Українська література запитання і відповіді

Що таке „усмішка”? Як пояснював особливості цього жанру Остап Вишня?

ОСТАП ВИШНЯ

„Найвищого „гонорару”, як веселий блиск в очах народу,— нема”,— занотував Остап Вишня у своєму щоденнику. І хоч не все з написаного ним витримало іспит часом, проте неповторна „вишнівська усмішка” хвилює читача, викликає сміх. У чому її секрет?

Остап Вишня створив цю оригінальну форму сатири й гумору, мотивуючи свій вибір так: „Не мислю-бо інакше переробки всього нашого „медлительного” життя на нове, бадьоре й сміливе, як не з добрим гумором, не з радістю! Чого плакати?.. Мені нове життя усміхається! І я йому усміхаюсь! Через те й усмішки!” Вони невеликі за обсягом, сповнені іскрометного сміху, бо йдеться про події, факти, речі, які часто заважають людині жити, розвиватися, самоутверджуватися. У центрі усмішки, як правило, комічна ситуація, комічний конфлікт чи комічне зіткнення персонажів. У славнозвісній „Зенітці”, наприклад, це сутичка діда Свирида з ворогом, яка висвітлює патріотичні почуття українця, а також його та кумова „битва” з бабою Лукеркою. Чимало усмішок Остапа Вишні — „Газета — дуже велике діло”, „Як ми колись учились”, „Ох, і лікували нас...”, „Вечорниці”, „Дзвонарі” та інші — побудовані на нанизуванні комічних ситуацій, що відтворюються чи то через діалоги героїв, чи то через опис-розповідь письменника. Часто це своєрідні „трактати”, які за формальними ознаками нагадують ґрунтовне наукове дослідження з конкретного питання, а за своєю глибинною сутністю є тонкими іронічно-гумористичними спостереженнями автора над людською вдачею, певною ситуацією в суспільному житті. Письменник досягає цього різними художніми знахідками. Так, в усмішці „Ох, і лікували нас...” він, змальовуючи бабу Палажку, яка „значно професоріша від самого професора”, її методи лікування, виділяє композиційно в окремі частини медичну спеціалізацію жінки, що стоїть на варті охорони здоров'я сільського населення: хірургічні хвороби, хвороби на очах, зубний біль, жіночі хвороби. Усмішка „Газета — дуже велике діло” має іншу особливість. Вона починається такими рядками: „Я тут не патякатиму про те, що таке газета. Усі знають, що це діло дуже велике й дуже поважне. Недарма ж її (газету) звуть шостою державою. Я тільки розкажу, як треба користуватись газетою, щоб вона справді йшла до діла...” Такий серйозний початок усмішки контрастує з подальшою оповіддю, власне, це доведення думки від протилежного, йдеться про сільського трудівника, отож, корисність газети в його господарстві стверджується детально, послідовно і теж за певними рубриками (як і у творі „Ох, і лікували нас”), що навіть виділені в тексті графічно: жнива, молочарство, пасічництво, садок. Виявляється, найпотрібніша газета у справі виховання дітей. Цим власним відкриттям гуморист щиро ділиться з читачем: „...дітей одною газетою не виховаєш, треба збирати всі газети і підшивати одну до другої, як ізшиток.

І от як не слухає Ванько, берете той зшиток та його по голові:

— Не слухаєш, сукин ти сину! А для чого я газету передплачую ?!

Та — р-р-раз! р-р-раз!

І дитина після того як свята: і батька поважає, і до школи ходить, і Богу молиться...”

У цій усмішці; як і в багатьох інших, Остап Вишня щедро й ефективно використовує контрасти і як деталь („Село Пузате. Кіндратові Тоненькому”), і як засіб змалювання персонажів, їхніх дій (героїчна вдача діда Свирида виявляється у двобої з фашистами і з дружиною), і як прийо_м ствердження нового, позитивного в житті. Яскравий приклад цього — усмішка „Як ми колись учились”. Гуморист у деталях розглядає сільську професійну освіту за старих часів, її щаблі: гуси — перші кроки в навчанні, свині — вищий курс, далі — телята, вівці, корови, коні, якими і закінчувалася освіта в „технікумі”, а освіта взагалі одруженням. „А тепер як подивишся,— пише Остап Вишня,— і семилітки, і десятилітки, технікуми, інститути, університети, академії...

Ой як „тяжко” тепер нашій молоді!

Нам було значно легше!”

Та чи не найприкметніша риса вишнівських усмішок — їх ліризм, їх м'яка, доброзичлива тональність з окремими тонкими іронічними вкрапленнями. Це виявляється і в розповіді від першої особи („Вчився я тоді в славному місті Києві”, „Я плакав”, „Як же я червонів од тих справедливих заячих слів!”), і в інтонації автора — щирій, о-справжньому людяній у ставленні до своїх персонажів, в мові — іронічно-доброзичливій, багатій на слова розмовно-побутові, часто індивідуально-окреслені („сидю”, ке, думаю...”), і в поняттях, термінах, діалектизмах, що творять неповторний мовний колорит усмішок. Такі визначальні риси цього оригінального гумористичного жанру, народженого Остапом Вишнею з безмежної любові до окремої людини й рідного народу.