотичної лірики своїх попередників, зокрема Калліна.

Вірші і фрагменти, що дійшли до нас, показують, що проблематика його творів досить широка. Передовсім Тіртей виступає захисником існуючого державного ладу (елегія “Доброзаконня”). Поет викладає своєрідний кодекс громадянської поведінки; розповідає про легендарне заснування Спарти Геракловими нащадками.

В іншій елегії, “Поради"”, звучить мотив патріотизму, заклик до оборони Спарти. Тіртеєві приписують і військову пісню для атаки “Ембатерій ”.

В елегії “Добре вмирати тому...” Тіртей славить відважних воїнів, котрі полягли в боях з ворогом, захищаючи рідну країну,

Добре вмирати тому, хто боронячи рідну країну,

Поміж хоробрих бійців падає в перших рядах.

Тіртей переконливо змальовує жахливу долю тих, хто зганьбив себе і свій рід, тікаючи від ворога. Патріотичні заклики поета:

Будемо батьківщину і дітей боронити відважно.

В битві поляжемо ми, не пожалієм життя —

зміцнювали бойовий дух воїнів, виховували почуття громадського обов'язку перед батьківщиною, пробуджували мужність і хоробрість у бою.

За легендою, кульгавий Тіртей був учителем в Афінах. Під час війни спартанців із месенянами, Афіни, споконвічний суперник Спарти, на її прохання про допомогу вирішили надіслати замість ополчення гоплітів (важкоозброєних піших воїнів ) — кульгавого Тіртея, щоб посміятися над спартанцями. Побачивши поета, вигляд якого красномовно свідчив, що він людна суто цивільна і нічого не тямить у військових справах, спартанці обурилися. Проте Тіртей зробив для перемоги спартанців більше, ніж досвідчені полководці. Його патріотичні пісні надихнули військо. Заклик поета: “Вперед, сини вітчизни!” — повів спартанців у бій, і розбитий ворог втік.

У дійсності, мабуть, усе було не так романтично й більш вірогідним є припущення, що Тіртей був одним із спартанських вождів, поетом і воїном водночас. Легенда ж відобразила віру еллінів у велику силу мистецтва і, зокрема, у виховний вплив поетичного слова на людину.

Отже, з усіх видів ліричних творів елегія найближча до епосу і метрично, і за змістом. Шлях розвитку елегії від войовничо- патріотичних тем через громадську лірику до суспільно-політичної тематики і завершується повчанням із переходом до епіграм. Темами елегій пізніше цікавилися філософи, оратори, історики, байкарі. Що ж до римської літератури, то з усіх підвидів елегії найбільш розвинутою в ній була любовна (або еротична) поезія.

Другим видом декламаційної лірики був ямб. Коріння ямбічної лірики у фольклорі, пов'язаному з культом Деметри. Міф розповідає, що засмучену викраденням доньки Деметру розвеселила непристойними жартами Ямба -служниця елевсинського царя. Із словом “ямб” у давніх греків асоціювалося уявлення про жартівливий характер твору, тоді як у літературі Нового часу ямб — поняття тільки метричне. Представники ямбографії — Сімонід з Аморгу, Гіпонакт Клазоменський, Архілох.

Творчість Архілоха і з точки зору хронології, і за талантом вважається в античній ліриці першою величиною. Творець елегійної і ямбічної лірики, Архілох писав переважно сатиричні твори. Він складав байки, елегії, гімни, епіграми, але найбільше полюбляв ямби. Його дошкульні ямби порівнювали з отруйним жалом.

В уїдливих ямбах Архілох висміював людські вади, і , насамперед, бездумне поклоніння старим морально-етичним нормам. Для поета не існує беззаперечних моральних цінностей, які були основою поведінки гомерівських героїв. Він іронізує навіть над військовою честю і славою. У його очах слава заради слави та ще й ціною життя взагалі позбавлена будь-якого глузду. Поет не визнає навіть слави захисника вітчизни, бо “доля полеглих — найгірша” і “вдячність живі відчувають лиш до живих”, а “хто поліг, тому ні слави, ні подяки нема”.

Ніби сперечаючись з Тіртеєм, Архілох із іронією розповідає, що йому доводилося тікати з поля бою, гублячи при цьому свій “бездоганний” щит. Життя дорожче, вважає Архілох, а щит, врешті, можна придбати новий. Порівнюючи Тіртея з Архілохом, вчені помітили, що їхня поезія немовби уособлює два різні типи світосприйняття, характерні для елегії і ямба. Після Архілоха поети Алкей і Анакреонт, а через кілька століть римський поет Горацій розповідатимуть ту ж саму історію про власну втечу з поля бою і загублений щит. Але Архілоху, на відміну від них, довелося заплатити за свою відвертість дорогою ціною: позбавлений служби у війську, поет довгий час жебракував.

Позашлюбний син аристократа (за іншими свідченнями - багатого купця) і рабині-фракіянки, він змушений був заробляти свій хліб військовою службою, і тим самим порушував традиційні уявлення про доблесть і честь. Якщо для героїв гомерівського епосу війна була змістом життя, бо сам Зевс від народження призначив їм бути воїнами, проявляючи при цьому відвагу і героїзм, то для Архілоха війна — гірка необхідність, єдина можливість забезпечити собі щоденне прохарчування. До своєї служби він ставився як до ремесла. Поет полемізує з героїчною етикою, іронічно переосмислює лексикон аристократичного кодексу доблесті. Він писав: “Хліб мій на списі замішаний ... і п'ю, спершись на списа також”.

Архілох жив і творив у перехідну добу, коли традиційні етично-моральні норми життя вже не спрацьовували, а нові ще не набули статусу загальногромадянських цінностей. У численних військових походах Архілох — воїн і жива людина — багато чого побачив і зрозумів. Тому в його поезіях людина постає багатогранною, з усіма притаманними їй вадами і пристрастями, а сама поезія набуває філософського звучання і афористичної виразності:

Радість є — радій не надто, є нещастя — не сумуй

Понад міру. Вмій пізнати зміни в людському житті.

У світі, що його оточує, ліричний герой Архілоха не бачить ні закономірності, ні доцільності:

Всі шляхи богам відкриті: часто з чорної землі

Піднімають тих, хто впали під ударами біди,

Часто горді й самопевні, мов підкошені падуть,

І тоді за лихом лихо гне їм спину, і вони

Жебраками йдуть по світу без мети і без думок.

Гострота сприйняття дійсності призводить до душевного сум'яття, бо “тільки богам всі шляхи відкриті”.

Не тільки гомерівське поняття слави і воїнської честі піддає сумніву Архілох, він також піддає переоцінці епічне уявлення про дружбу. У своїх віршах він оплакує смерть друга і водночас засуджує зрадливого товариша, який обманув його довір'я і порушив клятву вірності.

Відносність і нестійкість традиційність моральних цінностей Архілоху довелося випробувати на собі і в іншому відношенні. Багатш Лікамб відмовився видавати за нього свою доньку Необулу. Архілох помстився Лікамбу ямбами, у яких іронічно висміював вірність у коханні і вірність обіцянці (“Що ти надумав, батьку Лікамб”). За переказами, і Лікамб, і його донька покінчили життя самогубством від одчаю, до якого їх довели ямби Архілоха.

Що ж тоді залишається смертній людині, що здається розчарувалася у всьому? Архілох стверджує: “І все ж од нестерпної туги, мій друже, засіб нам дали боги — стійкість незламну душі”.

Усупереч іронічному ставленні до слави захисника вітчизни, Архілох ціною власного життя переконав своїх співвітчизників у протилежному — в моральній перевазі “стійкості незламної душі”.

Із закликом: “Перемога або смерть!” — він загинув, захищаючи від ворогів свій рідний острів Парос.

Нащадки, знову ж таки всупереч переконанням Архілоха, не забули ні поета, ні його сатиричних ямбів. Творчість поета мала велике значення для розвитку трьох великих давньогрецьких трагіків - Есхіла, Софокла і Еврипіда й комедіографа Аристофана. У поезії Архілоха найповніше відбився перехід від старовинних і суворих форм життя до нових, теж суворих, але вже інших. Його творам властиві вічні мандри та експресивні реакції на хаос життя, а також велика широта у виборі жанрів — від гімнів до байок.

Пізніше, відомий французький поет А.Шеньє, автор сатиричних “Ямбів”, називав себе “сином Архілоха”, а М.Рильський стверджував: “Серед шалених прерій і в тундрі, де сивіє бідний мох, нам світить Гейне, Тютчев, Архілох”.

Пісенну, а саме сольну лірику, представляє творчість поетів Алкея, Сапфо і Анакреонта.

Алкей походив із багатої аристократичної еолійської родини з о.Лесбос. Народився між 630 і 620 р. до н.е., брав участь у війні за Сігей — важливий стратегічний пункт на шляху до Чорного моря. За царювання Піт така Алкей був в опозиції, через що змушений був піти у вигнання спочатку в глиб острова, а потім опинився аж у Єгипті. З часом Піттак дозволив опозиціонерам повернутися на батьківщину, в тому числі й Алкею.

Важливе місце у творчості Алкея посідають твори з виразними мотивами громадянської боротьби, суспільно-політичної активності. Ці поезії відзначаються гостротою, і навіть агресивністю. Поет сміливо й нещадно критикує самого царя. Поряд з гнівною сатирою звучать мотиви смутку, ностальгії. У віршах громадянської тематики зустрічаються часті описи зброї, військових обладунків тощо.

Але визначальними у творчості Алкея є теми природи, вина і жінок. У віршах, присвячених жіночій темі, переважає тема засудження жіночої невірності, у яких він використовує міфологічну тематику (поезія “Єлена”). Тема кохання розкривається в поетичному листуванні із легендарною поетесою Сапфо.

Щодо описів природи, то як таких, що грають самостійну роль, у поезіях Алкея не зустрінемо. Природа - це радше тло, на якому розгортається основна дія, але тло досить точно відтворене.

Збереглися і гімни Алкея, присвячені богам.

Творчість Алкея користувалася великою популярністю і в сучасників, і в нащадків.

Життя поетеси Сапфо, найталановитішої і найвитонченішої у Стародавній Греції, овіяне легендами. Одна з них розповідала, що 60-літня Сапфо, покохавши без взаємності юнака Фаона, кинулася в море. Ця легенда була настільки популярною, що вже в античності римський поет Овідій, вражений трагічною долею Сапфо, напише від її імені передсмертний лист “Сапфо — Фаону” (збірка “Героїди”).

Портрет дівчини. Художник із Геркуланума. Біля 50 р. н.е.

Як і Алкей, Сапфо походила з аристократичної родини, що через свої політичні погляди потрапила у вигнання. Повернувшись, Сапфо оселилася на острові Лесбос, де організувала поетично- музичну школу для багатих і знатних дівчат, яку вона сама називала “Будинком муз”. Ця школа стала своєрідним поетичним

центром мистецтва відкриття внутрішнього світу людини (і водночас звинуваченням Сапфо у нетрадиційному коханні).

Відомо, що поетеса створила 9 книг поезій, але до нас дійшли тільки фрагменти її творів, за винятком 3-5 віршів, що збереглися більш-менш повністю, а також численні свідчення сучасників про її талант.

Основна тема поезії Сапфо — кохання: “Жереб мені випав такий: серцем палким любити ...“. Поетеса порівнює любов із бурею, що все трощить на своєму шляху: “Як буря у горах бушує, аж дуби старезні тріщать, так в моїм серці тривожнім той Ерос лютує оп'ять" (переклад І.Франка).

У поезії “Барвношатна владарко, Афродіто"" лірична героїня Сапфо з молитвою звертається до богині кохання і краси. Її молитва — це щира сповідь жінки, що любить без взаємності й згадує, як колись прагнули її кохання. “Наче вихор, мчала в Ефірі” дочка Зевса, володарка “підступів тайних"" і схиляла “у ярмо любовне” обранців героїні. “О, прилинь ізнов і од нової туги серце урятуй ”, — благає вона Афродіту.

Любов у поезіях Сапфо — це почуття земне, тілесне: “Вся тремчу вкриваючись холодним потом”, або “Раптом жар тонкий пробігає тілом". Поезія Сапфо вражає пристрастю і людяністю, зміст її — внутрішнє світло духовно багатої людини.

Поетесу приваблює і затишне родинне життя. Так, вона милується своєю донькою Клеїдою, побивається, що брат Харакс закохався в Єгипті у гетеру тощо.

Окрім інтимної поезії, присвяченої коханню і сімейному життю, Сапфо опрацьовувала і тему природи, причому в її творчості ця тема відігравала важливішу роль, ніж у поезії Алкея.

Сапфо милується красою вологого від роси лугу, залитим місячним сяйвом морем. У Сапфо природа — це тло, на якому розгортаються інтимні стосунки. У цьому сенсі твори Сапфо близькі до фольклору, зокрема до епіталамій — пісень, які виконувалися на різних етапах весільного обряду.

Писала Сапфо епіграми, елегії, послання до подруг. Щодо останнього жанру, то з цього приводу навіть існують різні судження щодо любовних “пріоритетів" Сапфо. Але Алкей називав Сапфо у своїх поетичних листах “чистою". Солон казав, що не хотів би вмерти, не почувши нових пісень поетеси, а філософ Платон називав Сапфо десятою музою. Її профіль карбували на монетах острова, а майстри давньогрецької графіки зображували її на вазах. Письменник Страбон називав Сапфо “чимось дивовижним”.

Поезія Сапфо добре знана й на Україні. Її твори перекладали українською мовою І. Франко, А.Кримський, Леся Українка, М.Зеров, А.Содомора, Г.Кочур та інші поети-перекладачі.

Останній великий представник монодійної (сольної) лірики - Анакреонт. Хоча він і був іонійцем, творчість Анакреонта близька до лесбоської поезії Алкея і Сапфо.

Анакреонт народився на о. Теос, але все свідоме життя провів далеко від батьківщини. Спочатку при дворі царя Полікрата, потім у афінського тирана Гіппарха, а коли той помер, переселився у Фессалію під захист правителів Алевадів. У ті часи, коли жив і творив Анакреонт, тирани вважали престижним збирати навколо себе видатних митців, які були своєрідною окрасою їхнього двору.

Поезія Анакреонта стала символом грайливого, веселого і витонченого еротизму. Проводячи час у втіхах, бенкетах і насолодах, визнаючи і вшановуючи тільки трьох богів - Ерота, Афродіту і Діоніса. Анакреонт залишився в пам'яті наступних поколінь сивоголовим веселим стариганом, що оспівує кохання і вино.

Твори поета не мають тієї сили і глибини почуттів, що були притаманні ліриці Сапфо. Там, де у Сапфо щира молитва до Афродіти, в Анакреонта - витончене й напівжартівливе звернення за допомогою до Дафніса, бога виноградної лози. Проте поезії Анакреонта доступні й досить складні емоції: “Люблю - і наче не люблю”. У його віршах народжується образ бога кохання — могутнього коваля, що б'є важким молотом по серцю. Та все ж таки для поезій Анакреонта більш характерним є ставлення до життя і кохання як до цікавої гри (до речі, звичай зображувати Ерота у вигляді хлопчика-пустуна, що забавляється, жбурляючи в людину м'яч або пускаючи стріли кохання, став традиційним завдяки поезії Анакреонта).

З любовною тематикою у творчості Анакреонта тісно пов язані і застольні мотиви. На справжню славу його імені принесли вірші поетів, які розвивали мотиви його лірики в епоху еллінізму, і які послужили зразком для пізнішої “анакреонтики”. У

кінці XVIII — початку XIX ст. “анакреонтична поезія” набула особливої популярності в європейській ліриці (Парні у Франції, Батюшков, Пушкін у Росії, Глейм у Німеччині).

Отже, основна тема сольної лірики загалом — людські почуття і пристрасті, кохання.

У той час, коли тематичний і світоглядний діапазон сольної лірики звужувалися, у хорову лірику проникають нові мотиви та ідеї, які визначають глибину і змістовність цього жанру, що безпосередньо підготував проблематику давньогрецької трагедії V ст. до н.е.

Хорову лірику представляли Аріон, Стесіхор, Сімонід Кеоський. Найвищий її розквіт — це творчість Піндара. Народився Піндар у 518 р. до н.е., у с. Кіноскефали біля підніжжя Гелікона. Сім'я належала до старовинного й багатого фіванського роду, і тому світогляд Піндара відображає погляди аристократичної знаті. Піндар отримав блискучу музичну освіту, і вже в 20 років виступав як поет-професіонал. Багато мандрував, що зумовило значну “географічну” насиченість поезій. Упродовж усього життя Піндар розробляв у своїй творчості різноманітні види хорової лірики: поховальні френи, дифірамби, пеани, гіпорхеми, застольні пісні, парфенії (дівочі пісні).

До нас дійшло 4 книги поезій Піндара, які містили різні за змістом епінікії - оди на честь переможців у кінних перегонах. Кожна книга названа за місцем оспіваних перемог: “Олімпійські епінікії”, “Ніфійські епінікії”, “Немейські епінікії”, “Істмійські епінікії”. Твори Піндара можна назвати останнім маніфестом аристократичної ідеології в Давній Греції, адже Піндар прославляв переможців у змаганнях, брати участь у яких могли лише заможні люди. У своїх епінікіях Піндар стверджує особливий ідеал “доблесті” — “спадкова доблесть”, для утвердження якого використовував міфологічні образи. Окрім того, Піндар значне місце відводить патріотичній тематиці.

Варто відзначити, що у творах Піндара чітко виділяється мотив особливого призначення поезії і визнання ролі поета. Останній постає як “поет-мудрець”, “поет-пророк”.

Таким чином, давньогрецька лірика символізує період ранньої класики, в якому були закладені основні теми й мотиви для наступного - зрілого класичного періоду, що характеризувався зародженням і розвитком античної драми.

Глосарій

гімн - урочиста хвалебна пісня на честь богів і героїв;

дифірамби - урочиста хорова пісня на честь богів (переважно бога виноробства Діоніса); жанр, близький до оди, гімну;

епінікії- оди на честь переможців у кінних перегонах;

елегія - жанр медитативної лірики; опис сумного, мрійливого настрою;

епіталама - пісня на честь одружених, яку виконував хор дівчат і хлопців;

лірика - сукупність творів ліричної поезії;

ода - урочистий ліричний вірш для хору; парфенії - дівочі пісні

ямб - поетичний твір, за характером близький до сатири.

Питання для контролю:

Назвати суспільні обставини зумовили виникнення ліричних жанрів

Пояснити зв'язок давньогрецької лірики з фольклором і міфологією

Подати класифікацію давньогрецької лірики. Які принципи лежать в основі існуючих класифікацій?

Назвати жанри пісенної лірики

Дати визначення елегії і її різновидів

Сформулювати тематичний спектр жанру елегії

Назвати жанр давньогрецької лірики, який виконував функцію художнього засобу для полеміки й критики

Пояснити специфічне трактування теми кохання у Алкея, Сапфо і Анакреонта

Визначити традиційні теми хорової лірики

Література:

Ярхо В., Полонская К. Античная лирика. — М., 1967.

Мегела І. Історія давньогрецької літератури. - К., 2007.