Відповіді на питання Державного екзамену з української літератури - 2024

Творчість М. Куліша в контексті розвитку української драматургії 20-х - початку 30-х рр. «Патетична соната» як нова форма драми

Всі публікації щодо:
Куліш Микола

М. Куліш – це не лише драматичний письменник національного духу й національних натур, це й співтворець (разом з М.Хвильовим, В.Підмогильним, М. Зеровим та іншими) інтелектуального напрямку в українській літературі, інтелек­туальних характерів й концептуальних колізій. М. Куліш спирався на драматичний досвід своїх попе­редників в українській літературі – М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, М. Старицького. У Кулішевих творах відбилася поетика характерів "з народу", специфіка конфлікту, заснованого на зіткненні двох груп персонажів – "багатих" й "бідних", використання прийому лейтмотивної фольклоризації драматичної оповіді, уведення реплік, сцен, дійових осіб комедійного гатунку, що класично виведені українською драматургією другої половини XIX століття.

Куліша бентежило, що українська література другої половини 20-х років "зійшла на вузенькі, розраховані тільки на сьогоднішній день, теми", що вона "продукує літературні твори в масштабі одного дня". Він ставив перед художньою творчістю потужні духовні та інтелектуальні завдання й виміряв її високими мірками. Розмірковуючи над шляхами піднесення українського мистецтва, М. Куліш порушував питання про роль критики у цьому процесі. Він наполегливо висловлював ідею тактовного, обережного ставлення до письменницьких пошуків, до творчості взагалі. Куліш неодноразово наголошував на тому, що талант треба плекати, підтримувати, давати змогу йому друкуватися, виставлятися, обговорюватися, що мета літературної критики – сприяти художньому зростанню митця, поважно вказуючи йому на недоліки й слабкі місця творчості. Кулішева драматургія у другій половині 20-х – на початку 30-х років стала містком між українською літературою та західноєвропейською художньою свідомістю. Продовжуючи традиції Стендаля, Флобера, Мопассана, він надавав значної уваги формальній довершеності художнього твору, постійно працював над пошуком нових виражальних засобів у мистецтві. Відточеність структурно-композиційних компонентів драматургічного твору митець поєднував зі значним психоло­гічним навантаженням художньої дії. М. Куліш не поділяв модну в українській літературі 20-их років XX століття відмову від психологізму й психологізації. У його творчій постаті вдало синтезувалися досягнення національної художньої естетики й західної психологічної та формотворчої культури.

П'єса «Патетична соната» — згубність, трагедійність ідейного фанатизму будь-якого гатунку. Ця п’єса спроба поєднати в єдине ціле рух, музику, слово. Свою назву твір дістав від однойменної славнозвісної сонати великого Бетховена. У неосяжному світі музики — контрасти й різкі переходи від одного ритму до іншого, рух і спокій, сльози і радість. Вони були для композитора засобом відтворення драматизму почуттів, їхньої високої напруги, складних конфліктів людини з реальним життям. Так бетховенівська мелодія органічно вписується в твір М. Куліша. Патетика сонати стала основою поліфонічної драми. Матеріалом для п’єси послужили бурхливі події 1917—1919 років. За своєю суттю вони так відповідають настрою сонати — настрою шукань, поразок і перемог! У центрі дії — образ талановитої піаністки Марини, яка на роялі дає «світлий роздум бунтарного духу», а в буденному житті під іменем Чайки відстоює самостійну Україну. Грою дівчини захоплюється поет і мрійник Ілько Юга, який бентежно кохає її, «вірить у Петрарку і вічну любов». Він сам учиться грати на геліконі, прагнучи досягти таких висот майстерності, щоб гасити зорі на небі. Його духовною сонатою стає шлях від ідилічного мрійництва до очищення і спокути. Куліш вважав, що його «Патетична соната» – це експериментальна робота, це спроба сконденсованого драматичного образу, стислої сцени, стислого слова, це спроба запровадження в драматичний театр музики як органічної складової частини, а не як супроводу, це спроба ритмічної будови п’єси од початку до кінця, це спроба збудувати твір на органічному пов’язанні слова, ритму, руху, світла, музики, це боротьба, шукання нової драматургічної техніки». Патетика шукань, злету й падіння людини – тема бетховенської сонати – стали символом, основною кулішевої драми. Сюжет п’єси побудовано таким чином, що думки, прагнення, уся поведінка героїв супроводжуватимуться музикою. «Патетична соната» – неоромантична трагедія з яскраво вираженими ознаками драми ідей, оскільки кожен дійовий персонаж – носій певної моральної, суспільної, політичної концепції. Кожен із персонажів уособлює певну ідею, мрію, політичну силу. Тут і міська біднота (Зінька, Оврам, Настя), і більшовики (Лука, Судьба, Гамар), і російські великодержавники (Андре Пероцький та генерал Пероцький ), і національно-патріотична інтелігенція (Марина та Іван Степанович Ступай – Ступаненко), і національно-несвідома інтелігенція (Ілько Юга – Я). Драматург не просто зобразив тодішнє класове розшарування суспільства, а й відповідно розташував персонажів драми, звернувшись до вертепних традицій. Проблеми – «кохання і революція», «кохання і обов’язки» проблеми національних взаємин проходять через дії і вчинки героїв, через їх світосприймання, точніше через особисту трагедію Ілька Юги. Будова драми – це калейдоскопічна зміна подій, що творить ритм і колорит доби. Драматург майстерно користується різноманітними засобами художньої образності і виразності, зокрема це лаконізм, поєднання зорових і слухових образів, ліричні роздуми і музика. У драмі головні події розгортаються під акомпанемент музики Бетховена, що надає творові особливого, лірико-романтичного забарвлення. Мова персонажів нагадує музику — інтонаціями, ритмами , підтекстом. Своєрідним — символічним — є час і простір п’єси. Дія відбувається від Великодня до Великодня (за винятком останніх епізодів «Патетичної сонати» , позбавлених часово-просторової конкретики). Але Воскресіння для героїв не настає, бо вони, присвятивши себе фанатичній ідеї вмерли назавжди.

«Патетична соната» — унікальний за формою текст через ускладнену просторово-часову організацію, наявність вставних сцен інтермедійного характеру, присутність наратора та специфічний характер ремарок. П'єса написана від першої особи (нетипово для прози). Ілько одночасно виступає і як персонаж, і як коментатор подій. При прочитанні здається, що головним героєм є Ілько Юга, хоча зрозуміло, що ідейним центром у творі є саме Марина. Це зокрема підтверджується її мученицькою смертю наприкінці. Опозиція ліризованого начала в образі Ілька (відповідає оповідна структура, ремарки) та дієвого образу Марини (драматична структура) відсилає до поєднання епічного та драматичного компонентів у тексті. Ремарки у творі насичені тропами, образні, їх можна розглядати як прозовий текст, попри те, що звернені вони тільки до читача, а не глядача. Слово у Куліша емоційно наснажене, а ремарки явно не несуть утилітарного навантаження.