АНТИЧНА ЛІТЕРАТУРА - Оксана Гальчук - 2008

РИМСЬКА ПОЕЗІЯ ЗОЛОТОГО ВІКУ - АНТИЧНА ЛІРИКА

• Особливості римської культури епохи принципату

• Місце Вергілія в римській літературі

• Творчість Горація - основоположника римського класицизму

• Доля і творчість Овідія

Особливості римської культури епохи принципату

Від середини ІІ ст. до н.е. Римська республіка переживала гостру кризу. У 136 і 104 рр. до н.е. в Римі відбуваються повстання рабів, у 133 та 121 рр. брати Гракхи очолюють рух за перерозподіл державних земель, у 91 - 88 рр. точиться так звана союзницька війна, результатом якої стало поширення права римського громадянства на все вільне населення Італії. Після першої громадянської війни 87 - 82 рр. була встановлена аристократична диктатура Сулли, а в 73 - 71 рр. відбулося повстання на чолі зі Спартаком. У 63 р. - змова Катиліни, у 60-у - укладений договір між Цезарем, Крассом і Помпеєм, але тріумвірат розпався, почалася нова громадянська війна, що завершилася встановленням диктатури Цезаря. Після його вбивства у 44 р. до н.е. між спадкоємцями Юлія Цезаря Антонієм, прихильником республіканського устрою, і Октавіаном, що продовжував політику цезаризму, розпочалася війна, яка знову розколола країну на два ворогуючі табори. Все це завершиться падінням республіканського устрою і фактичним перетворенням держави у 30 р. до н.е. в Римську імперію. Отже, Рим потрапив у вир громадянських війн, які точилися кілька поколінь і призвели до встановлення нового режиму: прибічники цезаризму перемогли захисників аристократичної республіки. Від поліса до імперії, від громадянина до підданого - такий шлях пройшли Рим та римляни. Покінчивши з республікою, полководець Октавіан видає себе за захисника республіки. Він хотів увійти в історію як народний трибун. Небожа Юлія Цезаря Октавіана улесливо називають принцепсом - першим у списку сенаторів, тобто найповажнішим громадянином. Через те роки його правління називають принципатом. Невдовзі Октавіану дарують ім'я Августа, тобто священного, божественного й титул імператора.

З ім'ям імператора Октавіана Августа в історії римського суспільства пов язаний бурхливий і складний період, так званий перехідний період кінця республіки і початку імперії - “вік Августа” - на який і припадає “золотий вік” римської літератури.

За часів Августа римське рабовласницьке суспільство перетворювалося в імперію на зразок військової диктатури. Октавіан об'єднав навколо себе Італію в боротьбі проти елліністичних провінцій, якими правив його суперник Антоній.

Руїни Колізею (споруджений у Римі у 75 - 80рр. н.е.)

У результаті тривалих громадянських воєн у Римі остаточно встановлюється режим військової диктатури. У її встановленні римські рабовласники, налякані повстаннями рабів, які струсонули рабовласницький устрій до самих основ (найбільшим було

повстання Спартака), шукали порятунку, вбачаючи в ній єдиний засіб захисту і збереження всього класового панування.

Таким чином, режим військової диктатури, який знайшов своє вираження спочатку у формі принципату, а пізніше імперії, став результатом консолідації класу рабовласників перед загрозою наростаючого опору з боку експлуатованого класу рабів. Тому Октавіан і спирався на аристократію в усіх своїх державних починаннях. У 27 р. він відмовився від відкритої диктатури й формально відновив “республіку”, залишивши собі верховну військову владу і управління прикордонними провінціями.

У римській імперії номінально зберігалися республіканські органи - сенат, консули та всі інші давні посади. Август вважався тільки принцепсом, тобто першим громадянином держави. Але вже в 23 р. Август одержав права плебейського трибуна, які давали можливість без порушення давніх традицій втручатися у рішення сенатських органів і здійснювати фактичне єдиновладдя в межах формальної компетенції сенату. Станові привілеї аристократії суворо оберігалися, але республіка стала лише видимістю.

Подібним двоїстим характером відзначалася й ідеологія нового ладу. Прагнення заручитися підтримкою Італії й зберегти зовні республіканські форми вимагали консервативних лозунгів. Багато нововведень Августа проходили під знаком релігійної та моральної реставрації, відновлення “звичаїв предків”. Характерною рисою ідеологічної політики Августа було схиляння перед політичним і релігійним минулим, поновлення стародавніх, давно забутих культів і свят. Одночасно та ж офіційна ідеологія вимагала релігійного освячення імперії, розглядала правління Августа як якийсь “золотий вік”, що поклав кінець громадянським війнам: диктатура Августа знаменувалася припиненням

громадянських війн, які наносили особливу шкоду дрібним та середнім землевласникам Італії - основній масі рабовласницького класу. Ця обставина також значною мірою забезпечувала популярність Августа серед широких верст рабовласників.

Окрім цього, однією з ідеологічних основ римської імперії став культ імператорів. Уже Август охоче прийняв обожнювання своєї особи, надання “божественного статусу” із зарахуванням після смерті до сонму богів (це простежується навіть у формулі звертання до всіх пізніших монархів - “августійший”).

Проводячи свою реставраційну політику, Август намагався відродити “давнє благочестя”, оздоровити моральні устої суспільства, укріпити сім'ю, відновити старі релігійні культи. Особливо необхідно наголосити, що натиск на особисте життя був значним (майнові й службові привілеї для одружених, особливо багатодітних; обмеження для бездітних; сувора кара за адюльтер - конфіскація майна або й вигнання; чоловіки, які не порушували судового розслідування проти невірних дружин, каралися за звідництво). Цей наступ на особисте життя зустрів упертий опір. Народні збори виявилися непокірними у шлюбному питанні (зауважимо, що боротьба навколо шлюбного питання дістала різнобічне відображення і в літературі доби Августа).

Щодо мистецтва доби Августа, то йому властиве прагнення до монументальності, а пізніше - тяжіння до пишного, вигадливого, фантастичного, що стане потім характерним для мистецтва імперії (показовим для того часу є келих із зображенням скелетів і з написом “Здобувай і користуйся”, або “Насолоджуйся життям, поки живеш - завтрашній день невідомий ).

Подібні тенденції спостерігаються в літературі. Перехідний період був часом найвищого розквіту, “золотим віком” римської поезії, хоча, починаючи з другої половини правління Августа, вже помітні симптоми занепаду.

Суперечливий характер політичних стосунків періоду принципату наклав певний відбиток на всю літературу того часу й особливо на творчість таких найбільших поетів, як Вергілій, Овідій, Горацій. У літературі того часу намітилися два напрями:

• офіційний, представники якого підтримували політику Августа;

• опозиційний, який виражав своє незадоволення встановленими стосунками, мав місце в деяких колах римського суспільства. Та, зрозуміло, цей напрям був значно слабшим, ніж офіційний.

До поетів офіційного напрямку, які групувалися навколо гуртка, очолюваного найближчим соратником Августа Меценатом, належали й два найбільших римських поета - Вергілій і Горацій.

Місце Вергілія в римській літературі

Чимало біографічних даних Вергілія (70 - 19 р. до. н.е.) зберіг для історії його друг, епічний і трагічній поет Варій. Вергілій народився на околиці Мантуї в селянській сім'ї, початкову освіту здобував у Кремоні, Мілані, а потім у риторичній школі Рима. Адвокатська кар'єра Вергілія не склалася, бо вже в молоді роки він захоплювався літературою. Його поетичною школою був неотеризм - поезія Камілла, і він складав ліричні вірші в новому стилі. Друге джерело впливу - епікурейська школа, що поширилася в ті роки. Головною рисою епікурейства була проповідь втечі в приватне життя і задоволення малим, відхід від громадського й політичного життя. Саме близькість до епікурейства позначилася на всій наступній творчості Вергілія.

Давні біографи зображують Вергілія простою, сором'язливою і сумирною людиною, цілком відданою роботі над віршами. Він залишив нам три твори: “Буколіки, або Еклоги”(42 - 39 р. до н.е.), “Георгіки” (38 - 30 р. до н.е.) і поему “Енеїда” (29 - 19 р. до н.е.). Останній твір, щоправда, незакінчений, і побачив світ вже після смерті автора. Кожен із названих творів написаний під впливом обставин особистого життя поета або суспільного життя епохи; є наслідуванням цілком певного грецького поета й водночас їхній зміст і значення більші й ширші, ніж привід і задум написання.

Збірка “Буколіки” був складена Вергілієм як поєднання “вченого” й сентиментального олександризму з ідеалом тихого життя на лоні природи. Поезії збірки написані під впливом буколічних ідилій Феокріта. Свого часу в збірці Феокріта містилося 10 “буколічних” творів. Збірка Вергілія складається з такої ж кількості віршів (еклог).

Приводом до написання “Буколік” став епізод з життя самого поета. У 42 р. до н.е. під час конфіскації його у батька забрали маєток, і лише завдяки впливовим друзям Вергілію повернули рідний дім. Ця перенесена в умовний світ майбутнього автобіографічна ситуація виражена в I і IX еклогах.

У I і V еклогах звучить виразна політична тенденція: прославлення роду Октавіана Августа, ототожнення його з богом. Перша написана у формі розмови двох селян. Один сумує, бо в нього відібрали землю, другий радіє, що бог його врятував. На запитання: “Хто ж бог твій і де він?” Вергілій називає богом “владику Риму”. Попри таку ідейну за ангажованість, загальна риса цієї збірки - віддаленість від живої дійсності за тематикою і характерами образів (стилізовані, нереальні образи пастухів, казкова країна Аркадія).

Пейзаж з пастухом. Розпис із Помпеї. Близько 63р. н.е.

“Буколіки” писалися у складний час громадянської війни в римській імперії, тому й у творах постійно звучить мотив засудження війни, ідеалізації мирного селянського життя, який відображає погляди широких мас дрібних і середніх землевласників, які страждають від численних війн.

Хоча у багатьох еклогах Вергілій наслідує Феокріта, а деякі рядки є дослівними перекладами з грецької, однак “Буколіки” не можна зараховувати ні до злободенної травестії, ні до перекладацького експерименту. Зображення пастушого світу Вергілія інакше, ніж у Феокріта. Вергілій дивиться на пастухів не зверху вниз, як Феокріт, а навпаки - знизу вверх, із заздрістю, як людина, замучена жорстокими перипетіями часу, що шукає спокою, простоти, чистоти. Пастухи Вергілія - цілком умовні фігури для виголошення ніжних і сентиментальних віршів на будь- яку тему. І дійсність може виступати в найхимерніші поєднання з

буколічним світом. Одна з таких тем - кохання. У другій і восьмій еклогах показано смуток закоханого пастуха. Часто почуття зображено сильні, пристрасні, зі складними нюансами й відтінками, що переходять у трагічний пафос. Настрій і пейзаж складають у Вергілія одне ціле. Тематика Феокріта розширюється і доповнюється: нещасливе кохання чергується із щасливим; плач над загибеллю Дафніса (V еклога), змінюється з приводу його обожнення на радість.

Сучасна політична тематика входить не лише в I еклогу. Подальший крок у цьому напрямку знаходимо у славнозвісній IV еклозі. Вона звернена до сучасника Вергілія Асінія Полліона, консула, одного з покровителів поета: в урочисто-туманному стилі оракула автор провіщає настання нової ери. Нова епоха у Вергілія пов'язана з народженням якогось хлопчика, майбутнього владаря світу, який наділений людськими й божественними рисами; він несе з собою кінець “залізного віку” і початок “золотого”. Ця еклога привертала увагу коментаторів творчості Вергілія як у давнину, так і в Новий час. Уже в античності намітилися дві основні лінії тлумачення - історична й міфологічна. Історична пояснювала, що в еклозі Вергілій звертається до майбутнього сина Асінія (за іншим припущенням істориків, “чудесне” дитя - це очікувана дитина Октавіана Августа від шлюбу із Скрибонією, що скріпив союз імператора з сенатом). А, згідно з міфологічною лінією тлумачення, давні християни вважали, що у вірші напророчена поява Христа і, починаючи з доби Середньовіччя, Вергілій вшановувався церквою як символ вищої мудрості.

Невипадково, саме Вергілія Данте обере провідником по пеклу у своїй “Божественній Комедії”. Щоправда, у народі ім'я Вергілія було оповите легендами, у яких він зображувався чаклуном і чорнокнижником.

Загалом, збірка Вергілія містять особливості, характерні для буколічного жанру (обов'язкова “пастуша” тема, діалог-змагання пастухів, їхні маски, що надають жанру рис умовності). “Буколіки” знаменували втечу від дійсності в ідеальний світ аркадійства, де “пастухи” віддаються коханню і поезії. Для світової літератури значення “Буколік” - велике: на матеріалі буколічної фікції Вергілій створив лірику нового типу.

Наступний твір Вергілія - “Георгіки” (“Про землеробство”), адресований Октавіану й Меценату. Поема написана на замовлення Мецената. Річ у тім, що відродження землеробства було на той час питання політичного значення: Октавіан роздавав землі міській і військовій (армійській) бідноті, формуючи тим самим в Італії новий прошарок дрібного та середнього селянства, відданого особисто йому. Поема Вергілія повинна була вихваляти цей політичний крок й одночасно стати посібником або підручником для землеробства.

Зразком для “Георгік” послужила грецька дидактична поезія, зокрема поема Никандра “Георгіки”, а також уже класична поема Гесіода “Труди і дні”. “По містах італійських дзвоню Гесіодовим віршем”, - визнає Вергілій. З першою збіркою Вергілія “Георгіки” пов'язані спільною сільською темою, але у “Буколіках” описувалося блаженство “золотого віку”, а в “Георгіках” - праця “залізного віку”.

Дидактична поема “Георгіки” складається з 4 книг. Перша присвячена землеробству, друга - садівництву і виноградарству, третя описує тваринництво, четверта - бджільництво. Зовні - це практичні поради у віршах: коли орати, як угноювати землю, доглядати худобу. Поради чергуються з описами природи, міфологічними та історичними оповіданнями. Але в кожній книзі - величальні вірші на честь живого бога - імператора Августа.

Як і в “Буколіках”, у цьому творі Вергілій також проповідує мирне, спокійне життя. Дидактичне завдання Вергілія полягало не стільки у викладі агрономічної дисципліни, скільки в проповіді моральної цінності землеробської праці, у показі її радостей, у прославленні сільськогосподарської діяльності як специфічної форми життя. Вислів Вергілія, що став крилатим - “Праця все переможе ”- лейтмотив збірки. Культ імператора, ідея повернення до землі , протиставлення простої людини городянам - все це було пов'язане з ідеологією принципату й відбилося в “Георгіках”.

Твором Вергілія, як приніс йому світову славу, стала епічна поема “Енеїда”. У ній повністю розкриваються як суспільно-політичні погляди, так і поетична майстерність автора.

Вергілій створив міфологічну поему з історичної перспективою, пов'язавши міф і сучасність. Ідея поеми - утвердження світової могутності Риму та уславлення імператора Августа і його правління. Поет часто згадує сучасні йому події, вони даються у формі передбачень і пророкувань.

Джерела сюжету “Енеїди”. Головним джерелом поеми Вергілія стала епопея “Аннали” (“Літопис”) Квінта Еннія - одного з найвидатніших представників ранньої римської літератури. У 18 книгах “Анналів” Квінт Енній поетично і якнайдетальніше відтворив історію піднесення Риму від часів міфічного Енея і до сучасних йому днів, зображуючи її “як історію перемоги римської доблесті, що є відповідальною за долю всього людства”. Міф про Енея вже в середині ІІІ ст. до н.е. дістав у Римі офіційне визнання: Рим вважався оновленою Троєю, знатні роди намагалися вивести свої генеалогії від троянського царевича Енея та його супутників. Історик Варрон навіть написав трактат “Про троянські сімейства”, у якому римські патриції “відшуковували” своє генеалогічне коріння. Так, рід Юліїв пов'язував себе з сином Енея Асканієм, твердячи, що друге ім'я Асканія - Іл - було перероблене в Іул (Юлій). Тож, розробляючи сказання про Енея, Вергілій створив поему не тільки про початок римської історії, але й про предків Августа.

Вергілій орієнтується також на гомерівські зразки. Оновлюючи міфологічний епос, він вступав, за античними уявленнями, у “змагання” з Гомером. Це означало певний розрив з естетичними принципами александризму. “Енеїда” - своєрідна римська “Іліада ” й “Одіссея ” у формі національного епосу. Поема розповідає про пригоди троянського царевича Енея, сина Анхіза і богині Венери, який після зруйнування Трої заснував нову державу на італійській землі - майбутній Рим. Перша частина поеми (І - VІ кн.), де йдеться про мандри героя і його супутників, нагадує “Одіссею”. Друга (з VІІ по ХІІ кн.) подібна до “Іліади”: у ній йдеться про війну, про численні військові сутички Енея з італійськими племенами. Переказуючи легендарну історії Риму, Вергілій навмисне намагається викласти її за схемою Гомерових поем, адже на цих поемах виховувалися покоління. Отже, твір римського автора мав виконувати і дидактичну функцію. Окрім того, Вергілій використав величезний арсенал грецьких міфів, яких не опрацьовував Гомер, а також римських сказань і легенд,

Вергілій не копіїст, а справжній митець, його творча індивідуальність позначається в усьому. Цілком оригінальною є розповідь про трагічне кохання карфагенської цариці Дідони, що, зраджена Енеєм, спалює себе на вогнищі. Для розвитку цієї любовної лінії епосу Вергілій скористався психологічним принципом поеми олександрійця Аполлонія Родоського “Аргонавтика”, у якій аналізувалися складні почуття Ясона і царівни Медеї.

Отже, на відміну від поем Гомера, які постали з фольклорних джерел, “Енеїда” Вергілія - “літературний” епос. Джерелами сюжету поеми стали, окрім міфів, численні літературні пам'ятки, серед яких насамперед “Аннали” Квінта Еннія, а також Гомерові поеми “Іліада” і “Одіссея”, твір Аполлонія Родоського “Аргонавтика”, праця Варрона “Про троянські сімейства”.

Твір Вергілія позначений виразною політичною тенденційністю. Одна з основних ідей “Енеїди” перегукується з центральним положенням офіційної ідеології Октавіана Августа. Її суть полягає в ідеї Риму - володаря світу, у визначенні історичної місії Риму в світовому розвитку народів, а також прославленні самого імператора, його “божественного ” походження і правління. Не дивлячись на міфологічну форму, на те, що події віднесені в далеке минуле, поема звернена до сучасності, глибоко актуальна. Згадки про сучасні поетові події досить часті, вони подаються у формі передбачень, пророцтв (І, VI, VIII, ХІІ пісні). Особливо важливим для характеристики ідеологічної спрямованості поеми є пророцтво Анхіза в VI пісні поеми. Ідеолог нової влади, Вергілій повчав, що Рим мусить панувати над усіма народами. Нехай інші досягли більших успіхів у мистецтві і науках, Рим правитиме світом:

“Інші майстерніші, ніж ти, відливатимуть статуї з міді, з мармуру теж, я гадаю, різьбитимуть лиця живії, краще в судах промовлятимуть, краще далеко від тебе викреслять сферу небесну і зір кругове обертання.

Ти ж пам'ятай, громадянине римський, як правити світом, - будуть мистецтва твої: у мирі тримати народи, милувать щирих підданців і вкрай довойовувати гордих”.

По суті, пророцтво Анхіза - квінтесенція поеми. Це декларація, що відповідала офіційній програмі, яка визначатиме політику Римської держави упродовж багатьох століть. З покоління в покоління школярі в римських школах вчили заповіт Анхіза, а сама “Енеїда” сприймалася як підручник з історії римської держави.

У дусі ідеології цезаризму й політики Августа Вергілій прославляє давні римські доблесті й благочестя. У цьому відношенні особливо характерний образ головного героя твору - Енея, який найповніше втілює у собі ці якості. Зауважимо, що дослідник творчості Вергілія А.Мішель свого часу наголошував, що непересічне значення Енеїди полягає в тому, що в ній обґрунтована філософія політичної влади, піднімається проблема ролі особистості в суспільстві, а образ Енея - це передусім образ шукача істини.

Тенденція уславлення самого Октавіана Августа виявляється вже у виборі сюжету поеми, оскільки Август, що належав до Юліїв, вів свій родовід від міфічного сина Енея Іула (Юлія). Еней, у свою чергу, згідно міфології, був сином богині Венери. Таким чином, Вергілій прагнув стверджувати положення щодо “божественності” Августа, що служило однією з ідеологічних основ його влади. Прославлення особи Августа звучить неодноразово (наприклад, VI пісня поеми або зображення на щиті Енея у VIII пісні). Окрім того, сюжетна лінія Енея і карфагенської цариці Дідони є художнім втіленням сучасного Вергілієві протистояння Риму і Карфагену (Пунічні війни), а війна Енея з Турном - відгук на загарбницькі війни римської влади.

У поемі “Енеїда” знайшли своє втілення етико-естетичні ідеали республіканського Риму в світоглядному переосмисленні доби принципату, зокрема, у взаємостосунках людини й суспільства висувається теза щодо підпорядкування особистих інтересів громадським; кохання поступається обов'язку. Вергілій розкриває цінність людини передовсім через вчинки, спрямовані на благо суспільства (образи Енея, Низа, Евріала).

Цікавим у поемі є трактування такого поняття як фатум, доля. Еней демонструє цілковите підкорення долі, готовність до самопожертви й самовідречення. У зв'язку з цим навіть смерть, як, наприклад, Дідони чи Турна, тлумачиться як кара за відступ від кінцевої мети фатуму. Доля у Вергілія набуває космічних масштабів: навіть боги не завжди знають її.

Через долю Енея поет зображує долю всього людства, а цілісний світ - через гармонію світобуття (космосу) і гармонію історії. Звідси й уплітання в міфологічну основу поеми історичних фактів (пісня VІІІ), згадок про відомі римські родини часів Вергілія тощо. Поема “Енеїда” є показовою для світової літератури і в плані еволюції космосу в античному світосприйнятті. У порівнянні зі своєрідним світовідчуттям у поемах Гомера в “Енеїді” Вергілія відбувається розширення космосу, простору, часу. Водночас відбувається розширення духовного світу людини і переміщення динаміки дії у сферу переживань. Поряд із зовнішньою пасивністю героїв поеми характерна їхня внутрішня напруженість.

Поетика “Енеїди”. Як уже зазначалося, свідома орієнтація на Гомера зумовила поділ поеми на дві частини, що відповідають “Одіссеї” і “Іліаді”, розповідь Енея відповідає розповіді Одіссея на бенкеті у царя феаків, схожість окремих епізодів очевидна (опис бурі, щит Енея, поєдинок Енея з Турном, мандрівка в підземне царство і т.п.). Але водночас твір Вергілія - новий рівень розвитку епічного жанру в античній літературі. Йому характерні:

• спрямованість у сучасність;

• мінімум відступів від єдиної лінії розповіді;

• динамічність дії;

• прояв особистості автора;

• психологізм;

• новелістичний характер пісень.

Таким чином, “Енеїда” Вергілія - новий рівень розвитку епосу, поєднавши в собі риси героїчного, пригодницького, генеалогічного й дидактичного епосів. З формального боку “Енеїда” стала одним із найвищих досягнень римської поезії. Стислий, точений стиль, що перетворював окремі вислови у “крилаті слова”, поєднується з високою досконалістю плавного й звучного вірша.

Літературні нововведення Вергілія по-різному оцінювалися сучасниками, але незабаром прийшло загальне визнання. Вергілій став “класиком”. Вся наступна римська поезія активно запозичує у нього, а в римській школі він був основним автором, на зразках якого вчилися мови та стилю.

Вергілій вплинув на багатьох представників доби Відродження, зокрема на Ф.Петрарку, Л.Аріосто, Т.Тассо, ним захоплювався П.Ронсар. В епоху класицизму впливу Вергілія зазнали Н.Буало, Ж.Расін. “Енеїду” Вергілія використав для написання свого національного епосу “Генріада” Вольтер. Разом із тим, з ХУІІ ст. “Енеїда” стала об'єктом численних пародіювань (Лаллі, Скаррон, Блюмауер та ін.). Неперевершеною вершиною травестій стала поема І.Котляревського “Енеїда”.

Переклади “Енеїди” Вергілія в Україні почали з'являтися у другій половині ХІХ ст. (С.Руданський, Г.Боднаренко, І.Стешенко). Перекладав поему і київський неокласик М.Зеров, але повний переклад, над яким він працював на засланні на Соловках, загублений. Повні переклади “Енеїди” здійснені М.Біликом, а пізніше А.Содоморою.

Творчість Горація - основоположника римського класицизму

Молодшим сучасником Вергілія був Квінт Горацій Флакк (65 р. до н.е. - 8 р. до н.е.), видатний поет епохи принципату, основоположник римського класицизму. Початок літературної діяльності Горація припадає на 30-і роки до н.е., тоді, коли поет повернувся до Риму внаслідок амністії республіканцям (у молоді роки Горацій був прихильником республіканської партії і навіть мав звання військового трибуна). Свої перші вірші Горацій називає “Еподами ” - приспівами (двовірші, у якому другий вірш коротший за перший). Водночас він писав й сатири. Як і Вергілій, Горацій був членом гуртка Мецената, що змінило його життєвий шлях. Поступово стає “Августовим співцем”, як назвав його О.С.Пушкін. Навіть усе власне майно Горацій заповів імператорові - жест, що мусив довести, яким вірним підданим він був. Але інколи поетові було важко усвідомлювати свою залежність від можновладців, і він, як свідчить його біограф Светоній, навіть відмовився від почесної для нього пропозиції посади секретаря при Августі.

Більшу частину свого життя Горацій провів у Сабінському маєтку, подарованому свого часу Меценатом. Помер він у 8 р. до н.е., залишивши порівняно невелику книгу віршів, які принесли йому безсмертну славу. Уся літературна спадщина Горація складається із збірки еподів, двох збірок сатир, чотирьох книг од, ювілейного гімну і двох книг послань.

“Еподи”. Значною мірою у своїх еподах Горацій орієнтувався на ямбічну традицію Архілоха. Збірка складається із 17 віршів, написаних на актуальні політичні й особисті теми (випади проти окремих осіб, вірші любовної тематики). Твори дають уявлення про політичну й духовну еволюції поета, що знайшла вираження в переході на позиції цезаризму (еподи 7, 16, 9). Поезії цієї збірки умовно можна поділити на еподи

• політичного спрямування;

• на літературні теми;

• соціального спрямування.

Деякі еподи своїм змістом близькі до сатир. У них Горацій нерідко вдається до прийому, характерного для цього жанру, - думки автора висловлюють особи, які беруть участь у діалозі або монолозі.

Еподи, темою яких є заклик до насолоди, як заявляють деякі дослідники, розчистили поетові шлях до од і стали прелюдією тих творів, у яких він так уміло застосовував форми класичної давньогрецької лірики.

“Сатири” Горація також різноманітні за змістом:

• низка сатир містять автобіографічні відомості;

• група творів, присвячених літературним питанням;

• група сатир філософсько-морального характеру.

У сатирах філософсько-морального характеру Горацій розкриває один із основних принципів свого світогляду, заснованого на епікурейській філософії, - “задоволення малим”, який виражається у проповіді мирного сільського життя на лоні природи, подалі від хвилювань міської суєти. Ця “філософія поміркованості” була своєрідною формою прийняття режиму Августа широкими колами рабовласників і самим поетом, що дозволяло їм зберегти ілюзію незалежності й свободи. У сатирах порушуються також загальні моральні питання: до людських вад Горацій ставиться поблажливо; його сатира позбавлена різкості й викривальної сили. В умовах принципату політична тема, критика суспільних стосунків не могла знайти місця в сатирах Горація.

Найвизначніший твір Горація - “Оди” - збірка ліричних віршів у 4-х книгах. Серед них виділяються оди політичні, філософські, любовні. У політичних одах Горацій виступає як ідеолог режиму Августа. Він прославляє його правління і його особистість (1, 2, 12, 37), оспівує в дусі офіційної ідеології давню римську доблесть (“Римські оди”, ІІІ, 1 - 6).

В одах філософського змісту звучать принципи життєвої філософії Горація, так званої “гораціанської мудрості” (Кн. ІІ, оди 3, 10, 14, 16). Це проповідь “золотої середини”, міри, задоволення малим - тема, близька до висловленої в ранніх творах - “Еподах” і “Сатирах”. У дусі звульгаризованої епікурейської філософії Горацій висуває принцип “Лови день”(“мент”), “Користуйся сьогоднішнім, не думаючи про майбутнє” (І, 11, 25).

Серед од, присвячених друзям, особливе значення має ода “До Помпея Вара” (ІІ, 7). Про своє поетичне покликання Горацій говорить у славнозвісному “Пам'ятникові” (ІІІ, 30). Автор розмірковує про значення своєї творчості для вічності, про місце поета і поезії в системі людського буття. Говорить поет і про свої конкретні заслуги, наприклад: ознайомив римлян із грецькою лірикою - мистецтвом Алкея, Сафо, Анакреонта. Так, поет смертний, але його твори - вічні, стверджує Горацій.

В останній групі творів Горація - його “Посланнях” - найбільший інтерес становлять послання на літературні теми (“Послання до Августа”, “Послання до Пізонів”). У “Посланні до Пізонів” (друга назва - “Про мистецтво поезії”) Горацій висуває вимогу змістовності мистецтва, яке має суспільне значення. Завдання мистецтва він бачить у тому, щоб повчати людей, впливаючи на їхні почуття, одночасно даючи їм естетичну насолоду. У зв'язку з цим поет приділяє велику увагу художній формі, композиції твору, його мові й стилю, і вимагає ретельного опрацювання твору, стрункості і ясності композиції, досягнення єдності форми й змісту. Серйозного значення він надає питанням критики літературного твору, вивчення досвіду класиків тощо. Таким чином, Горацій формулює принципи римського класицизму: основне завдання поета - радувати, наставляти, хвилювати - повинно проявлятися у всіх жанрах, але з особливою силою у трагедії. У цьому жанрі можна відродити стародавні традиції, а з їхньою допомогою - і давні добропристойні звичаї. Мета поетичної творчості - приносити користь, наснажуючи, говорити водночас приємне і корисне для життя, таким чином, розважаючи, повчати.

Це послання вплинуло на увесь розвиток європейської літератури. Зокрема, французький класицист Н.Буало у своїй “Поетиці”, яка заклала основи нової літератури, йшов за Горацієм не лише в ідейному сенсі, а й навіть за композицією.

Твори Горація були високо поціновані в Україні. Їх вивчали у братських школах, Києво-Могилянській академії, на Горація посилалися Ф.Прокопович у праці “Поетичне мистецтво” (1705), мотиви гораціанської лірики звучать у творчості Г.Сковороди. Перекладали Горація І.Франко, В.Щурат, М.Білик, М.Зеров, А.Содомора, Борис Тен та ін.

Доля і творчість Овідія

Поряд із офіційним напрямом у літературі цього періоду існувала й опозиційна течія. До останньої належали поети, які розробляли жанр елегії. В умовах принципату опозиційність режимові Августа могла знайти вираження тільки у відмові від прославлення принцепса, від офіційних тем прославлення римської доблесті й громадянства. На відміну від ранньої грецької елегії, яка в більшості випадків мала суспільно-політичний зміст, римській елегії властивий особистісний характер, звернення виключно до любовної тематики. Кохання для елегійного поета стає єдиним змістом життя, що володіє його почуттями й думками.

Для римської елегії характерна чітко визначена жанрова структура, виражена в системі майже незмінних жанрових показників - ряд традиційних образів (бідний поет, його кохана, її багатий чоловік або залицяльник, звідниця, служниця) і сюжетних ситуацій і рядів, де особистість поета та обставини його особистого життя майже завжди розчинюються в поетичній фікції, поступаючись перед обов'язковими вимогами жанру. Елегії, як правило, групувалися в цикли (книги), об'єднуючись навколо імені коханої поета.

Представниками жанру любовної елегії були поети Тібулл і Проперцій. Найвизначнішим поетом, що не належав до офіційного напряму, і продовжувачем традицій Тібулла і Проперція став великий римський поет Овідій.

Публій Овідій Назон (43 р. до н.е.—18 р. н.е.) став першим великим письменником, що відобразив у своїй творчості риси нової літературної епохи. Поет народився поблизу Рима в березні 43 р. до н.е. в сім'ї багато римлянина старовинного роду Овідіїв. Оскільки римське ім'я зазвичай складалося з трьох частин, то хлопчика назвали Публієм, а старовинне прізвисько предка “назон”, тобто “носатий”, стало прізвищем майбутнього поета. Овідій одержав блискучу освіту в риторичній школі. Проте урядовцем не став, хоча за роки, проведені на державній службі, зумів досягти багато чого. Його успіхи були настільки значними, що він мав право займати одне з найпочесніших місць в театрі; а коли йому виповнилося 25 років, то відкривалася перспектива бути сенатором.

Але Овідій залишає службу і цілком віддається поезії. Це, звичайно, розчарувало батька Овідія, старший син якого помер у молодому віці, а молодший - Овідій - не порадував ні кар'єрою, ні “зразковим” особистим, сімейним життям: поет був двічі одружений, але обидва рази невдало.

Овідій повністю віддається творчості: він міг собі дозволити це, оскільки став досить багатою людиною. Вірші принесли славу, нові знайомства. Овідій стає товаришем Горація, зближується з гуртком Валерія Мессали, до якого входили відомі люди того часу. Душею гуртка був поет Тібулл. У своїх творах він мало цікавився політикою, вірші присвячував коханню, природі й радощам сільського життя. Чимало поетів цього гуртка несхвально ставилися до нововведень Октавіана Августа в Римі, але боялися говорити про це відкрито, не зачіпали у своїх творах небезпечних тем. Овідій також писав лише про душевні переживання закоханих і радощі безтурботного життя. Перші книги Овідія були дотепні, вишукані, але позбавлені серйозного змісту. Однак уже в них відчувалася його глибока обізнаність, освіченість, знання грецької історії та міфології, любов до якої була давньою пристрастю Овідія. Ще зовсім юним він захоплювався грецьким епосом (брався до написання епосу Тігантомахія”), а також грецькою трагедією (його трагедію “Медея”, наслідування Еврипіда, високо цінували тогочасні літературні критики).

Поетичний дебют Овідія як оригінального поета пов'язаний з елегією. Цей жанр був “дитям” свого часу: в ньому відбилися настрої представників середніх верств суспільства, які не знаходили (та й не шукали) діяльності в умовах принципату Августа, натомість поринали у сферу приватного, особистого життя. Римські поети у своїх поезіях наслідували олександрійську лірику з її винятковою увагою до особистих переживань і стояли осторонь літературного класицизму, що знайшов своє втілення у творах Вергілія і Горація.

Періодизація творчості Овідія. У творчості поета виділяються три якісно різні періоди. Перший період творчості припадає на 20 р. до н. е. - 1 р. н.е. Овідієві було 20 років, коли він звернувся до жанру любовної елегії. Спочатку він ще наслідує Корнелія Галла, Тібулла і Проперція, а надалі творить свої елегії цілком в іншій тональності, яка відображала своєрідність його світовідчуття, його філософію кохання.

У творчості Овідія елегії складають три книги “Любовних елегій”. Вони принесли авторові загальне визнання. До Овідія горнеться “золота” молодь, яка не сприймала насиченої філософськими роздумами поезії Горація або ж високої героїки Вергілієвої “Енеїди”.

У жанрі любовної елегії написана й поема “Наука кохання ”, що містить практичні поради закоханим. Цей твір прозвучав ніби глузливим відгомоном на низку законодавчих актів Августа, спрямованих на оздоровлення звичаїв і зміцнення сім'ї. За “Наукою кохання” йде інший твір, своєрідний додаток чи “протиотрута” до “Науки кохання” - “Засоби від кохання ”, а також твір прикладного характеру “Про косметику”.

З роками Овідій звертає свій погляд у минуле, історію, але не для того, щоб догодити Августу, оспівавши подвиги предків, - це він залишає іншим. Овідія цікавить тема кохання в історичному розрізі, й він пише книгу “Героїди” (“Героїні”), у якій у формі любовних елегій-листів до чоловіків і коханців розповідає про кохання славетних жінок давнини - і реальних, і міфічних. Серед персонажів “Героїд” і кохана Тесея Аріадна, і пристрасна Медея, і засновниця Карфагену Дідона, і прекрасна Єлена, і поетеса Сапфо, і дружина Одіссея Пенелопа та інші.

“Героїди” продовжували любовну тематику Овідія, але на вищому - міфологічному - рівні, провіщаючи звернення автора до поважніших тем і жанрів.

Отже, у перший період творчості Овідієм написані книги “Любовних елегій”, дидактичні поеми ”Наука кохання”, “Засоби від кохання” та “Про косметику”, збірка поетичних листів “Героїди” й трагедія “Медея”, що не дійшла до нас. У цей період особливо чітко виступає контраст між традиційністю мотивів і новаторством їх опрацювання Овідієм. Так, у “Любовних елегіях” поет використовує ті ж мотиви, що і Тібулл, і Проперцій, але, якщо у них рівень розвитку окремих мотивів був підпорядкований характеристиці центральних образів героїв і героїнь, то в Овідія кожен мотив розвивається самоцінно, у повну силу риторичних можливостей, і подекуди загострюються до такої міри, що стають самопародією.

Твори другого періоду творчості (1 р. н.е. -8 р. н.е.) характеризуються зникненням іронії, у них з'являється навіть пафос, але залишається основним стильовий прийом поета - за допомогою риторичної техніки перетворювати малі жанри елліністичної поезії у великі. Це пояснюється не лише віком поета (а йому на той час уже 40 років), а й положенням Овідія в римській літературі. По смерті Вергілія, Проперція і Горація він стає провідним поетом Риму. Окрім того, третя дружина Овідія Фабія доводилася родичкою Октавіану Августові, а з цим не можна було не рахуватися. Нарешті, треба було подумати й про увіковічення свого імені.

Овідій розпочинає роботу над історико-поетичним коментарем до римського календаря під назвою "Фасти”. Це своєрідний літопис, у якому Овідій описує сотні міфів та легендарних подій, пов'язаних з історією Риму. А так як реформу офіційного календаря здійснив Юлій Цезар, про відновлення храмів і релігійних свят дбав Октавіан, то цей твір набирав державної ваги. За задумом поета, “Фасти” мали включати 12 книг і відображати свята, події та звичаї римлян. Овідій мусив дбати про те, щоб поетичний конспект з римської історії та міфології узгоджувався з урядовою політикою - чи йшлося про тлумачення подій історичних, чи про легенди: як виникли свята, сузір'я тощо. За взірець Овідієві слугували “Причини” Каллімаха. Упродовж 7 років римський поет склав такий довідник на шість місяців, тож поема залишилася незакінченою.

Паралельно з “Фастами” Овідій розпочинає роботу над великим за обсягом епічним полотном - поемою “Метаморфози" (з гр. “перетворення”), у якій на матеріалі греко-римських міфів розповідає про різноманітні перевтілення.

Овідій переказує у віршах казки й, таким чином, що із величезної кількості маленьких сюжетів утворювалася поема, пов'язана єдиним змістом.

Поема “Метаморфози” складається з 15 книг, написана урочистим поетичним розміром - гекзаметром, як і “Іліада” та “Одіссея” Гомера. Овідій почав розповідь від створення світу і довів розвиток сюжету до свого часу - епохи Августа. У поемі опрацьовано 250 міфологічних сюжетів, і хоча всі вони були відомі читачам, у кожній розповіді поета відчувалися тонкі спостереження, що відобразили особливості часу, у якому він жив, психологічний аналіз вчинків героїв.

Політична тенденція “Метаморфоз” дуже прозора, але це не відчувається при читанні окремих поем (епіллій). Вони сприймаються як новели на міфологічні сюжети. Новели різні за характером. В одних переважають казкові елементи, в інших - реалістичні. Лейтмотивом всієї поеми є незмінна для творчості Овідія любовна тематика. Цікаво, що, ненавидячи будь-які злочини, здійснені з метою збагачення, щоб принести зло іншому тощо, Овідій виправдовував вади і навіть злочини, здійснені під впливом пристрасті, пояснюючи їх недосконалістю людської натури.

Овідія не першого зацікавили легенди про перевтілення. Ряд спроб зібрати подібні, відомі ще Гомерові, перекази спостерігаємо в елліністичній поезії. Так, цей матеріал опрацьовували Каллімах, Никандр із Колофона, Парфеній Нікейський. Були такі спроби й у римській літературі, наприклад, у поемі “Ціріс”, яку приписують молодому Вергілієві. До цієї теми заверталися Гельвій Цінна та сучасник поета Емілій Макр.

Мотив перевтілення характерний не тільки греко-римській міфології; він звучить у найдавніших фольклорних творах різних народів, у тому числі й в українських баладних піснях. Це зрозуміло, адже ідея перевтілення, визрівши на ґрунті прадавніх анімалістичних уявлень про природу, стала поетичним баченням світу; вона близька до найдавніших і найважливіших поетичних засобів, що створюються на основі схожості та уособлення - порівняння і метафори.

У поемі Овідія між істотою, яка перевтілюється, і тим, у що вона перевтілюється, існує, отже, певний зв'язок, однакова тривка схильність до чогось. Наприклад, Лікаон стає вовком, бо був хижим і жорстоким, як вовк; Аскалаф - пугачем, бо мав у душі лихий, темний задум; горда дівчина, що спричинилася до загибелі закоханого в неї юнака, - у камінь, бо мала кам'яне серце.

З прадавніми уявленнями про перевтілення перегукується теорія метампсихозу - уявлення про переселення душ, яку розвинув грецький філософ Піфагор (VI ст. до н.е.). На відміну від мілетських мислителів Фалеса, Анаксімандра і Анаксімена, що дошукувалися єдиної матеріальної субстанції світу, Піфагор протиставив матеріальному світу безсмертну, божественного походження, душу. За його уявленнями, вона може відроджуватися, переселяючись з одного тіла в інше, і навіть у тіла тварин (звідси заборона вбивати тварин і споживати їхнє м'ясо). Цей погляд знайшов образне вираження у вислові учня Піфагора Емпедокла: “Був я колись і юнаком, і дівчиною, і кущем, і птахом, і рибою у солоній воді”, - писав філософ, відчуваючи себе часткою живої природи. Теорія Піфагора знаходила чимало прихильників у Римі часів Августа. У Піфагорові науці Овідія приваблювала ідея одвічних безкінечних перевтілень усіх істот і речей, віра в незнищенність духу.

У “Метаморфозах” Овідій продовжує тему любові, надає їй широкого розмаху. Значною мірою саме кохання є дороговказом, що веде читача звивистими стежками поеми. І те кохання, як і світ, який воно пронизує, буває різне: то жагуче й шалене (Медея), то тихе й погідне (Філемон і Бавкіда), то незрозуміле й руйнівне (Мірра, Бібліда), то чисте й промінне (Пірам і Тісба). Та яким би різноманітним не було це почуття, у поемі його відтінює туга, сум, печаль. Саме воно буває тією прихованою пружиною, яка приводить у дію феномен перевтілення. Після перевтілення продовжується мука, залишається пам'ять, проте обривається надія порозумітися із собі подібними істотами. Ось чому перевтілення, за Овідієм, це особливий стан. Це не тільки щось середнє між життям і смертю, а й щось значно гірше за смерть. Це - приреченість, закам'янілість, безмовність болю. Легенди про перевтілення дали Овідієві змогу не тільки безкінечно урізноманітнити тему любові, а й поглибити її психологічно, адже момент перевтілення передбачає найвищу емоційну напруженість як того, хто перевтілюється, так і того, хто сам когось карає перевтіленням.

Варто відзначити не тільки психологізм Овідія, а й майстерність у зображенні руху й простору, найяскравішого вияву життя. Рух, емоційний порив, навіть страх примножують красу. І самі перевтілення теж є рухом. Вони, звершуючись, мовби зафіксовують рух - зовнішній і внутрішній.

Ще одна особливість світобачення Овідія, а, отже, і його поетики: на відміну від Лукреція, який чітко поділяв світ на тіла і порожнечу, Овідій бачить і традиційні барви, і напівтони. У поемі багато того, що виходить за рамки можливостей тогочасного живопису. У поета чимало контрастних зіставлень (барв, зорових та звукових образів, настроїв). Це створює динамізм.

Овідій, як і кожний великий поет давнини, намагався за допомогою міфу осмислити навколишній світ, зазирнути у складний і суперечливий світ людини, головне ж - образними засобами зробити очевидним геніальний здогад древніх греків про те, що все на світі плинне, все міняється, ніщо не залишається незмінним.

Такі твори, як “Фасти” і “Метаморфози” мали б реабілітувати Овідія в очах Августа, компенсувати попередню неувагу поета до соціально-політичних заходів імператора, але раптом в грудні 8 р. до н.е. Овідія викликали в імператорський палац і Август особисто наказав поетові покинути Рим. Місцем заслання мало стати місто Томи, на березі Понта Евксинського, тобто Чорного моря. Сучасний письменник К.Рансмайр у романі “Останній світ” висунув своє припущення щодо причин Овідієвого заслання: “Вже сама її (книги Овідія “Метаморфози ” - О.Г.) назва були в столиці імператора Августа зухвальством і підбурюванням - у Римі, де кожна споруда - то монумент владі, що підтверджує її могутність, непорушність і вічність. Ту книжку Назон назвав “Метаморфози”, тобто “Перетвореннями”, і за це мусив відбувати спокуту на Чорному морі...”. І далі: “... Назва кінець кінцем спричинила до того фатального припущення, нібито Назон пише основний роман римського суспільства, роман, у якому впізнають себе багато шанованих і маєтних громадян із їхніми потаємними пристрастями, діловими зв'язками й химерними звичками; усіх їх Назон нібито замаскував, викрив і віддав на поталу людським язикам”. Отже, вигнання було довічним, причини Овідієві не пояснювалися...

На той час місто Томи (тепер Констанца в Румунії) - далека й напівдика околиця держави, нещодавно приєднана до Римської імперії. Цю старовинну грецьку колонію населяли греки і гети (фракійські племена, даки, що жили на території теперішньої Румунії). На місто постійно нападали войовничі племена сарматів і навіть досить немолодому Овідію доводилося брати до рук меча, щоб відбивати їхні напади. Після розкішного й заможного римського життя, вигнання здавалося у декілька разів важчим. Відсутність книг, друзів, незнання мови ще більше поглиблювали страждання поета.

У Томах, а це роки третього періоду творчості поета (8 - 18 р н.е.), написані останні книги Овідія - п'ять книг “Скорботних елегій”(“Тристій”) та чотирьох книг “Послань з Понту”. Крім того, написана дидактичні поеми “Про риболовлю ” і “Горішник ” та віршована інвектива “Ібіс”.

Твори у “Скорботних елегіях” різко відрізняються від його попередніх елегій щирістю тону, глибоким душевним стражданням, почуттям безпорадності й катастрофи та сердечними звіряннями. Перші роки Овідія ще не покидала надія повернутися в Рим, і в своїх листах друзям, імператору, він кається у всіх скоєних і не скоєних гріхах, просить про помилування. Овідій продовжує писати вірші і присвячувати їх Октавіану Августу. Чимало елегій присвячено тяжким роздумам над власною долею у вигнанні, а також деяким думкам про своє минуле і свою творчість. Особливе значення має десята елегія з четвертої книги “Тристій”, присвячена автобіографії поета, звідки й стало відомо про основні моменти життя поета.

У “Посланнях з Понту” Овідій звертається до високопоставлених друзів зі згадуванням їхніх імен. Для Овідія дружба залишалася останньою формою духовного спілкування. Ці твори, як і “Сумні елегії”, сповнені смутку, нарікань на долю й прохання про помилування. Трапляються й мотиви веселого характеру та деякого задумливого гумору; поет вдається тут іноді й до риторики та міфології, що свідчить про те, що він певною мірою звикав до нового способу життя.

Отже, у творах Овідія, написаних в третій період творчості, переважають меланхолійні настрої, навіяні ностальгією за далекою батьківщиною, друзями та рідними.

Творчість Овідія не можна розглядати в тісних рамках “віку Августа”. У плані світогляду Овідій зближується з “віком Августа” спільним духом сприйняття дійсності. “Я вітаю себе з тим, що народився лише тепер”, - пише він у “Науці кохання”; уславленню римської давнини присвячені “Фасти”. Але сам факт його заслання доводить, що сприйняття це було не таким, якого бажав імператор: воно залишилося поверхневим, зовнішнім, не могло подолати того розриву між волею імператора й прагненнями суспільства, що в той час ставало все більш зрілим. Глибину розриву Овідію довелося відчути на собі. У плані літературному Овідій близький віку Августа тим, що був близький класицизму і його творчість не позначена впливом “нового стилю”. Овідій не синтезує, а розчленовує картину світу, його цікавить не створення гармонійного цілого, а вичерпна розробка окремого; поет здебільшого виступає не відкривачем нового, а комбінатором уже відкритого. Овідій виступає суперником не грецьким, а вже римським класикам; він експериментує не над словом, а над образами і мотивами, намагаючись досягти максимуму художнього ефекту з уже використаного в літературі матеріалу. Це і зближує його з духом Нової літературної епохи.

В українській літературі Овідія шанували здавна. Його в “Похвалі астрономії” наслідував Г.Сковорода, Т.Шевченко називав римського поета “найдосконалішим творінням всемогутнього творця вселенної”. Перекладали твори Овідія Олена Пчілка, О.Маковей, М.Зеров, Ю.Кузьма, А.Содомора.

Глосарій

ода - урочистий ліричний вірш для хору;

метемпсихоз - вчення про перехід однієї форми душі в іншу.

Питання для контролю:

Пояснити наявність офіційного й опозиційного напрямів в римській літературі “золотого віку ”

Довести на прикладі творчості Вергілія зв'язок римської літератури з давньогрецькою

Визначити політичну тенденційність творчості Вергілій

Назвати ознаки яких видів епосу поєднала в собі “Енеїда”

Назвати літературні й позалітературні джерела “Енеїди ”

Вказати на художні особливості Вергілієвого епосу

Сформулювати основні принципи так званої “гораціанської мудрості”

Пояснити сутність римського класицизму і його перегуки з офіційною ідеологією

Визначити роль Овідія в розвитку жанру елегії в римській літературі

З'ясувати, у чому полягало Овідієве розуміння перетворення в однойменній поемі

Пояснити, чи можна вважати, що трагізм долі Овідія - символ долі поета в імперській державі

Література:

Ярхо В., Полонская К. Античная лирика. — М., 1967. Полонская К. П. Римские поэты принципата Августа. - М., 1963.

Кобів И. Вергілій і його епічна поема // Вергілій. Енеїда. - К., 1972.

Кобів И. Нетлінна краса Горацієвої музи // Жовтень. - 1983. - № 8.

Морева-Вулих Н.В. Римский классицизм: творчество Вергилия, лирика Горация. - М., 2000.

Каспаров М. Три подступа к поэзии Овидия // Овидий. Элегии и малые поэмы. - М., 1973.

Франко І. Про життя і твори Вергілія // Франко І. Зібр. творів. - К., 1980. - Т. 26.

Франко І. Публій Овідій Назон у Томіді // Франко І. Зібр. творів. - К., 1977. - Т. 9.

Овидий // Жизнеописания знаменитих греков и римлян. - М., 1987.