Якими постають українці у творчості Т. Шевченка?

Українська література запитання і відповіді

Якими постають українці у творчості Т. Шевченка?

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

„Народ шукає в геніях себе”. Ці слова В. Симоненка досить точно передають сутність історичного покликання геніальної особистості: бути не лише духовним провідником і пророком, а й дзеркалом, яке найоб'єктивніше відображає „лице і характерну поставу свого народу”. У цьому зв'язку Т. Шевченко своє призначення виконав сповна.

Його творчість — це документ найбільш об'єктивної і виваженої характеристики українців, це книга їхнього буття і водночас своєрідна візитна картка, за якими націю пізнає і сприймає світ. Недаремно Шевченків „Кобзар” як найбільшу святиню й чи не єдину посвідку про особу брали з собою до невідомої далекої Канади наприкінці XIX ст. перші українські переселенці.

Найвизначальнішою рисою українців є їх особливий зв'язок із землею. Землю як основу основ, як найбільшу цінність вони поетизували й обожнювали з особливим почуттям, а тому не дивно, що в народних піснях сам Господь засіває ниву житом-пшеницею:

Ой в полі, в полі сам плужок оре,

А за тим плужком сам Господь іде...

Т. Шевченко як геній, що показав народ у всіх вимірах його життєдіяльності (і побутовому, і морально-етичному, і соціально-політичному, і естетичному), передусім змальовує українців як хліборобів, бо ж праця на землі була найвищою цінністю його роду й народу. У нього, як і в народній творчості, Ісус за плугом ходить, а Марія їсти носить. Зображення найсвятіших у такій невластивій для них іпостасі обумовлюється тим, що поет, як і народ, розцінював хліборобську працю як святу, адже завдяки їй існує рід людський. У цьому зв'язку цікавий такий факт із життя Т. Шевченка. Перебуваючи 1847 року в Україні, він намалював у подарунок землеміру Д. Демичу дворічну ікону на металі, з одного боку якої був зображений Ісус Христос, що благословляє хліб.

Культ матері-землі-годувальниці сформував в українців і обожнення жінки-матері, бо жінка так само дає життя,плекає й підтримує його своєю любов'ю, ніжністю й турботою. Саме тому ставлення до жінки було особливо шанобливим. Це засвідчує й лексичне значення слова „дружина” — вона друг, а не служниця своїм чоловікові та дітям. До речі, в українців слово „дружина” вживалося щодо обох із подружжя. У вірші Т. Шевченка періоду заслання „Закувала зозуленька” читаємо:

Закувала зозуленька

В зеленому гаї.

Заплакала дівчинонька —

Дружини немає.

Жінка, дружина, мати була не тільки берегинею сімейного вогнища, а й визначальною мірою хранителем нації, її духовності. Адже передусім від матері дитина переймала рідну мову, пісню, віру, звичаї і традиції роду, його святині. Саме тому у Т. Шевченка маємо таке поклоніння, таке обожнення жінки-матері, що засвідчує висоту духовного аристократизму і поета зокрема, і народу в цілому:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Буває, іноді дивлюся...

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим...

(„У нашім раї на землі”) Культ матері-землі, культ жінки-матері обумовив і запрограмував на віки особливості психологічного складу українців, зокрема їх лагідність, щирість, довірливість, а понад усе — пристрасність, емоційність. І те, що Т. Шевченка називали найперше поетом почуття, жодною мірою його не принижує. Він так само й поет глибинної філософської мислі, але першоджерелом її було таки почуття, бо ж почуттєво-пристрасним був і його народ.

Ці риси визначали й особливість української релігійності, адже справжня віра ґрунтується передусім на глибокому почутті. І хоч релігійність Т. Шевченка не тотожна народній, бо в поета було своє, особливе ставлення до Бога, він подає повнокровний образ християнського світу українців, в основі якого, як і у вченні самого Христа,— любов, всепрощення, милосердя, великодушність. Ці почуття наповнювали життя вищим смислом, особливою гармонією. Тому у молитовно-благальному звертанні поета до Бога звучить чи не єдине прохання:

Мені ж. мій Боже, на землі

Подай любов, сердечний рай!

І більш нічого не давай!

(„Молитва”)

Мирна хліборобська праця в гармонії з оточуючою природою, сердечний рай, благодатний світ матері й дитини як найвищі цінності й ідеали українців, що найлаконічніше представлені Т. Шевченком в ідилії „Садок вишневий коло хати”, були немислимі поза свободою. А тому поривання до волі, прагнення свободи (і соціальної, і національної) було в українців одвічним. Плугатарі-хлібороби брали в руки зброю, щоб оборонятися, а не нападати. Завойовником, поневолювачем інших народів український народ ніколи не був. Саме тому селянські повстання й війни Т. Шевченко трактував як справедливі, оскільки народ боровся за волю, за зневажені своїми й чужими панами честь, гідність („Гамалія”, „Іван Підкова”, „Гайдамаки”, „Іржавець”, „Невольник”). Тим самим поет спростовував думку про войовничий, розбійницький дух українців як рису національного характеру, що нібито передавалася з покоління в покоління через генетичний код.

Змальовуючи прагнення до свободи і незалежності як ідеали, що впродовж віків визначали сутність українців, Т. Шевченко виходив з народних уявлень, втілених, зокрема, у картині „Козак Мамай” та в „Пісні про Сагайдачного”. Так, на народній картині „Козак Мамай” атрибути козацького війська, військового побуту (шабля, пістоль, порохівниця) завжди зображалися на задньому плані як предмети другого порядку. У руках же на всіх відомих нині картинах Мамай тримає кобзу (чи бандуру) як символ своєї пісенної і водночас миролюбної душі. Таким же яскравим свідченням основних духовних цінностей, гуманістичного світогляду народу є й народна „Пісня про Сагайдачного”, в якій, по суті, сформульовано життєві прагнення українців:

Ой на горі та й женці жнуть

А попід горою яром-долиною

Козаки йдуть...

Українці —це орії-орачі-хлібороби-женці женчики, сутністю життя яких було вирощування „жита-пшениці та всякої пашниці”. Військо ж вони створювали для захисту своєї праці від зазіхань різних завойовників і гнобителів.

Шануючи свою свободу, український народ, як засвідчує своїм словом великий Кобзар, з такою ж симпатією ставився до національно-визвольної боротьби інших народів, зокрема чехів („Єретик”) чи кавказьких горців („Кавказ”). „Борітеся — поборете, Вам Бог помагає!” — у цих словах не лише схвалення справедливої визвольної війни сусідів, а й проголошення критеріїв співжиття українців у загальнолюдській родині: вільним можеш почувати себе тільки поруч з вільним. На ідеалах добросусідства ґрунтувалися не лише морально-етичні, а й суспільно-політичні прагнення українців, що на повну силу зазвучали в таких поетових рядках:

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліе подай

І братолюбіє пошли.

(„Молитва”)

Почуття роду, родини (і національної, і загальнолюдської) виростало в українців із пошанування громади, товариства. Громада формувала моральні, етичні норми, що вважалися законом. Порушення встановленого способу життя обумовлює вирок матері у поемі Т. Шевченка „Катерина”: „Іди од нас...” Часто оцінку, а то й вирок виносили громадські сходи чи суди. Такий суд Т. Шевченко зобразив на офорті „Судня рада”, додавши до нього текстовий супровід: „Отаман збира на село громаду, коли що трапиться незвичайне, на раду і суд... Громада, порадивши і посудивши добре і давши мир ворогам чи то кару, розходиться, п'ючи по чарці позвової”. Свідченням духу колективізму, побратимства, громадського співжиття була і Запорозька Січ, і такі колоритні побутові дійства, як „вулиця” (святкові сільські гуляння), вечорниці, ярмарки, що знайшли яскраве відображення у творчості Кобзаря.

Характеристику народу Т. Шевченко доповнив і своєю самохарактеристикою. Він, як геній, за словами М. Костомарова, говорив так, „як народ ще не говорив, але як він готовий був уже наговорить”. У своїй особі Т. Шевченко представив український народ як такий, що розумівся на філософії, етиці, праві, всесвітній історії і за своєю інтелектуальною висотою почувався рівним у світовій родині народів („Щоденник”). У своїй особі Т. Шевченко представив українців і як націю з державними намірами та інтересами. Якщо взяти до уваги, що й сьогодні ще звучать закиди про неправомірність самої ідеї окремої української держави, бо українці нібито ніколи державницького мислення не виявляли, то сповна оцінимо титанічні зусилля Т Шевченка щодо зруйнування стереотипу сприйняття української нації як виключно мужичої, для якої коло інтересів і роздумів — це чорна рілля, воли, плуги й вузлики з насінням. Достатньо лише однієї фрази, щоб, заперечуючи, підсумувати протилежне: „В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля” („І мертвим, і живим...”).

Виявивши національні ідеали, схарактеризувавши позитивні риси свого народу, Т. Шевченко не ідеалізує його, не вивищує над іншими народами. Він говорить і про те негативне, що заважає українцям у їхньому поступі.



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.