Відповіді на питання Державного екзамену з української літератури - 2024

Творчість Б. Антоненка-Давидовича. Повість «Смерть» : проблематика, персонажі, жанрово-стильові особливості

Всі публікації щодо:
Антоненко-Давидович Борис

Писати Борис Антоненко-Давидович почав ще в гімназійні роки. Перші публікації — 1923 року (оповідання «Останні два» і драма «Лицарі абсурду»). Початковий етап творчості позначений боротьбою ліричного («Синя Волошка»), комічного («Просвітяни») та драматичного («Пиріжки, пиріжки») настроїв. Пізніші твори першого періоду творчості написані у неореалістичному стилі («Тук-тук», «Печатка»). Збірка «Паротяг ч.273» — зразок соцреалізму, до якого письменник вимушений був звернутися через політичний та економічний тиск. Серед творів післяреабілітаційного періоду — дитячі оповідання «Як воно починалося», класично реалістичні твори «За ширмою», «Образа», «Спокуса», «Завищені оцінки», а також твори, де художню засаду тісно поєднано з документальною: «Сибірські новели». Індивідуальний стиль Б. Антоненка-Давидовича — ясний і точний. Як зазначив Л. Бойко, «Автор свідомо уникає незвичних порівнянь чи ефективних велемовних фраз, щоб мимоволі не одвертати читацької уваги від суті оповіді… Вся увага митця зосереджена на тому, як би найощадливіше, а воднораз якомога точніше, повніше й виразніше донести до читацького серця та розуму головну думку, провідну ідею; полонити нашу увагу предметом своєї розповіді».

Семантичний простір повісті «Смерть» дозволяє констатувати глибоку обізнаність Б.Антоненка-Давидовича з предмета художнього осмислення. Аналітичне проникнення в основи тогочасного буття дали можливість автору засобами словесного мистецтва найадекватніше позиціонувати вражаючі реалії епохи суспільно-політичних катаклізмів початку ХХ ст. в Україні. У повісті «Смерть» ідеологічна матриця синхронізується з свідомісним досвідом головного персонажа Костя Горобенка - «комуніста» і «більшовика». Повість «Смерть» належить до низки творів Бориса Антоненка-Давидовича, в яких письменник намагається омислити долю інтелігенції в революції, зокрема доля тих діячів, що на початку були активними в українській національній революції, а пізніше змінили погляд чи обставинами змушені були перейти до співпраці з радянською владою. Серед творів Бориса Дмитровича, присвячених цій проблемі, найбільшим і найглибшим, на думку літературознавця Григорія Костюка, є повість «Смерть» — твір психологічно й соціально складний і багатоплановий. Через усю повість проходить центральна постать задуму — український інтелігент Кость Горобенко. Недавній активний культурний і суспільний діяч доби Центральної Ради і Директорії, він шляхом ідейної революції прийняв радянську владу й вступив до Комуністичної партії. Але в КП(б)У він почуває себе чужим. На нього дивляться косо. Йому не довіряють. Про нього розповсюджують брехливі чутки, ніби 1918 року в Києві він розстрілював матросів. Його природну й принципову звичку: читати українську пресу і виступати українською мовою, дбати про українську літературу в хатах-читальнях і робітничих клубах — трактують іронічно: «Здоров, Горобенко! Ну, як там „мова«? Петлюрівщину сієш, каналія! Це ти Маркса українізував?» — і тому подібні вайлуваті, скалозубні дотепи, спрямовані на його компромітацію, лунали навколо нього й творили отруйну, тяжку атмосферу. Навіть у парткомівській характеристиці (таємній) про нього було записано: «Як комуніст-більшовик — несталий». Це його вкрай бентежить. Він починає почувати себе в стані ворогів, а не ідейних друзів. Починає оцінювати своїх співпартійців і аналізувати свій стан. «Несталий»… Хіба для них він може бути сталий? Хіба вони можуть забути про те?.. І потім це українство, що воно їм. Їм, для яких не було ні Солониці, ні Берестечка, ні Полтави, ні навіть Крут! Для яких уся історія — тільки вічна боротьба класів… Ах, які вони все ж таки доктринери!.." Отак міркуючи, Кость Горобенко все ж таки відчуває, що він задалеко з ними зайшов, що пов'язаний з ними вже дуже тісно. Але чому ж до нього таке ставлення? Що він повинен зробити, щоб стати з ними рівним? Чого йому бракує? У фіналі конфліктної розв'язки це парадоксальне рішення героя знаходить своє практичне застосування: його посилають з карним загоном розстрілювати «закладників» того села, де забито кількох партійних уповноважених. Сцена, як вели на розстріл шестеро дядьків-закладників і як здійснювали цю нелюдську криваву екзекуцію, силою трагізму зображення, якщо поминути «Я» Хвильового, перевищує все, що ми до того читали, включно з «Променя сонця» Володимира Винниченка чи «Оповідання про семеро повішених» Леоніда Андреєва. Чи, проливши кров своїх людей, став Кость Горобенко більшовиком? Чи почув себе рівним серед рівних? Чи заслужив на довір'я? Автор прямої відповіді на ці запитання не дає. Він тільки показує, що Горобенко був у стані сновиди, непритомності. Нічого не розумів і не чув навіть команди начальника каральної роти. «Горобенко обернувся, перевів дихання й подався навмання». Цим лаконізмом і душевним станом героя найглибше підкреслено усвідомлення героєм його юдиного вчинку, а з цим — осуду та кари за злочин.