„Стискаю міцно Вашу руку, тоту, котра так сильно малює двома фарбами. Чорною і тою, що її лілія носить”,— писала О. Кобилянська в листі до В. Стефаника. Як розшифровується цей поетичний вираз?

Українська література запитання і відповіді

„Стискаю міцно Вашу руку, тоту, котра так сильно малює двома фарбами. Чорною і тою, що її лілія носить”,— писала О. Кобилянська в листі до В. Стефаника. Як розшифровується цей поетичний вираз?

ВАСИЛЬ СТЕФАНИК

Ольга Кобилянська була однією з небагатьох, хто у творчій палітрі В. Стефаника, окрім визначальної чорної, помітив і білу фарбу, хоча для світлого, ясного, здавалось би, письменник не залишав місця. Чорний колір був обумовлений самим матеріалом зображення — бідою й розпукою галицького села на зламі двох століть. Усвідомлюючи потребу в найчеснішому слові, достойному тих, що „кров червону лиють у чорну землю”, покладаючись на життєву правду і силу факту, письменник глибоко переймався чужим життям, роз'ятрюючи своє серце чужим болем. „...Я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки”,— писав він про причини трагедійного начала своєї творчості.

Горе галицького селянина „коротко, сильно і страшно” відобразив письменник у новелі „Камінний хрест”. У ній Трагедія безземелля постає в такому драматичному зрізі, як спродування родинного гнізда і еміграція в пошуках хліба робота до далекої Канади. У центрі твору — історія

життя сільського бідняка Івана Дідуха, що поклав свою силу на піщаному горбі; „Банно(шкода) ми за найменшов кришков у селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную...” І щоб увічнити цей зв'язок з рідною землею, без якої герой почувається скаліченим птахом, якому не піднятися більше у височінь, Іван ставить по собі і своїм життю камінного хреста. Канада для нього рівнозначна смерті, а тому, як і в останню передсмертну годину, Іванові хочеться „віпрощатися” перед людьми. Та сповідь не приносить полегшення, і герой благає присутніх: „Озміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки, та, може, той жовч пукне, бо не витримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мною робить!” Уникаючи докладних описів, письменник добирає такі деталі, такі слова й образи, за допомогою яких проникає в найглибші глибини людської душі, „мов магічною лампою”, як писав І. Франко. підсвічуючи ситуацію зсередини. П'яний танець як ознака божевілля, прадавня пісня про осіннє листя як психологічний прийом для підсилення трагізму ситуації, камінний хрест як символ титанічної праці й поховання людини заживо — це ті художні засоби, що поглиблюють драматизм розповіді, надаючи картині загальне чорне тло. Своєрідну „мелодію смерті” і притаманну їй барву відтворює В. Стефаник і в новелах „Похорон”, „Озимина”, „Сама-саміська”, передаючи відчуття людини, яка проживає останню годину. Людина жива доти, вважає автор, доки не згасне в ній усвідомлення того, що вона людина, хоч і було даровано їй за життя лише біду та нещастя. Ось стара баба, „синя, як пуп”, у непаленій хаті, в цілковитій самотині чекає святого вечора на холодній печі, посеред купи дрантя („Святий вечір”). Ось нещасний Данило несміливо зазирає до панської брами, мріючи про те, щоб продати панові свою силу, самого себе, бо „переднивок дуже прикрий”, а четверо дітей вимагають їсти („Май”). Батько не радий новій дитині, бо „то не люди, а то жебраки плодяться”, а нещасна мати, вмираючи, співає дітям передсмертну пісню: „У слабім, урванім голосі виливалася її душа і потихеньку спадала межи діти і цілувала їх по головах” („Кленові листки”). Батько, везучи безнадійно хвору дочку до лікаря, докоряє їх за хворобу, бо „ліпше вже відвезти на могилу та вівернути, та й збутиси” („Катруся”). А Гриць Летючий, не маючи сили дивитися на голодних, безпритульних дітей, утопив одну із дівчаток у річці, друга ж випросилася („Новина”).

Остання з-посеред названих новел у творчому доробку В. Стефаника посідає особливе місце. Усі змальовані письменником драми і трагедії з життя селянства не йдуть у порівняння з тією, що є об'єктом зображення в новелі „Новина”. У ній до глибини душі вражає не лише зовнішній конфлікт, трагедія дітовбивства як наслідок нелюдських умов існування, а й надзвичайний за силою емоційно-психологічної інформації конфлікт внутрішній — трагічне роздвоєння в душі батька: дати дітям повільно сконати в голодних муках чи позбавити їх цих нелюдських страждань. Не моральне звиродніння, а соціальні умови штовхають батька на жахливий крок. Цей свій висновок автор підсилює змалюванням відповідного психологічного пейзажу.

Зображуючи трагедію дітовбивства, В. Стефаник попри всю жахливість того, що сталося, викликає у читача співчуття до „злочинця”, адже ж справжній злочинець не він, а суспільство, в якому той, хто працює, не в змозі прогодувати своїх дітей. Гриць Летючий — жертва, він не заслуговує на те лихо, що його спіткало. Тому, незважаючи на скорботність загального настрою, остання сцена новели несе якесь просвітлення, загальна чорна барва розколюється білим променем: батько, втопивши одну дочку, дає другій палицю, аби боронилася від собак, радить, як уберегтися під злого і жити далі. Такою ж є і поведінка батька з новели „Катруся”: докоряє дочці, що так довго не вмирає, а годувати її геть нічим, і водночас подає хворій яблучко, виправдовуючись: „Я би тобі мізинного пальця врубав та й би-м не жалував.., та виджу, що вмреш”.

Покалічені життям, затуркані бідою і безвихіддю герої В. Стефаника мають здорову мораль. Там, у першооснові, вони чисті душею. Навіть коли тіло холоне від студені й голоду, в душі тліє іскра надії, що стримує людину від втрати людської подоби,— душа випромінює світло. „Дрожала на печі... І головою в стіну била”, та згадавши, що святий вечір, стара мати звертається до груші за вікном: „Колідуй мені, грушечко, колідуй, бо ніхто мені цего вечора не заколідує, ... лиш ти...” („Святий вечір”). І такий світломінорний настрій пронизує більшість новел В. Стефаника.

Світло від великості малої людини у творах Стефаника таке потужне, що його не можна було не помітити. Саме тому й писала до нього О. Кобилянська про дві фарби — „чорну і ту, що її лілія носить”. Чорна — від трагізму ситуації, біла — від душі Стефаникових героїв, світлої в основі своїй. Письменник був свідомий життєствердності свого слова, а тому й казав на своєму ювілеї у Львові 1926 року „Я оптиміст... Коли я найшов у ваших душах таки слова що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорї то це оптимізм.



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.