Українська література запитання і відповіді

У чому полягала драма Шевченкового життя?

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

Біографи Т. Шевченка налічили на поетовому віку лише сім просвітлених днів із сорока семи років життя. Сам поет знаходив їх ще менше. „...Немає ні же єдиного случаю, щоб до ладу було згадать”, „...шукаю, щоб чим похвалитись, що й я таки жив...”, „не дав мені Бог нічого!” — з болем і гіркотою підсумував він на засланні. Драма його життя була непомірною як на одну людину, а тому закономірно, що основний тон його лірики — елегійний, печальний, а самого поета називали найтрагічнішим ліриком в усій світовій літературі.

Т. Шевченко як геній, народжений нацією у найкритичнішу хвилину її існування, взяв на себе весь тягар її драматичної долі, відповідальність перед світом і за мертвих, і за живих, і за прийдешніх. Трагізм всенародного буття він переживав надзвичайно емоційно, зболено, пропускаючи все через своє серце, не відділяючи суспільного від особистого. Недаремно ж писав: „Історія мого життя є часткою історії моєї Батьківщини”. А історія та була невтішною:

Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!

Хто тебе не мучив?..,

І все то те лихо, все, кажуть, од Бога!

Чи вже ж йому любо людей мордувать?

А надто сердешну мою Україну.

Що вона зробила? За що вона гине?

За що її діти в кайданах мовчать?

(„Іржавець” )

Цими болючими питаннями Т. Шевченко мучився і карався все своє життя, взявши під захист знедолений народ у своєму люблячому синівському слові.

Драматичним було й особисте життя поета. Власне, особистого життя у звичайному людському розумінні Т. Шевченко не мав: сирітське дитинство, поневіряння по наймах, по чужих світах, заслання, самотність. А він так прагнув щастя, так мріяв про нього, так небагато просив його в Бога:

А я так мало, небагато

Благав у Бога. Тілько хату

Одну хатиночку в гаю.

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку; щоб з нею

Удвох дивитися з гори

На Дніпр широкий, на яри...

(„Не молилася за мене...”)

Відсутність близької людини — чи то матері, чи сестри, чи дружини — Т. Шевченко переживав неймовірно, звіряючи слову всі свої почуття і настрої. „Нема, анічогісінько нема!” — такий лейтмотив багатьох його автобіографічних віршів („Якби з ким сісти хліба з їсти”, „І золотої й дорогої”, „Якби ви знали, паничі”, „А. О. Козачковському”, „Н. Костомарову”, „Добро, у кого є господа”, „Минули літа молодії”, „Ми восени такі похожі” та інші).

Ще одне джерело мук і болю поета — це драма самотності його як талановитого, геніального митця. Першим з-поміж численних інтерпретаторів і дослідників творчості Кобзаря на це звернув увагу Симон Петлюра, хоча сам Шевченко для таких висновків матеріалу дав удосталь. „І хто знає,— писав критик,— можливо, у тій чаші страждань, яку довелося випити за свого життя „геніальному сіромасі”, найгіркішими краплями були саме ті, що отруювали уражену свідомість „самотнього” і зданого на самого себе в своїй творчості поета”.

Доля талановитої, геніальної особистості драматична в будь-якому суспільстві. Бо геній випереджає свій час, рівень його мислення, тому почувається самотнім, „одиноким, як сказав Т. Шевченко. У тоталітарному ж суспільстві талант із творчим, конструктивним началом не просто не приймається — йому чиниться опір, його намагаються позбутися. Тому митцеві доводиться поринати у свій власний внутрішній світ, шукати співрозмовника в собі самому. Цим зумовлена у творах Т. Шевченка велика кількість діалогів із своїм внутрішнім „я” („Думи мої, думи мої”, триптих „Доля”, „Муза”, „Слава”, „Хіба самому написать таки посланіє до себе...”, „Чого ти сумуєш? Душе моя убогая”). Ці діалоги із самим собою надзвичайно емоційні.

Справжній поет починається з непогамовної потреби висловитись і бути почутим. Т. Шевченка ж здебільшого не чули, хоч, здавалося, й слухали, бо ж дружньої поради чи об'єктивного критичного слова на свою адресу він так за життя і не дочекався. Інакше не написав би цих печаль них рядків:

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене..

. Мені було аж серце мліло,—

Мій Боже милий! Як хотілось.

Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для кого я пишу? для чого?

За що я Вкраїну люблю?

Чи варт вона огня святого?..

Не дочекався „святої правди ні од кого” — підсумовує поет свої болючі роздуми над сутністю взаємин із оточуючим середовищем, суспільством. До того ж не забуваймо, що Т. Шевченко був чи не єдиним генієм із статусом раба і не мав відповідних умов, щоб в усій повноті розкрити свою геніальність, не мав можливостей для творчого зростання. „Как царь ума”,— як писав Кобзар у поемі „Тризна”,— він мусив

Убогим, нищим.

Из-за куска насущной пищи

Глупцу могучему годить, ..

И мыслить, чувствовать и жить!..

Вот драма страшная, святая!..

И он прошел ее, рыдая...

Отже, до особистої драми Т. Шевченка як людини взагалі і як людини відповідної епохи, нації додавалась і невимовно важка драма самотності його як геніального творця, неприйнятого і належним чином не пошанованого за життя суспільством.