Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

Мелетій Смотрицький
Будівничі берестейської унії
Полемічна проза

Всі публікації щодо:
Смотрицький Мелетій

Дитинство і молодість

Народився письменник близько 1575 р. на Поділлі. Хресне ім’я - Максим. Його батько Герасим Смотрицький був призначений першим ректором Острозької Академії, заснованої між 1577 і 1580 рр. Там до смерти батька навчався і Максим Смотрицький. Учителем його був, зокрема, Кирило Лукаріс, пізніше константинопольський патріярх, вчений грек, направлений до Острога олександрійським патріархом Мелетієм Пігасом 1594 р. Кирило Лукаріс походив із Криту, а у Венеції вивчав грецьку, латинську й італійську мови.

У 1601 р. князь Костянтин Острозький посилає Максима Смотрицького до Віденської Академії. Її рівень викладання був дуже високим. Оскільки згадується, що Смотрицький вивчав тут «філософію і вищі дисципліни», то виходить, що він мав навчатися близько 4 років: від 1601 до 1605.

По завершенні навчання він стає вихователем молодого князя Богдана Соломирецького, православного за віровизнанням. Смотрицький їде за кордон і протягом 1605-1607 рр. навчається разом із князем у Вроцлавському, Ляйпціґському, Нюрнберзькому, Віттенберзькому університетах. За кордоном Смотрицький знайомиться з протестантизмом. Тоді ж він, як вважають, здобуває на Заході ступінь доктора медицини.

Повернувшись з-за кордону, Смотрицький оселився в маєтку Соломирецьких неподалік від Мінська. Він час від часу буває у Вільні. Це місто перетворилося тоді на центр боротьби довкола унії. Лідером уніатської спільноти Вільна був архимандрит Свято-Троїцького монастиря Йосиф Велямин Рутський. Він призначається вікарієм митрополита Іпатія Потія, єпископом-коад’ютором з титулом єпископа Галицького, і йому підпорядковується монашество митрополичої єпархії. Проти цього виступили православні міщани Вільна.

«Антиграфи» (1608)

Оригінальна назва - «Avτιγpαφη albo odpowiedź па script uszczypliwy, przeciwko ludziom starożytnej wiary Graeckiej od apostatyw Cerkwie Wschodniey wydany»106. Книга була відповіддю на твори митрополита Іпатія Потія. Максим Смотрицький захищає віденських братчиків, а водночас критикує католицькі доґми. Книгу присвячено князеві Янушу Острозькому. У першому розділі спростовуються закиди Іпатія Потія до руської Церкви, звинувачуваної в єресях. Другий розділ присвячений захистові вчення про походження Святого Духа. У третьому розділі автор полемізує з книгою Іпатія Потія «Гармонія» й боронить Стефана Зизанія, щедро використовуючи спадщину Святих Отців.

Смотрицький так закінчує цей розділ: «Не дивуйся, ласкавий читачу, що цей розділ я наповнив одними тільки словами зі св. Іоана Золотоустого. Бо якби ми навели інші свідоцтва, то примірник цієї книги мусив би зрости. Але цього навіть найтупішому розумові має вистачити, бо це ясне понад усяке сонце і має усунути всякий сумнів. І яких ще треба ясніших рацій чи доказів до тих слів св. Золотоустого?

106 Ангиграфи, або відповідь на ущипливий твір, виданий відступниками від Східної Церкви проти людей стародавньої грецької віри (польськ.).

І я тому так їх багато навів, щоб ти, ласкавий читачу, побачив наочно того письменника безбожність і безсоромність із самих слів цього визначного церковного вчителя. Як він смів Степанові Зизанієві й нам усім приписувати блуд поганого єретицтва? Може скажені, що Золотоустий писав так проти проклятої єреси Арія і доводив, що Христос є однакової влади, сили і єства з Богом Отцем Своїм! Отож знайте, що і Степан Зизаній, і кожен із нас не інакше твердить, як цей св. Отець писав і твердив, щоб довести, що наша св. Східня Церква вірить і визнає, що Христос Господь є однакової влади, однієї сили і того самого божества співвічного з Богом Отцем і з Святим Духом, Якому нехай буде честь і хвала на віки вічні. Амінь».

«Тренос» (1610)

Оригінальна назва - «0pηvoς to iest lament iedyney świętej Powszechney Apostolskiey Wschodniej Cerkwie z obiasnieniem dogmat wiary»107. Цей твір знаменує утвердження в полемічній прозі домінування барокового стилю. Елементи, котрі траплялися у творах попередників Максима Смотрицького, складаються тут у засадничо нову художню систему, мотивовану естетичними запитами адресатів твору - шляхти, духовенства й міщанства Речі Посполитої. Твір написаний польською мовою, що можна пояснити деякою дистанційованістю автора від суто українського середовища й прагненням розширити коло потенційних читачів.

Безпосередніми спонуками до написання твору були недавня смерть князя Костянтина Острозького, наймогутнішого опікуна православної Церкви в Речі Посполитій, і втрата православною спільнотою Вільна Свято-Троїцького монастиря й міських церков східного обряду, які після усунення з посади настоятеля Свято-Троїцького монастиря архимандрита Самійла Сінчила в 1609 р., попри ухвалу Литовського Трибуналу, були передані королівським рішенням під юрисдикцію митрополита Іпатія Потія. Це визначило комунікативну ситуацію, покладену в основу твору: плач матері за втраченими дітьми.

Автор оперує традиційною для православної публіцистики інтерпретацією Берестейської унії. Він трактує унію як зраду православної Церкви її архипастирями, що визнали примат папи римського. Складні колізії, що спричинили зміну церковного підпорядкування, зводяться до вибору між альтернативними центрами юрисдикції: Римом і Константинополем, алегорично зображеними як рідна мати й мачуха. Мотивування вчинку архиєреїв та інших прихильників унії з Римом також спрощується і зводиться до суто прагматичних спонук: прагнення влади, багатства, порозуміння зі світом. Богословська критика зосереджується на темах, звичайних для антикатолицької полеміки: на приматі папи римського, вченні про походження Святого Духа від Отця і Сина («Filioque»), про чистилище та про форму відправи Євхаристії (на квасному чи прісному хлібі).

107 Тренос, тобто плач єдиної святої Вселенської Апостольської Східної Церкви з поясненням догматів віри (польськ.).

Твір присвячується князеві Михайлові Корибуту Вишневецькому, овруцькому старості. Герб Вишневецьких вміщено на звороті титульного аркуша. Під ним подано 10-рядковий геральдичний вірш, а далі - передмова-посвята, в якій вибудовується сарматський ідеал шляхтича, що гідно продовжує традиції побожних предків. Ідеальний збірний образ родини Вишневецьких сполучає християнські й рицарські чесноти. Автор у формі символічного протиставлення висловлює надію на збереження нащадками цієї родини вірности православ’ю: він не змінить «убогої вівчарні» на палати грішників, бо й у Содомі стояли величні колони, а хатина Авраама, до якої прийшли ангели, обминувши Содом, була скромною й непримітною.

Далі подається сповнена алюзій до Святого Письма «Передмова до читача», що змальовує гідний жалю стан православної Церкви в Речі Посполитій, захищає Церкву від наклепів і обіцяє довести її правдивість, вдаючись до «могутніх і високих гір Святого Письма» (Тренос, с. 289). Уже тут вводиться персоніфікований образ Східної Церкви, позначений парадоксальною символічною рисою - чорнотою. Від імени Церкви ця риса пояснюється тричі: «Чорне обличчя моє, що змарніле від посту, праці, наруги та переслідування», «Бо тілесної розкоші й утіхи... я не отримую», «бо ніяк сердечного болю і кривавого плачу збутись не можу» (Тренос, с. 285). Отже, відразлива на перший погляд риса розкривається в її духовному змісті як наслідок найвищих з погляду християнської етики чеснот, що засвідчують наслідування Христа в земних стражданнях. Крім того, автор вводить алюзію до складної алегоричної постаті героїні «Пісні над піснями»: «Я чорна, але гарна, дочки єрусалимські, немов кедарські шатра, немов шалманськії намети. Ви не дивітеся на мене, що я засмагла, що мене осмалило сонце» (Пісня над піснями 1:5-6), у якій християнські екзегети шукали прообраз Церкви.

«Тренос» поділяється на десять розділів:

1. Плач або нарікання св. Східної Церкви на злочинних синів.

2. Напучування Східної Церкви до сина, який її залишив разом з іншими.

3. Проти самовладної зверхности римського єпископа.

4. Трактат про сучасну Римську Церкву і про Східну Церкву, підлеглу хрестові.

5. Трактат про походження Святого Духа.

6. Про прісний і про квасний хліб Таїнства Господньої Вечері.

7. Про чистилище.

8. Про відкинення Римською Церквою Чаші Нового Завіту.

9. Про взивання святих.

10. Катехизис, тобто підсумок, або коротке зібрання віри й обрядів святої Східної Церкви.

Найбільшу літературну цінність мають перші два розділи. їхній центральний персонаж, естетичне ядро твору - зраджена й кинута на поталу Мати-Церква. Такий персоніфікований образ уже зустрічався в Герасима Смотрицького й Клирика Острозького. Перші два розділи набувають форми її монологу-плачу (звідки й назва твору), близького до жанру народних голосінь. Відкривається перший розділ скаргою Матері-Церкви, що перетворюється на самохарактеристику: «Горе мені, злиденній, ой леле, нещасній, звідусіль у добрах моїх обідраній, ой леле, на ганьбу тіла мого перед світом із шат роздягненій! Біда мені, незносними ладунками обтяженій! Руки в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах, ланцюг на стегнах, меч над головою двосічний, вода під ногами глибока, огонь з боків невгасимий, звідусіль волання, звідусіль страх, звідусіль переслідування. Біда в містах і в селах, біда в полях і дібровах, біда в горах і в земних безоднях. Немає жодного місця спокійного ані житла безпечного. День у болістях і ранах, ніч у стогнанні й зітханні. Влітку спека до млості, взимку мороз до смерті: бо ж гола-голісінька і аж на смерть гнана буваю. Колись гарна й багата, тепер споганіла й убога. Колись королева, всьому світові люба, тепер усіма зневажена і спечалена. Приступіть до мене, усі живі, всі народи, всі жителі землі! Послухайте голосіння мого і дізнайтесь, якою я була колись, і подивуйтеся» (Тренос, с. 295).

Церква в зажурі, бо її залишили діти, народжені й виховані нею. Зреченням Матері-Церкви автор вважає не лише перехід до іншої конфесії, але й життя у гріхах і беззаконстві. Він перелічує низку визначних постатей минулого: Отців Церкви, богословів, мучеників за віру, гірко шкодуючи за браком подібних до них у сучасному світі. Напучуючи пастирів на гідне виконання їхньої апостольської місії, автор різко картає осіб, які не відповідають християнському ідеалові: «О, архиєреї й ієреї, вчителі й пастирі овець Вітця вашого! Доки німими бути хочете, доки нещадно овець глитати будете? Не досить вам молока і вовни - шкури лупите, кров п’єте, а м’ясо на з’їжу крукам і вовкам викидаєте» (Тренос, с. 309).

У творі відображається властива «сарматському бароко» абсолютизація ролі шляхти в суспільному й церковному житті. Автор створює чудовий алегоричний образ руської православної шляхти як корони на голові Матері-Церкви й наводить перелік коштовних каменів як символів 48 полонізованих родів, що прийняли католицьку віру: «Чи не досить вам ще тієї неоціненної втрати, що її через недбальство ваше я зазнаю, таку велику згубу золота, срібла, перлів і каменів дорогих, котрими я од Вітця вашого кількадесят літ, як найзначніша королева, приоздоблена була? Де тепер неоціненний той камінець, той карбункул, що сяяв, наче світильник, який я між іншими перлами, наче сонце поміж зорями, в короні голови моєї носила - дім князів Острозьких, котрий блиском світлості старожитної віри своєї над усіма іншими світив? Де й інші дорогі й однаково неоціненні тієї ж корони камінці - значні руських князів роди, неоціненні сапфіри і безцінні діаманти - князі Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Руженські, Соломерецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й інших без ліку; що їх поодинці вичисляти було б справою довгою?

Де при тих і інші неоціненні мої клейноти?

Родовиті, - мовлю, - славні, відважні, дужі й давні, по всім світі в добрій славі, потужності і мужності знаного народу російського доми - Ходкевичі, Глібовичі, Кішки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зіновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кирдеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії та інші?

Не згадую тут широкої в границях Російської землі, князівств і повітів коштовної тієї шати моєї, незліченними перлами і різних барв камінцями рясно усипаної, котрою я постійно прикрашалась» (Тренос, с. 313).

Монолог насичений риторичними питаннями й вигуками: «О церковні світочі! О філяри дому Божого! О пастирі овець Христових! О вчителі і майстри молодшої вашої братії! Як же ви отиліли й розтовстіли, і забули Бога, Спасителя вашого?» (Тренос, с. 308).

Автор відтворює схвильовану мову персонажа, емоційно пов’язаного з адресатами. Найчастіше використовуються метафоричні образи. Метафоричні порівняння достоту нагадують стиль «Послання до єпископів» Івана Вишенського: «Ви ж бо єсте сліпим око, кульгавим нога, рука поводиря тим, що потребують. Ви ж бо єсте сторожі при дверях і ключники Царства Небесного» (Тренос, с. 305).

Максим Смотрицький удається до стилістичного прийому ампліфікації - нагромадження однорідних елементів поетичної мови. Проф. Наталя Яковенко вважає цей перелік за звичайну для публіцистичного стилю полеміки гіперболізацію. Завершується перший розділ молитвою.

Другий розділ набуває характеру напучення відступників із числа уніятської ієрархії, насамперед же митрополита Іпатія Потія.

Бароковий характер твору найвиразніше виявляється у трьох аспектах.

По-перше, в риторичному узалежненні тексту від центральної метафори, втіленої в персоніфікованому образі Матері-Церкви. Це мотивує насичення тексту символами, метафорами й алегоріями.

По-друге, в розширенні використання засобів художнього контрасту, протиставлень і порівнянь, що відбувається водночас із ускладненням структури тексту.

По-третє, у використанні прийому містифікації. Максим Смотрицький видає твір за переклад із грецької мови, здійснений польською мовою за посередництвом церковнослов’янського перекладу. Псевдонім перекладача - Феофіл Ортолог. Це мало й практичні мотиви, дозволяючи самому Смотрицькому вберегтися від можливого покарання. А переслідування не забарилися: вихід антикатолицької книги під час московської кампанії було розцінено як антидержавний акт. Уже в 1610 р. король Сигізмунд III заборонив продаж книги та її розповсюдження. На друкарню було накладено штраф у 5 тис. злотих, частину накладу було конфісковано.

Педагогічна діяльність

Смотрицький бував у Києві, можливо, жив тут упродовж двох років (1614-1617). Викладаючи в Київській братській школі, він знайомиться з першим її ректором Йовом Борецьким, з архимандритом Києво-Печерської лаври Єлисеєм Плетенецьким (1599-1624), Захарією Копистенським і Памвом Бериндою. Ймовірно, певний час письменник жив в Острозі, де ще діяла Острозька академія.

У1617 р. Максим Смотрицький звільняється від обов’язків вихователя Соломирецьких і перебирається до Вільна. Він живе в Свято-Духівському монастирі, де приймає чернечий постриг з іменем Мелетій. Водночас підтримує контакти з ченцями обителі Пресвятої Тройці, з митрополитом Йосифом Велямином Рутським - вихідцем із того ж таки монастиря.

Епоха Ренесансу була часом публікації перших граматик живих народних мов. У 1492 р. виходить у світ перша граматика іспанської мови, 1499 р. - перша граматика бретонської мови, 1527 р. - німецької мови, 1531 р. - французької, 1538 р. - англійської, 1539 р. - угорської, 1547 р. - уельської, 1567 р. - чеської, 1568 р. - польської, 1584 р. - словенської, 1587 р. - баскської мов. Поява руських шкіл у Речі Посполитій спричинила потребу створення методичної літератури для викладання церковнослов’янської мови. Першими посібниками з цього предмета стали «Грамматика доброглаголиваго еллінословенскаго язика» (1591) та «Граматика словенска» Лаврентія Зизанія (1596).

Наслідком педагогічної праці Мелетія Смотрицького стала книга «Ґрамматіки славенския правилноє сυнтаґма», що вийшла друком у 1619 р. у Єв’ю (тепер Вієвіс) - містечку князя Богдана Огинського, покровителя православних Вільна. Книга налічує 502 сторінки й присвячена князеві Огинському. Вона була призначена насамперед для викладачів церковнослов’янської мови й містила в передмові методичні вказівки, а також рекомендації про добрий стиль і нормативність у мові. В підручнику наводиться багато визначень, прикладів, пояснень винятків із правил. При написанні своєї праці Мелетій Смотрицький користувався грецькою граматикою Констянтина Ласкаріса (1476), грецькою та латинською граматиками Филипа Меланхтона (1497-1560), латинською граматикою португальського єзуїта Емануїла Альвара (1526-1583). Він намагався розрізнити церковнослов’янську та українську («руську») мови, удосконалив і розвинув національну граматичну термінологію. До речі, вперше літери «г» та «ґ» розрізняються саме в його підручнику. Вперше було створено повний курс граматики в чотирьох основних частинах: орфографія, етимологія, синтаксис, просодія. На церковнослов’янську мову перенесено властиве античним грецькій і латинській мовам розрізнення голосних за короткістю й довготою. Відповідно в розділі «О просодії стихотворной» здійснюється спроба застосувати щодо церковнослов’янської мови вчення про метричну систему віршування, що базувалася на чергуванні довгих і коротких складів. Називаються найуживаніші види стопи та подаються їхні приклади.

Аж до появи книги чеського славіста, єзуїта Йосефа Добровського «Institutiones linguae slavicae dialecti veteris» (1822) граматика Мелетія Смотрицького лишалася найавторитетнішим підручником церковнослов’янської мови. Її кілька разів перевидавали в Москві, Почаєві, Петербурзі, Римніку (Румунія). Книга справила помітний вплив на пізніші граматики церковнослов’янської та нових слов’янських мов.

Архипастирське служіння

У 1620 р. патріярх Єрусалимський Феофан висвятив Мелетія Смотрицького на главу історичної Полоцької (тобто загальнобілоруської) архиєпархії з титулом «єпископа Вітебського і Мстиславського, архиепископа Полоцького». Всі ступені свячень - від ієродиякона до архиепископа - він прийняв у жовтні. Планувалося поставити на білоруську архиєпархію о. Леонтія Карповича, настоятеля Свято-Духівського Віленського монастиря, але він тяжко захворів і восени помер. Похорон очолив Мелетій Смотрицький, який виголосив «Казаньє на чесний погреб ... о. Леонтія Карповича».

Смотрицький прибув до Вільна і в навечір’я Різдва Христового був урочисто введений до церкви Святого Духа. На той час Вільно було фактичною резиденцією глави з’єднаної з Римом (унійної) Київської митрополії. Однак Смотрицький виразно демонструє тут власні архиєрейські повноваження: рукополагав священиків, розсилає по Білорусії пастирські листи, організує повернення громад до православної Церкви.

У відповідь на це королівська канцелярія в 1621 р. оприлюднює документ, у якому архипастирське служіння нової православної ієрархії оголошується державною зрадою, а головними винуватцями зради визнаються Мелетій Смотрицький та Йов Борецький, церковні повноваження котрих категорично заперечуються: «...Якісь Смотрицький та Борецький, договорившися з підданим турецького імператора, ворога віри християнської і нашої..., з якимось обманцем, нібито Єрусалимським патріархом, посланим у наші краї турецьким імператором у цілях шпигунства, відважилися вони, з пониженням верховної власти нашого Державного величества, без волі і відома нашого, подання і позволения прийняти якесь посвячення, один на Київську митрополію, а другий на архиєпископство і владицтво Полоцьке, хоч там є вже здавна духовні начальники з милости Божої і з нашого надання, що мають свячення і ще є здорові (за життя)»108.

У 1621 р. король видав новий універсал, що забороняв будь-які контакти з нововисвяченими православними владиками, оголошував їх турецькими шпигунами й бунтарями та наказував заарештувати їх і віддати під суд. Аналогічна вимога містилася й у грамоті до опікуна православної Церкви в Литві князя Богдана Огинського. Православні міщани Вільна були позбавлені права представництва в муніципальній владі. Планувалося створити спеціяльну комісію для розгляду міжцерковних суперечок, але цей намір так і не було здійснено.

Митрополит Йосиф Велямин Рутський, іґноруючи існування паралельної православної ієрархії, у 1621 р. викликав Мелетія Смотрицького на церковний суд, звинувачуючи його в порушенні церковних канонів. А коли архиепископ не прийшов на суд, його було анафемовано: «Ми, згідно з постановами і правилами св. Отців, зложуємо Мелетія Смотрицького, що себе називає єпископом, з єпископства й архимандритства і з усякого священного ступеня, позбавляємо його всілякої влади духовної... і передаємо його з його однодумцями прокляттю... Нехай будуть всі вони викляті від церковного спілкування і ніхто з християн не пристає з ними, і нехай їх уділ буде зі зрадником Христа Юдою і з батьком гордости - дияволом»109.

«Виправдання невинности» (1621)

108 Цит. за кн.: Соловій Мелетій М., ЧСВВ. Мелетій Смотрицький як письменник. - Рим; Торонто : PP. Basiliani, 1977. - Ч. 1. - С. 182.

109 Там само. - С. 183.

Повна назва - «Weryfikacja niewinności і omylnych po wszytkej Litwie i Białej Rusi rozsianych, żywot i uczciwe cnego narodu Ruskiego o upad przyprawić zrządzonych nowin pod miłościwą pańską i ojcowską najwyższej і pierwszej po Panu Bogu narodu tego zacnego zwierzchności i brzegu wszelkiej sprawiedliwości obronę podane chrześciańskie uprzątnienie»110. У відповідь на звинувачення у зраді та порушенні державних законів, Мелетій Смотрицький написав у 1621 р. трактат на захист нової православної ієрархії - «Виправдання невинности». У передмові з посиланнями на Святе Письмо й Отців Церкви вказується на шкоду наклепів, болючіших, ніж удари каменем. Автор апелює до гуманности й справедливости короля, до урядових постанов, доводячи законність свячень 1620 р. Дещо згущуючи фарби, він зображує переслідування православних, обмеження їхніх прав. Візит єрусалимського патріярха Феофана інтерпретується як важлива церковна й суспільна подія, спершу схвалена королем та іншими представниками державної влади. На підтвердження цього наводяться листи самого короля Сигізмунда III до патріярха Феофана, листи коронного гетьмана Станіслава Жолкевського та інших офіційних осіб, а також супровідний лист Константинопольського патріярха Тимофія, виданий патріархові Феофану. Мелетій Смотрицький включив до трактату дві власні заяви у відповідь на несправедливі звинувачення.

Найбільш делікатним розділом трактату є довідка «Про достоїнства і бенефіції церковні», де заперечується залежність поставлення в церковний сан від надання світською владою права користуватися прибутками від виконання відповідних повноважень («бенефіцій»). Зберігаючи шанобливе ставлення до короля, Мелетій Смотрицький стверджує пріоритет духовної влади, не заперечуючи звичного для тогочасної Речі Посполитої «права патронату», тобто опіки світських вельмож над церковними маетностями. Він указує, що нові єпископи, прийнявши свячення від єрусалимського патріярха, не зазіхають на володіння опонентів, надані королем, чекаючи на справедливе визначення їхніх суспільних прав державною владою.

Звинувачуючи у відступництві з’єднаних із Римом владик, автор нагадує читачам про правні засади діяльности православної Церкви в Речі Посполитій. Він апелює до визнання юрисдикційних повноважень Константинопольського патріярха над Київською митрополією з боку короля Стефана Баторія (1586) та чинного короля Сигізмунда III (1589). Особливо наголошується на визнанні леґітимности православної Церкви вже після Берестейської унії в сеймових «Конституціях у справі грецької релігії» (1607 та 1609), королівському листі (1607), вироках трибуналів з 1605 та 1609 рр. Частина цих документів цитується повністю.

110 Виправдання невинности і на оборону від хибних новинок, які розсіяні по всій Литві й Білій Русі та покликані спричинити занепад життя й добрих звичаїв шановного Руського народу, що під милостивою панською та батьківською найвищою і першою по Господеві Богові цього шанованого народу вищости й берегові всілякої справедливости, подане християнське прибирання (польськ.).

Окремим сюжетним елементом трактату виглядає вставна новела «Трагедія православних у Вільні». Вона розповідає, як у Лазареву суботу в 1621 р. групу православних віленських міщан було заарештовано й ув’язнено без права оборони. До новели додається емоційний риторичний текст «Потіха невинности для достойного руського народу», стилістично близька до «Треносу». Ув’язнення віленських міщан протягом Страсного тижня асоціюється автором зі стражданнями Христа, що згадуються Церквою в ці дні. Слідом за «Потіхою...» йде «Коротке до своїх напучення», в якому автор закликає до стійкости й солідарности у визнанні православної віри, та заключна частина «Епілог до наклепника». Спростовуючи наклепи на патріярха Феофана, який, буцімто, ганив козаків за участь у «московській кампанії», автор розповідає, що патріярх роз’яснив козакам, що вони не винні у пролитті християнської крови, бо вирушили на війну за наказом влади, і надалі також мають коритися королеві. Закінчується твір закликом до лояльности королеві Сигізмундові III.

«Оборона виправдання» (1621)

Повна назва - «Obrona veryfikacjiey od obrazy maiestatu Kryla lego Miłości czystey, honor i repntacię ludzi zacnych, duchownych i świetskich zachowniącey111». Авторство книги приписується ченцям Віденського братського монастиря.

«Оборона виправдання» продовжує тему попереднього твору й відповідає на приписувану митрополитові Йосифу Веляминові Рутському працю «Подвійна вина». Структурою цього трактату й визначається композиція твору. Тон полеміки стає в цій книзі жорстким і непримиренним. Автор повертається до розрізнення духовного сану й суспільного становища, заперечує право світської влади втручатися у вибір церковних ієрархів, наводячи слова преподобних Феодора Студита й Сави Освяченого.

Посиланням на 28-й канон Халкідонського собору обґрунтовується право патріярха Константинопольського на управління Київською митрополією. Сьомий розділ цікавий використанням автобіографічних матеріалів. Мелетій Смотрицький згадує свого батька, що був чоловіком шляхетним, великого розуму й чеснот. Він зазначає: «Знало про Герасима Даниловича Смотрицького Поділля, де він народився і виховався, і де його три старости Кам’янецькі за писаря мали. Знала його й Волинь і інші околиці». Автор нагадує про своє навчання і на батьківщині, й за кордоном, про прихід до монастиря, контакти з діячами уніатської Церкви (Йосифом Велямином Рутським, Левом Кревзою, Йосафатом Кунцевичем), про дискусії з ними. Він заперечує власну провину в зростанні суспільної напружености, покладаючи відповідальність на винуватців церковного розколу й утисків релігійної свободи.

111 Оборона, що містить виправдання від образи чистої величі Його Милости Короля, чести й доброго імени шанованих людей, світських і духовних (польськ.)

«Еленхус» (1622)

Ориґінальна назва - «Elenchiis pism uszczypliwych, przez zakonniki zgromadzenia Wileńskiego świętey Troyce wydanych112». Твір повторює apґументацію двох попередніх трактатів, але відзначається композиційною аморфністю, перенасиченістю цитатами й посиланнями на інших авторів. Розвивається думка про відступництво лідерів уніятської Церкви, яким протиставляються ченці Віленського Свято-Духівського монастиря.

«Юстифікація невинности» (1622)

Ориґінальна назва - «Iustificacja niewinniści do najwyższej i pierwszej po Panu Bogn swej zwierchności i zarządzona od nowo legitime podniesionej hierarchiej ś. Cerkwie Ruskiej113». Це невелика брошура, адресована королю Сигізмундові III. Від імени ієрархії її підписав митрополит Йов Борецький, але автором, очевидно, був Мелетій Смотрицький. Твір доводить лояльність нової ієрархії до короля й Речі Посполитої.

Поїздка на Схід

У Полоцькій архиєпархії Смотрицькому протистояв владика Йосафат Кунцевич (1617-1623), тож антиуніятська агітація стосувалася передусім його. 12 листопада 1623 р. сталося вбивство архиєпископа Йосафата Кунцевича міщанами Вітебська. Понад сто із них було засуджено до смерти. А Мелетій Смотрицький як православний візаві загиблого звинувачувався у підбурюванні своїх парафіян до насильства.

Формальним приводом для поїздки Мелетія Смотицького на схід було узгодження упорядкованого ним у 1623 р. «Катехизису» з Константинопольським патріархом. Але, поза сумнівом, проща була викликана прагненням уникнути можливих репресій і пошуком у церковного першоієрарха поради стосовно запобігання кривавим міжконфесійним конфліктам. Пережите потрясіння через загибель Йосафата Кунцевича змусило Мелетія Смотрицького шукати відповіді на власні сумніви щодо майбутнього українсько-білоруської Церкви. На той час патріархом був Кирило Лукаріс, відомий Мелетієві ще з Острога, що також стимулювало поїздку.

112 Еленхус докірливих творів, виданих монахами Віленської спільноти святої Тройці (польськ.). Еλεγχος - доказ для викриття чи заперечення чогось.

113 Юстифікація невинности до найвищої і першої по Господові Богові своїй вищости й укладене правно нововисвяченою ієрархією св. Руської Церкви (польськ.). Iustificatia (лат.) - виправдання.

Патріарх Кирило Лукаріс (1572-1638) ак екзарх Олександрійського патріарха брав участь у православному Берестейському соборі 1596 р. Пізніше він був обраний патріархом Олександрійським і нарешті Константинопольським. Кирило Лукаріс мав ґрунтовну богословську освіту. Радикально непримиренний до латинського богослов’а, він був схильний до компромісів із протестантськими вченнами. Ще перед 1616 р. став листуватиса з англійськими богословами, зокрема з архиепископом Кентерберійським Георґом Аботом. Кирило Лукаріс уперше висунув ідею поєднанна англіканської Церкви з православною. Він мав також листуванна з кальвіністськими богословами із Женеви. Під його іменем у 1629 р. у Женеві видано латинською мовою катихизис у 18 артикулах. А невдовзі цей твір з’авивса грецькою, латинською, французькою, німецькою та англійською мовами. На деаких примірниках підступно було вказане місто друку: «Константинополь». У катехизисі виавивса вплив кальвінізму. Довкола книги почаласа боротьба.

Мелетій Смотрицький прибув до Кирила Лукаріса в 1624 р. Він зустрівса з патріархом і виавив, що сподіваних книг у нього немає: лишивса тільки один попсований трактат Геннадіа Схолариса про походженна Сватого Духа, твори Мелетіа Пігаса про правди віри, за його заповітом спалені післа смерті автора, а катехизис самого Кирила Лукаріса мав істотні похибки супроти православного богослов’а у вченні про таїнства, молитви за померлих і посмертну долю людської душі.

Наприкінці літа 1624 р. Мелетій Смотрицький прибув до Палестини, де вирішив залишитиса до Великодна. Він намагавса гідно відбути прощу: відвідував сваті місца, часто правив богослужінна, зустрічавса з патріархом Феофаном, однак його розчаруванна Грецькою Церквою посилюєтьса. Повсюди Мелетій спостерігає невігластво, занепад освіти й моралі, брак благочеста. На зворотній дорозі він знов відвідав Константинополь, де зустрічавса з патріархом Кирилом Лукарісом у передмісті - зупинитися в місті через пошесть він не схотів. До Києва архиєпископ прибув наприкінці 1625 або навіть на початку 1626 рр.

Перехід на унію

Післа поверненна Мелетіа Смотрицького почали ширитиса чутки про його перехід на унію. Він зустрічаєтьса з підозріливим або й ворожим ставленнам до себе православних українців і білорусів. З Вільна надходить застереження щодо його приїзду до рідного міста. Плітки знайшли нову поживу, коли вийшла книга Касіяна Саковича «Desyderos» (1625), де натикалося на прихованій меті поїздки Мелетій Смотрицького: схилити греків до єднання з Римом, - й бажалося йому успіху в справі нової унії. На цей час Касіян Сакович був архимандритом Дубенського уніатського монастиря.

Мелетій Смотрицький звернувся до брацлавського воєводи князя Юрія Заславського з проханням призначити йому Дерманський монастир на Волині. Йому було поставлено за умову прийняття унії. У липні 1627 р. відбулася таємна зустріч архиепископа з митрополитом Йосифом Велямином Рутським. Смотрицький склав визнання віри, приписане папою Григорієм XIII для навернених у католицьку віру православних греків. Потім архиепископ висповідався й отримав відпущення гріхів від митрополита Рутського. Смотрицький був прийнятий до католицької Церкви в архиєрейському сані. Дермань лишалася резиденцією архиепископа Мелетія аж до його смерти в 1634 р.

«Апологія» (1628)

Ориґінальна назва: «Apologia peregrinatiey do kraiyw wschodnich»114.

Книгу присвячено краківському старості Томашу Замойському та київському воєводі Олександрові Заславському. У посвяті критично оцінюється стан церковної свідомости Руси, представлений творами Христофора Філалета, Стефана Зизанія та Феофіла Ортолога (тобто самого Смотрицького як автора «Треносу»). Поїздка Мелетія Смотрицького на Схід мотивується сумнівами, що мали розв’язати церковні авторитети. Але зустріч із патріархом Кирилом Лукарісом принесла розчарування: його погляди були сповнені протестантських тенденцій. У трактаті описується занепад стародавніх східних патріархатів, катастрофічне скорочення пастви, що пов’язується з відходом від християнської єдности і втратою чистоти віри.

Автор пояснював у передмові до читача, що він називає книгу «Апологією», аби захиститися від наклепів стосовно його подорожі на Схід, а також маючи на меті виявити й заперечити різні помилки, котрими руські автори протягом понад тридцяти років розкладають Київську Церкву.

Більшу частину твору займає критика антикатолицьких полемічних творів, виданих у Речі Посполитій. Автор виявляє в них єресі, обумовлені блокуванням православних з протестантами, яке уявлялося тоді ефективною протидією католицькому богослов’ю епохи Реформи: «Хто був Христофор Філалет, котрий спершу проти єдности старших наших писав? Кальвініст, який ні віри нашої грецької не знав, ні письма руського не вмів, а писав те і тим нас боронив, що з інституцій Кальвінових, а не з наших церковників навчився. Хто був Феофіл Ортолог? Лютерів послідовник... Зизаній хто? Неук, що гадає, ніби про догмати віри судити так же легко, як виголосити поганеньке казання... А хто нарешті Клирик? Подібний до Зизанія дидаскал з проклятим аріянським духом, наповненим у його силогізмах про походження Святого Духа115».

114 Апологія прощі до східних країн (польськ.).

115 Цит. за кн.: Яременко П. К. Мелетій Смотрицький: Життя і творчість. - К.: Наук, думка, 1986. - С. 113.

Мелетій Смотрицький нагадує про ідеали соборности Церкви, які передбачають подолання конфесійного партикуляризму й відновлення єдности. Він заперечує принциповий характер доктринальних розходжень між православним Сходом і католицьким Заходом. Автор з обуренням пише, що на уніята православні дивляться, ніби на юдея, іґноруючи спільність богослужбової традиції та близькість віровчення. Подолання єресей, внесених у православну свідомість, відновлення в релігійному житті фундаментальних євангельських цінностей відкривають справжню перспективу до універсальної церковної унії, прообразом котрої авторові видається державна Люблінська унія 1569 р. Основу цієї унії склало визнання Польщею та Литвою одного короля за цілковитого збереження країнами своїх громадянських свобод, прав і привілеїв. Подібним чином і засадою церковної унії є визнання християнськими спільнотами єдиного верховного пастиря та цілковите збереження ними власних звичаїв, обрядів, прав, церемоній.

Наприкінці книги подається розділ «Консидерації116», де автор намагається спростувати твердження про нездоланність розходжень між Західною та Східною Церквами в шести пунктах: про походження Святого Духа («Filioque»), про чистилище, про матерію для відправи Пресвятої Євхаристії (прісний чи квасний хліб, тобто облатки чи просфори), пекло (остаточне чи дочасне перебування в ньому душ померлих грішників), примат папи римського, причастя мирян (під одним виглядом - тільки Тілом Христовим, як у латинському обряді, чи під двома видами, Тілом і Кров’ю Христовою, як на християнському Сході). Автор відстоює перспективу відновлення єдности Церков за активного сприяння Київської митрополії і вбачає в цій перспективі захист від впливу єретичних учень на Східну Церкву.

Жанр твору Порфирій Яременко визначає як есе з елементами мемуаристики й публіцистичного стилю. Він вказує на метафоричність образности автора, експресивність його риторики, підтверджуючи це такими прикладами: «Віра є фундаментом, надія є фундаменту того стіни, а любов для всього цього є покрівля. Як покрівля або дах без фундаменту і без стін триматись не може, так і любов без надії і віри не втримається...»117.

116 Consideratia - від лат. considero (обмірковувати, метикувати, розглядати, аналізувати).

117 Там само. - С. 118.

«Може, хтось мені скаже, що не мав я поважної причини до мандрівки на Схід, що ніщо не примушувало до такої важкої дороги ні мене, ні Церкви Руської. Хто невідкладної потреби в тім не бачить, той світла мисленого сонця не бачить, як той кріт не бачить справжнього сонця»118.

Мотиви своєї подорожі на Схід архиепископ також пояснює метафорично: «Я ходив на Схід дізнатися, чи та в нас тепер віра, що була в наших отців, від яких ми її прийняли з волі Божої і котру успадкували наші предки; дізнатися, чи ту саму ми тепер ми п’ємо духовну воду, котру пили наші пращури, засновники й будівничі Руської Церкви (а вони пили воду чисту, світлодзеркальну, спасительну для душі); дізнатися - чи вона тече з євангельських джерел, чи вона приємна на смак, чи здорова, як колись»119.

Свій твір Мелетій Смотрицький надіслав митрополитові Йову Борецькому та архимандриту Петрові Могилі. Ті передали її на суд богословам Лаврентієві Зизанію та слуцькому протопресвітеру Андрієві Мужиловському. У книзі було виявлено 105 неправославних тез. Тим часом Касіян Сакович видав книгу в Кракові масовим накладом, поставивши православну митрополію перед необхідністю офіційно реаґувати на неї.

Київський собор 1628 р.

У серпні 1628 р. збирається Архиєрейський собор у Києві, на якому Мелетій Смотрицький зустрічає упереджене ставлення до себе з боку православних. Архимандрит Захарія Копистенський не дозволив білоруському архиєпископові оселитися в Києво-Печерській лаврі. Притулок він знайшов у Свято-Михайлівському монастирі. Мелетія Смотрицького змусили підписати заяву з осудом книги і тільки після цього допустили до участи в соборі.

«Апологія» була на соборі засуджена й анафемована. Після літургії на свято Успения Пресвятої Богородиці (15 серпня) її аркуші було спалено в Успенській церкві Києво-Печерської лаври. Публічно оголошувалося це у грамоті, підписаній митрополитом і всіма єпископами, що брали участь у соборі. Наприкінці серпня було видано брошуру «Аполлія Апології», де з православних позицій описується перебіг Київського собору. Мелетій Смотрицький відразу ж після собору виїхав до наданого йому в управління Дерманського монастиря.

118 Там само. - С. 118.

119 Цит. за кн.: Голубев Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники - Т. 1. - С. 173.

«Протестація» (1628)

Оригінальна назва - «Protestatia przeciwo soborowi w tym roku 1628 we dniu augusta miesiąca, w Kijowie monasteru Pieczarskim obchodzonemu, uczyniona przez ukrywdzonego na nim120». Цей твір став відповіддю Мелетія Смотрицького на ухвали Київського собору 1628 р. і подає докладний опис його перебігу. Він був виданий у Львові за три тижні по закінченні собору.

За своїм жанром це мемуарний сюжетний твір. Автор пояснює причини написання «Апології» прагненням поєднати «Русь із Руссю», тобто подолати конфлікт між православними й уніятами. Він стверджує, що писав за дорученням митрополита Йова Борецького й архимандрита Петра Могили. Натомість його спершу навіть не допустили до Києво-Печерської лаври, де мав розпочатися собор, а потім чинили на нього тиск, погрожуючи й звинувачуючи у зраді православ’ю.

Докладно описується, як змушували Мелетія Смотрицького зректися його книги, як здійснювалося анафемування «Апології» в Успенському соборі. Автора обурює невігластво тих, хто його судив: «Світські люди попами, а попи владиками рядили... Попи рій водили і владик зневажали. Що попи постановили, те владики підписали. І так передали анафемі догмати православної віри, а єретицькі богохульства дістали благословення»121.

Мелетій Смотрицький заявляє, що відмовився від своєї книги під тиском і не визнає засуду за правочинний.

«Паренезис» (1629)

Оригінальна назва - «Параіvεσις abo Napomnienie ... do przezacnego bractwa Wileńskiego cerkwie ś. Ducha, a w osobie iego do wszystkiego tey strony narodu Ruskiego uczynione122». Книгу було написано вже наприкінці 1628 р., видано ж на початку 1629 р. у Кракові із присвятою київському воєводі Олександрові Заславському. Першу частину книги становить відповідь Смотрицького на лист Віленського братства, написаний ще перед Київським собором 1628 р., в якому члени братства вимагають публічних пояснень з приводу чуток про перехід на унію їхнього архиепископа.

120 Протест проти собору, що проходив цього року 1628 дня серпня місяця в Києві в Печерському монастирі, вчинений скривдженим на ньому (польськ.).

121 Цит. за кн.: Соловій Мелетій М. Мелетій Смотрицький як письменник. - Рим; Торонто, 1978. - Ч. 2. - С. 327.

122 Паренезис, або напучення,., вчинене до пречесного Віленського братства церкви Св. Духа, а в його особі до всього руського народу тих сторін (польськ.). Параіvεσις - напучення, нагадування, настанова, порада, рекомендація (грецьк.).

Мелетій Смотрицький стверджує, що його мотивом було прагнення «зібрати водно Русь, досі роздерту на дві половини». Він закидає Віденському братству, ніби з провини братчиків поширювалися в Речі Посполитій єретичні книжки, зокрема і його власний «Тренос»: «Всі були згідні зі мною, коли я впорскував Русі отруту «Треносу» та інших шкідливих побрехеньок. А тепер, коли даю на стіл лікувальний напій в «Апології», всі його цураються!.. Звідси я роблю висновок, що отрута була шкідливою для Церкви, а цей напиток корисний... Як архимандрит Віленського монастиря та голова тамтешнього Братства, я доклав усіх старань, щоб розчавити небилиці Клирика Острозького та знищити єресі Зизанія, Філалета та Ортолога. Я дав вам приклад, тож ідіть тепер моїми слідами, як за вождем. Сини, згоджуйтеся із батьком, а ви, брати мої, з братами майте довіру до архиепископа, що сповідає католицьку правду, ви, що колись були повірили мені, мирянинові, коли я вас туманив єретичними бреднями»123.

Смотрицький заперечує звинувачення, нібито він у переході на унію керувався особистою вигодою - прагненням одержати Дерманський монастир: «Я заявляю тут перед серцевідцем Богом: Я не керувався ані захланністю, ані амбіцією, ані славою цього світу! Я приєднався до унії та відцурався фальшу тільки з любови до правди, до братолюбія і спасіння душ! Ви ж знаєте, що коли я жив серед вас, я мав більше маєтків за Дермань, більше слави я мав і пошанівку, як в з’єднанні, і то слави, що сягала небес!»124.

Саме в цій книзі висувається ідея Руського Патріярхату в єдності з Римом. Унія подається як запорука єдности й порятунку від міжусобної війни. Мелетій Смотрицький проголошує: «Мені здається, що краще бути мирянином у католицькій Церкві, ніж архиепископом у схизмі». Апелюючи до історичних фактів, автор водночас щедро використовує риторичні фігури, властиві публіцистичному стилеві: «Русе, поглянь, чи справді пошкодив би тобі розрив з Царгородським патріярхом! Таж із ним уже на добре розпрощалася Московія, і не просять вже більше від нього паллія митрополити Волощини та Молдови. Не звертаються до нього з тим проханням [себто за архиєпископським паллієм] архиєпископи Кипру і Грузії. Не умоляють в нього тієї ласки ані Серби, ані Альбанці, ані Охридці [Македонці]. Ось вони вже не слухають царгородського патріярха, але керують свої Церкви самостійно! І чи це виходить їм на шкоду? А ось 1051 року Русь не захотіла, щоб корифей схизми, Михайло Керулярій, висвячував на митрополита Іларіона! 1146 року Русь не користалася послугами патріярха, коли сама собі висвячувала митрополита Клима Смолятича. А 1417 року самі наші владики висвячують Григорія Цимблака. Врешті Римський Архиерей Пій II поставляє в архиєпископський сан царгородського ченця Григорія І, і чи зашкодило це йому?... Так само й тепер може поставити Русь для себе незалежного архиепископа або патріярха! Нехай тільки вона помириться зо святою Римською Церквою та з її дітьми в Польському Королівстві! З цього буде велике добро для душі і для тіла усім руським станам-прошаркам»125.

123 Цит. за кн.: Соловій Мелетій М. Мелетій Смотрицький як письменник. — Ч. 1. — С. 228.

124 Там само. - С. 228.

125 Там само. - С. 231.

Смотрицький одним із перших розробляє ідею Київського Патрі- ярхату, виводячи її з історичного досвіду Руської Церкви. Патріярший устрій він уважає розв’язанням проблеми вибору між Римом і Константинополем, із якими Руська Церква мала б бути у співпричасті.

У другій частині книги автор вміщує польський переклад свого листа до патріярха Кирила Лукаріса від 21 серпня 1628 р.

«Екзетезис» (1629)

Оригінальна назва: «Exethesis abo Expostulate, to iest Rozprawa między Apologią z Antidotem o ostanek błędyw, hereziy у kłamstw Zyzaniowych, Philaletowych, Orthologowych у Klerykowych uczyniona»126. Книгу було видано у Львові. Вона спрямована проти полемічного твору о. Андрія Мужиловського «Антидотум» і захищає думки, розвинені в «Апології». Перший біограф Мелетія Смотрицького і творець міфу про «другого Савла», наверненого на католицьку віру завдяки мученицькому подвигові архиєпископа Йосафата Кунцевича, єпископ Яків Суша вважав «Екзетезис» за «правдивий архитвір Смотрицького» й стверджував, що «за цю Екзетезу самі видатні особистості називали Смотрицького Ціцероном»127.

Як і попередні, цей твір присвячено князеві Олександрові Заславському. У передмові-посвяті згадується про тривалі розмови з патріархом Кирилом Лукарісом і про вплив на нього протестантизму. У передмові до читача робиться огляд полемічних творів останніх років.

Основний текст автор поділив на 13 пунктів («експостуляцій»128). Він згадує про розбіжності між Західною та Східною Церквами, полемізує із закидами опонентів, нагадує про подорож на Схід. Повто рюються вже висловлювані раніше критичні оцінки патріярха Кирила Лукаріса, українських православних полемістів, звинувачуваних у поширенні лютеранських і кальвіністських поглядів.

126 Екзетезіс, або Експостулаціо, тобто Слідство, учинене між Апологією і Антидотом про залишок помилок, єресей і облуд Зизанієвих, Філалетових, Ортологових і Клирикових (польськ.). Expostulatio (лат.) - вимога, скарга.

127 Суша Яків, єпископ Холмський і Белзький. Життя Мелетія Смотрицького...: Пер. з лат. О. Богдан Курилас, ЧНІ. - Йорктон, Саск., 1965. - С. 73.

128 Expostulatio (лат.) - просити, вимагати; вимагати відповіді або пояснення, скаржитися.

До твору вводиться вставна новела про подію, яка нібито сталася в Києві, коли проповідник у Софійському соборі почав був ганити Мелетія Смотрицького: «А тоді проповідник лізе на амвон на казання. В слові до молящих він накидується на мене мокрим рядном, порівнює до Гамана, супостата єврейського народу, плямує назвою гонителя Руси та дезертиром Східної Церкви. Аж оце раптом на всю катедру гомонить з-посеред народних мас голос якогось хлопчика: «Гей там пожди, говориш неправду, фальшуєш!» Зразу Божою силою гейби щось заткнуло рота того обманного промовця! Божественний вияв поразив його страхом. Він перериває слово та німуючи сходить з амвону. Ой, як тоді сколихнувся народ. Одні шукають, розглядаючись, хто посмів гукнути вголос у храмі. Другі розштовхують натовп і випитують за смільчаком. Тоді хлопчик сміло стрибнув в саму середину народу, відповідає на запити, підтверджує, що то він кричав. Питають його: «Чого ти кричав?» Відповідає: «Не знаю!»129

Наявність подібних ілюстративних прикладів містичного характеру дуже виразно засвідчує домінування барокових рис у стилі публіцистики Мелетія Смотрицького.

Останні роки життя

Протягом 1629 р. близька Мелетієві Смотрицькому ідея «універсальної унії» та спільного Київського Патріархату обговорювалася на двох соборах: православному (Київ, липень) та уніатському (Львів, жовтень). Згідно з королівським універсалом, після проведення окремих соборів мав відбутися спільний собор. Архиепископ Мелетій бере участь у Львівському католицькому соборі. Планувалося провести його спільно з православними, але на перешкоді стала непоступлива позиція козацтва та заборона папського нунція. Тим не менше, при ставропігійній Успенській церкві Львова пройшла зустріч київських делеґатів і львівських братчиків із митрополитом Йосифом Велямином Рутським, архиепископом Мелетієм Смотрицьким та іншими представниками з’єднаної з Римом Церкви. Але загалом спроба примирення закінчилася для Мелетія Смотрицького розчаруванням.

Відтоді архиепископ жив у Дерманському монастирі. Він подбав про перебудову монастиря, обнесення його мурами, спорудження мурованих келій, трапезної. Бібліотеку було поповнено новими книгами - виданнями Святого Письма, Святих Отців, церковних соборів, історичними дослідженнями. Сам архиепископ жив аскетично, суворо постив, носив волосяницю, бичував себе. У бреве (короткому декреті) від З лютого 1631 р. папа Урбан VIII визнав за Мелетієм титул архиепископа Ієрапольського, тобто символічного глави стародавньої східної архиєпархії.

129 Суша Яків, єпископ Холмський і Белзький. Життя Мелетія Смотрицького... - С. 73.

27 грудня 1633 р. архиепископ Мелетій Смотрицький помер у Дер- манському монастирі. Його похорон очолив митрополит Йосиф Вельямин Рутський.

Хронологічна таблиця

Народився

близько 1575

Навчання в Острозькій академії

1580-90-ті

Навчання у Віденській академії

1601-1605

Навчання за кордоном

1605-1607

Книга «Антиграфи»

1608

Книга «Тренос»

1610

Перебування в Києві

1614-1617

Переселення до Вільна, монаший постриг

1617

«Граматика слов’янська»

1619

Архиєрейська хіротонія

1620

Поїздка на Схід

1623-1626

Прийняття унії

1627

Київський собор

1628

Львівський собор

1629

Помер

27 грудня 1633







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.