АНТИЧНА ЛІТЕРАТУРА - Оксана Гальчук - 2008

ЖАНР ТРАГЕДІЇ В РИМСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ - АНТИЧНА ТРАГЕДІЯ

• Походження римської драми

• Римський театр

• Жанр трагедії в римській літературі

Походження римської драми

Аж до ІІІ ст. до н.е. Рим залишався замкнутою аристократичною республікою з консервативним патріархальним устроєм і розвинутою кастою жерців. Постійні загарбницькі війни зумовили войовничість і суворість характеру римського народу. Це, а також загальна культурна відсталість Риму в порівнянні з Грецією були причиною того, що навіть у час свого найбільшого розквіту театр у Римі не відігравав тієї суспільної ролі, яка йому належала у Греції.

Витоки римського театру і драми, як і грецького, лежать в обрядових іграх, багатих карнавальними елементами: так, під час Сатурналій, свята на честь італійського божества Сатурна, відбувалося своєрідне перевертання звичних суспільних відносин: пани на час свята ставали “рабами”, а раби - “панами”.

Одним із джерел римського театру і драми були обряди, що виконувалися під час сільських свят збору урожаю. На цих святах виконували веселі пісні, нерідко грубого змісту - фесценіни, аналог грецьких фалічних пісень. Як і в Греції, при цьому виступали два пів-хори, що обмінювалися жартами, дошкульними репліками. Фесценіни, що зародились ще при родовому ладі, побутували і в наступні століття, і в них, за свідченням Горація, знаходила своє відображення соціальна боротьба між патриціями і плебеями.

Окрім фесценін, існували різні форми примітивних видовищ - сатура, ателана, мім.

Сатури (у перекладі - “суміш”) - це драматичні сценки побутового та комічного характеру, що включали діалог, спів, музику, танці, тобто музикальний елемент грав у них досить суттєву роль. Основою для сатур послужили мімічні танці етруських танцюристів.

Ателана - вид ранніх драматичних вистав, що мав традиційних комічних персонажів: Макк (молодий дурень, ненажера і бабій), Букк (хвальковитий дурень), Папп (старий дурень, звідник) і Доссен (учений дурень, горбань). Це майбутні персонажі італійської комедії масок, які мандруватимуть із п'єси в п'єси, а характери залишатимуться незмінними. У римській ателані не було ''твердого” змісту, що у свою чергу відкривало широкий простір для імпровізації.

До народної драми близький і мім. Як і в Греції, мім відтворював сценки з народного побуту, а іноді пародіював міфи, виводячи у комічному вигляді богів і героїв.

Таким чином, в Римі існували майже ті самі обрядові ігри, що і в Греції. Але далі слабких зачатків драми розвиток народної драми не пішов. Жанри ранніх драматичних вистав (ателана, сатура, мім) були запозичені римлянами у сусідніх племен, що пояснюється консервативним характером життя римлян і потужним опором жерців. Тому в Римі не склалося самостійної багатої поетичними образами міфології, яка в Греції служила “ґрунтом і арсеналом” мистецтва, в тому числі й драми.

Римляни взяли літературну драму в готовому вигляді у греків і переклали її латинською мовою, підігнавши її до своїх понять і смаків. Це зумовлено історичними обставинами того часу: завоювання південноіталійських міст, що були своєрідною скарбницею грецької культури, не пройшло безслідно для римлян; зростає інтерес до всього грецького - мови, літератури, мистецтва.

Римський театр

Театральні жанри в Римі, не пов'язані, як у Греції, із релігією і культом, ніколи не користувалися такою повагою, як епос. Театр незмінно розглядався як засіб розваг. Постійного театрального приміщення у Римі не було до 54 р. до н.е.

Перші римські театри будувалися за елліністичними зразками, запозиченими римлянами в Південній Італії і на Сицилії, проте вони відрізняються від грецьких деякими суттєвими особливостями. Вистави відбувалися на тимчасових дерев'яних помостах із низькою і широкою сценою: вже це вказує на те, що римський театр наслідував не міський елліністичний театр з високою і вузькою сценою, а народні балагани Великої Греції та Італії.

У римській драмі не було хору, тому зникла необхідність в орхестрі. Від орхестри залишилося лише півколо, яке займали глядачі.

Спочатку театри в Римі були настільки малими, що відпала потреба у масках, і міміку акторів було видно всім. Лише в І ст. до н.е. з розширенням театрального приміщення маска була введена у вжиток.

Підвищення для гри акторів - проскеній (лат. пульпітум) - із самого початку існував у римському театрі, його зображення можна знайти на давньоіталійських вазах. Ця площадка була трохи нижчою, ніж проскеній елліністичних театрів.

Скене, яка в грецькому театрі виконувала роль декоративного фону, збереглася і в римському, але стала значно вищою (нерідко навіть мала три поверхи) і була розкішно прикрашена мармуровими колонами й нішами, у яких стояли скульптури. У римському театрі була й завіса.

Римляни були талановитими архітекторами й інженерами, які внесли багато нового в античну техніку й архітектуру. Так, введення в будівництво арки дало змогу римлянам будувати театри не тільки на схилах пагорбів (як це робили греки), але й на рівнинах.

Римський театр оточував портик (крита галерея), який виконував функції своєрідного фойє.

В епоху республіки театральні вистави у Римі відбувалися під час свят і були первісно пов'язані з релігійними церемоніями. Найдавнішими були свята на честь Юпітера (Зевса) - так звані Римські, або Великі ігри, які проходили у вересні. Вистави, які ставилися на цих святах, влаштовувалися передовсім для розваг і вшановування богів, з релігійною і культовою метою.

Драми, на зразок грецьких, були введені пізніше - перша трагедія була поставлена у 240 р. до н. е. Потім поступово збільшилося число свят, під час яких вони ставилися: Плебейські, Аполлонові ігри, свята на честь Флори і Церери, Мегалізійські ігри на честь Кібели.

Влаштуванням театральних вистав в епоху республіки займалися еділи - виборні службові особи. Еділи наймали трупу переважно з 5 чоловік на чолі з антрепренером. Антрепренеру доручалася не тільки організація вистави, він повинен був купити п'єсу в автора і її поставити. Як і в Афінах, п'єси йшли щоразу нові, лише з кінця ІІ ст. до н.е. в практику ввійшло поновлення старих, які стали класичними, п'єс. Римські сценічні ігри, принаймні, у часи Плавта і Теренція, не мали характеру поетичних змагань, але трупа акторів, які відзначилися, одержувала від магістрату премію. Залежало це значною мірою від того, як глядачі приймали виставу.

Соціальне становище акторів було невисоким. Переважно акторами були неповноправні громадяни, вільновідпущені, а нерідко й раби. Для римського громадянина акторське ремесло вважалося “безчестям”; йому дозволялася аматорська гра в ателані, але акторство, як професія, супроводжувалося позбавленням багатьох громадянських прав. І в трагедіях, і в комедіях грали виключно чоловіки. Жінки, як і грецькому театрі, могли брати участь лише в низових видовищах (мімах і пантомімах).

В епоху імперії трагедії і комедії ставилися рідко, на зміну їм прийшла пантоміма, яка нагадувала сучасний балет, а також різноманітні виступи декламаторів, співців, музикантів і танцюристів.

Римські постановки відрізнялися і своєю будовою. Так, у трагедії роль хору була зведена до мінімуму (тоді як у комедії хор було виключено навіть із антрактів), замість нього в драму широко вводилися сольні арії - кантики. Якщо актор не мав вокальних даних, на сцену поряд із ним виходив спеціальний співак. Разом із цим у римській драмі були розширені сцени, які виконувалися речитативом довгими віршами під акомпанемент флейти. Таким чином, канву римської драми складало чергування кантиків, діалогів і речитативів. Загалом роль музики у драмі посилилася настільки, що римські трагедії нагадували за формою оперу ХVІІІ ст., а комедії - оперету. Частково це було зумовлено посиленням монодичного елементу в пізній грецькій трагедії у Еврипіда і в елліністичному мімі, на які орієнтувалися римські автори, частково - роллю пісні й танцю в італійському драматичному фольклорі.

На характер римської драматургії впливала не лише недосконалість техніки, а й непідготовленість публіки. Дається взнаки недостатній розвиток міфології. Тому сюжети грецької трагедії і комедії були для римського глядача матеріалом незнайомим і незвичним, і щоб вони (сюжети) викликали відповідну реакцію, сум і сміх, трагізм і комізм грецьких зразків треба було перебільшувати, утрирувати. Унаслідок цього римські трагедії більш патетичні, а комедії - більш комічні, ніж грецькі. Це підсилювалося і тим, що світ грецьких драм сприймався римлянами, як далека екзотика, нереальність. Тому й елліністична комедія - “дзеркало життя” - перетворювалася в гротескне блазнювання. Наприклад, у комедії Плавта “Віслюки” раб їздить по сцені верхи на приниженому господареві.

Не лише тло, а й дія п'єс сприймалася римською публікою по- іншому. У грецькій трагедії фінал міфу був відомий публіці наперед і цікавість до п'єси підтримувалася трагічною іронією деталей. Аналогічно і в грецькій комедії зміст п'єси повідомлявся в попереджувальному діалозі, щоб увага глядачів була зосереджена на “комічній іронії” окремих поворотів дії. У Римі ситуація була іншою. Римський трагік не розраховував на обізнаність публіки зі сюжетом міфу і тому дія п'єси будувалася не на деталях, а на напруженому чеканні фіналу. Так само і римські комедіографи частіше користувалися прийомом комічної несподіванки. Плавт ще користувався попереджувальним прологом, а Теренцій вже повністю відмовився від звичаю наперед переказувати сюжет, будуючи дію на чеканні комічної несподіванки, а пролог використовує для розмови з публікою на літературно-полемічні теми.

При виборі тем і сюжетів також доводилося рахуватися зі смаками публіки: підтримувати цікавість до грецьких жанрів відносно однорідним матеріалом. Тому тематика римських трагедій більш однорідна, ніж грецьких; а майже половина відомих сюжетів належить до циклу міфів про Троянську війну і долю Атридів - в пам'ять про легендарне походження римського народу, тоді як інші міфи використовувалися менше.

Римська трагедія наслідувала Еврипіда, а комедія - Менандра, тобто - Рим наслідував елліністичні смаки.

При вільному перекладі в римській драмі допускалась контамінація - перенесення сцен і мотивів з інших п'єс у сюжет перекладного твору. Особливого поширення цей прийом набув у творчості поета Гнея Невія.

Отже, грецька драма на римській сцені пережила ряд змін, які перетворили класичну трагедію в мелодраму. Але ці зміни були корисні для розвитку європейської літератури, адже саме римська драма стала зразком для новоєвропейських трагіків.

Жанр трагедії в римській літературі

Родоначальником римської драматургії, першим автором театрального репертуару був грек Лівій Андронік. Він був і першим європейським письменником-перекладачем: для потреб своєї школи він переклав латиною “Одіссею” Гомера і цілу низку давньогрецьких трагедій. Лівій Андронік власне не перекладав, а переробляв давньогрецькі класичні твори на догоду римським смакам, дозволяючи собі всілякі зміни, пропуски й додатки, з метою максимального наближення грецьких текстів до уподобань і потреб римлян. Драматург написав 14 трагедій і 3 комедії, і саме його постановки дали перший поштовх розвитку римського театру.

Першим самобутнім римським комедіографом і трагіком- драматургом слід вважати Гнея Невія. Його різножанрова діяльність - сатури, драми, епічні поеми - відзначалися самостійністю і в художньому, і в ідейному відношенні.

Гнею Невію, одному з перших, належить ряд нововведень у римській драматургії. На початку своєї творчої діяльності він писав трагедії за грецьким зразком, використовуючи троянський цикл міфів. Згодом став автором протекстів - трагедій на сюжети із римської історії і сучасних йому подій. Загалом за змістом трагедії- протексти поділялися на дві групи: трагедії про напівлегендарне минуле Риму (“Ромул” Невія, “Брут” Акція); інсценування недавніх римських перемог (“Кластідій” Невія, “Амбранія” Квінта Еннія) для тріумфальних або похоронних ігор. Але таких трагедій- протекст було небагато.

Свої протексти Гней Невій писав під впливом александрійської драматургії на історичні теми. Його твори сповнені прямих і сміливих відгуків на явища сучасного життя, відвертих натяків щодо поведінки знатних і впливових осіб. Такі тенденції не відповідали принципам римського життя, тож драматург зазнав переслідувань і помер у вигнанні.

Зробив свій внесок у розвиток ранньої римської драматургії і Квінт Енній, автор згадуваної епопеї “Аннали”. У своїх численних трагедіях (до нас дійшли 22 назви) Енній переробляв на римський лад п'єси Еврипіда і Менандра.

Отже, у римській трагедії не могли підніматися у всій гостроті й складності політичні, релігійно-філософські й моральні проблеми, що вирішувалися грецькою трагедією. Рим ІІІ - ІІ ст. до н.е. і Греція V ст. до н.е. - різні за своїм соціально-політичним устроєм і культурним рівнем. Тому римським авторам доводилося досить активно переробляти сюжети грецьких творів. Переробка йшла по лінії насичення трагедії подіями, ускладненості й заплутаності самої драматичної дії, посиленням зовнішньої патетики, власне видовищного боку трагедії. Драматурги намагалися також надати римського характеру деяким епізодам грецьких трагедій, а характерам героїв - суто римських рис.

Роль хору в римській трагедії значно зменшилася у порівнянні з грецькою. Хорові партії перекладалися в монодії і дуети акторів. Як і грецька, римська трагедія писалася віршами.

Не дивлячись на спроби драматургів прилаштувати грецьку трагедію до римських смаків, вона виявилася заскладною за змістом для значної частини римської публіки. Простий народ у Римі з більшим задоволенням дивився комедії: вони були ближчими до життя і тому зрозумілішими.

Відомим римським драматургом був Луцій Анней Сенека (бл. 4 р. до н.е. - 65 р. н.е.). У літературній спадщині Сенеки 9 трагедій: “Несамовитий Геркулес”, “Троянки”, “Медея”, “Федра”, “Едіп”, “Агамемнон”, “Фієст”, “Геркулес на Еті”, “Фінікіянки”. Його трагедії мали виняткове значення в процесі становлення європейської драматургії Нового часу, оскільки упродовж тривалого часу всі уявлення про античну трагедію базувалися власне на п'єсах Сенеки. Великі творіння Есхіла, Софокла та Еврипіда було “відкрито” значно пізніше. Проте говорити про новаторство Сенеки в цьому жанрі важко, адже він засвоїв досвід численних трагедійних драматургів, які вийшли на літературну арену після Еврипіда, але жодних відомостей про них немає.

Усі трагедії Сенеки витримано в декламаційному стилі, розрахованому, головним чином, на читання. Відомо, що декламаційний стиль був опанований ще грецькими елліністичними драматургами й поширювався в Римі з часів Августа; у цьому ж стилі було написано “Медею” Овідія, яка, щоправда, до нас не дійшла.

Трагедія в декламаційному стилі відзначалася особливим загостренням поведінки головних героїв, які перебувають у патологічному стані підвищених емоцій, навіть афектів; тяжінням до зображення прямих вад і страждань, виявів гніву й жорстокості; патетична декламація, поєднана з різними жестами та рухами тіла вочевидь переважає в них над дією і психологічною зумовленістю характерів.

Зовні трагедії Сенеки нічим не відрізняються від творів Софокла чи Еврипіда. Їх написано на ті самі міфологічні сюжети, у них спостерігається таке ж саме чергування монологів та діалогів з ліричними партіями хору, у діалогах беруть участь не більше, ніж три дійові особи тощо, але створювана античними авторами ідейно- естетична атмосфера зовсім інша.

Медея Еврипіда - це жінка-страдниця, велична трагічна постать, у Сенеки ж вона - злісна фурія, що мислить лише про помсту, форма якої неодмінно має перевершити усі попередні жорстокості, на які вона була здатна. На відміну від Еврипіда, Сенека не піднімає й не розв'язує у своїй “Медеї” жодних проблем і конфліктів, досягаючи трагічного враження лише комбінуванням страшних картин і патетичних монологів. Усе це характерне й для інших його п'єс.

Отже, як і в Давній Греції, театр у Римі був наймасовішим і найулюбленішим видом мистецтва; водночас він суттєво відрізнявся від грецького.

Глосарій

ателана - жанр народної комедії з постійними чотирма масками-персонажами; імпровізований фарс або водевіль;

контамінація - перенесення сцен і мотивів з інших п'єс у сюжет перекладного твору;

сатура - драматичні сценки побутового і комічного характеру, що включали і діалог, і спів, і музику, і танці, причому музичний елемент грав у них досить суттєву роль;

фесценіни - пісні жартівливо і сатиричного змісту, які виконувалися на Сатурналіях; аналог фалічних пісень.

Питання для контролю:

Назвати давньогрецького трагіка, твори якого стали зразком для наслідування римських драматургів

Дати визначення ателані

Пояснити, у чому полягає специфіка трагічного у римлян

Назвати типи трагедії-протексти

Визначити роль театру й драматургії в житті римлян

Література:

Каллистов Д. Античний театр. — Л., 1970.

Апт С. Античная драма // Античная драма. — М., 1970. История зарубежного театра: В 4-х т. — Т.1. — М., 1981.