Література як мистецтво слова - Деякі принципи літературного аналізу художньої мови - М. Коцюбинська 1965

Звучання і значення
Розділ ІІI. Слово як комплекc

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Письменник, поет уміє слухати слово. Поет загострює виразність звучання, «інструментує» свій вірш, — це закономірно для поетичної музи. Але і в прозі, простій і скупій на поетичні ефекти, письменник, чутливий до звучання слова, розкошує його дзвінкою гармонією, настроює його відповідно до свого задуму. Навіть такий суворий майстер, як Достоєвський, принципово чужий нарочитим словесним прикрасам, весь час «грає» словом, невпинно шукає ключів до тих відтінків звучання, що збагачують психологічний смисл зображуваного, відкривають нові смислові перспективи, нові риси характеру. Д Чехов з його словом-настроєм, а Коцюбинський, прозу якого «чуєш» як поезію-музику?

Якія знаёмыя назвы і словы,

Якая цудовая родная мова!

І усё милагучна для слыху майго:

І звонкае «дзе», і густое «чаго» —

так висловив почуття вічного захоплення звучанням рідної мови білоруський поет Пимен Панченко. Справжній поет завжди сприймає слово не лише в його значенні, але і в його звучанні.

Уже саме звучання породжує в поета смислові асоціації. Звукове сполучення пов’язується з певним враженням, настроєм, одержує якусь смислову і емоційну характеристику.

Ці смислові асоціації, що викликаються звуковими, іноді дуже суб’єктивні і не відповідають етимологічним нормам слова, проте «звучання» завжди, хоче того автор чи ні, невіддільне від «значення»; звучання — як щось матеріальне, як значима «плоть» слова. «Росія— яке хороше слово... — говорив Єсенін. — І «роса», і «сила», і «синє щось»... 1 Саме звучання уже натякає на певне значення. Зовсім необов’язкова, звичайно, звукова зображальність слова. Широко відомий приклад із записок П. В. Вяземського про те, що італійцеві російське слово «телятина» за своєю милозвучністю здавалося ніжним звертанням до жінки. А В. Некрасов у спогадах про подорож до Італії згадував італійського професора, який, навіть знаючи російську мову, не міг стримати сміху при слові «похороны» ... Природно, що у своїй рідній мові ми не можемо абстрагуватися від смислу слова. Та письменник мобілізує всі можливі звукові аналогії, дає нам по-новому почути знайоме слово, зіставляючи його звучання із значенням, або, навпаки, протиставляючи їх, в залежності від задуму, розкриваючи нові звуко-смислові паралелі і контрасти.

Навіть у найпримхливіших звукових експериментах ми знаходимо прагнення, оновивши звучання, оновити значення. Ним, наприклад, завжди керувався Хлебников — згадаймо хоча б його «Слово про «ель», все побудоване на використанні слів із звуком «ель», яке має на меті показати все невичерпне багатство, різноманітність значень слів із цим звуком. Інша річ, що іноді ці відповідності в нього були занадто хиткі, суб’єктивні і перетворювались на самоціль, не працюючи ні на який почуттєвий, образний зміст.

Мобілізуючи всі відтінки звучання слова, поет тим самим тривожить його внутрішню форму, підкріплює звучанням смисл, творить «звуковий образ», безвідмовно підкоряючись внутрішній «команді», органічній потребі дати слово в єдності звучання і значення, адже ж лише в цій єдності існує слово.

Важко визначити, що в кожному конкретному випадку послужило поштовхом для творення художником нової «звукообразної» єдності: звучання чи значення слова. Хтось із дослідників робив цілком імовірне припущення, що саме звучання слова «лілея» підказало

Шевченкові його відому невимовно ніжну алітерацію «л» з балади «Лілея».

Англійський літературознавець І. Річардс у згаданій роботі 2 твердив, що істинний задум твору доходить до нас не через пряме значення слова, а через невловимі канали алітерацій, звукопису, в настрої алітерацій, у своєрідностях порядку слів і т. д. Тут І. Річардс розриває нерозривне. Ніби прямий смисл обов’язково суперечить цим смисловим і емоційним відтінкам, а не підтверджується ними, не зливається з ними. Ніби ніжне враження ласкавого коливання «л» в Шевченковій «Лілеї»:

І заплакала Лілея,

А цвіт королевий

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

На білеє пониклеє

Личенько Лілеї

якось суперечить прямому змісту цих слів, а не підсилює його!

Не можна протиставляти речі, так тісно взаємопов’язані і взаємообумовлені. І через пряме значення слів, і через алітераційні повтори доноситься до нас смисл і настрій образу.

В рядках з відомого Пушкінського «Буря мглою...»

То по кровле обветшалой

Вдруг соломой зашуршит —

епітет «обветшалой» виконує не лише свою пряму функцію як означення, діє не лише своїм прямим значенням. В певному контексті активізується і його звукова форма. В сполученні із словом «зашуршит» він тонко передає, точніше «натякає» на шелестіння соломи на даху. Звучання підсилює значення. Слово одночасно розкриває різні свої художні потенції.

Один із віршів М. Асеева в останній збірці «Лад» названо «Мед и яд» — тут звукова подібність підкреслює смисловий контраст, що лежить в основі ідеї вірша, і обумовлює афористичність.

Не можна не помітити того очевидного факту, що алітерування одних і тих самих звуків у різних контекстах збуджує в нас різні почуття і настрої. І це, очевидно, походить від того, що «естетично доцільні звукові повтори цементують, оживляють образ-думку саме тому, що вони підсилюють образну силу слів, які несуть головне емоціонально-смислове навантаження 3.

В порівняннях Коцюбинського з повісті «Fata morgana» на зразок «Маланка стала, як стовп» або «Вона стала біла, як біль» використано не лише лаконічність фольклорного порівняння, але також і звукокореневі тавтології, що підсилюють метафоричне порівняння, нагнітають настрій і т. д.

Звичайно, не кожному поетові властива і не в кожному творі і образі наявна витончена, вишукана звукова «гра», оригінальний, широко розгалужений звуковий живопис, свідоме підкреслення словесної омонімії. Але тяжіння до динамічного опанування словом в усьому комплексі, до смислового використання звукових зближень внутрішньо притаманне поезії, належить до її найспецифічніших властивостей.

Вірш Д. Павличка «Датани злобні» гостро публіцистичний, прямо декларативний, без будь-яких словесних візерунків. Та ось — «змінили враз прокльони на поклони», і відразу ж заграла думка від цього звукового зіставлення, воно дало можливість виявити контраст, художньо лаконізувати думку, надати їй місткості афоризму.

Художньо осмислюючи образ великого вождя пролетаріату В. І. Леніна, Микола Бажан писав:

Встає він — і вождь, і водій, —

Ленін мільйонний встає.

В цих зіставлених споріднених словах — і вождь, і водій — однаковий корінь, близьке звучання, але різні відтінки значення, різні стилістичні регістри, різний «вік» слова. «Водій» — людина, що веде машину, — тобто цим словом підкреслено буквальну конкретність дії. В. І. Ленін веде наш народ, нашу країну, як водій біля свого керма. А «вождь» — це щось значно вище, значно більш узагальнене, і таке звукообразне зіставлення поглиблює як індивідуалізуючу, так і узагальнюючу властивість образу. Це має принципове значення при дослідженні звукообразних зв’язків — побачити, як росте, міцніє, формується образ і думка в звучанні, які нові відтінки з’являються в ньому, як зростає конкретно-почуттєва достовірність і повнота образу.

В поезії М. Бажана дуже часто можна зустріти таке зростання образу в звучанні.

Проходить країна,

Комуна,

Колона —

Вітчизна Ілліча...

Вождю країни,

Комуни,

Когорти —

Сьогодні салют.

(«21 січня»)

Паралельне подання слів (країна — комуна — колона — когорта) уже за змістом своїх порівняльно-паралелістичних зіставлень має сенсі: вся країна, як єдина колона комуністів, як когорта комуністів. Але як безмірно поглиблює ці образні відповідності однотипність звукової внутрішньої форми: комуна — колона—- когорта. Якщо відняти її, то сам «оголений» смисл слова створив би необхідне образне значення, але, коли об’єднуються різні художні ефекти слова,, наскільки збільшується питома вага образу, його повнота і всеосяжність. Художній образ синтетичний за самою своєю природою, і комплексність слова — одне з її джерел 4

«Гра» звучання тоді лише стає художньою необхідністю, коли передає «гру» смислових відтінків.

Вірш Леоніда Мартинова «Світ».

Мир велик.

До того он велик,

Что иные писатели книг,

Испытав бесконечный испуг,

Уверяли, что мир только мит,

Лишь мгновение, полное мук...

А иные владельцы земель

Объявляли, что мир — это пир,

Заявляли, что мир — это жир,

Легший складками по животу

Да еще, чтоб смирить нищету,

Разъясняли, что мир — это мор,

Что, число бедняков сократив,

На земле и покой и простор

Обеспечит холера и тиф,

Ибо м и р. вообще — это тир

Для пальбы по мишени живой

На арене войны мировой,

Но таков ли действительно мир?

Поетична ідея вірша здійснюється в основному через перегук звукових і смислових відтінків слова. В цьому - образний стрижень вірша, його художня ізюминка, спосіб словеснообразного утвердження задуму.

Вірш А. Вознесенського «Гойя».

Я — Гойя!

Глазницы воронок мне выклевал ворон, слетая на поле нагое.

Я — Гойя.

Я — голос

Войны, городов головни

на снегу сорок первого года.

Я — голод.

Я — горло

Повешенной бабы, чье тело, как колокол,

било над площадью голой...

Я — Гойя.

Сильний поетичний образ горя, голоду, смерті — всіх нелюдських жахів війни, сплетених докупи, як в страхітливих капрічос Гойї. Тут не просто звукові повтори для милозвучності або, навпаки, для гострої дисгармонії. У всіх найважливіших для задуму, опорних словах повторюються одні й ті самі звуки «го» — настирливо, настійно, безперервно. Вони психологічно і емоційно підтримують образ, уже в звучанні об’єднують жахливі картини війни з іменем «Гойя» — і цим плекають образ, вирізьблюють його в нашій свідомості. Тут звукообразний задум поета тріумфує, тому що звуковий лейтмотив не суперечить значенню слова, а підсилює його.

Так у звуковому образі народжується образ смисловий. Цим Шляхом часто іде думка у М. Асеева:

И стихи должны такие

быть чтоб взлет, а не шажки,

чтоб сказали: «Вот — стихия»,

а не просто: «Вот — стишки».

(«Вещи — для всего народа»)

Або:

Что такое счастье? Соучастье

В добрых человеческих делах...

Афористичне звукове зіставлення зміцнює смислові аналогії, породжує образну афористичність: за цими словами постає образ поезії як могутньої незборимої стихії. А поетичне осмислення етимологічної форми слова «счастья» — «соучастья» цілком переконливе з художнього погляду і дає нове поетичне визначення щастя (і дуже глибоке, до речі, бо воно апелює до внутрішньої форми самого слова).

Не лише пряма зображальність звукового живопису створює конкретність образу — в наше сприйняття обов’язково включається настроєвий звуковий супровід (можливо, супровід — не зовсім вдалий, дещо механічний термін для позначення глибинності, органічності звукообразних зв’язків). Та й не лише в сприйняття, але, очевидно, й у творення образу.

Коли стежиш за тим, як росте образ у звучанні, як звучання і смисл підтримують, зміцнюють одне одне, ближчою і зрозумілішою стає психологія творчості поета. Очевидно, поет підкоряється внутрішній потребі, беручи слово в реально існуючому комплексі звучання і значення. Ліплячи за допомогою слова образ, даючи його почуттєву достовірність, поет все в слові підкоряє одній меті.

Іноді звукообразний живопис домінує в художній системі поета. Але дуже часто цей «звуковий супровід» живе у творі ніби непоміченим, доступним лише при спеціальному вчитуванні, не усвідомлений до кінця і самим автором. М. Рильський, наприклад, за мету собі ніколи не ставить вирішення якихось специфічних звукових завдань, але і в нього щоразу зустрічаємося із витонченими, іноді підспудними звуковими коливаннями, що своєрідно педалізують його настрій, його образний задум.

«Ніч, і вітер віти рве вербові» — цей рядок з «Голосіївської осені» М. Рильського захопить будь-якого найтоншого цінителя звукової словесної гри. Тут і протяжний асонанс звука «і», і «коливальна» алітерація «в», і ефектний звуковий перегук рве-вер. І в той же час зроблено це без найменшої нарочитості — ніби на хвилину поет показав нам свою майстерність звукового живопису, якою він користується розважливо, в міру. Цей звуковий пасаж ніби промайнув непомітно, але ні! Він і тут зробив свою справу, створивши певне емоційне і звукове тло для того, щоб показати, як «в снах тривожних мечеться земля».

Художній задум живе у слові, а слово — в звучанні. Ось чому, відточуючи звучання, поет відточує образ.

Художній образ обов’язково несе в собі певну емоційну оцінку. В співзвуччях, в модифікаціях звучання цей емоційний вплив художнього слова, цей емоційний світ твору виявляється чи не найяскравіше. Звукові повтори творять настрій, ніби розкривають нам «душу» образу. Нерозривні із значенням, вони стократ підсилюють і збагачують його.

Звуковий збіг — це ще одна, крім прямої смислової, точка зіткнення різних слів-понять, і її використання підносить, поглиблює художню думку. Говорячи фігурально, слова ніби подають одне одному руки для допомоги.

І справа не в шуканні за будь-яку ціну звукових збігів, а у відчутті їх доцільності, їх обумовленості образним задумом, їх образної цінності. Це все та' ж вимога комплексного підходу до художнього слова, необхідна при цілісному мистецтвознавчому аналізі літературного твору як певної художньої єдності.

«Додаткові» засоби художньої виразності можуть виявитись далеко не «додатковими», взяти на себе основне ідейно-психологічне навантаження художнього образу. І це тому, що слово діє в єдності всіх своїх виразових потенцій, смислових, звукових, інтонаційних і т. д., які служать підкресленню, розкриттю смислових глибин художньо організованого слова.

Про майстерність і характер звукопису, про звуко- образні зв’язки, про інтонаційний малюнок поезії і прози написано багато, і тут ми не мали на меті хоч якоюсь мірою охопити все коло питань, пов’язаних з цими проблемами. Хотілося лише ще раз підкреслити принципову важливість комплексного підходу до художнього слова — не абсолютизуючи жодної з його сторін, а беручи їх у взаємодії. Адже у максимальній взаємоактивізації всіх виразових можливостей слова полягає специфіка художньої мови.

1 «Звезда», 1946, № 1, стор. 106 .

2 I. A. Richards, Poetic Process and Literary Analysis, зб. «Style in Language».

3 Див. М. О. Костенко, Художня майстерність М. М. Коцюбинського, «Радянська школа», К-, 1961, стор, 92.

4 Цю комплексність слова переконливо ілюструє оригінальними прикладами Л. Боровий у своїй лекції для університетів культури (Л. Боровой, Слово, «Знание», М., 1961).







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.