Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

Григорій Сковорода - «мандрівний філософ»
Життєві мандри й паломницька проза

Всі публікації щодо:
Сковорода Григорій

Біографія Григорія Сковороди стала одним із найпопулярніших на Лівобережній Україні сюжетів, відкритим до розширення все новими й новими леґендарними деталями. Наскрізна ідея культури пізнього бароко - рух через життя до духовної досконалости як вища форма подолання влади світу і рабської психології - знайшла в цій біографії найповніше текстове втілення.

Народився Григорій Сковорода 22 листопада 1722 р. у с. Чорнухи Лубенського полку (тепер районний центр Полтавської области). У 1734 р. він став студентом Києво-Могилянської академії.

Перша перерва в його освіті припадає на 1741-1744 рр. Сковорода був направлений до придворної капели імператриці Єлизавети Петрівни. Саме в цій капелі опинився в 1731 р. козак Олексій Розум із с. Лемеші на Чернігівщині - майбутній фаворит імператриці Олексій Разумовський, брат якого став останнім гетьманом України. Вже це свідчить про потенційні можливості, що їх давала капела для кар’єрного зростання українця в північній столиці. Але це не цікавило Сковороду. Вже 1744 р., коли капела супроводжувала Єлизавету Петрівну в поїздці до Києва, Григорій Сковорода залишився там і продовжив навчання.

Друга перерва в освіті охоплює 1745-1751 рр. Сковорода перебуває тоді в російській дипломатичній місії в Угорщині. Начальником місії був генерал-майор Федір Вишневський, українець за походженням, котрий свого часу привіз до Петербурґу талановитого співака Олексія Розума. Токайська місія була створена на початку XVIII ст. за наказом Петра І й існувала до початку XIX ст. Вона знаходилася в центрі славнозвісного виноробського району Токай. Місія складалася із сотні козаків, завданням яких було забезпечити безперешкодне надходження токайських вин до столу російського імператора. При місії було збудовано православну церкву, де й став служити дяком Григорій Сковорода. Сковорода відвідав Відень, Буду, Братіславу. Там він зустрічався з ученими, освіченими людьми, напевне, вчив мови.

Після повернення в Україну Григорій Сковорода в 1751 р. почав викладати поетику в Переяславській колеґії. Ця колегія була відкрита 1738 р. Переяславська єпархія очолювалася єпископом Іваном Козловичем, котрий раніше викладав поетику й риторику в Києво-Могилянській академії, а потім був ректором Московської академії. Він зробив зауваження щодо методів викладання Сковороди, та молодий викладач зухвало відповів: «Alia res sceptnim, alia - plectrum» («Одна річ - єпископський жезл, інша - пастуша сопілка»). Владика звільнив Григорія Сковороду зі словами: «Не живяше посредѣ дому моего, творяй гординю». Але ставлення Сковороди до єпископа не було ворожим: згодом він включив до «Саду божественних пісень» твір, присвячений переяславському архиєреєві.

Третя й остаточна перерва (1754), котра завадила закінчити курс богослов’я, - рекомендація київським митрополитом Григорія Сковороди за домашнього вчителя переяславському поміщикові Степанові Томарі. Сковорода працює в с. Ковраї, навчає Василя Томару, але 1755 р. був звільнений з посади за образу, нібито завдану учневі (мати почула, як учитель сказав Василеві: «Мыслишь, как свиная голова!»). Сковорода їде до Москви, відвідує вихідця з Києво-Могилянської академії архимандрита Тройце-Сергієвої лаври Кирила Лящевського. Після повернення він знов опиняється в Ковраях і працює там до 1759 р.

Григорій Сковорода переїздить на Слобожанщину. Ці землі в церковно- адміністративному відношенні входили до утвореної на Московському соборі в 1667 р. Бєлгородської єпархії. 16 жовтня 1799 р. була відкрита архиєрейська кафедра в Харкові, предстоятелі якої до 1846 р. титулувалися «єпископами Слобідсько-Українськими і Харківськими».

У XVIII ст. білгородськими архиєреями були переважно українці, які впроваджували традиції української духовности. Єпископ Епіфаній Тихорський (1722-1731), колишній ніжинський архимандрит, відкрив 1722 р. у Бєлгороді колеґію, а 1726 р. її було перенесено до Харкова. Єпископ Епіфаній дістав дозвіл приймати на посади викладачів ченців Київської єпархії, а також мирян за умови їхнього постригу. Для опіки над колегією в 1726 р. було засновано Покровський монастир. Ректори Харківської колегії були переважно настоятелями цього монастиря. У 1729 р. у колегії навчалося понад 500 студентів.

Протягом 1759-1760 навч. року Сковорода викладав поетику. Але після пропозиції прийняти монаший постриг він залишив працю.

1761 р. Григорій Сковорода поновлює працю в Харківській колеґії й залишається в ній до 1764 р. Ректор зняв свої вимоги щодо постригу. Крім того, Сковорода познайомився з Михайлом Ковалинським, який вступав до колеґії, і поклав собі за мету виховати його відповідно до своїх педагогічних засад.

Третя спроба викладання в Харківській колеґії припадає на 1768-1769 навчальний рік, коли Сковорода провадить заняття з катехизису. Цей курс мав надто світський характер, містив загальні етичні міркування й викликав суперечки серед колеґ. Отож після завершення навчального року Сковорода назавжди залишає колеґію.

Він мандрує по Слобожанщині, зупиняється в Бабаях (священик Яків Правицький), с. Гусинці Куп’янського р-ну (брати Сошальські), Острогозьку (Володимир і Степан Тевяшови), Великому Бурлуці (Яків Донець-Захаржевський), Святогірському, Озерянському Курязькому монастирях.

Восени 1794 р. Григорій Сковорода востаннє відвідав Михайла Ковалинського в с. Хотетове Орловської ґубернії, й повернувся до с. Іванівна (Пан-Іванівка) на Золочівщині, до маєтку Андрія Ковалівсько- го, сина засновника села Івана Ковалівського, харківського полкового судді. Там Сковорода помер 29 жовтня 1794 р. і був похований неподалік від маєтку.

«Байки Харківські»

Оригінальна назва - «Басни Харьковскія».

Збірку «Байки Харківські» було укладено в 1774 р. Григорій Сковорода включив до неї 15 байок, написаних протягом попередніх п’яти років під час перебування в мальовничих околицях Харкова, й доповнив ще 15 байками. Завершено працю було в Бабаях, в оселі протоієрея Якова Правицького, приятеля Сковороди по Київській академії, настоятеля Михайлівської церкви в Бабаях.

Збірку «Байки Харківські» Сковорода присвятив колезькому реєстратору із міста Острогозька Панасові Пайкову. В передмові автор наводить свої роздуми про алегоричну мову байки та повчальний сенс вигаданих історій у дусі настанов шкільних поетик і риторик. «Отческое наказаніе заключает в горести своей сладость, а мудрая игрушка утаевает в себѣ силу», - пише Сковорода й порівнює байку без глибокого дидактичного змісту до порожнього горіха («похожа на орѣх свищ») або до обряду, позбавленого Божої благодати. Сама Біблія, яку Сковорода називає тут сонцем і царицею всіх планет, створена «из тайнообразующих фігур, притчей и подобій» - ніби людина, створена з глини (в українському перекладі - «пороху земного»), але натхнена духом життя. «Истина острому их взору не издали болванѣла так, как подлым умам, но ясно, как в зерцалѣ, представлялась, а они, увидѣв живо живый ея образ, уподобили оную различным тлѣнным фигурам». Варто звернути увагу на образ дзеркала, один з найпопулярніших символічних образів у бароковій поетиці, за допомогою якого звичайно тлумачиться сенс метафор і алегорій.

Вихований у Києво-Могилянській академії, маючи досвід викладання поетики в Переяславській і Харківській колегіях, Григорій Сковорода був добре знайомий із шкільною теорією байки. Під час праці в Харківській колегії він сам написав на езопівський сюжет байку про Козеня та Вовка. Згодом, можливо, для прикладу на власних лекціях, Сковорода написав дві віршовані «фабули»: про необачного філософа Фалеса, який, споглядаючи зорі, впав у яму, та про міфологічного Тантала. Вже ці твори засвідчують дотримування автором шкільної теорії, за якою байка (лат. fabuła) розглядалася як різновид фіктивного риторичного прикладу. Одна з найраніших українських поетик, «Касталійське джерело» (1685), визначає байку як «вигадану розповідь, що веде до пізнання істини» (буквально «що творить істину»). Така традиція йшла від Аристотеля, який розрізняв два види риторичного прикладу: 1) коли для підтвердження певної тези наводяться дійсні факти; 2) коли наведені факти є цілковитою вигадкою або зразками міфологічної традиції.

Вже в посвяті називається ім’я Езопа - леґендарного античного мудреця, твори якого Сковорода неодноразово згадує або й цитує у збірці. Деякі з байок є переробками езопівських сюжетів.

Всі байки Сковороди написані прозою - в цьому також продовжується і езопівська традиція, і традиція попередньої української літератури. За структурою сюжету майже всі твори - діялоги. Сюжетна функція персонажів обмежується виголошуванням реплік, у колоритності, дотепності й мудрості яких виявляється насамперед майстерність автора. Приклад цього - байка «Орел и Сорока» (7):

«Сорока Орлу говорила:

- Скажи мнѣ, как тебѣ не наскучит непрестанно вихром крутиться на пространных высотах небесных и то вгору, то вниз, будто по винтовой лѣсницѣ шататься?...

- Я бы никогда на землю не опустился, - отвечал Орел, - если б тѣлесная нужда к тому мене не приводила.

- А я никогда бы не отлѣтывала от города, - сказала Сорока, - если бы орлом была.

- И я то же бы дѣлал, - говорил Орел, - если бы был сорокою» (Сковорода, т. 1, с. 111).

Іноді персонажі байок замість усних реплік звертаються до адресатів письмово: Нетопир надсилає звірам і птахам цілий філософський трактат («Нетопир и два Птенца, горлицын и голубинин», 19), обмінюються листами Смарагд і Алмаз («Два цѣнные камушки Алмаз и Смарагд», 17). Учасники діалогів завжди репрезентують цілком протилежні погляди: один декларує суперечні авторській концепції переконання, а другий, котрий відображає світогляд автора, дотепно їх спростовує.

Зазвичай автор тяжіє до розгортання сюжету з долученням деталей і подробиць, які можна було б вважати другорядними. Він не обминає можливостей наситити твори місцевим колоритом, що відображається в увазі до побутових реалій або в інтонаційному малюнкові реплік персонажів. Можна знайти в мові персонажів фольклорні елементи, українізми. Зустрічається й низка прикладів стислого, лаконічного викладу, позбавленого деталізації: «Колеса часовій», «Собаки», «Орел и Сорока», «Сова и Дрозд», «Кукушка и Косик».

Дослідники Павло Попов, Анастасія Ніженець стверджували, що сюжети більшости байок Сковороди ориґінальні. Однак Володимир Крекотень довів: часом Сковорода запозичував сюжети з міжнародного фонду байок, переказуючи їх по-своєму («Голова и Тулуб», «Жаби»); часом синтезував чужі сюжети з власними (сюжет езопівської байки «Черепаха і Орел» відлунює в байках «Жаворонки» та «Орел і Черепаха»); нарешті, він згадував відомі читачеві класичні сюжети для підтвердження власної думки («Олениця і Кабан»). Найчастіше ж Сковорода справді конструював цілком нові сюжети на матеріалі власного життєвого досвіду й літературної традиції. Такими Володимир Крекотень вважає сюжети байок «Ворона и Чиж», «Мурашка и Свинья», «Две Курицы», «Оселка и Нож», «Нетопырь и два Птенца, горлицын и голубинин», «Щука и Рак», «Оленица и Кабан», «Старуха и Горшечник».

Для композиції байок Григорія Сковороди характерне чітке виділення фабульної та дидактичної частин. Остання («Сила») відзначається чіткістю, лаконізмом, її мова тяжіє до афористичности: «Многіи без природы изрядный дѣла зачинают, но худо кончат. Доброе намѣреше и конец всякому дѣлу есть печать» («Жаворонки»), «Чемь лучшее добро, тем большим трудом окопалось, как рвом. Кто труда не перейдіот, и к добру тот не прійдіот» («Змія и Буфон»). Рідше автор застосовує параболічну форму висловлення моралі. Тоді він не лише проводить паралелі між колізіями сюжету й етичними постулатами, а й розвиває свої думки у філософські тези. Прикладом цього може бути байка «Пчела и Шершень». Найбільш прикметною для Сковороди тенденцією є перенесення акценту на дидактичну частину й побудову сюжетної частини лише як ілюстрації до постулатів, декларованих у «Силі». Прикладом може бути байка «Крот и Линкс».

У своїх байках Сковорода розвиває головні тези власної етичної доктрини. Понад третину байок він присвячує темі «сродної праці» - праці, відповідної до покликання й особистих схильностей людини. Тільки займаючись такою діяльністю, людина принесе найбільше користи іншим і досягне власного щастя. Віра в те, що кожна людина має внутрішню схильність до певного роду праці, - один із наріжних каменів учення Сковороди. В байці «Оселка и Нож». Ніж докоряє Оселці (бруску), що та не хоче бути ножем. Оселка ж відповідає, що її призначення не в тому, щоб різати, а щоб гострити. «И, конечно, ставши ножом, никогда столько одна не перерѣжу, сколько всѣ те ножи и мечи, которые во всю жизнь мою переострю», - додає вона. Бджола з байки «Пчела и Шершень» говорить до самовдоволеного Шершня: «Нам несравненно большая забава собирать мед, нежели кушать. К сему мы рождены и не перестанем, поколь умрём. А без сего жить и в изобиліи меда есть для нас одна лютѣйшая смерть» (Сковорода, т. 1, с. 126). Доказом згубности спроб займатися справами, невластивими для людини, є сумна доля езопівської черепахи, про яку згадується в байці «Жаворонки».

Найбільш сконденсований виклад ідеї «еродної праці» можна знайти в дидактичній частині байки «Собака и Кобыла»: «Без природы, как без пути: чем далѣe ycпѣвaеш, тѣм бeзпyтѣe заблуждаеш. Природа есть вѣчный источник охоты. Сія воля (по пословиц) есть пуще всякой неволи. Она побуждает к частому опыту. Опыт есть отец искуству, вѣдѣнію и привычкѣ. Отсюду родилися всѣ науки, и книги, и хитрости. Сія главная и единственная учительница вѣpно выучивает птицу лѣать, а рыбу - плавать. Премудрая ходит в Малороссіи пословица: Без Бога ни до порога, а с Ним хоть за море.

Бог, природа и Мінерва есть то же. Как обуялая соль без вкусу, как цвѣт без природнаго своего духа, а око без зѣницы, так несродное дѣланіе всегда чего-то тайнаго есть лишенное. Но сіе тайное есть глава, а называется гречески τо πρεπpov, cиpѣчь благолѣпіе, или красота, и не зависит от науки, но наука от него. Госпожа Діана, яко чрезчур обучоная, но с недостатком благоразумная животина, изволит противоставить: Ars perficit naturam.

Но когда сродности нѣт, тогда скажи, пожалуй, что может привесть в совершенство обученіе? Словцо perficit значит точно то: приводит в совершенство или в окончаніе. Вить, конец, как в колцѣ, находится всегда при своем началѣ зависящій от него, как плод от сѣмене своего. Знать то, что горница без начала и основанія крышею своею с вѣликом не увѣ чается» (Сковорода, т. 1, с. 117-118).

Інша велика група байок присвячена показові того, що справжня цінність людини визначається не її заможністю, чинами, зовнішньою красою, а якостями внутрішніми: розумом, знаннями, вмілістю, працьовитістю, вірою, милосердям, великодушністю, справедливістю, постійністю, цнотливістю. У байці «Голова и Тулуб» ідеться про те, що Голова вбрана незрівнянно гірше за Тулуб, але значно більше гідна шани. У байці «Ворона и Чиж» Сковорода висловлює свою думку мовою фразеологізму євангельського походження: «Древо от плодов познавается». Олениця з байки «Оленица и Кабан» назвала Кабана кабаном, але одержала гнівну відповідь: «Развѣ не знаєш, что я пожалован Бараном? В сем имѣю патент, и что род мой происходит от самых благородных бобров, а вмѣсто епанчи для характера ношу в публикѣ содраную с овцы кожу» (Сковорода, т. 1, с. 127). На доповнення до іронічної репліки Олениці автор вводить до «Сили» грецьке й українське прислів’я та біблійну цитату, що однаково трактують безнадійність намагань прикрити внутрішню нікчемність зовнішніми прикрасами.

Кілька творів висміюють прагнення до знатности й багатства, до титулів і маєтків, пов’язане з численними небезпеками та клопотами, - явище, дуже актуальне під час трансформації суспільної структури козацьких полків Гетьманщини та Слобожанщини відповідно до російського імперського контексту. Безглуздій гонитві за владою, майном, грішми, Сковорода протиставляє ідею «рівної нерівности», показуючи, наскільки людина зі скромними запитами може бути багатшою за можновладця, керованого непогамовними амбіціями. Мурашка з байки «Мурашка и Свинья» володіє лише жменею зерна, Свиня ж - цілою діжкою. Однак багатша Мурашка, бо її потреби скромніші.

Решта творів збірки стверджує вищу етичну цінність дружби («Собаки и Волк»), засуджує бездумний осуд інших («Собаки»), вчить шанувати незбагненну волю Провидіння («Вѣтер и Философ»). Байкар інтерпретує гонитву за примарними цінностями світу як утрату свободи, добровільне рабство. У «силі» до байки «Жабы» він пише: «Самій бѣднѣйшій рабы раждаются из предков, жителствовавших в лужѣ великих доходов. И не напрасно Платон сказал: «Bet короли из рабов, и всѣ рабы отраживаются из королей». Cie бывает тогда, когда владыка всему - время - уничтожает изобиліе. Да знаем же, что вcѣx наук глава, око и душа есть - научиться жизнь жить порядочную, основанную на зaконѣ вѣpь и страха божія, яко на главнѣйшем пунктѣ Сей пункт есть основаніе и родник, раждающій ручайки гражданских законов. Он есть глава угла для зиждущих благословенное жительство, и сего каменя твердость содержит всѣ должности и науки в ползѣ а сіи общество в благоденствіи» (Сковорода, т. 1, с. 116).

Притчі

Притча (по-гебрейському «машал», по-грецькому παραβoλη) визначається як повчальна алегорична оповідь, у якій хронологічно послідовне зображення подій і пригод у художньому творі підпорядковане моралізаційній частині твору. Притчі відрізняються від байок вужчою сферою інтерпретації сюжету й виразнішим дидактичним значенням. Популярність цього жанру у християнській культурі визначається його широким використанням у Святому Письмі - як у старозавітніх книгах, так і у формі здійснення Ісусом Христом євангельської проповіді.

Обидві притчі Сковороди написані в 1787 р. і присвячені проблемам виховання.

Притча «Благодарный Еродий» написана у формі діялогу між лелекою Єродієм і мавпою Пішеком. Обидва образи взяті з барокової емблематики, де вони символізували два різні типи виховання: природне, покликане розкрити внутрішній потенціял людської особистости, та штучне, вироблене минущою модою, розраховане на наслідування чужих взірців. Ім’я Єродій взяти через церковнослов’янський переклад з грецького тексту Біблії (εpωδιoς), де воно найчастіше лунало в 103-му псалмі, читаному на початку кожної вечірні: «Тамо птицы вогнѣздятся, єродієво жилище предводительствует ими» (Пс. 103:17) - «На них гніздяться птиці; бусли - на кипарисах їхнє житло» (переклад о. Івана Хоменка), «Там птахи гніздяться, гніздо ж чаплі - найвище» (переклад митрополита Михаїла Хорошого). Ці слова та ще слова з книги пророка Єремії, де також згадується бусол-єродій («Єродіа на небеси позна время своє» - «Навіть і бусель в небі знає свою пору» - переклад о. Івана Хоменка, Єремія 8:7) наводяться як епіграф до тексту.

Лелека, бусол (бусель), чапля - різні версії перекладу одного й того ж грецького слова «εpωδιoς». Сам Сковорода в посвяті притчі, адресованій Семенові Дятлову, наводить пояснення: «Они подобны журавлям, но светлейшее періе и коралловый или светло-червленный нос. Непримиримый враги зміям и буфонам, значит - ядовитым жабам. Имя cie ('śpóSioę) есть еллинское, значит - боголюбный, иначе зовется (пеларгос и ерогас), римски - киконіа, полски - боцян, малороссійски - гайстер» (Сковорода, т. 2, с. 99). Діялектну назву «гайстер» «Словник української мови» Бориса Грінченка наводить із більш відомим нині синонімом «чорногуз»226.

У народній символіці лелека чи ж бузько - символ вдячности, вірности, прозірливости, любови до нащадків. Сковорода розширює символічні поля за рахунок усталеної в бароковій культурі символіки та доповнює їх богословським змістом: «благодарности, прозорливости и человѣколюбія».

226 Словарь української мови: Упор. Борис Грінченко. - К., 1907. - Т. 1. - С. 266.

Співрозмовниця Єродія - мавпа на ім’я Пишек. Мавпа в символічній мові бароко втілює легковажність, манірність, бездумне наслідування інших. Ці вади підкреслюють імена дітей Пишек: Мартушка, Вертушка, Кузя, Кузурка, Пѣшок. Пишек зупиняє юного лелеку Єродія, котрий летить у пошуках їжі для батьків. Вона починає розмову зверхньо, зневажливо дивуючись тому, що батьки Єродія самі виховували дитину. Він не володіє чужими мовами, світськими манерами. Мавпа із захватом згадує про «славный училища, в коих всеязычныи обучают попугаи», де навчають «ученому ли коему или шляхетному языку», «танчить или играть на лютню». Саме таке виховання вона дала своїм дітям. Вона хвалиться: «Мартушка моя поиграет тебѣ на лютнѣ. Вертушка запоет или потанчит. Они чрез верх благородно воспитаны и в модѣ у господ. А Кузя и Кузурка любимы за красоту. Знаешь ли, что они пѣсеньки слагают? И вѣришь ли, что они в модѣ при дворѣ у Марокскаго владѣлца? Там сынок мой пажем». Про сина вона ж додає з гордістю: «Как живое сребро, всѣми составами мает» (Сковорода, т. 2, с. 117).

Характер розмови поступово змінюється. Замість зверхности в мові Пишек з’являється подив, репліки ж Єродія стають щодалі більшими. Він розповідає про власне виховання. Батьки подбали про розвиток його природніх нахилів: «Природа благая есть всему начало и без нея ничто же бысть, еже бысть благо» (Сковорода, т. 2, с. 106). Внутрішній світ людини Єродій зображує алегорично: серце - джерело чистої води, думки - насіння добрих справ тощо. Головним сенсом батькового виховання він бачить плекання вдячности, повторюючи батькові слова з метафоричним порівнянням: «Во благодарности (рече) так сокрылося всякое благо, как огнь и свѣт утаился во кремешкѣ» (Сковорода, т. 2, с. 109). Вдячності протиставляється гордість, заздрість. Невдячне серце порівнюється з пекельним вогнем, дровами до якого є людські пожадання.

Розмова уривається, коли Єродій відлітає, обіцяючи принести картку «О благом рожденіи». Доповненням до діялогу, що набуває структурних функцій байкової «сили», виступає коментар, який сповіщає про дальшу долю мавпи Пишек. Її син, бавлячись, упав із горішнього поверху додолу й зламав ногу. Він став нецікавим для господарів і був вигнаний з двору «Марокскаго владѣлца». Старші доньки стали докучати матері своїм бешкетуванням. Пишек померла й оселя її спорожніла. Автор завершує притчу дидактичним висновком: «Тогда, аки желѣзо на водѣ, восплыла на верх правда, яко силнѣе всего есть страх божій и яко благочестивая и самодовольнаѣя благодарность превосходит небо и землю» (Сковорода, т. 2, с. 117-118).

Завершують притчу віршований текст картки - сувою, принесеного Єродієм мавпі, та уривок з народної дитячої пісеньки, яку, як зазначає автор, хор співав білгородському архиєпископові Йоасафові Горленку.

Друга притча, «Убогий Жайворонок», має значно складнішу структуру. Її основою є два діялоги, об’єднані спільним образом жайворонка Сабаша. Притча починається посвятою куп’янському дворянинові Федорові Дискому. Твір було написано в одному з улюблених місць перепочинку Григорія Сковороди, в селі Гусинці (нині Куп’янського району), в маєтку Сошальських. Звідти автор адресує його Дискому, згадуючи про зустріч із його батьком Іваном, погляд якого «до днесь в зерцалѣ моєя памяти, живо мнѣ он зрится» (Сковорода, т. 2, с. 119). Посвята розробляє алегоричний образ життя як океану, при русі через який на кожному кроці зустрічаються несподівані й підступні перешкоди.

Перший діялог відбувається між тетерваком Фридриком Салаконом і жайворонком Сабашем, якому автор теж дає прізвище - Сколар. Обидва імені тлумачаться у примітках: «Салакой есть еллинское слово, значит нищаго видом, но лицемѣрствующаго богатством фастуна» (Сковорода, т. 2, с. 120), «Сабаш значит праздный, спокойный, от сирскаго слова саба или сава, сирѣч мир, покой, тишина» (Сковорода, т. 2, с. 121). Додаткових змістових нюансів додають наведена в посвяті згадка про зневажливе прозивання росіянами українців - «тетерваки» та зіставлення жайворонкового імені Сабаш із власним по батькові (Савич або, як любив писати Сковорода, Варсава - син миру), етимологічно споріднене з іменем Сабаш. До того ще й додається Сколар (школяр - або й схоларій, схоластик), сенс якого провокує в’їдливу репліку Салакона: «запахла школа».

Тетервак, не помітивши розставлених довкола поля тенет, забрів у збіжжя й зажерливо насичується ним, запрошуючи туди й жайворонка. Іронічні репліки Сабаша виявляють у його образі риси світської людини, що дбає про кар’єру й модну зовнішність. Сам Салакон підтверджує це своїми розмірковуваннями в монолозі, виголошеному вже після того, як Сабаш відлетів: «Мода и свѣт есть наилучшій учитель и лучшая школа всякія школы. Правда, что было время, когда и нищих, но добродѣтельных почитали. Но нынѣ свѣт совсѣм не тот. Нынѣ, когда нищ, тогда и бѣдняк и дурак» (Сковорода, т. 2, с. 122). Та доля Фридрика Салакона спростовує його прагматичні судження. Сабаш, повертаючись неподалік від цього байраку, чує від дятла Немеса, що і самого Фридрика, і десятьох тетерваків, які приєдналися до нього, схопив ловець. Більшість тетерваків загинули, сам же Фридрик ледве вирвався: «Трепетен, растрепан, распущен, замят.., как мыш, играєма котом» (Сковорода, т. 2, с. 124).

Другий діялог, у якому Сабаш бере участь лише пасивну, як слухач, відбувається в домі його батька Алауди, ім’я котрого (лат. «alauda» - жайворонок) автор виводить із латинського дієслова «lando» (хвалю). Алауда - мудрець, який закликає читати життя, наче це і є книга про світ, «книга же черная, содержащая бѣды всякаго рода, аки волны, востающія непрестанно на Mopt. Читай ее всегда и поучайся, купно же будто из высокія гавани на бѣснующійся океан взирай и забавляйся» (Сковорода, т. 2, с. 125). Так з’являється в тексті Сковороди ще одна з наймісткіших барокових метафор: життя-книга. Епізодом у цій книзі виглядає повчальна історія тетервака Салакона, з якої виводиться дидактичний висновок: «Видя неволю и плѣн тетервакову, жертвующую себе в пользу чуждую, не лѣнися работати для собственныя твоея пользы и промышляти нужное, да будеши свободен. Аще же не будеши для себе самаго рабом, принужден будеши работати для других и, убѣгая легких трудов, попадешь в тяжкія и сторичныя» (Сковорода, т. 2, с. 126).

Алауда запрошує всіх до скромної трапези, яка перетворюється на духовну учту. На ній промовляє Алаудин брат Адоній. Він переказує повчальну леґенду про прихід в Україну Астреї - античної богині добра та справедливости, яка, за міфами, останньою залишила землю. Вона прийшла в Україну, «услышав, что во странѣ вашей царствует благочестіе и дружба». Та її, бідно вбрану, не відразу пізнав господар, але потім гостинно прийняв і частував «яичницею и ячменною с маслом кутією» (Сковорода, т. 2, с. 130).

На завершення притчі подається пісня до Різдва Христового, в якій прославляється убогість. Це переробка поширеного тоді в Україні польського різдвяного вірша.

Філософсько-богословські трактати

До жанру філософсько-богословського трактату Григорій Сковорода звернувся, вимушений залишити викладацьку працю в Харківському колеґіумі в 1766 р. За спогадами самого письменника, підтвердженими його біографом Михайлом Ковалинським, він оселився за десять верст від Харкова, у володіннях Земборських - селі Гужвинське, живучи на пасіці посеред похмурого лісу. Першим його твором став трактат «Наркісс. Розглагол о том: узнай себе» (до 1767). Він був присвячений темі самопізнання. Образ Наркіса узятий із античної міфології. Син річкового бога Кефіса й наяди Ліріопи, прекрасний юнак Нарцис побачив у воді своє відображення й закохався в нього. Він не відходив від води й помер через самозакоханість. Боги перетворили його на квітку - нарцис.

Трактат складається з прологу, семи розмов і закінчується «Симфонією», побудованою на алегоричних зіставленнях із текстами Святого Письма. В розмовах беруть участь троє персонажів: Лука, його Друг і Сусід. Згодом до них додаються Клеопа й інші співрозмовники. Це надає виразнішого алегоризму сюжетові: апостоли Лука й Клеопа йшли з Єрусалиму до Емаусу, розмовлячи з воскреслим Христом, і не пізнали Його, доки Він Сам не відкрився за столом у ламанні хліба. «Тоді очі відкрилися їм, і пізнали Його. Але Він став для них невидимий... І говорили вони один одному: Чи не палало нам серце обом, коли промовляв Він до нас по дорозі, і коли виясняв нам Писання?» (Лк. 24:31-32).

У пролозі автор тлумачить парадоксальну символіку образу Наркіса: «Наркісов образ благовестит сіє: Узнай себе!» (Сковорода, т. 1, с. 120). Далі в розмовах розробляється думка про те, що пізнати себе - означає проникнути за зовнішню, тілесну оболонку, побачити за тілом дух. «Так вот видишь, что мысль есть главною нашею точкою и среднею. А посему-то она часто и сердцем называется. Итак, не внѣшня наша плоть, но наша мысль - то главный наш человек. В ней-то мы состоим. А она есть нами» (Сковорода, т. 1, с. 125). Вшанування тіла є ідолопоклонством, і в людині слід відкрити «тЪло духовное, тайное, сокровенное, вѣчное» (Сковорода, т. 1, с. 140), в якому виявляється невидима натура - Бог.

На свідчення примарности тіла, матерії наводиться античний сюжет про художника, який майстерно малював ягоди, чим вводив в оману пташок: «Нѣкій старинных вѣков живописец изобразил на стѣнѣ какіи-то ягоды столь живо, что голодный птички, от природы быстрый имѣющій взор, однак билися во стѣну, почитая за истинныя ягоды» (Сковорода, т. 1, с. 140). Згодом цей сюжет буде використано Григорієм Квіткою-Основ’яненком в оповіданні «Салдацький патрет». Не зайве згадати, що дядько Григорія, Наркис Квітка, був настоятелем Курязького Озерянського монастиря під Харковом, у якому любив бувати Григорій Сковорода, і його ім’я часом пов’язують із центральним символічним образом трактату.

Інший твір, «Симфоніа, нареченная книга Асхань, о познаніи самаго себе», також був написаний у селі Гужвинське в 1767 році. Назва «Асхань» походить від церковнослов’янського написання імени доньки Калева, соратника Ісуса Навина у вході до Обіцяної землі, Ахси. Калев пообіцяв, що віддасть Ахсу за дружину тому, хто здобуде місто Девір (Кір’ят-Сефер). Дотримавши слова, він винагородив свого родича Отніїла. Ахса ж домоглася від батька додати до посагу ще поля й джерела (Навин 15:15-19).

Трактат «Асхань» написано у формі розмови семи персонажів. Розвиваючи тезу про необхідність самопізнання, співрозмовники стверджують нерозривність самопізнання й пізнання Христа. Людина символічно зображується як суха мертва палиця, із середини якої може розквітнути нев’янучий пагінець. Наводиться байковий сюжет про багатого батька та вісьмох синів, один із яких одержав у спадок просту палицю, що приховувала всередині золоту, вкриту коштовними каменями. Біблійна премудрість непоказна зовні, але багата за змістом.

Діялогічну форму має і «Разговор, называемый Алфавит, или Букварь мира» (1774), присвячений слобожанському дворянинові Володимиру Тевяшову з Острогозького полку. Структура твору мотивується бароковим прагненням до відтворення в дискурсі багатоманітности й прихованої логіки внутрішніх зв’язків довколишнього світу. Прозові репліки п’ятьох співрозмовників доповнюються, відповідно до книжної традиції, вступним віршем («Пѣснею»), датованим 1761 р., прозовою посвятою В. С. Тевяшову, п’ятьма епіграфами, а також кількома заключними віршами.

Попри суголосність роздумів персонажів, вони наділені деякими індивідуальними рисами. Так, Афанасій зазначає, що в нього батько займається землеробством, а сам він - правник. Григорій має явні риси самого автора й найбільш послідовно та детально викладає його погляди.

Посилаючись на Біблію, античних авторів і на власний життєвий досвід, співрозмовники прагнуть довести фундаментальну роль самопізнання в пошукові людиною власного місця в житті, а отже, й відповідної до її покликання («сродної») праці. Мова персонажів тяжіє до афористичности, насичена цитатами й алюзіями до біблійних книг і творів стародавніх філософів, прислів’ями та приказками, фразеологізмами фольклорного походження: «шило... бріет, а бритва не берьот», «совсѣм телега, кромЄ колес», «без Бога ни до порога, а с Богом хоть за море», «кот охотник к рыбѣ, да воды боится», «мостишся, как коза на кровлю». За їхним взірцем автор формулює власні думки: «вексель не бумагою и чернилами страшен, но утаенною в там обовязительностью. Бомба не чугуном опасна, но порохом или утаенным в порохѣ огнем» (Сковорода, т. 1, с. 431), «мертва совсем душа человеческая, не отрешенная к природному своему дѣлу, подобна мутной и смердящей водѣ, в тѣснотѣ заключенной» (Сковорода, т. 1, с. 420).

Тяжіння до алегоричної інтерпретації думки виявляється у використанні численних байкових сюжетів, що ілюструють твердження автора. Одна зі вставних новел, «Басня о котах», навіть структурно виділяється в тексті, складаючи окремий підрозділ. Характерний підрозділ «Нѣсколько символов, сирѣчь гадательных или таинственных образов, из языческой богословіи», в якому діялог перетворюється на коментування символічних гравюр, доданих до тексту: соловей із пташенятами, олень, вражений стрілою, черепашка, слон, Нарцис над джерелом, бобер, що рятується від мисливців, запалена свічка, собаки переслідують оленя, Фаетон, горлиця на дереві. Спостерігаємо використання сміливих своєю парадоксальністю тверджень: «Всей Библіи предметом Сам только один Бог. Тут ей конец до послѣдшя черты. Без Его она и лжива, и дурна, и вредна, а с Ним вкуснѣе и прекраснѣе всѣх невѣст» (Сковорода, т. 1, с. 456).

Невеликий трактат «Книжечка, называемая Silenus Alcibiadis, сирѣчь Икона Алківіадская» був написаний протягом 1775-1776 рр. і присвячувався останньому острогозькому полковникові Степанові Тевяшову. За чотири роки Сковорода зробив його другу редакцію, давши їй назву «Израилскій Змій». Очевидно, безпосереднім приводом до написання твору були забобонні чутки про майбутній кінець світу, пов’язані зі сполученням цифр у числі 1777 року. Прихильники цих забобонів шукали підтвердження в Одкровенні Йоана Богослова, де справді використовується символіка числа «сім» (сім церков, сім зірок, сім світильників, сім духів Божих, сім рогів, сім очей, сім печатей, сім ангелів, сім сурем, сім громів, сім кар останніх, сім чаш).

Автор звертається до природи біблійної символіки, виявляючи її засадничою рисою антиномічність: «Символ составляется из фигур двоих или троих, означающих тлѣнь и вѣчность» (Сковорода, т. 2, с. 19). Він застерігає від примітивного ототожнення мови Біблії та звичайної буденної мови, навмисне загострюючи суперечність між буквальним і символічним сенсом Святого Письма: «Біблія есть ложь, и буйство Божіє не в том, чтоб лжи нас научала, но только во лжѣ напечатлѣла слѣды и стези, ползущій ум возводящія к превыспреннѣй истинѣ» (Сковорода, т. 2, с. 9). «лицо, как шелуха, а сердце есть зерном» (Сковорода, т. 2, с. 20). Символічний світ Біблії свідчить про вічність і повертає до початку всього - до Бога. Біблійний сьомий день, день спочинку - це не кінець існування, а повернення до вічности, знаменований словами Спасителя на хресті: «Звершилось» (Ін. 19:30).

Розглядається кілька випадків символічної інтерпретації числа «сім». Це призначений для відпочинку сьомий день тижня з П’ятикняжжя Мойсеевого, семисвічник з книги пророка Захарії (Зах. 4:2, 10), сім колосків і сім корів з фараонового пророчого сну, розгаданого Йосифом у Єгипті (Бут. 41:1—7) тощо. Автор підсумовує: «В Библіи иное на лицѣ, а иное в сєрдцѣ» (Сковорода, т. 2, с. 30).

Трактат «Книжечка о чтеніи Священнаго Писанія, нареченна Жена Лотова» був написаний, за спогадами автора, під час осінніх дощів у Сіннянському Покровському монастирі під Богодуховим: «Во время непрестанных осѣнных дощей, прогоняя скуку, написал я сію книжицу в монастырѣ Сѣннянском» (Сковорода, т. 2, с. 32). Розпочатий 1780 р., твір був завершений лише після 1788 р. Трактат має жанрову форму послання до Михайла Ковалинського.

Ключовим образом твору є Лотова дружина, котра, за книгою Буття, тікаючи з приреченого на загибель Содому, «озирнулась позад себе - і стала соляним стовпом» (Бут. 19:26). У творі рефреном повторюються слова: «Поминайте жену Лотову!» Стверджується бачення біблійного тексту в його динаміці, спрямованій на визволення від стереотипів буденного мислення, що зв’язують людський розум, викликають його закам’яніння. Пізнання Біблії, а отже й Бога, уподібнюється рухові на гори, де Лот рятувався від катастрофи. Висхідний характер руху відображається антитетичним протиставленням вічности - минущому матеріяльному світові, Сіонської гори й небесного Єрусалиму - запалому в земні глибини Содомові.

Така стратегія тексту визначає його риторичну структуру. Твір насичений зверненнями до адресата, риторичними питаннями й вигуками, що надають йому емоційного піднесення. Автор щедро використовує синонімічні конструкції, прагнучи якомога повніше відобразити багатство семантики біблійних символів: «Ражжуйте, раскусите, растолочте, разбійте и сокрушите идола сего, раздерите льва, сего діавола, и сыщите внутрь его сокровенную ядь и сладкій сот вечности» (Сковорода, т. 2, с. 38), «Знай, друг мой, что Библіа есть новый мир и люд божій, земля живых, страна и царство любви, горній Іерусалим; и, сверх подлаго азіатскаго, есть вышній. Нѣт там вражды и раздора» (Сковорода, т. 2, с. 41).

Драматизм долання життєвого шляху через постійний вибір між добром і злом відображає трактат «Брань архистратига Михайла со Сатаною о сем: легко быть благим» (1783), звернений до улюбленого учня Сковороди Михайла Ковалинського. Твір було розпочато у Великому Бурлуці, а закінчено в Бабаях. Змагання двох натур у душі кожної людини відтворено у формі суперечки між сатаною й ангелами, першим з яких (архистратигом) є архангел Михаїл - небесний покровитель Михайла Ковалинського. Слідом за Михаїлом до числа персонажів, які залучаються до діялогу, вводяться Гавриїл, Рафаїл, Уріїл, Варахіїл. З огляду на їхню належність до світу сакрального, автор прагне послугуватися церковнослов’янською мовою чи ж російською мовою, насиченою архаїчною лексикою. До твору включено низку віршів, зокрема уривок з «Епінікіону» Феофана Прокоповича, народну пісню «Зима прейде».

Останній філософсько-богословський трактат Григорія Сковороди, «Діалог. Имя ему — Потоп зміни», був написаний наприкінці 1780-х рр. і ґрунтовно перероблений у 1791 р. у Великому Бурлуці. Цей твір також присвячений Михайлові Ковалинському й побудований як розмова двох персонажів: Душі й Нетлінного Духа. Саме тут міститься найбільш чітке визначення характерної для Сковороди теорії трьох світів: «Суть же тры мыры. Первый есть всеобщій и мыр обительный, гдѣ все рожденное обитает. Сей составлен из безчисленных мыр-мыров и есть великій мыр. Другій два суть частныи и малый мыры. Первый мікрокозм, сирѣчь - мырик, мирок, или человѣк. Вторый мыр симболичный, сирѣчь Библіа. Во обительном коем либо мырѣ солнце есть оком его, и око убо есть солнцем. А как солнце есть глава мыра, тогда не дивно, что человек назван мікрокосмос, сирѣчь маленькій мыр. А Бібліа есть симболичный мыр, затѣм что в ней собранный небесных, земных и преисподних тварей фигуры, дабы они были монументами, ведущими мысль нашу в понятіе вѣчныя натуры, утаенныя в тлѣнной так, как рисунок в красках своих» (Сковорода, т. 2, с. 137).

Хронологічна таблиця

Народився

22 листопада 1722

Навчання

в Києво-Могилянській академії

в с. Чорнухи 1734-1754 (з перервами)

Петербурзька придворна капела

1741-1744

Російська місія в Токаї

1745-1751

Викладання поетики в Переяславській колегії

1751

Домашній учитель у Степана Томари

1754-1759 (з перервою)

Переїзд на Слобідську Україну

1759

Викладання в Харківській колегії

1759-1760;

«Наркісс. Розглагол о том: узнай себе»

1761-1764; 1768-1769 до 1767

«Симфоніа, нареченная книга Асхань, о познаніи самаго себе»

1767

«Байки Харківські»

1774

«Алфавит, или Букварь мира»

1774

«Икона Алківіадская»

1775-1776

«Сад божественних пісень»

70-80-i pp. XVIII ст.

«Книжечка о чтеніи Священнаго Писанія, нареченна Жена Лотова»

1780 - після 1788

«Брань архистратига Михайла со Сатаною»

1783

Притчі «Благодарный Еродий» і «Убогий Жайворонок»

1787

«Діялог, Имя ему - Потоп зміин»

1791

Помер

29 жовтня 1794







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.