Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

Григорій Сковорода
Метафізична поезія

Всі публікації щодо:
Сковорода Григорій

«Сад божественних пісень»

Оригінальна назва - «Сад божественных пѣсней, прозябшій из зерн Священнаго Писанія». Збірка була упорядкована під час перебування Григорія Сковороди на Слобожанщині, в 1770-1780-ті рр. До неї ввійшли твори, написані від часу викладання автора в Переяславській колегії.

Як і в збірці «Байки Харківські», автор використовує символічне число 30, що в біблійній традиції позначало повноліття, досконалість. Йосиф став правителем Єгипту в тридцять років (Бут. 41:46), сини Левія допускаються до служіння в скинії завіту з тридцяти років (Чисел 4:3, 23, 30, 35, 39, 43, 47), Давид обійняв царювання в державі Ізраїля в 30 років (2 Царств 5:4), «Сам же Ісус, коли розпочинав (свою діяльність), мав яких років тридцять» (Лк. 3:23). У старозавітні часи тридцять років вважалися віком, необхідним для навчання інших, для початку священичого служіння. Цілеспрямований добір до збірки тридцяти поезій виявляє усвідомлення автором свого життєвого досвіду як достатнього для того, щоб ділитися власними роздумами з читачем.

В основу композиції збірки покладена алегорія, використана в заголовку. Це алегоричний образ саду - один із найпопулярніших у бароковій поетиці. Символіка саду повертає читача до первісної гармонії Творця і Його творіння - людини, видимої природи. «Господь Бог насадив сад у Едемі, на сході, й оселив там чоловіка, що його був утворив» (Бут. 2:8). Подолання гріха інтерпретувалося в метафоричній мові християнського дискурсу як повернення до втраченого Едему, що асоціювався з Церквою. Це дозволяло відповідно трактувати символіку «Пісні над піснями» - стосунки закоханих мали відобразити поєднання людини й Бога через Церкву: «Нехай мій любий увійде в сад свій та споживає плоди його препишні!» (Пісня над піснями 4:16). Мотив присутности людини у створеному Богом світі найчастіше втілюється у Христових притчах у сюжетах про сад (виноградник) і покликаних до праці в ньому садівників (виноградарів).

Особливо важлива для авторської концепції притча про сівача (Мт. 13:3-23; Мк. 4:3-20; Лк. 8:5-15), де Христос зображує Свою місію як сіяння слова, що потрапляє в серця людей і або завмирає через їхню закам’янілість, або не здужає пробитися через гамір світу, або ж проростає, ніби зерно на добрій ріллі, і дає багатий врожай. В алегоричній образності збірки Григорія Сковороди зерна з притчі про сівача набувають вигляду конкретних біблійних епітетів, що наводяться перед кожним віршем.

Джерелами епіграфів є псалми (пісня 1 - Пс. 118:1; пісня 9 - Пс. 143:10; пісня 11 - Пс. 41:8; Пс. 1:2; пісня 19 - Пс. 90:13; пісня 20 - Пс. 23, 3; Пс. 47:2; пісня 23 - Пс. 77:33; пісня 25 - Пс. 120:8), книга Буття (пісня 3 - Бут. 1:12; пісня 6 - Бут. 3:15; пісня 15 - Бут. 2:3; пісня 16 - Бут. 9:13), Пісня над піснями (пісня 13), книги пророків Ісаї (пісня 3; пісня 8 - Іс. 25:10; пісня 9 - Іс. 66:18), Захарії (пісня 8), Аввакума (пісня 14), книга Премудрости Ісуса, сина Сирахового (пісня 10 - Сир. 14:21; пісня 12; пісня 22), Євангелія від Матея (пісня 12 - Мт. 5:3; пісня 20 - Мт. 7:24; пісня 26 - Мт. 5:16; пісня 29 - Мт. 8:26-27); Луки (пісня 5 - Лк. 2:7), послання апостола Якова (пісня 18 - Як. 4:6), Павла (після 19 - Еф. 6:12, 17), Одкровення Іоана Богослова (пісня 6 - Одкр. 12:15).

Часто біблійний текст трансформується в епіграф за посередництвом богослужбової інтерпретації. Так до пісні 4 («Ангелы, снижайте- ся») береться за епіграф початок стихів з великого повечір’я, співаних напередодні Різдва Христового й Богоявления: «С нами Бог, разумѣйте, языцы», що складені за мотивами книги пророка Ісаї (Іс. 8:8-10). До пісні 17 додається ірмос канону на голос 6, складений на основі книги Вихід, але асоційований насамперед із поминальними богослужіннями, на яких співається цей ірмос: «Житейське море, схвильоване бурею напастей, бачучи і до тихого пристановища Твого прийшовши, благаю: визволи з тління життя моє, Многомилостивий». Наведені як епіграф до пісні 26 (панегірика єпископу Йоанові Козловичу) слова з Євангелія від Матея «Тако до просветится свѣт вас пред человѣки, як да видят ваша добрая дѣла...» (Мт. 5:16) актуалізує у свідомості читача, знайомого з чином архиєрейської літургії, один із найбільш урочистих моментів богослужіння - його початок, коли ці слова проголошує протодиякон, а єпископ благословляє вірних. В епіграфі ж до пісні 27 (панегірика іншому владиці, білгородському архиєреєві Йоасафу Миткевичу) подіються слова, виголошувані на архиєрейській літургії

під час співу Трисвятого самим предстоятелем: «Господи, призри с небесе и виждь, и посѣти виноград сей».

Буває, що до одного вірша наводяться кілька епіграфів. Прикладом цього є пісня 6 (епіграфи з книг Одкровення й Буття), пісня 8 (епіграфи з пророцтв Захари та Ісаї), пісня 9 (епіграфи з пророка Ісаї та псалма 143), пісня 12 (епіграфи з Євангелія від Матея й книги премудрости Ісуса, сина Сирахового), пісня 19 (епіграфи з послання апостола Павла до ефесян та з 90-го псалма), пісня 20 (епіграфи з псалмів 23, 47 та Євангелія від Матея).

Швидше за все, епіграфи додавалися до вже написаних віршів при їхньому включенні до збірки. У чернетці пісня 10 («Всякому городу нрав і права») мала епіграф з Горація: «Solum сurо feliciter mori» (Дбаю лише про те, щоб щасливо померти»). У збірці натомість вводиться цитата з Книги премудрости Ісуса, сина Сирахового: «Блажен муж, иже в премудрости умрет и иже в разумѣ своем поучается святинѣ» («Блаженний чоловік, який вправляється в мудрости і в розумі своєму повчається святому», Сир. 14:21). Хоча до пісні 24-Ї наводиться таки епіграф із Горація, та й остання, 30 пісня має епіграф з античного тексту.

Присутність епіграфа визначає символічний код, що його необхідно застосувати для коректного сприйняття тексту, а також виявляє авторські змістові акценти. Нерідко з епіграфом взаємодіють підзаголовок і коментарі.

За своїм жанровим характером твори збірки належать до метафізичної поезії. Однак у межах цього жанру твори істотно різняться за тематикою, поетичною мовою, ритмомелодійною структурою. Кілька пісень розробляють євангельські мотиви, осмислювані в параметрах православного обряду - церковних свят, коли згадуються ці події. Це насамперед пісні 4 та 5, складені за мотивами євангельської розповіді про Різдво Христове.

В пісні 4 піднесений настрій створюється завдяки широкому використанню риторичних вигуків і рефренові, взятому, як і епіграф, зі стихів на великому повечір’ї: «Яко с нами Бог!» Центральний персонаж постає в зіткненні суперечностей: «Господь бо, сотворшій вѣки, живет нынѣ с человѣки», «огнь сѣна не попаляєш», через які усвідомлюється унікальність і парадоксальність приходу у світ Божого Сина. Різдво Христове знаменує народження свободи в серцях людей - вогню, який «попалить супостаты».

Пісня 5 розробляє мотив різдва Божого Сина через низку контрастів: вертеп (печера) замість небес, у ясла кладеться Той, кого неспроможне «вмѣстить и небо небес». Образ вогню переходить тут в образ «всегорящего сердца», а духовна еволюція християнина зображується символічно, з використанням поетичних образів худоби біля вифлеємських ясел: від споживання сіна з ясел до прийняття Святих Таїн:

И, хоть как скот безсловесний,

Из-под Христа сѣно ядим.

Поколь, в мужа совершенна

Взросши, возможем блаженна

Самаго Бога вкусить (Сковорода, т. 1, с. 63-64).

Пісня 6 розробляє мотив Богоявления - хрещення Ісуса Христа від Іоана Предтечі. Пісні 7 та 8 присвячуються Воскресінню Христовому, але мають пасійний характер. Їхній головний мотив - страждання Ісуса Христа на Голгофі. Обидва твори насичені символами, частково взятими з євангельської розповіді (жовч, терновий вінець, хрест), частково пов’язаними з притчевою символікою (зерно, яке, покладене в землю, дає щедрий врожай). Пісня 15 присвячена Великій суботі, спокою перебування у гробі Відкупителя.

Традиції панегіричної поезії актуалізовано в піснях 25, 26 (переяславському єпископу Іванові Козловичу), 27 (білгородському єпископу Йоасафу Миткевичу). Пісня 25 має підзаголовок «Отходная». Вона написана з приводу від’їзду о. Гервасія Якубовича з Переяслава до Білгороду - тогочасного центру створеної в 1667 р. переважно для Слобідської України Білгородської єпархії. Отець Гервасій Якубович вирушив до кафедрального центру на запрошення тамтешнього владики Йоасафа Миткевича, також українця, вихованця Києво-Могилянської академії. Згодом саме з ініціятиви о. Гервасія Якубовича Григорій Сковорода буде запрошений до Харкова для викладання поетики в Харківській колеґії.

Використовуючи відому в тогочасних поетиках жанрову модель, автор розкриває бажану перспективу життєвої дороги адресата в алегоричному коді життєвої мандрівки. О. Гервасія Якубовича має пестити теплий, погідний вітрець, його везуть прудкі й слухняні коні, з його дороги зникають дощові хмари й полуденна спека, а сам Бог пильнуватиме його шляху. Після кожної з чотирирядкових строф, об’єднаних суміжною римою, подається рефрен у п’яти відмінних версіях: «Щастлив тебѣ путь вездѣ отсель будь», «Щастливым слѣдом, как гладеньким льдом», «Щастлив сей путь повсюду в ночь будь», «Щастлив сей отход благословит вход», «Щастлив на степень, конец на блажен». Таким чином стверджується перспектива щастя, що пройматиме життя священика, котрий і вирушає до «страны щастливой» (Сковорода, т. 1, с. 83).

Інший панегірик, пісня 26, адресований переяславському єпископові Іоанові Козловичу й датований часом його вступу на переяславську кафедру - 1753 роком. Очевидно, з огляду на офіційний характер події та духовний сан адресата автор використовує більш архаїчну мову, насичену церковнослов’янізмами, та вдається до елементів стилю класицистичної оди. До пісні 27, присвяченої відвідинам білгородським єпископом Йоасафом Миткевичем Харківської колеґії, Григорій Сковорода додає коротку довідку про адресата, вельми прихильну до нього: «Был пастырь просвѣщен, кроток, милосерд, незлобив, правдолюбив, престол чувства, любве свѣтильник» (Сковорода, т. 1, с. 85). Основний мотив цього твору найбільш суголосний концепції збірки: приїзд архиерея зображується як вхід пастиря в «вышних наук сад святый» (Сковорода, т. 1, с. 84), «полк древес» (Сковорода, т. 1, с. 85). Виховання студентів колегії інтерпретується як поливання дерев у цьому саду, очищення його від шкідників (тобто єресей) і плекання духовних плодів.

Мотив чистої совісти, здатної протистояти духовній смерті й пекельному вогню, виникає вже в першій пісні збірки: «Не боится совесть чиста ниже Перуна огниста, ни!» (Сковорода, т. 1, с. 60). Її ліричний сюжет будується на антитезі: світські спокуси й неминуче покарання за гріх протиставляються подвигові людини, готової йти через життя за Христом, здатним подолати закам’янілість серця й запалити в ньому полум’я любови до Бога:

Сотри сердца камень; зажжи в нем Твой пламень;

Да смерть страстям и злым сластям

Живу Тебѣ мой cвѣт (Сковорода, т. 1, с. 60).

До цього ж мотиву повертається Григорій Сковорода в 10 пісні - «Всякому городу нрав і права». Тут прийом контрасного зіставлення стає основою композиції. Галереї неґативних образів, перелічених у 12 рядках, протистоїть ідеал - кришталево чиста совість, здатна захистити від страху смерти. Три шестирядкові строфи, кожна з яких складається з об’єднаних суміжною чоловічою римою 10-складових рядків, сполучаються рефреном:

А мнѣ одна только в cвѣтѣ дума,

А мнѣ одно только не йдет с ума (Сковорода, т. 1, с. 67).

У четвертій строфі рефрен набуває дещо іншого вигляду, розвиваючи авторську тезу:

А мнѣ одна только в cвѣтѣ дума,

Как бы умерти мнѣ не без ума (Сковорода, т. 1, с. 67).

І вже на цій основі автор викладає свою концепцію в останній строфі, використовуючи звичні для фольклору образи замашної коси, якою смерть косить людей, контрасного зіставлення мужика й царя, однаково підвладних смерті, порівняння «жерти, як пожежа солому»: Смерте страшна, замашная косо!

Ты не щадиш и царских волосов,

Ты не глядиш, гдѣ мужик, a гдѣ царь, -

Все жереш так, как солому пожар.

Кто ж на єя плюет острую сталь?

Тот, чія совѣсть, как чистый хрусталь... (Сковорода, т. 1, с. 67).

Така художня концепція й поетична мова твору забезпечила йому стабільну популярність у середовищі кобзарів і лірників. Хоча «Наталка Полтавка» Івана Котляревського засвідчує цілком несподівану інтерпретацію, очевидно, зустрінуту полтавським драматургом у його оточенні. Завдяки їй показана убогість внутрішнього світу возного.

Ключовий образ поетичної мови збірки - це образ саду. Його структуротворча роль виявляється, зокрема, в мові опису фундаментальної опозиції «смерть - життя», довкола кожного з елементів якої організується своє символічне поле. З духовною смертю асоціюються люта зима (пісня 3), сповнене сумом місто (пісня 12), багатолюдне місто (пісня 13), бурхливе море світу (пісня 14), вітряний морок світу (пісня 16), житейське море, що вирує вихором скорбот (пісні 17, 29), яструб, що висить над головою пташеняти (пісня 18), надокучливий сум (пісні 19, 24), порох земної слави (пісня 22), змарнований неробством час (пісня 23), свавілля (пісня 28), осінній смуток без надії на Бога (пісня 30). Натомість повнота життя, що переходить у вічне перебування з Богом, найчастіше символізується буколічними картинами природи - гірськими височинами (пісня 2), розквітлими навесні садами (пісня 3), зеленою дібровою (пісня 12), розквітчаними полями (пісня 13), барвистою веселкою (пісня 16), похиленими над водою явором і вербами (пісня 18), тихою пристанню в морі (пісня 29).

Кожен пейзажний малюнок набуває глибокого символічного змісту, унаочнюючи ідеал «природної людини», життя у згоді з власного природою і з довкіллям. У природному проростанні зерна, гармонійній взаємодії води, рослини, сонця відображається ідеал стосунків людини і її Творця, власника й господаря земного саду. Гамірливе й багатолюдне місто стає алегорією бездуховного світу, в якому губиться голос Бога й шлях до Нього. Цим воно простиставляється варіянтові метафоричного саду - діброві:

Не пойду в город богатый. Я буду на полях жить,

Буду вѣк мой коротати, гдѣ тихо время бѣжит.

О дуброва! О зелена! О мати моя родна!

В тебѣ жизнь увеселенна, в тебѣ покой, тишина! (Сковорода 1, с. 69).

Повторюючись у восьми чотирирядкових строфах пісні 12, дворядковий рефрен («О дубрава!..), як і в пісні 10, вибудовує сталу, надійну альтернативу марнотним заняттям бранців світу: поїздки на море, вибагливість в одязі, військові походи, кар’єризм, самовдоволена наука. І, зрештою, в останній, дев’ятій строфі рефрен видозмінюється, ототожнюючи простір перебування з Богом (діброву) зі свободою:

Здравствуй, мой милый покою! Вовѣки ты будеш мой.

Добро мнѣ быти с тобою: ты мой вѣк будь, а я твой.

О дуброва! О свобода! В тебѣ я начал мудрѣть,

До тебе моя природа, в тебѣ хощу и умрѣть (Сковорода, т. 1, с. 70).

Григорій Сковорода послугується узвичаєним у бароковій практиці силабічним віршем. Однак у його межах відбувається помітний версифікаційний пошук. Він виявляється насамперед у тонізації силабічного вірша за народнопісенною моделлю: однакова кількість складів у рядку доповнюється однаковою ж кількістю наголошених складів, хоча їхнє місце у структурі рядка не закріплене. Урізноманітнюється й строфічна будова творів. Чоловіча рима явно превалює. Часто римування неточне; зустрічається й внутрішня рима. Можна виявити алітерації та асонанси. Мова поезій тяжіє до лаконізму, афористичности.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.