Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011
Острозький літопис
Історична проза
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Острозький літопис зберігся в єдиному списку, виявленому російським академіком Михайлом Тихомировим у рукописній книзі з Державного історичного музею в Москві (арк. 126-132) й виданому ним же 1951 р.186 Список твору мав назву «С Кройники Бельского речи потребный выбрани». Він був складений на Волині наприкінці 1630-х рр., імовірно, острозьким православним міщанином.
Літопис має значною мірою локальний волинський характер. У ньому зображуються історичні події 1500-1636 рр., значна частина яких відбулася в Острозі й околицях. Спершу справді наводяться виписки з «Хроніки» Мартина Бельського (1500-1598). Це переважно стислі повідомлення, які часом містять фактичні помилки і цілком відбивають ставлення до подій Мартина Бельського. З 99 охоплених твором років інформація міститься лише щодо сорока.
Стиль автора і концепція твору кардинально змінюються після 1598 р. Значною мірою автор спирається на власні спостереження. Опис набуває оповідного характеру, виявляються знання місцевости, особиста причетність до подій. Фіксуються місцеві господарські, метереологічні явища. Автор виявляє виразну тенденційність при описі нащадків династії Острозьких. У зв’язку з повідомленням про смерть князя Костянтина-Василя Острозького 23 лютого 1608 р. у некролозі наводиться панегірична оцінка його діяльности: «Был великій милостник набоженства ґрецкого, монастыри побудовал, маєтности понадавал, навѣт и до мѣских церков маєтности надал, на шпиталь и на школы мѣсто надал Сурож съ селами; был богобойный, нищелюбивый, смиренный, приступный кождому и наубогшему; жил лѣт 84»187.
Справжнім драматизмом сповнений опис історії князя Корецького, наведений під 1616 р. Під час походу у Волощину князь був захоплений турками й ув’язнений у вежі високо над морем. Афонські монахи, довідавшись про страждання православного князя, підпоїли сторожу, допомогли йому спуститися з мурів, вбрали у клобук і чорну рясу та завезли на Афон. Там князя переховували кілька тижнів у крипті під церквою, де його не змогли знайти турки. Потім князь ублагав монахів відпустити його на Україну, обіцяючи у винагороду гроші й маєтності. Монахи відвезли Корецького до кордону, знов перебрали в цивільний одяг і відпустили. Він же подався до Риму й перейшов там на латинський обряд. Коли ченці прибули до Корецького, чекаючи на обіцяну нагороду, він відмовився виконати обіцянку й сказав, що завдячує визволенням не ченцям-афонітам, а власному приреченню прийняти католицизм, яке склав у неволі. Турки виявили, що втекти князю допомогли ченці, й стратили кількадесят із них. Але й клятвопорушення не минулося Корецькому. Коли князь знов пішов війною на турків, то зник без сліду, і всі спроби родичів розшукати його були марні.
186 Исторический архив. - 1951. - Т. 7. - С. 236-253.
187 Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. — С. 99.
Розповіді про суспільні події та погодні лиха супроводжуються наполегливою увагою до різного роду містичних знаків. То вночі в серпні 1616 і 1617 рр. сталося затемнення місяця, то всю зиму 1619 р. на небі було видно комету, то бачили на замковій церкві Острога ангела з мечем. У цьому контексті події церковного життя набувають містичного забарвлення. Відразу після звістки про відновлення патріярхом Феофаном православної ієрархії (1620) висвітлюється історія загибелі архиєпископа Йосафата Кунцевича (1622), причому автор досить співчутливо подає вчинки вітебських мирян, які, за його версією, хотіли тільки визволити свого єдиного православного священика, закутого в кайдани. Перехід же на унію архиєпископа Мелетія Смотрицького подається як акт відступництва: «Бысть хулник на святую Церков и на патріархи, а хвалца папѣжскій, кламца на святих Божіих. И умре в таком зломудріи своєм»188.
Найбільш демонічним персонажем автор змальовує княгиню Анну Алоїзу Хоткевич, відому своєю побожністю католичку. Вже перша згадка про неї у зв’язку з успадкуванням Острога по смерти Януша Острозького (1619) є цілком тенденційною - «гонителька на православных». Коли ж 1621 р. повідомляється про смерть на Хотинській війні її чоловіка, гетьмана Ходкевича, автор додає: «А она вдовою пановала и напускала у Острог єзуитов, иже през них много злого сътвори православным»189. У двох останніх річних статтях, за 1633 та 1636 рр., розповідається про переведення на унію острозьких парафій, перенесення тіла князя Олександра Острозького з православної церкви до католицького храму в Ярославі, нарешті про сутичку з великоднім хресним ходом карети княжни Ходкевич. Ці події взагалі мали неабиякий суспільний резонанс і стали основою для сюжету анонімного вірша «Лямент о утрапеню мещан острозьких».
Літописець переводить ситуацію з Анною Алоїзою Ходкевич у містичний вимір завдяки мотивові відвідин маєтку монахом із Звягеля, який заявив: «Єстесь очарована и замок твой, и діавольї за тобою явно ходят»190. На підтвердження цього монах нібито відрізав шматок подушки й знайшов там жаб’ячі лапки, а потім показав, як служниці княжни почали танцювати в костелі. Ще одним тривожним знаком стають три палаючі свічки на замковій церкві Острога. Завершує літопис констатація повного переходу острозьких храмів на унію та критична інтерпретація католицького канонічного вчення.
188 Там само. - С. 136.
189 Там само. - С. 135.
190 Там само. - С. 139.
«Кройника» Феодосія Софоновича
Отець Феодосій Софонович, очевидно, народився на початку XVII ст. у Києві. Вчився він у Київській братській школі. Феодосий ровесник, єпископ Лазар Баранович, згадував, як вони разом грали у драмі про Йосифа Прекрасного. Згодом, наприкінці 1640 - на початку 1650-х рр., Феодосій Сафонович викладав у колеґії. У 1653-1655 рр. він виконував повноваження ректора, а в 1655 р. був обраний ігуменом Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. За його настоятельства обитель розширила свої земельні володіння, було вкрито новим дахом головний храм. Монастир тоді відвідували антіохійський патріарх Макарій, вищі російські та польські посадовці.
Ігумен Феодосій Софонович був одним із лідерів патріотичного духовенства, яке домагалося збереження традиційної юрисдикції (підпорядкування константинопольському патріархові) Київської митрополії та права вільного вибору київського митрополита. Він підтримав кандидатуру о. Інокентія Ґізеля в 1657 р., а згодом активно протистояв гетьманові Брюховецькому та протеґованому ним єпископу Мефодію Филимоновичу, визнаному московським патріархом за місцеблюстителя київського митрополичого престолу з огляду на антимосковську позицію митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського. Коли місцеблюстителем став єпископ Лазар Баранович, о. Феодосій Софонович репрезентував його в Києві.
Редаґуючи «Пом’янник» Михайлівського Золотоверхого монастиря в 1667 р., о. Феодосій Сафонович доповнив його, згрупував матеріали, додав передмову. Користувалася популярністю книга о. Феодосія «Выклад о церкви», видана 1667 р. у київській лаврській друкарні й перевидана в 1670 р. в Унівському монастирі. Щоправда, московський патріарх засудив її за розбіжності з російським літургійним ученням. Тим же автором було написано «Мученіє святыя великомученицы Варвары» та «Повѣсть о преславных чюдах святой великомученицы Варвары».
3 1673 р. стан здоров’я о. Феодосія Софоновича погіршився і в 1677 р. він спочив.
Головний літературний твір о. Феодосія Софоновича - «Хроніка» (1672-1673). У передмові автор пише пише: «В Руси я уродившися в вѣре православной, за слушную реч почиталем, абым вѣдал сам и иншим руским сыномъ сказал, отколь Русъ почалася и як панство Рускоє, за початку ставши, до сего часу идет. Кождому бовѣмъ потребная єстъ реч о своєи отчизнѣ знати и иншимъ пытаючимъ сказати, бо своего роду не знаючих людеи за глупых почитают. Що теды из розных лѣтописцов руских и кроиникъ полскихъ вычиталем, тоє пишу»191.
191 Феодосій Софонович. Хроніка з літописців стародавніх. - К.: Наук. думка, 1992. - С. 56.
«Хроніка» складається з трьох частин. Перша, найбільша, - «Кроиника з лѣтописцов стародавних, з святого Нестора Печерского Києвского, а также з кроиник полских о Русиі, откол Рус почалася, и о первых князех Руских, и по них далших наступуючих князех, и о их делах». У розділі розповідається про історію княжої доби до татарського нападу 1289 р. Твір ґрунтується на Руському літописі та популярній у Речі Посполитій «Хроніці» Матея Стрийковського (1582). Також використано деякі житія, зокрема житіє св. Володимира Великого, та «Патерикон» Сильвестра Косова.
Друга частина твору - «Кроиника о початку и назвиску Литвы, и о князех Литовских, и о дѣлах их, из сториков полских и руских собранная». Вона упорядкована на основі хронік Матея Стрийковського й Олександра Ґваныні. На стилі й характері твору позначився вплив «Палінодії» Захарії Копистенського. Спершу оповідається про походження литовського народу від Яфетового сина Гомера. Предками литовців називаються кіммерійці («цимбри»), княжий же рід Ґедиміновичів виводиться з литовських патриціїв, що втекли з Італії. «То бовѣмъ князъ римскиї Палемон, кревным будучи Нерона, цесара римского, албо для окрутенства цесаревого, албо для частых наѣздов Атили, царя гуннов, взявши свою жену и дѣти, и скарбы, всѣль в корабл, и з ним посполу пятьсот значнои шляхты пошли кораблем в море. Морем приѣхали до реки Немна і, вышевши з коробля, от людеи тых грубых принятыи был Палемон за князя, и назвал от своєи отчизны римскиі краину тую Ля Италия. Потомъ за часом назвалася тая краиня Литва. От того Палемона всѣ князи литовскиі свои род и линѣю провадять»192. Далі розповідь ведеться за князями - від міфічного Палемона до Жигмунта (Сигізмунда), а закінчується повідомленням про смерть князя Костянтина Острозького в 1533 р. Взагалі рід князів Острозьких привертає особливу увагу літописця.
192 Там само. - С. 170.
Остання частина обіймає роки перебування України у складі Речі Посполитої, хоча теж починається з леґендарної історії походження чехів і поляків від братів Чеха й Леха та перших князів, що правили в Ґнєзні та Кракові. Назва цієї частини: «Кроиника о земли полскои, отколъ поляки ляхами и поляками названный суть; о першихь и о далших князех и королех полских». Відомості про польські землі та їхню політичну історію беруться о. Феодосієм Софоновичем із хронік Олександра Ґваньїні та Мартина і Йоахима Бєльських. Однак там, де йдеться про українські терени, життя Київської митрополії та козацькі війни, автор звертається до вітчизняних джерел, власних спостережень і свідчень очевидців. Несподівано стисло, без коментарів повідомляється про запровадження нового календаря 1582 р., про Берестейський собор 1596 р., про перебіг визвольної війни 1648-1667 рр. та часи Руїни. Наприклад, про початок Хмельниччини сповіщається так: «Року 1648-го Богдан Хмелницкии зь Чигирина пошол на Запороже и зь татарским мурзою Тогаи-беєм сьприсягься противь поляком. Гетманове каронныи Потоцкий и Калиновскиї выслали комысара Шемберка з козаками реєстровыми а с частю полского войска Потоцкого, каштеляна, и сами за ним гетманове пошли. Гды пришли Потоцкий и Шемберко близко Запорожя, казаки реестровый передалися и посполу сь Хмелницкимъ и з татарами стали против поляковь»193. Стримано реаґує автор на битву під Конотопом: «Року 1659-г, мѣсяца майя, Іван Виговскиі, гетманъ, послал Гуляницкого против москвѣ. Князь Трубецкии с царским войском облегли его в Конатопѣ. Тогды ж потаємне затягь Выговскиі хана з татарами и пошол под Конотоп. Тамъ же воиска московские, не сподѣваючися татаров, вышли ко Мылникомь з табору, а татарове, долинами зашовши, разом, з козацким войском несподіване ударили на московское воиско. Где много и москвы побили, и в неволю значных побрали татарове»194. Жодним коментарем не супроводжується звістка з 1657 р. про смерть гетьмана Богдана Хмельницького, тоді як у 1647 р. до повідомлення про смерть митрополита Петра Могили додається: «оборонца великиї и умножител православия»195. Закінчується хроніка розповіддю про облогу Кам’янця-Подільського поляками в 1672 р.
«Синопсис» (1674)
Ориґінальна назва - «Σνψις, или краткое собраніє от различных летописцев о началѣ славенороссійскаго народа и первоначальных князех богоспасаемого града Кієва, о житіи святаго благовѣрнаго великаго князя Кієвскаго и всея Россіи первѣйшаго самодержца Владиміра и о наследниках благочестивыя державы его Россійскія. Даже до пресвѣтлаго и благочестиваго государя нашего царя и великаго князя Феодора Алексеевича, всея Великіа, и Малыя, и Бѣльія Россіи самодержца». Це дуже популярний і єдиний друкований свого часу твір української історичної прози епохи Бароко. Нараховують до 29 його видань, що з’явилися після 1674 р.
Перші три видання «Синопсиса» побачив світ у київській лаврській друкарні з благословення архимандрита Інокентія Ґізеля, що й дало підставу приписувати йому авторство твору. Проте Ґізель, напевне, лише здійснював загальне редаґування або цензурування книги.
193 Там само. - С. 227.
194 Там само. - С. 235.
195 Там само. - С. 227.
Автор «Синопсису» був знайомий із Густинським літописом, «Кройникою» о. Феодосія Софоновича й «Хронікою» Матея Стрийковського. Однак він уперше ставить історію України в нову суспільну перспективу: утвердження московського самодержавства. Фатальна перспектива дальшої інтеґрації гетьманської України в Московське царство, що загрожувала поширитися й на Київську митрополію, спонукала його шукати матеріали для відстоювання ставропігії Києво-Печерської лаври - її незалежности від Київської митрополії та Московського патріархату. Разом з тим автор прагне заручитися підтримкою московського царя як покровителя монастиря, доводячи існування особливих стосунків між лаврою та династією східнослов’янських самодержців.
Історичний дискурс сформовано на основі моделі вітчизняної історичної прози з використанням узвичаєних для українського літописання джерел, насамперед «Хроніки» Матея Стрийковського. Однак сюжетна лінія трансформується відповідно до загальної настанови книги й використаних автором московських джерел.
З усіх історичних творів «Синопсис» найдокладніше змальовує передхристиянські часи. На початку згадується про походження слов’ян від Ноєвого сина Яфета, етимологія імени котрого трактується провіденційно, з огляду на майбутнє широке розселення його нащадків: «Разширеніє» чи «Разширителен». Традиційний уже етимологічний екскурс додається й до етноніму «слов’яни»: «Сего ради въ память славы народа славенска и древній россійскіи князів сыном своим имена припрязающе къ славѣ даяху: яко же Святослав, или Святослав, Ярослав, Мстислав, сиречь Метайся о славѣ, Мечислав, яко Славен бѣ от меча, и прочіи сим подобная»196. Викладаючи леґендарну історію слов’ян, автор підкреслює їхню волелюбність і хоробрість. Він відзначає, що за це слов’ян поважав Олександр Македонський. Він же видав їм золоту грамоту, якою закріплював за ними вольності і землю. Слов’ян боялися зачіпати навіть римляни. Якийсь словенороський князь Одонацер навіть завоював Рим і володів ним «літ тринадесят».
Визначаючи географію розселення слов’ян та інших народів світу, «Синопсис» подає опис трьох континентів: Азії, Африки і Європи, побіжно згадує також про Америку.
Далі йдеться про походження руського народу та його назву, яка виводиться від розсіяння руських племен: «От росѣянія по многым странам племене своего россѣяны, а потом россы прозвашася»197.
196 Українська література XVIII cт. - К.: Наук, думка, 1983. - С. 168.
197 Там само. - С. 169.
Тут же викладається концепція тотожности стародавніх русинів і сарматів, або роксоланів. Щоправда, визнається існування двох Сарматій: скіфської та європейської, де живуть москва, русь, поляки, литва, пруси тощо. Наводиться й етимологія назви сарматів, що акцентує старовинність цього народу, його стосунки з античним Середземномор’ям та войовничість - риси, котрі вельми цінувалися в барокові часи. «Савромація прозвася гречески от народа, имуща подобіє єхидныних, или ящурчих, очес: ибо «єхидна» гречески «саврос», а «око» - «омма» нарицаєтся. Обаче толиким странным нарѣчіем не конечнѣ єстество очес, но паче страх и мужество оваго народа сарматскаго изъбразуется, зане прежде вся земля от сих людей трепеташе»198.
Поряд із цими, загалом традиційними, тенденціями, в «Синопсисі» з’являються дві нові для української літератури етногенетичні тези. Перша з них стосується старозавітнього праотця Мосоха - шостого Яфетового сина, якого літописець визнає за праотця московського народу. З присутністю Мосоха як предка слов’ян пов’язується поява Москви й утвердження тамтешньої царської династії як єднального центру слов’ян: «И тако величеством славы престола княженія, от Владимира- града пренесеннаго, богоспасаемый град Москва прославися и прародителноє въ нем имя Мосоха въ народѣ россійском отновися»199. Друга теза - про належність до руських народів і хозарів («козарів») та козаків, котрі нібито «от славнаго своего древняго нѣкоєго вожда прозвищем Козака, побудивше съ ним татаров, прозвашася»200.
Потім автор переходить до історії стародавнього Києва та його правителів.
Піднесення Києва пов’язується з благословенням апостола Андрія Первозваного, котрий проповідував на місці, «идеже по сем церков Воздвиженія Креста Господня сооружися»201. До літописної леґенди про Кия, Щека й Хорива та їхню сестру Либідь додається зауваження про те, що всі вони походять з роду Мосоха.
Переповідаючи історію перших князів династії Рюриковичів, «Синопсис» приділяє найбільше уваги правлінню Володимира Великого. Відповідно до московської практики, він визначає Володимирові роль зачинателя самодержавного правління, виводячи її через Рюрика від римського імператора Октавіяна Авґуста: «Великій князь Владимір Святославич, от корене Августа, кесара римскаго, владѣвшаго всею вселенною, ... объємши их княженія и всю Россію Полунощную, Восточную, Полуденную, Бѣлую и Чорную къ своей власти приведши, нача писатися царем и великим князем и самодержцем россійским»202. Саме у зв’язку з наверненням Русі на християнство в розділах «О идолѣх» та«О обліяніи водою на Великдень» подається дуже цікавий етнографічний матеріал про звичаї стародавньої Руси та давньоруських богів. Ці матеріали явно проектуються на сучасність, коли згадується про обливання водою у світлий понеділок і звичаї колядування, ще не адаптовані в XVII ст. Церквою, особливо про перебирання в різдвяні маски.
198 Там само. - С. 169.
199 Там само. - С. 171.
200 Там само. - С. 170.
201 Там само. - С. 172.
202 Там само. - С. 173.
Вже сформована в XVII ст. модель п’ятиразового хрещення Руси подається в «Синопсисі» в окремому розділі. Першим вважається апостольське хрещення, яке здійснив Андрій Первозваний, а в Панонії - апостол Павло. Друге - хрещення слов’ян 863 р. рівноапостольними Кирилом і Мефодієм. Третє - 886 р. за патріарха Фотія, коли сталося чудо з Євангелієм (покладене єпископом на вогонь перед язичниками, воно не згоріло). До третього етапу хрещення додається ім’я єпископа: митрополит Михаїл. Четверте й п’яте хрещення відповідно пов’язуються з іменами князів Ольги та Володимира.
Виклад руської історії Х-ХІІІ ст. за періодом князювання Святополка Окаянного, Ярослава Мудрого, його синів Ізяслава, Святослава і Всеволода та інших Рюриковичів не містить якихось нових, несподіваних деталей. Хіба що послідовно й наполегливо акцентується на зв’язках із княжим домом Києво-Печерського монастиря. Окрема увага приділяється онукові Ярослава Мудрого Володимирові Мономаху, ім’я якого тлумачиться як «одноборець, чи могутній на середині воїн побідоносний». Царські реґалії, за «Синопсисом», прислав йому обложений у Константинополі імператор Олексій Комнин, визнавши київського князя рівним собі за походженням і званням. Саме Володимир Мономах нібито став іменуватися першим «царем Руссійським, а по ньому - спадкоємці його. Від них же весь той скарб царський, милістю Божою, і донині при великих государях царях та великих князях Московських і всія Руссії самодержцях достойно й праведно перебуває». Князь Андрій Боголюбський зображується як найбільший доброчинець Києво-Печерського монастиря, котрий вивів його із-під юрисдикції митрополита й щедро обдарував земельними маєтностями.
У зв’язку з навалою Батия зображується зруйнування Києво-Печерської лаври та спустошення Київської землі. Наслідками цієї катастрофи постають утрата Києвом статусу митрополичого міста й державної столиці. Досить докладно змальовуються переселення митрополита на північний схід, поділ Київської митрополії. Вихід з періоду кризи пов’язується з іменем московського князя Димитрія Донського та його перемогою над татарським військом Мамая. «І звідтоді преславне самодержавство Київське - Бог так задля гріхів людських попустив - в таке приниження прийшло, що з царства на князівство, а з князівства у воєводство перетворилося». Перелічуються відомі авторові київські воєводи від Мартина Гаштольда (1471) до Адама Киселя (1651). Цим, власне, й обмежується інформація про події XV-XVII ст.
У панегіричних тонах змальовується перехід Києва під владу московського царя. Історичні причини цього виводяться зі спадкоємних прав Рюриковичів на «царственну столицю». Про Богдана Хмельницького, козаків і визвольну війну в творі немає й згадки. «Богоспасаємий преславний і першопочатковий всія Руссії царствений град Київ, по багатьох поневіряннях своїх, великою милістю Божою, ніби на первісне буття повертається, від давнього достоїнства царського знову на достоїнство царське перейшов, коли цар царів і государ государів, котрий більше від інших царів земних возносить міць Христа свого, великого государя нашого царя, і великого князя Олексія Михайловича, всія Великої, Малої і Білої Росії самодержця, і численних країн і земель Східних і Західних, і Північних, батьківського і прадідівського наступника і спадкоємця, і государя й володаря, його царської пресвітлої величності, споконвічну вічну скипетроносних прародителів його вотчину, царствений той град Київ, в його скипетроносній царській руці, як природну царську його власність, повернув із пребагатими скарбами, церквами святими і обителями».
У наступних виданнях текст «Синопсису» дещо доповнюється. Додаються розділи про т. зв. Чигиринські війни - турецькі походи 1677-1678 рр. на столицю гетьманської України Чигирин, облогу й визволення міста. Але й тут акцентується на визначальній ролі в перемогах московського війська й особисто царя Федора Олексійовича.
Для «Синопсису» властиве змішування концепцій народу, династії та держави. Православ’я тут фактично ототожнюється з царем, землею та народом. Русь названо православною землею, а царя - православним самодержцем. Зенон Когут виділяє в «Синопсисі» чотири наскрізні ідеї:
1. Русь («Малоросія») включається до ширшого загальноросійського контексту.
2. Вводиться поняття «православного російського народу», який населяє підвладні Рюриковичам землі.
3. «Росією», яка обіймала і Малоросію, і Московію, мав правити православний самодержець з династії Рюриковичів.
4. Московський цар уособлював тяглість династії Рюриковичів (що не відповідало дійсності, бо Романови не належали до Рюриковичів).
Український історичний досвід породжує ідею протосхідно-слов’янської царської спадщини. Твориться альтернативна візія Росії, яку згодом використає імперська ідеологія Романових.
