УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ЗАПИТАННЯ І ВІДПОВІДІ
БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ
Чи жартував поет, коли писав: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях...»?

У збірці віршів Б.І. Антонича «Зелена євангелія» чимало рядків, у яких поет порівнює себе з тваринним і рослинним світом рідного краю: «Антонич теж звіря сумне і кучеряве», «...росте Антонич і росте трава», «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях...» В поезії «До гордої рослини, цебто до себе самого» автор пише:

Мов мідь живу, наснажує рослини

електрика зеленої землі,

але і ти — рослино горда, що

співаєш це, незнаючи пощо,

колись, мов пень, подолана від тлі,

покотишся землі на груди сині.

Він переконаний, що людина — плоть від плоті природи, вічної, мінливої, неперевершеної у своїй мудрості і красі.

Природа дає життя і рослинам, і тваринам, і людям, з неї вони виростають і до неї повертаються, завершивши свій земний шлях. Б.-1. Антонич змальовує природу й людину в єдності, взаємозалежності. Його поетична свідомість органічно злилася з природою, і це знаходить свій вияв у художньому ладі творів. Автор і в минулому, і в сучасному бачить себе і весь рід людський як маленький атом землі, природи:

Овес, метелики і присяги коханців.

Весна закрутить хмільно веретена травня.

Лисиці, куни і дівчата вранці

виходять мити очі в буйнолозих плавнях.

Ще в першій збірці поезій «Привітання життя» Б.-І. Антонич здекларував суть свого світорозуміння: «Я — закоханий в житті поганин». І не зраджував йому ніколи, навіть тоді, коли творив узагальнений образ міста-монстра (книга віршів «Ротації»), протиставляючи йому природу, животворні соки, нуртуючу енергію рідної землі. Поет, не спираючись на закони природничих наук, творить свою власну художню натурфілософію. її вузлові поняття — дочасність, сонце, буяння життя. Б.-І. Антонич спостережливим поглядом художника помічає найдрібніші деталі, найменші штрихи у вічній мінливості природи, намагається збагнути їхню сутність. Так само хвилює його питання про місце людини в незмінному колобігу всього земного, про її пракорені:

Вернувся я, де вільхи й риби.

де м'ята, іви, де квітчасті стіни:

і знов цілую чорні скиби.

припавши перед сонцем на коліна.

Творчість, що стала засобом самореалізації поета, він ставить на друге місце після матері-землі в уже згадуваному вірші «До гордої рослини, цебто до себе самого», в якому поєднуються роздуми про сенс людського існування й сутність мистецтва. Подібне перехрещення образної концепції світу як храму природи і розуміння художніх традицій знаходимо в поезії «Вишні»:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з євангелії, де світанки,

де небо сонцем привалило білі села,

цвітуть натхненні вишні кучеряво й п'янко,

як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

В основі цього вірша — свідомі ремінісценції з відомої пейзажної мініатюри Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати...» Але Кобзареві образи Б.-І. Антонич трактує дуже своєрідно. Тут і ототожнення героя з хрущем, отже,з природою, і згадки про вишні й соловейка як прикметні риси рідної землі, а також як джерело натхнення для митця. Поет стверджує думку про органічність літературної спадкоємності, естафети. Це явище природне, як звітування вишні, пісні солов'я, як світанки. Сам В.-І. Антонич розтлумачив свій твір так: «Вірш «Вишні»... висловлює зв'язок поета з традицією нашої національної поезії, а зокрема з шевченківською традицією. У цій традиції поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хрущем), але зате врослим у неї глибоко й органічно, наче б сягав корінням ще шевченківських часів».