Українська література запитання і відповіді

Чи тільки критично-зневажливо ставиться І. Карпенко-Карий до образу Пузиря? Чи піддає сумніву його хазяйську сутність?

КАРПЕНКО-КАРИЙ ІВАН

Художня повноцінність літературного твору, як відомо, виявляється в тому, що життєві ситуації й людські типи зображуються в ньому неоднозначно, з різних сторін, бо ж неоднозначним, багатогранним є й саме життя. Саме так і змальовано образ Терентія Гавриловича Пузиря — головного персонажа комедії „Хазяїн”. І. Франко справедливо зазначав, що Карпенко-Карий дав „грандіозну по своїм замислі й по майже бездоганнім обробленню картину промисловця і глитая з селян з його могутніми впливами і чисто селянською вдачею”. Ця „бездоганність оброблення” полягає в тому, що письменник-реаліст майстерно змальовує правдивий образ, вловлюючи найтонші нюанси його характеру і поведінки, різні грані діяльності. Критика ж (у тому числі й шкільний підручник) трактує Пузиря як виключно негативного персонажа, павука-глитая, що, присмоктавшись до здорового тіла селянина-наймита, паразитує на його силі.

За задумом і його втіленням комедія „Хазяїн” — це „зла сатира на чоловічу любов до стяжания”. Отже, сміх, в'їдливий, іронічно зневажливий, а то й знищувальний,— основний прийом характеристики ситуацій та образів, передусім Терентія Пузиря, мільйонера-землевласника, бо ж саме цей образ є організуючим центром і композиції, і системи думок. Будучи максимально точним у доборі слова, майстерно послуговуючись засобами мовної характеристики образу, драматург відтворює різні етапи життєдіяльності, віхи злету цього „природженого хохла”, спритного і хитрого мужика. Спочатку він був „хазяїном з середнім достатком”, а згодом, у нових історичних умовах, став мільйонером, капіталістом-аграрієм. Як каже Маюфес, у Пузиря — „княжество, ціле княжество”: кілька економій, десятки тисяч, овець, сотні наймитів. Недарма на подарунковому халаті дружина Пузиря попросила вишити „вівці і буряки” як символ його владарювання і чи не єдиної втіхи.

Щоб нажитися, досягти омріяного багатства. Пузир готовий на все: на нещадну експлуатацію, обман і навіть правовий злочин, спокусившись „ідольським, проклятим ділом” з овечками Петра Михайлова. Він „рвав, де тільки, можна зірвать”, „йшов за баришами наосліп”. Але його пересування по щаблях соціальної драбини не було стихійним, необдуманим. Визначивши життєві орієнтири („хазяйство або смерть — такий девіз”), Пузир став ідеологом процесу видушування людського поту, стратегом і тактиком внутрішньохазяйської політики крайнього обездолення спролетаризованого селянства, перетворення його на „дешевого” наймита. Для нього будь-що має значення тільки тоді, коли воно дає прибуток, коли на ньому можна зробить „комерчеський гендель”. Навіть майбутній чоловік єдиної дочки для Пузиря не шанований зять, а живі гроші, тому й хоче Пузир віддати Соню не за „учителишку” Калиновича, а за хоч і неписьменного, проте багатого поміщицького сина.

Мораль, освіта, культура, громадські справи Пузиреві „без надобності”. Все визначається особистим інтересом, поза ним ніщо не має смислу. І хоч за приют Пузир одержав „Станіслава второй степені на шию”, але це тільки з гонору, з бажання покрасуватися орденом перед земськими засідателями, бо ж і сам був обраний земським гласним. Однак на пропозицію подумати над „продовольствієм для голодного люду” Пузир цинічно, нахабно відповідає: „Це до мене не тичеться”.

Діалогічні репліки персонажа є найточнішим барометром його почувань, думок, всього єства хижака-власника. „Треба, щоб казенна земля зосталась за мною...”; „треба взять”; „Порфирій, настали зуби! Опит є, стежка протоптана, шквар!”; „Клима вигнать!” — ці категоричні, оголено цинічні репліки-настанови Пузиря, коли він радить економам, як здешевити робітника, вияскравлюють його хижацьку, вовчу натуру, свідчать, що Пузир добре усвідомлює свою ніким і нічим не обмежену силу, свій статус господаря життя, слово якого „для всієї околиці — закон”. Безкінечна жадоба наживи, матеріальної вигоди перетворює життя Пузиря на самодостатній процес „стяжания для стяжания”, у нічим не виправданий азарт, що, нищачи інших, знищує і його самого. Він заражений ідеєю збагачення, як бацилою, що врешті-решт підточує його життєві сили, перетворює на раба власного інтересу. Терентій Гаврилович надзвичайно скупий не лише для своїх наймитів, а й для себе самого. Він відмовляє собі в елементарному: не обідає в місті, бо це дорого; продає подарований дружиною халат, а кожух має такий, що через нього „швейцар не пускав Терентія Гавриловича у земський банк”. Тож комічний фінал жалюгідного існування Пузиря є логічним завершенням його життєвого кредо — „хазяйство або смерть”. Боячись втратити зі свого поля навіть кілька колосків пшениці, що їх скубли гуси. Пузир втратив більше — життя. Автор, підсумовуючи не тільки сюжетну схему, а й своє ставлення до зображеного, сміється крізь сльози, зневажаючи і заперечуючи такий спосіб існування. Скаліченого хазяїна, що погнався за гусьми, упав і відбив нирки, Феноген наказує слугам перенести з поля додому в такий спосіб: „Беріть ті носилки, що гній виносять з конюшні, і бігом туди...”

Проте драматург показує Пузиря не лише у темному світлі. Є в його поведінці, характері й те, що приваблює, чому не можна не симпатизувати. Це насамперед працьовитість, саме та селянська вроджена працьовитість, що й допомогла Пузиреві на перших порах стати „хазяїном з середнім достатком”. „Ми тридцять п'ять літ працювали, сильно працювали”,— говорить дружина Пузиря. Сам же Пузир себе молодшого так само пам'ятає тільки в роботі: „Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка...”; „Я всю молодість провів у степу”; „із степу не видавив”. І Феноген як права рука хазяїна відзначає його особливу, ревну працьовитість: „...Весь октябрь місяць був біля отар, жив в курені, на дощі... Таких хазяїнів мало світ родить”. І не тільки тому визнає Феноген за Пузирем силу, що той вміє нарощувати оберти „хазяйського колеса”, а й за його неймовірну працездатність, непритлумлену в основі своїй селянську влачу.

Останнє найвиразніше проступає у сцені, коли Пузир любується вівцями. Він звертається до них, як до дорогих, любих серцю істот: „Бирі, бирюшечки, бирічки”. Зауваживши, що „одна овечка, з послідніх, біленька з кордючком, має поранений хвостик; друга, гарненький лоб, шкандибає на праву задню ножку”, хворий Пузир турбується не про себе, а про покалічених істот, бо йому „шкода худоби і потеря”. Саме так, найперше шкода худоби, а вже потім втрати реальних грошей. Отже, ще не все, що перейняв Пузир від селянського роду, він розгубив і втратив у погоні за наживою, за голою матеріальною вигодою, бо ж тільки справжній хазяїн так дбайливо, турботливо ставиться до худоби. А тому ні в цій сцені, ні в самій назві немає іронії, а є визнання за Пузирем його хазяйської сили, об'єктивної цінності його як фігури, без якої процеси капіталізації українського села немислимі. Цей висновок поглиблюється і такими рисами мільйонера з селян, як поміркованість, тверезість мислення („згарячу не придумаєш, що його робити. Перше всього треба заспокоїться”); усвідомлення того, що за справу треба братися тоді, коли на ній розумієшся. Так, на пропозицію стати одним із засновників „сахарного заводу” Пузир відповідає: „Я цього діла не знаю, а коли не знаєш броду — не лізь прожогом в воду!” Він діловий, конкретний, має цілеспрямований розум, але його „хазяїн” поставив на службу лише одному — збагаченню заради збагачення.

Через свій деструктивний бізнесменський азарт Пузир не втримався на позиції господаря життя, бо безглуздо загубив і своє власне. Але той з пузирів і калиток, як вважає професор Л. Дем'янівська, хто спланує своє життя по-іншому, той „і дітей в гімназіях вивчить, і сам цивілізується, скине смердючий халат і кожух, поставить собі на службу всіх і вся, навіть облагородить свою грубу й хижу натуру. В перспективі це одна з крупних фігур капіталістичного світу...” Приймати чи не приймати такий висновок — справа читача, але думати над ним треба, тим паче, що до таких роздумів навертає і сам І. Карпенко-Карий.