ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

Феофан Прокопович
Вірші про Хмельниччину
Історичні події в поетичній інтерпретації

Всі публікації щодо:
Прокопович Феофан

Феофан Прокопович народився в Києві 7 червня 1677 р. Вважається, що при хрещенні він був названий Єлеазаром. Прізвище батька, ймовірно, було Церейський. Він був купцем. Феофан Прокопович рано осиротів. Його першим опікуном став дядько по матері, професор і ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович. На честь дядька юнак при постризі візьме не лише ім’я Феофан, але й материнське прізвище Прокопович.

До Києво-Могилянської колегії Прокопович вступив 1687 р. Закінчивши курс філософії, юнак 1694 (або 1696) р. вирушив продовжувати навчання на Заході. Він прибув до Володимира Волинського, а потім до Львова й там прийняв унію. Прокопович, імовірно, навіть вступив до василіанського чину з іменем Єлисей. Потім він продовжив шлях до Риму.

В документі від 14 листопада 1698 р. його ім’я знаходять у списках Колегії св. Афанасія (Грецькій колегії), де Прокопович визнається студентом «великих здібностей, що досягнув найвищих результатів».

У Римі Прокопович провів три роки. Є свідчення того, що його таланти були помічені викладачами, він дістав можливість користуватися всіма фондами бібліотеки, слухав лекції в Римській колегії. Однак у 1701 р., не закінчивши курсу богослов’я, Прокопович потай залишив Рим. Коли в 1702 р. він прибув до Почаєва, то, напевне, там же повернувся до православ’я, а 1704 р. в Києві прийняв (можливо, повторно) монаший постриг, тепер уже з іменем Феофан.

Феофан Прокопович працює в Києво-Могилянській академії, викладаючи поетику, риторику, філософію. Він виявляє неортодоксальні погляди на східну християнську традицію й навіть звинувачується в єресі. Підставою до цього були, зокрема, критичні зауваження щодо культу нетлінних мощів києво-печерських святих. Водночас на нього звертають увагу московські урядовці, відзначаючи проросійські симпатії Прокоповича та його схильність до конформізму. 1707 р. Феофан Прокопович стає префектом Києво-Могилянської колегії.

Не користуючись довірою київського духовенства, Прокопович вдало використав політичну кон’юнктуру, що склалася після антимонархічного виступу гетьмана Івана Мазепи. Він відразу ж поквапився засудити беззастережно шанованого доти в Києві гетьмана й цілком підтримав репресивні акції московського царя. Петрові І доносили, що Прокопович - єдиний його щирий прихильник у Києві. 1711 р. цар взяв молодого професора із собою в Прутський похід, після чого Феофан Прокопович відразу призначається ректором Києво-Могилянської академії.

1716 р. цар викликав Прокоповича в Санкт-Петербурґ. Серед українців, залучених до творення ідеологічних і культурних підвалин Російської імперії, гнучкий і безпринципний Феофан Прокопович зробив найуспішнішу кар’єру. Він фактично очолює інтелектуальний центр петровських реформ - «вчену дружину», теоретично обґрунтовує ідеї абсолютизму, здійснює перетворення Російської Православної Церкви на підпорядковане Святішому Синодові «відомство православного сповідання». 7 квітня 1718 р. його було висвячено на єпископа Псковського і Нарвського. 1721 р. Прокоповича призначають віце-президентом Святішого Синоду. Він бере участь в організації Російської Академії наук.

Чи не єдиний з найближчого оточення Петра І, Феофан Прокопович зберіг свої позиції і після смерти царя. Він сприяв сходженню на престол Катерини І, в 1725 р. був піднесений у сан архиєпископа Новгородського й фактично очолив Російську Православну Церкву. Прокопович помер 19 вересня 1736 р. у Новгороді.

«Епінікіон» (1709)

Ориґінальна назва - «Епинікіон, сі єсть пѣснь побѣдная о тоєйжде преславной побѣдѣ» (1709). Жанрова своєрідність цієї поезії визначається спробою використати елементи класичної оди для оспівування перемоги росіян у битві, що відбулася 27 червня 1709 р. під Полтавою. Не вдаючись у деталі битви, автор створює монументальний образ зіткнення двох ворожих сил, що дорівнює за своїми вимірами Троянській війні:

Блисну огнем все поле; многія воскорі

Ізлетіша молнія; не таков во морі

Шум слишиться, єгда вітр на вітр ударяєт,

Ниже тако гром з темних облаков рикаєт,

Яко гримят армати, і гласом і страхом,

І уже день помрачи дим, смішен зо прахом (XVIII ст., с. 33). Протистояння російського війська та шведів з українськими союзниками вводиться автором у контекст священної війни, в якій московський цар має перемогти латинський Захід, викорінити унію («лютую єхидну, піющую кров святих») й визволити православні народи Сходу. Згадки про фараона мають уподібнити перемогу росіян під Полтавою до визволення Мойсеевого народу з єгипетського рабства. Таким чином, Полтавська битва постає епізодом у православному хрестовому поході, мета якого -

... вся сокрушити

Темниці варварськія і ярем безмірний,

І от долгих узилищ ізвести род вірний,

Да же, вся побідния совершивше рати,

Крест на стінах сіонських водрузиши златий (XVIII ст., с. 33-34). Цілком суб’єктивно, в дусі офіційної доктрини, зображується гетьман Іван Мазепа: «отступник», «отечества враг велій», «змінник неістовий», «ізверг мерзкій», «плем’я єхиднино». Йому протиставляється ідеалізований образ царя Петра І, у створенні якого переважають засоби гіперболізації.

Твір написано церковнослов’янською мовою з очевидною стилізацією під форму стародавніх епічних поем. Улюблений міфологічний образ автора - римський бог війни Марс. Використовується також геральдичний образ лева як символ шведської держави. Вірш - 13-складовий силабічний.

«За Могилою Рябою» (1711)

Історичний вірш відображає один з епізодів Прутського походу Петра І, в якому брав участь автор. В основу сюжету покладено історію поразки російського війська в битві з турками 9-10 липня 1711 р. поблизу місцевості під назвою Ряба Могила (Молдова). Наслідком програної битви став підписаний росіянами Прутський мир, за яким Московське царство зобов’язувалося повернути Туреччині Азов (Озів) і зруйнувати фортеці на узбережжі Азовського моря й Дніпра.

Автор і тут оперує епічними картинами битви, використовує міфологічний образ Марса. Відчутні ремінісценції з українських народних дум:

В день недільний ополудні

стался нам час вельми трудний,

пришол турчин многолюдний.

Пошли навстріч козацькія,

пошли полки волоськія,

пошли загони донськія (XVIII ст., с. 34).

Російсько-турецька війна трактується як війна цивілізацій, символізованих образами Христа й Магомета. Поразка росіян констатується зі скрухою, але тут же висловлюється надія на їхню майбутню перемогу.

Мова твору наближена до книжної української. Вірш досить динамічний.

«Запорожець кающийся»

Вірш написаний у формі ліричного монолога. Його виголошує персонаж, що набуває узагальнених рис запорозьких козаків, котрі в 1708 р. підтримали гетьмана Івана Мазепу й мусили тікати з батьківщини. Поневіряння козаків на теренах Таврії, контрольованих Кримським ханством, відображається зловісними образами «непрохідних лісів», «голодних і безводних країн»:

Забріол в ліси непроходні,

В страни гладні і безводні (XVIII ст., с. 34).

Відчувається симпатія автора до вигнанців і прагнення навернути їх на бік московського царя. Провина за антимонархічний виступ запорожців кладеться на «отаманів і гетьманів», а єдиним порятунком показана милість царя:

Прогнівил я самодержця

З малорозсудного серця.

Та мой же в том розум твердий,

Что Бог і цар милосердний:

Государ гнів свій отставить,

І Бог мене не оставить (XVIII ст., с. 34).

Твір складається з трьох шестирядкових строф, поєднаних суміжною жіночою римою. Вірш силабічний, восьмискладовий, з цезурою після четвертого складу.

«Плачет пастушок в долгом ненастьї» (1730)

Твір датують 1730 р., коли чергова зміна влади в Російській імперії поставила під загрозу кар’єру автора. Тривожні очікування автора відобразилися в алегоричній формі, наближеній до античної пасторалі - різновиду буколічної поезії, де в ідилічних тонах змальовувалося життя пастухів на лоні природи. Це відбиває зростання впливу на літературне життя стилю класицизму.

Особисті спонуки твору, невідомі читачеві, надійно приховані за елегійними мотивами. Ліричний персонаж переживає депресивний стан, ніби пастух - п’ятиденний дощ, який змушує і його самого, і його отару ховатися під деревом і не дає насититися дарами природи:

Дрожу под дубом; а крайнім гладом овці тають

І уже весьма мокротным хладом ізчезають (XVIII ст., с. 36).

Туга, безвихідь, очікування рятунку від життєвих бур асоціюються з переживаннями пастушка під час негоди й надіями на сонячні, погідні дні: «весела ведра і дней красних», «небес ясних». Майстерне відображення цих традиційних для елегії переживань забезпечили віршеві популярність у російського читача. Вперше опублікований без імені автора в 1777 р., твір неодноразово перевидавався протягом XIX ст.

Хронологічна таблиця

ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти