Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011
Житія святих
Культура живого слова
Всі публікації щодо:
Давня українська література
«Життя і смерть Йосафата Кунцевича, архиєпископа Полоцького» (1624)
Оригінальна назва: «Relacya о zamordowaniu okrutnym у osobliwey świątobliwości w Bogu wielebnegoOzcaJozafataKuncewicza, Archiepiskopa Polockiego». Книгу було видано польською мовою в Замості 1624 р. польською і латинською мовами. Другу версію латинського перекладу було подано у травні 1624 р. до Риму з метою започаткування беатифікаційного процесу. Автором вважається митрополит Йосиф Велямин Рутський. Книгу присвячено папі Урбанові VIII.
Твір позначений близьким знайомством автора з героєм. Необхідність оперативного видання книги спричинила лаконічність сюжету. Автор зосереджується на монашому житті героя під час його перебування у віденському монастирі Пресвятої Тройці, а також на архиєрейському служінні Йосафата Кунцевича в Білорусії. Докладно описано обставини мученицької смерти полоцького архиепископа. Згадується і про події, що відбулися після загибелі Йосафата Кунцевича: чудесні знаки, знамення, а також суд над убивцями й покарання міста Вітебська наприкінці січня - на початку лютого 1624 року.
Єпископ Яків Суша
Єпископ Яків Суша народився 1610 р. у Мінську в шляхетській родині. Навчання він почав у митрополичій школі Іпатія Потія, потім служив і вчився при митрополиті Йосифі Велямині Рутському й архиєпископі Антонієві Селяві. У 1625 р. він вступив до василіянського новіціяту в Битені, а потім, уже як монах-василіянин, продовжив студії в єзуїтській колеґії в Пултуську (Мазовше). В Олмовці (Моравія) Суша здобув ступінь доктора богослов’я.
У 1636 р. він був рукоположений на священика, служив в Новогрудку, Жировицях і Холмі. З 1639 р. був професором і ректором Холмської колеґії. У зв’язку з виїздом холмського уніятського єпископа Мефодія Терлецького до Риму 1643 р. і його смертю в 1647 р. Яків Суша призначається адміністратором Холмської єпархії, а 1652 р. висвячується на єпископа Холмського і Белзького.
Холмську єпархію Яків Суша очолював до 1687 р. Козацькі війни й вимоги скасування унії спричиняли нестабільний стан у єпархії. Протягом 1655-1665 рр. Київська уніятська митрополія не мала предстоятеля. Майбутнє з’єднаної з Римом Церкви опинилося під загрозою. За порадою Якова Суші король Ян Казимир узяв під Берестечко чудотворну Холмську ікону Богородиці. Згодом, коли Яків Суша став єпископом, образ урочисто повернули до Холма. А до 100-річчя битви під Берестечком ґданський ювелір Жоде створив срібну плиту з барельєфним зображенням битви. У центрі барельєфу було зображено ікону Холмської Богоматері, перед якою стоять навколішки король Ян Казимир і єпископ Яків Суша.
У 1664 р. владика виїхав до Риму, аби клопотатися про налагодження справ в уніатській Церкві. Він сприяв призначенню нового митрополита (ним у 1665 р. став Гавриїл Коленда), унезалежненню від уніатської ієрархії ордену василіян. У Римі було розпочато дискусії про унормування статусу Мукачівської єпархії, канонізацію Йосафата Кунцевича, постійне представництво уніатської Церкви при Апостольському престолі. Живучи в Римі три роки, Яків Суша пише й видає три свої основні твори про духовні плоди унії в Україні. Холмський єпископ здобув авторитет і навіть запрошувався до участи в папських богослужіннях.
Помер Яків Суша в 1687 р. у Холмі.
«Воскреслий фенікс» (1646)
Ориґінальна назва: «Phoenix redivivus albo obraz starożytny chełmskiej Panny у Matki Przenayświetszey». Книгу видано в Замості в 1646 р. Вона розповідає про найбільшу святиню Холмщини - чудотворну Холмську ікону Богородиці. Використовується переказ про те, ніби Холмська ікона пензля апостола Луки була привезена князем Володимиром із Корсуня, куди вона потрапила з Константинополя. До Холму вона прибула бл. 1223 р.
Яків Суша виявив, що ікона написана на дошці кипарису. З його погляду, це доводить імовірність авторства апостола Луки. Докладно описується специфічний запах кипарисової дошки. Повідомляється, що кипарисова дошка була склеєна з трьох частин і наводяться її розміри. Яків Суша майстерно описує ікону, за що Людмила Міляєва визнає його першим українським мистецтвознавцем. Він порівнює образ з іншими відомими святинями південного походження, виконаними на кипарисі, - Ченстоховською Божою Матір’ю і Марією Маджоре в Римі.
Наводяться численні леґенди про чуда, явлені Холмською іконою. При цьому використовуються історичні джерела, зокрема твори Яна Длуґоша й Мартина Бєльського. Вважається, що ікона прославлена 704 випадками чудотворіння, чимало з яких зафіксував Яків Суша.
«Подвиги уніятів» (1664)
Ориґінальна назва: «De laboribus imitorum, promotione, propagatione et protectione Divina Unionis ab initio usque ad haec tempora». Твір видано в Римі 1664 року. Це коротка апологія Берестейської унії з доданим до неї історичним екскурсом. Яків Суша відкидає звинувачення з боку римської курії та польського єпископату в безплідності ідеї унії. Він бере за взірець мартирологічні твори й показує страждання, пережиті Церквою за з’єднання з Римом. Згадується про сорок монахів-василіян і близько сотні світських священиків, що постраждали за унію. Описується грабування церков, захоплення їхнього майна. Автор наголошує, що ніхто з уніятських єпископів не зрікся єдности з Римом, хоча серед латинського клиру траплялися випадки відступництва під загрозою переслідувань.
«Хід життя та подвиг мучеництва блаженного Йосафата Кунцевича» (1665)
Ориґінальна назва - «Cursus vitae et certamen martyrii В. Josaphat Kuncevicii, Archiepiscopi Polocensis, Episcopi Vitebscensis et Mscislaviensis, Ord. D. Basilii Magni». Книгу видано в Римі 1665 р. і присвячено папі Олександрові VII. Яків Суша закликає понтифіка проголосити Йосафата святим, оскільки беатифікаційний процес завершився уже в 1643 р. офіційним визнанням Йосафата блаженним.
Автор використав усі попередні твори про Йосафата Кунцевича, документи й акти беатифікаційних процесів. Книгу написано з історичною сумлінністю, великим пієтетом до героя, а водночас з критичністю науковця. Поряд із документальними матеріалами тут знайшли відображення свідчення сучасників блаженного, власні спостереження автора.
Книга містить такі розділи:
1. Народження й молодість Йосафата до вступу в монастир.
2. Йосафат у чині св. Василія Великого.
3. Йосафат як архиепископ.
4. Мучеництво й пізніші події.
5. Прославлення й чуда бл. Йосафата.
6. Церковне шанування Йосафата.
Найдокладнішим розділом є п’ятий. Яків Суша зібрав і записав розповіді про сотні чудес і дивних знаків, довершених за посередництвом бл. Йосафата. Нагадується про мряку, яка оповила Полоцьк після загибелі архи'рея й про світляні знаки над водою, де було знайдене його тіло. Описуються численні зцілення при гробі Йосафата. Молитовній опіці загиблого приписується захист Полоцька від облоги шведів у 1627 р., порятунок будинку колеґії від пожежі.
«Савл і Павло руської унії» (1665)
Оригінальна назва: «Saulus et Paulus Ruthenae Unionis, sanguine В. Josaphat transformatus sive Meletius Smotriscius, Archiepiscopus Hierapolitanus, Archimandrita Dermanensis Ordinis S.Basilii Magni». Книга вийшла в Римі латинською мовою і лише в 1959 р. була перекладена українською.
Це життєпис Мелетія Смотрицького, в якому простежується історія прийняття ним унії. Книга інтерпретує навернення православного архиєпископа як чудо, вчинене за молитвою блаженного Йосафата Кунцевича. Символічним прообразом цього навернення автор вважає історію фарисея Савла, що став апостолом Павлом (Діян. 9:1-30). Отже, сюжет твору будується за моделлю Павлової біографії: гонитель католиків Мелетій унаслідок чудесного навернення, яким він зобов’язаний загиблому з його провини блаженному Йосафатові, стає ревним будівничим церковної єдности й помирає побожно, засвідчуючи чудами відданість Апостольському Престолові.
Такий характер сюжету сприяє його насиченню агіографічними деталями. До таких деталей належать мотиви мучеництва, зосереджені довкола загибелі архиєпископа Йосафата Кунцевича мешканцями Вітебська, котрих «загорнув для пекла промовистістю та пером Мелетій» (с. 11). Разом із тим, зворотні моменти в біографії самого Мелетія також позначені чудесними знаками. Коли герой твору залишає Свято-Духівську церкву в Вільні, вдаючись на прощу до Святої Землі, то падає колона з царських дверей, що сприймається за пророцтво: «Смотрицький або загине де, або більше сюди не повернеться» (с. 11). Особливої символіки набуває історія з бреве папи Урбана VIII, в якому проголошувалося звільнення Мелетія від церковних покарань і визнавалося його архиепископом Ієрапольським. Уже за кілька годин по смерті Смотрицького це бреве вкладають у його правицю - і раптом рука міцно стиснула листа, щоб уже потім не віддавати його нікому, крім митрополита Йосифа Велямина Рутського. Коли ж спробували вкласти в ліву руку спочилого листа від Константинопольського Патріарха, стиснена долоня не дозволила цього зробити. Автор так тлумачить цей випадок: «Раніш кровожадний Савло повернувся в ласкавого Павла і тепер держить у чудодійній руці прохальний збиток до Бога, де умилостивлює його для свого люду: щоб цей народ не загинув, лиш навернувся й жив!» (с. 86).
Інтерпретація життєвого шляху Мелетія Смотрицького відверто тенденційна й покликана відобразити глибину пережитого героєм душевного зламу. Ранні твори Смотрицького характеризуються як «смертоносне трійло» (с. 7), «гадючий виплодок» (с. 9), «перлина, на жаль, витягнена з Ахеронської баюри» (с. 9). Наголошується на їхньому руйнівному впливі на суспільну свідомість православної спільноти Речі Посполитої. Найбільше уваги приділяється драматичному наверненню Мелетія, розчаруванню його від зустрічі з реаліями православного Сходу: «Немає там більше Антоніїв, немає Золотоустих!» (с. 15). Досить детально переказується слідом за творами самого Мелетія Смотрицького історія Київського собору 1628 р. та анафемування книги «Апологія».
Твір насичено документальним матеріалом. Тут уміщено в латинському перекладі листи князя Олександра Заславського, самого Мелетія Смотрицького, митрополита Йосифа Велямина Рутського, кардинала Людовика Людовізі, уривки з похоронної проповіді Мелетієвого сповідника, єзуїта о. Альберта Кортицького. Однак при цьому трапляються неточності й помилки в датуванні.
«Житіє при. Іова Заліза» Досифея
Ориґінальна назва - «Житіє блаженнаго отца нашего Іова Желѣза, бывшаго игумена святыя чудотворныя общежителныя лаври Почаєвскія». Автор - молодший сучасник святого, ієромонах Досифей. Він був ігуменом Почаївського монастиря наприкінці 1650-х рр., змінивши прп. Йова. Житіє було видане в Почаївській василіянській друкарні близько 1791 р.
Життєвий досвід Йова Заліза автор інтерпретує в контексті біблійної історії праведного Йова, що став символом мужности й витримки в перенесенні відкупительних страждань, «самоизвольнѣ от юности жесточайшаго житія преходяще степени, нещадно томяхуся» (Досифей, с. 1 нн.).Сюжетрозгортаєтьсявдоситьчіткоокреслених просторово- часових вимірах України др. пол. XVI - пер. пол. XVII ст. Вказується на походження Йова від батьків «правовѣрных и христолюбивых» (Досифей, с. 2 нн.), на місце народження - «от предѣл Покутских, в землѣ Галицкой» (Досифей, с. 1-2 нн.), називається ім’я, дане героєві при хрещенні - Іван. Оскільки наводиться прізвище батьків (Залізо), то можна припустити, що вони були шляхтичами: селяни тоді прізвищ не мали. Вважається, що святий походив із села Угорники біля Отинії на Коломийщині.
10-річним хлопцем Іван Залізо вступив до Угорницького Преображенського монастиря й за два роки прийняв монаший постриг. Досифей у цілком традиційних фразах відзначає слухняність і смиренність монаха - він жив «аки ангел посредѣ братіи» (Досифей, с. 3 нн.). Згодом Іов був рукоположений у ієромонахи. Його духовне обдарування стало відомим поза межами монастиря, «по всей области Польской» (Досифей, с. 4 нн.), приваблюючи до подвижника багатьох вельмож. Довідавшись про святого, князь Костянтин Острозький переконав ігумена, аби той направив Іова до Дубенського монастиря Чесного Хреста як зразок «трудолюбнаго и богоугоднаго житія» (Досифей, с. 4 нн.). Невдовзі Йов був обраний братією монастиря на ігумена. Він керував монастирем понад двадцять років і здобув добру славу в тих краях. Зокрема, відзначається писання (очевидно, переписування) преподобним церковних книг, які «до сего дне в том же монастирѣ Дубенском обрѣтаются» (Досифей, с. 5 нн.). Це одна з характерних деталей, покликаних подолати часовий бар’єр між читачем і героєм твору.
Уникаючи земної слави, Йов переселився на Почаївську гору, де віддавна жили монахи-самітники. Він також прагнув провадити життя анахорета-відлюдника, однак невдовзі його дари відкрилися, й це спонукало почаївських монахів обрати Йова за настоятеля. Автор пов’язує це з волею Провидіння й покликанням Йова до служіння самою Богородицею - небесною опікункою монастиря. Прославлення Йова Досифей інтерпретує мовою євангельської притчі про світильник, який належить не ховати, а ставити на видному місці, аби він осявав довколишній світ.
Монаші подвиги Йова розглядаються у двох вимірах. З одного боку, це повсякденна фізична праця: саджання дерев, догляд за ними, насипання гребель, «которіє о сем и до днесь за оградою монастирскою при єзерѣ истинствуют» (Досифей, с. 7). З іншого ж боку, це досвід суворої аскези - нічних чувань, незліченних поклонів, тривалих молитов, постійного читання Ісусової молитви. Символом духовного досвіду Йова стає кам’яна печера, збережена й до наших днів, у якій Йов усамітнювався для молитви. «Каменная пещера, аще бы уста имѣла, о сем бы нас всесовершенно известила, яко иногда чрез три дни, овогда же чрез цѣлую седмицу, един в ней затворен, слезамі токмо от чиста сердца изливаемыми кормимый, о благопостоянніи свѣта во злѣ лежащаго моляшеся» (Досифей, с. 7 нн.). Наслідком виснажливої аскези стали тілесні хвороби, сліди яких можна побачити на мощах.
Наводиться розповідь про чудо, що сталося під час однієї з таких тривалих молитов: світло Божої благодати осяяло всю церкву й не згасало понад дві години. Інше чудо має суто побутовий характер: йдучи повз тік, Йов зустрів чоловіка, котрий украв мішок збіжжя. Злодій, наляканий карою, закам’янів, святий же не покарав його, лише напутив, застерігши від неминучого Божого суду, й відпустив.
Проживши сто років, преподобний передрікає власну смерть і в передбачений день, 28 жовтня 1651 р. (дата точно вказується в житії), помирає. Перед тим він устиг відправити літургію й попрощатися з братією. Коли його ховали, багато хто з присутніх бачив сяйво, яке виходило з могили. Пізніше люди також не раз бачили це сяйво. На могилі відбувалоться багато чуд, отож вона стала місцем прощ. А в 1659 р., коли Досифей уже був ігуменом, Іов тричі явився уві сні київському митрополитові Діонисієві Балабану з наказом відкрити його мощі. За вісім років після упокоєния святого гріб було відкрито - мощі виявилися нетлінними й чудотворними. Митрополит благословив відзначати цей день як день пам’яти при. Йова Почаївського.
Досифей детально описав чудо, яке стосувалося його самого. В ніч під Воздвижения Чесного Хреста (з 13 на 14 вересня) преподобний Йов явився служниці шляхтянки Євгенії Домашевської, котра саме була в монастирі, й наказав їй віднести важко хворому ігуменові Досифеєві шовкову хусточку, омочену в оливу. Помазавши тіло цією оливою, ігумен видужав.
При виданні житія в 1791 р. до Досифеєвого тексту було додано розповідь про чудесний захист Почаївського монастиря під час Збаразької війни в 1675 р. Тоді монастир облягали турки, і після молитви перед мощами при. Йова він явився над монастирем разом із Пресвятою Богородицею. Турки стали стріляти в об’явлені перед ними постаті, але стріли поверталися й влучали у ворогів.
У тому ж виданні було додано розповіді про чудесне зцілення шляхтянки Анни, що відбулося перед мощами святого (1711) і про покарання брацлавського шляхтича Владислава, котрий дозволив собі легковажно кепкувати над мощами при. Йова (1732). Вміщено було молитву, тропар і кондак до святого, а також «Пѣснь преподобну Іову Желѣзу».
«Книги житій святих» свт. Димитрія Туптала
Ориґінальна назва: «Книга житій святых въ славу Святыя Животворящія Тройцы Бога хвалимого въ святых Своих». До збірника включено близько 900 житійних творів. Перший том (1689) містить 160 житій святих, пам’ять яких вшановується у вересні-листопаді, другий том (1694) - у грудні-лютому, третій том (1700) - у березні-травні, а останній, четвертий том (1705) - 175 житій, герої яких мають дні пам’яти в літні місяці. За своїм жанром збірник наближається до середньовічного типу Четьїх Міней («щомісячних читань»), тому часом називається у східнослов’янській традиції «Малими Четьями Мінеями», на відміну від «Великих Четьїх Міней» митрополита Московського Макарія (XVI ст.).
Задум повного корпусу житій святих виник за Петра Могили, котрий посилав на Афон за житіями Симеона Метафраста грецькою мовою, щоб розпочати переклад. Ініціативу митрополита відновив архимандрит Інокентій Ґізель. Він клопотався про одержання з Москви «Великих Четьїх Міней». Однак, коли книги було одержано, виявилося, що їхній текст, переписаний російським скорописом, годі було читати київським монахам, і житійні збірники було відіслано назад.
Реалізувати давній задум вдалося лише Варлаамові Ясинському - вихованцеві й ректорові Києво-Могилянської колеґії, архимандритові Києво-Печерської лаври, а з 1690 р. - київському митрополитові. Очоливши Києво-Печерську лавру в 1684 р., він вдається до пошуків письменника й богослова, здатного упорядкувати універсальну збірку житій, що надавалася б і до монастирського вжитку, і до келійного читання. І виявив таку людину в особі тогочасного настоятеля Свято- Миколаївського монастиря в Батурині - ігумена Димитрія Туптала.
Пропозиція києво-печерського архимандрита була з вдячністю прийнята. Димитрій Туптало залишає настоятельство і в 1686 р. переїздить до Києва, аби повністю присвятити себе праці з агіографічними джерелами. Літературна діяльність настільки захопила Димитрія, що в нього майже не лишалося часу на сон. Уже того самого року було завершено перший том. Однак із невідомих причин його почали друкувати лише 1688 року. На прохання нового митрополита Димитрій Туптало повертається до Батурина ігуменом Свято-Миколаївського монастиря. Йому вдається й там продовжити працю. Хоча для того, щоб завершити другий том, Димитрій мусив звільнитися в 1692 р. з ігуменства та продовжити працю на самоті. Після виходу другого тому (1695) він повертається до Києво-Печерської лаври під опіку Варлаама Ясинського. У період підготовки третього тому, виданого в 1700 р., йому доводилося приймати на себе ігуменство в київському Кирилівському, а потім у чернігівському Єлецькому монастирях. У цей час він зводиться в сан архимандрита.
З 1701 р. настає найважчий період життя свт. Димитрія. Викликаний у Москву, він призначається царем Петром І на митрополита Тобольського та приймає архиєрейське рукоположения. Коли ж з огляду на стан здоров’я Димитрієві вдається ухилитися від переїзду до Сибіру, він направляється в російську глибинку, в історичний Ростов Великий - за 200 км на північ від Москви. Там йому й доводиться завершувати працю над останнім, четвертим томом, виданим у Києві 1705 року.
Автор подав джерела своїх версій у марґінальних примітках і в розділі «Учители, списатели, историки, повествователи...», але вони наведені не зовсім точно. Прагнучи уникнути звинувачень у «латинському впливі», свт. Димитрій не вказує західних джерел. Насправді ж він, крім українських рукописних текстів і «Києво-Печерського патерика», використовував не тільки «Великі Четьї Мінеї» митрополита Макарія, але й «Житія святих» Петра Скарги, латинські збірники болландистів і Лаврентія Сурія. Грецького ориґіналу житійного збірника Симеона Метафраста Димитрій Туптало так і не мав. Грецькі тексти він читав у латинських перекладах і переробках: «De probatis Sanctorum Historiis...» Лаврентія Сурія, «Acta sanctorum» Іоана Болланда та його наступників. У «Діаріуші» є запис за 1693 р.: «Въ Великій пост привезены з Гданска мнѣ книги Bollandi о житіях святых». На одному з томів цих книг з бібліотеки свт. Димитрія написано: «Коштом ясне вельможнаго его милости пана Иоанна Мазепы, гетмана войск Их Царского Пресвітлого Величества, Запорозких, куплени суть в Гданску за сто талярей золотых, опрочь оправи. А привезени в Батурин, и мнѣ грішному ієромонаху Димитрію Савичу дани року 1693. Месяця марта»166.
Найбезпосереднішим взірцем для упорядника «Книг житій святих» був виданий 1661 р. у Києво-Печерській лаврі «Патерик Печерський». Усі житійні оповідання «Патерика Печерського» були включені до чотиритомного агіографічного зведення Димитрія Туптала у вигляді 38 четь-мінейних статей: по 8 у першій і третій та по 11 у другій і четвертій книгах, що становить п’ять відсотків від 747 статей корпусу. Один твір вміщено тут двічі: окремо (КЖС, т. З, арк. 166-166 зв.) і у складі статті «Освященіє чудотворной церкви Пресвятая Богородицы честнагоєя успенія, яже в обители Печерской Кієвской» (КЖС, т. 4, арк. 671-671 зв.). 35 із цих творів належать до типу житійних оповідань, побудованих на матеріалі біографії одного чи, рідше, двох персонажів. Жанрова однотипність підкреслюється заголовками статей, що складаються з визначення жанру - «житіє», вказівки на тип героя - «преподобнаго отца нашего», «преподобных отец наших», «преподобнаго и богоноснаго отца нашего», імени героя і його прізвиська - «Ніколы Святоши», «Нікона Сухаго», «Моисея Угрина» або характеристики його роду занять - «Нестора, лѣтописца россійскаго», «Лаврентія, затворника Печерскаго», «Сімона, епископа владимерскаго и суждалскаго».
Формулюючи в передмові до другої частини «Книг житій святих» (К., 1695) свої творчі засади, Димитрій Туптало особливо обстоював право упорядника скорочувати ориґінал, позбуваючись «излишія словес й рѣчій продолженія» (КЖС, т. 2, арк. 2 ненум.). Але лише у трьох випадках проведено більш-менш помітну перебудову структури тексту патерикового походження: в житіях Микити затворника, Нифонта, Феодосія Печорського. У житії Антонія Печорського випущено ексордіум (КЖС, т. 4, арк. 402 зв.-411 зв.), а до «Воспоминанія чудеси ... о Захаріи, Іоанновом сыну, и Сергій» у зв’язку з перетворенням його на окрему четь-мінейну статтю додано конклюзію (КЖС, т. З, арк. 166 зв.).
166 Федотова Марина. «Егда припомню много дѣл его благих...»: К вопросу о биографии гетмана Мазепы и творчества Димитрия Ростовского // Mazepa е il suo tempo: Stońa, cultura, societa. - Alessandria: Edizioni dell’Orso, 2004. -S. 535.
У житії Микити-затворника виявляється звернення до російських агіографічних джерел, які повніше висвітлюють єпископську працю Микити, останні роки його життя. Нове закінчення житія Микити- затворника відзначається лаконізмом і насиченістю фактами. Тут указується на час перебування Микити на кафедрі, дата його смерти, місце поховання й період переховування від людських очей тіла святого, називаються імена світських і духовних правителів, за яких було відкрито його нетлінні мощі, і коли сталася знаменна подія.
«Книги житій святих» з’явилися друком уже після остаточного переходу київської митрополії під юрисдикцію московського патріярха. Це визначило суттєве концептуальне перекодування житія Нифонта, текст якого формувався за умов боротьби проти підпорядкування Київської Церкви римському архиєреєві, що проходила під гаслами збереження вірности Вселенському Патріярхові. Вихід з-під влади Константинополя спричинив відмову від ексордіума, в якому ця влада асоціювалася з владою самого Бога, що послабило полемічну гостроту твору. Такий самий ефект мало деяке скорочення і зниження емоційного рівня викривальної промови Нифонта до Клима Смолятича. Принципово відрізняється від первісного варіянту переказ заповіту першого київського митрополита нащадкам: «Выти в Кієвѣ митрополиту от благословенія вселенскаго патріарха Константіня града» (КЖС, т. З, арк. 294 зв.) замість «недостоит иному быти в Юевѣ митрополиту, точію от благословенія природнаго своєго, вселенскаго патріархи Константіня града»167. Патріярше благословення стало трактуватися як одноразовий акт схвалення, а не динамічний і обов’язковий чинник розвитку Київської митрополії.
167 Патерик или Отечник Печерскій. - К., 1678. - Арк. 249 зв.
Найсуттєвішим поштовхом до редаґування житія Феодосія Печорського були не ідеологічні, а власне естетичні міркування. Фабульна основа твору зберігається; зміни обмежено поодинокими корективами (наприклад, повідомлення про те, що герой починає навчання, змолоду любить відвідувати церкву, уникає ігор з ровесниками, перенесено на час після переїзду до Курська). Фрази-кліше, що були даниною літературному етикетові й генетично пов’язувалися з епізодами євангельського сюжету, з оповіді вилучено, як і деякі деталі, котрі підкреслювали боротьбу матері Феодосія з його прагненням до аскетичного монашого життя, зокрема, згадку про те, що мати закувала сина в кайдани після його невдалої втечі. Виводяться з тексту або скорочуються біблійні цитати, дидактичні відступи, деякі монологи героїв, як-от повчання Феодосія до братії. Діялоги трансформуються в короткі повідомлення про зміст розмови: «Сотвори согласіє з тіми странными, хотя посѣтити святая мѣста оная» (КЖС, т. 3, арк. 464 зв.), «много моляше єго и отчаятелно нуждаше, да покажет ей сына єя» (КЖС, т. 3, арк. 465 зв.).
Переважна більшість загалом нечисленних змін, внесених Димитрієм Тупталом до решти творів, запозичених з Патерика, стосується суто редакторських фонетичних, морфологічних і лексичних виправлень, що обумовлювалися впливом на правопис особливостей живої української вимови (взираєт замість взирает, быти замість бити, ко замість къ, души замість душѣ), еволюцією дієслівних форм (поскорбел замість поскоробѣ, породил замість породи, имѣ преставитися замість хотѣ преставитися), відмовою від вживання незрозумілих для читачів архаїзмів (лишитися замість гонзнеши, воспранув замість возбнув).
Трапляються й елементарні помилки, наприклад коли йдеться про п’ятсот, а не п’ятдесят, як у «Патерику Печерському»168, гривень золота (КЖС, т. 4, арк. 677 зв.). Зрідка зустрічаємо навмисні виправлення, що ведуть до ледве помітних стилістичних змін. Перетворення житійного оповідання на четь-мінейну статтю спонукає автора навести джерело використовуваного тексту: «Якоже пишется пространніє в сказаній Патерика о церкви Печерской» (КЖС, т. З, арк. 164), додати слово «Патерика». Іноді ж, навпаки, втрачається сенс вказівного займенника «сего»: «Яже въ второй части Патерика сего»169- «Яже въ второй части Патерика» (КЖС, т. З, арк. 526 зв.). Крім того, виявляється тенденція до посилення точности й змістової наповнености мови, до лаконізму викладу. Так, фраза «возопих, єже слишасте: «Господи, помилуй, Господи, прости»170 скоротилася до «возопих: «Господи, прости» (КЖС, т. 1, арк. 345 зв), зникла додаткова вказівка на героя оповіді в реченні «єгда от престола его [Симона. - А. І.] возвратися, паки в Печерській свой монастыр»171- «єгда от престола возвратися, паки в Печерській свой монастыр» (КЖС, т. 4, арк. 527 зв.).
168 Там само. - Арк. 93.
169 Там само. - Арк. 265.
170 Там само. - Арк. 242 зв.
171 Там само. - Арк. 265.
Іншим взірцевим для Димитрія Туптала джерелом були «Житія святих» Петра Скарги - найпопулярніша книга на терені історичної Речі Посполитої від часу її написання. З цією книгою український агіограф міг ознайомитися під час навчання в Києві, але стимулювати увагу до неї міг ще й єпископ Лазар Баранович, котрий розробляв сюжети Петра Скарги в своїх віршах. Хоча порівняльний аналіз переконує, що польський взірець інтерпретується відповідно до власних стильових настанов Димитрія Туптала, зорієнтованих на візантійсько- слов’янську агіографічну традицію. Часом матеріал доповнюється з інших джерел. І коли діялоги й монологи передаються дослівно, то в описах і авторській оповіді український агіограф виявляє більшу свободу. Теоктист Пачовський вважає, що запозичення з Петра Скарги складають понад 40 житій із майже 900 творів, включених до «Книг житій святих» як четь-мінейні статті.
З «Великих Четьїх Міней» митрополита Макарія взято, за твердженнями автора, 49 сюжетних творів та ще використано частини кількох десятків житій. З огляду на великий обсяг творів московського автора, Димитрій Туптало вдається до скорочення їх за рахунок позасюжетних елементів.
У заголовках окремих четь-мінейних статей автор послідовно диференціює визначення жанру цієї частини, вживаючи три різні терміни: житіє, страждання й пам’ять. Житіями він називає великі сюжетні твори, побудовані на основі біографій героїв, висвітлюваних від народження до смерти. Часто сюжети насичуються чудесними мотивами, додаються історичні деталі, збережені з відповідної епохи. У стражданнях сюжет зосереджується довкола мучеництва героя. Загальний обсяг тексту звичайно невеликий. Пам’яті відзначаються особливою лаконічністю, подаючи лише портрети героїв та стислу інформацію про досвід їхньої святости. Крім того, в збірнику міститься кілька (близько 35) повчань, названих словами, сказаннями чи синаксарями. Є також передмови й довідкові матеріали: «Начало індікта», «О козарѣх», «О календару єллиноримском».
Текст написано церковнослов’янською мовою. Архаїчні слова й складні вислови пояснюються на марґінесі: художество - ремесло, на трапезѣ - на столѣ, щепы - труски, шаромь - фарбам. Суто українськими рисами, помітними в мові, є змішування літер ы та и, а також заміна звука [л] на звук [у], позначуваний на письмі літерою в, напр. у слові «ковпак». Літера ѣ завжди читається як [і]. В давальному відмінку однини іменники чоловічого роду нерідко мають закінчення -ови: огневи, цареви, Маркови. Своє ім’я автор сховав у вірші, що закінчує другий том:
Ісусу Єдиному премудРОму богу,
МалОумНый воздАю о ectX славу многу.
Давшему И сію Мнѣ ИсТоРІЙ спасенных
Списать вторую книгу в честь слуг божественных.
