„Щоденник“ О. Довженка — пристрасний протест проти тоталітаризму?

Українська література запитання і відповіді

„Щоденник“ О. Довженка — пристрасний протест проти тоталітаризму?

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО

О. Довженко, геніальний митець, великий правдолюбець, у щоденникових записах торкається багатьох аспектів життя, що хвилювали й тривожили його. Але про що б автор „Щоденника“ не писав: про долю своїх творів, воєнні враження чи перипетії історичного шляху рідного народу. — він змальовує правдиву картину сталінських порядків. Вона насамперед постає із схвильованої розповіді про перші, найдраматичніші, сторінки війни. І як підсумок цих роздумів — запис 24 липня 1945 року про парад Перемоги, коли, крім нього, О. Довженка, ніхто не зняв шапки при згадці про численні жертви війни: „Тридцять, якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалились в землю або й зовсім не жили...“ У цих словах — ключ до розуміння письменником однієї з найтрагічніших проблем нашої історії: людина і тоталітарна система. У цьому зв'язку автор „Щоденника“ пише про десятилітнє „відрядження“ Остапа Вишні: „Схуд, постарів. Було сумно. Трудно, очевидно, йому буде входити знову в життя. Десять років — це ціле життя, ціла ера, складна і велика“. Знаходимо на сторінках „Щоденника“ й гіркі слова на смерть Юрія Яновського, який страждав фізично і душевно від звинувачень у націоналізмі. Але найбільш зримо фальш і людиноненависницька сутність сталінського державного механізму розкриваються через щиру сповідь самого О. Довженка. Ось запис від 26 листопада 1943 року: „Моя повість „Україна в огні“ не вподобалася Сталіну, і він ji заборонив для друку і для постановки... Мені важко од свідомості, що „Україна в огні“ — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика“. Та самої заборони видалося замало, і 31 січня 1944 року на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) виступив сам Сталін із доповіддю „Про антиленінські помилки й націоналістичні перекручення в кіноповісті Довженка „Україна в огні“ Через рік після цього в „Щоденнику“ з'являються такі зболені рядки: „Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах... Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості“. Чи не вражаюче свідчення жорстокості й антигуманності сталінської системи, що калічила й топтала людські долі з невідворотністю чітко налагодженого механізму? У щоденникових записах О. Довженка, які збиралися не один рік, таких гірких фактів безліч. Митець говорить і про шістнадцять літ „кінокаторги“, коли доводилося співпрацювати з „мізерними людцями“, некваліфікованими, аморальними, і про виключення із Всеслов'янського комітету („зашморг навколо шиї затягується“), і про духовний голод, відірваність од рідної землі, і про Беріївську погрозу: „Будем вправлять мозги“. Як крик відчаю, звучать рядки, занотовані 29 листопада 1954 року: „Трудно жити й творити без щастя. Я стомлений, знесилений душевно вкрай... Десь готуються влаштувати вшанування мене з нагоди шістдесятиріччя. А я стурбований одним: як би заробити на прожиття, як би не звалитися в ліжко без копійки в кишені“. Навіть у тому, що сталінська система влаштувала Довженкові „прикриту форму заслання“, проявилися її цинізм і жорстокість. Адже митця позбавили головного — можливості вільно творити. Проте, незважаючи на шлях поневірянь, він знайшов у собі сили протистояти тоталітарній системі, черпаючи наснагу в рідній землі, в рідному народові. Найпроникливіші роздуми на сторінках „Щоденника“ — саме про народ, його історичну долю, яка багато в чому нагадувала покалічене й знівечене життя О. Довженка („Я лежу мертвий на дні глибокої ями і чую щодня, як падає мені на груди земля, заступ за заступом“...).

У записі від 2 липня 1942 року читаємо: „...невмирання наше українське, чи ж є воно життя, чи тільки кволе жалюгідне існування.

Нас, кажуть, більше за добру європейську державу.

Ми є, і нас нема. Де ми?“

Проблема української державності глибоко хвилювала письменника. І в тому, що Україна — „вічна вдова“, а в І Народу „безмірно жахлива доля“, О. Довженко звинувачує. зокрема, й тоталітарну систему з її цькуванням інтелігенції, духом кон'юнктури, пристосовництва, переслідуванням за любов до свого народу. Сам митець, незважаючи на вигнання, не втратив кровних зв'язків з рідною землею, яка дала йому хліб і серце, любов і звичаї, радість творчості разом з великою печаллю і стражданнями. Майстер просив у долі ясного розуму, щоб „зробити щось добре для свого народу“. Щирий патріот і великий правдолюбець з болем і надією писав: „...Я вмру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривавленій землі!“



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.