Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ЗАПИТАННЯ І ВІДПОВІДІ
Григорій Сковорода
«Щаслива людина», «сродна праця» — основні поняття філософії і творчості Г. Сковороди. Як їх розуміти і як вони співвідносяться з народними уявленнями?

Головними роздумами Г. Сковороди як творчої особистості були роздуми про щастя людини й шляхи його досягнення. Ними сповнена вся його творчість, але найвиразніше представлені вони у філософському трактаті «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира», в байках, а також у латиномовних віршах. «Як хочеш бути щасливим, не шукай свого щастя за морями, ...не мандруй по Єрусалимах», бо, як вважав Г. Сковорода, воно не тільки поруч з тобою, воно «всередині тебе»: у твоєму чистому серці, у твоїй чесній душі, що живе за законами Божими і за велінням Божим.

Ця думка повторюється у найрізноманітніших варіаціях, сентенціях, біблійних тезах, але найлаконічніше вона передана у формулі: «Щастіє твое и мир твой, и рай твой, и Бог твой внутрь тебе есть». Досягти щастя — означає прислухатися до свого внутрішнього голосу, вислухати себе, тобто сповна увійти «в храм свій», жити в гармонії з природою, з Богом, бо тільки те приносить щастя, що передбачене тобі «блаженною натурою».

Те, чого прагнеш,з тобою.

Воно, друже,— всередині тебе.

Якщо задоволений долею, будеш спокійний.

Не той щасливий, хто бажає кращого,

А той, хто задоволений тим, чим володіє.

. («Дізнайся, що називаю щасливим життям»)

Все, що потрібно людині, сили, які тримають її на світі протистоять злу, вона має в собі від природи. Треба лиш все те пізнати, відкрити в собі й використати на благо. Основою щастя, як вважав Г. Сковорода, є «сродна праця», тобто та, до якої людина має природний нахил здібності. Представляючи світогляд українців як трудово-хліборобського роду, він, природно, почерпнув з народної мудрості і народної етнопедагогіки здоровий народний огляд на працю як на джерело життя. Від народу переняв Г. Сковорода і думку про те, що виховання мусить здійснюватися за принципом «вродженості», доречності ля тієї чи іншої людини якогось виду діяльності в силу ї «природи». Адже ж маємо у скарбниці народної мудрості безліч прислів'їв і приказок, у яких перелається багатовіковий досвід і погляди на працю та виховання: «Знай швець своє шевство, а в кравецтво не мішайся», «Вовка в плуг, а він у луг», «Що кому, а курці просо», «Скільки вовка не годуй, а він однак у ліс дивиться», «Сісти на свого коня» тощо. У народній фразеології немає дошкульніших, в'їдливіших оцінок, ніж на адресу тих, хто займається не своїм, хто приміряє на себе чужий кожух: «Кінь йогу кує, а жаба й свою дає», щось комусь потрібне, «як лисому гребінь; як корові сідло; як зайцеві бубон; як собаці п'ята нога; як свині налитники» і т. д.

Цей здоровий народний сміх послужив джерелом висміювання, осуду та оцінки відповідних людських вад і в байках Г. Сковороди. Окремі з названих прислів'їв він використав або як вихідну тезу для розгортання сюжету байки (і тоді фабула є ілюстрацією до народного прислів'я), або ж як сентенцію в моралі («силі»). Проте запозичене з народної скарбниці, так само, як і зі світового літературного досвіду (байок Езопа, Лафонтена), зазнавало у творчості Г. Сковороди трансформації, переплавлялося в горнилі його непересічного таланту. А тому спадщина письменника самобутня і за ідейно-тематичним спрямуванням, і за художньою формою.

«Сродна праця» приносить щастя, додає сил, «потрібне робить неважким, а важке — непотрібним», бо ж з людиною Бог, а, як нагадує Сковорода, «премудрая ходит в Малороссіи пословица: «Без Бога ни до порога, а с ним хоть за море» («Собака и Кобыла»). Під покровом «блаженної натури» людині небагато треба докласти зусиль для щастя. Слід лише пізнати себе, а пізнавши, бути діяльною, бо «сродность трудолюбіем утверждается», а «сложившему крила трудно летьть и самому орлу» («ДвЬ курицы», «Алфавит, или букварь мира»). До того ж не варто потерпати,що Бог одному дав мале, а іншому велике («изрядное дЬло»), бо «несродное дьланіе всегда чего-то тайного есть лишенное (творчості, іскри Божої), «без сродности все ничто».

Не кожен народжений до «книгочества», філософії чи ангельського життя. Повзання не гірше від літання, тож не годиться зазіхати на чуже, тобі природою не вділене. Бо Черепаха, що вчилась у Орлів літати, «лЬтанье своє благополучно на камень окончила с великим шумом и треском» («Жаворонки», «Орел и Черепаха»). Отож ті, що «без природы изрядный дЬла зачинают», «худо кончат». Треба задовольнятися своїм, а не «несть должность, природь противну» і «обучаться, к чему не рожден» («Алфавит...»). Єдиний шлях для пізнання своєї «натури», «сродної праці» — освіта і навчання. їх Г. Сковорода розцінював як спосіб досягнення щастя і для окремої людини, і для суспільства. Щасливим може бути кожен, варто лише «читати блаженні книги, які очищають душу і навчають керувати почуттями» («Ти питаєш: якщо щастя життя в кожному з нас...»).

Вчення Г. Сковороди про шляхи досягнення людиною щастя, хоч і приваблювало своєю самобутньою мудрістю, було утопічним. Адже йшлося в ньому про природну, а не суспільну людину. Людина ж поза громадою, поза суспільством, яке часто диктує свої умови,— немислима. Однак те, що цінував філософ-просвітитель XVIII ст., не втратило свого значення й принади і нині. Воно спонукає до роздумів: чи має право на існування таке суспільство, яке не цінує в людині вроджених здібностей, не дає їй змоги розкрити ці здібності на повну силу, а значить — реалізувати себе сповна.