Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Лазар Баранович як поет
Персоналії та пам'ятки другої половини XVII-початку XVIII століть

Стан вивчення української барокової літератури був настільки досі недостатній, що навіть про одну із центральних постатей у письменстві тієї доби — Лазаря Барановича не маємо ґрунтовного дослідження і наукових видань його текстів, отже, й осмислення його поетики та діяльності. Єдина монографія про письменника молодечого пера Миколи Сумцова вийшла в 1884 р. і на сьогодні є безнадійно застарілою¹. Окремих докладних описів удостоїлися тільки дві книги А. Барановича — це "Стовп віри«² та «Книга смерті«³. І це тим паче дивно, йдеться-бо про одного з найяскравіших поетів того часу, проповідника, церковного, культурного й політичного діяча, без розуміння діяльності якого годі збагнути естетичні проблеми й течії другої половини XVII ст. Недаремно один із панегіристів кінця XVII ст. Лаврентій Крщонович у своєму "Воскреслому Феніксі«, виданому в Чернігові в 1682 р., у розділку "Доброзволення" (Benevolentia) говорить, що "золотий вік Барановича є вищий за Сатурновий вік", тобто бачить особу свого патрона епохальною. До речі, саме цей панегірик приносить нам скупі дані з учнівського життя письменника⁴.

Дата народження поета невідома. Одні вчені кладуть її близько 1615 чи 1620 р.⁵, інші: "Десь у кінці XVI ст. чи в 1620" ⁶ — на нашу думку, вірогідніше друге подання, бо в панегірику Л. Крщоновича пишеться, що Л. Баранович у 80-х роках ще досить бадьоро виглядав⁷. Походив, найпевніше, з простої родини, на що є натяки й у згаданому панегірику, а А. Страдомський вказав на нетрадиційний характер герба Лазаря Барановича⁸. Ім'я дістав у хрещенні Лука. Р. Радишевський подає, що він навчався в Київській братській школі й був посланий П. Могилою для продовження освіти у Вільно й Каліш, хоча в панегірику А. Крщоновича про попереднє навчання в Києві згадок немає, як і про П. Могилу, а панегірист мав би такі речі відзначити; правда, й І. Галятовський свідчить про навчання А. Барановича в Києві⁹, і це певний факт. Належав спершу до уніятської конфесії, в Каліші та Вільні справді навчався, а в Києві з'явився як учитель колегії, що підкреслено в панегірику:

¹ Сумцов Н. К истории южно-русской литературы XVII ст. Вып. I. Харьков, 1884. С. 183.

² Леретц В. «Filar wiary», вновь найденное сочинение Л. Барановича // Киевская старина. Т. LXII. 1898. С. 50-74.

³ Леретц В. «Księga śmierci» архиепископа Лазаря Барановича // Там же. С. 225-233.

⁴ Попов П. Панегірик Крщоновича Лазарю Барановичу — невідоме чернігівське видання 80-х років XVII ст. // Юбіл. зб. на пошану акад. Д. Й. Баталія. К., 1927. С. 689-697.

⁵ Радишевський Р. Баранович Лазар // Укр. літ. енцикл. Т. 1. К., 1988. С. 126.

⁶ Махновець Л. Українські письменники. Біо-бібліо- графічний словник. Т. І. К., 1960. С. 200.

⁷ Redivivus Phaenix. Чернігів, 1683. Арк. 9 зв.

⁸ Страдомский А. Лазарь Баранович // ЖМНП. 1852. Отд. V. № 6. С. 8.

⁹ Galatowski J. Koscioł zachodni. Новгород- Сіверський, 1678. Арк. 2 зв., ненумерований.

¹⁰ Величко С. Літопис. Т. II. К., 1991. С. 425.

¹¹ Петров Н. Киевская академия во второй половине XVII в. К., 1895. С. 138.

Як Баранович, Аполло чудовий,

Йшов у Могилянський Парнас, слави повний, —

тобто прийшов у Київ як учитель мистецтва (Аполло). Тут почав од граматики (1642), потім викладав поетику, риторику й філософію, дійшов до становища ректора (1650). С. Величко пише, що після викладання філософії "був у різних церквах проповідником Божого слова" ¹⁰. Курс поетики Л. Барановича до нас, на жаль, не дійшов, а на неописаний курс риторики вказав ще М. Петров¹¹. Курса поетики вчений, мабуть, читав 1646 р., бо курса риторики позначено 1647 р. Загалом же Л. Баранович був людиною польської освіченості, це пояснює й польську мову його поезій, відповідно і в Київську академію вніс те, що здобув у польських школах. Через це, вважаємо, мав повну рацію П. Попов, пишучи: "Питання про те, де здобув свою освіту Баранович, дуже важливе, бо й він був шкільний наставник і потім впливовий керівник, "меценат" цілого покоління видатних культурних українських сил. З цього боку освітлити інтелектуальну, так би мовити, генеалогію Барановича — це значило б пролити деяке світло на генезу й шляхи тих впливів, що через учнів і молодших співробітників Барановича: І. Галятовського, А. Радивиловського, С. Полоцького, Дмитра Ростовського й багатьох інших розлилися по широких верствах і землях, і не тільки українських: російських і почасти південно-слов'янських"¹². Про це саме, до речі, віститься і в "Панегірику друкарів Лазарю Барановичу" І. Величковського, який вийшов у Чернігові 1684 р.:

Лазаря нащо в'язали? Для того,

Щоб заявити для світу усього:

Виріс з зерна він у снопик на нивах

Так як у жнива.

Смерть, щоб згнило, те зерно закопала,

Доля одначе снопом вдарувала,

Щастя зернові — не знатиме шкоди —

Тільки вигоди¹³.

¹² Попов П. Панегірик Крщоновича... С. 691.

Але про культурний осередок, що його заснував Л. Баранович, скажемо трохи далі, буде про це докладна мова і в розвідці про І. Величковського.

За С. Величком, Л. Баранович після ректорства був ігуменом у різних монастирях у м. Крилові (кирильським), куп'ятицьким і дятловецьким (обидва в Білорусі), потім вибрано його єпископом (1657). Ректором та ігуменом Братського монастиря пробув тільки рік, але цей почесний титул тримав до 1658 р. 8 березня 1657 р. Лазаря Барановича висвячено на чернігівського та новгородського архієпископа, після смерті С. Косова доглядав митрополичого престола в Києві, був адміністратором митрополії після Д. Балабана, який помер 1663 р., аж до затвердження митрополитом Й. Нелюбовича-Тукальського (1668), тобто фактично входив у ті часи в число перших осіб Козацької держави.

Лазар Баранович

¹³ Величковський І. Твори. К., 1972. С. 40.

Політичне обличчя Л. Барановича було вельми неоднозначне, достатнє з'явлення його — завдання окремого дослідження, що не входить у наше, отож спробуймо схарактеризувати його коротко. М. Возняк пише про участь у політичному житті цього діяча так: "Енергійний, впертий і хитрий Баранович, мав силу зробити не одне добро, відіграв немаловажну роль в політичнім житті, наприклад, під його впливом став Многогрішний гетьманом, але для широких мас українського народу він не мав серця й не розумів

соціально-економічних і політичних цілей української революції"¹⁴. Значно точніше про це пише М. Сумцов: «Він зумів віднайти прихильність Москви і в той-таки час посильно відстоював автономію малоросійського духовенства — супроти московської патріархії, адміністративну свободу Малоросії — супроти московських воєвод»¹⁵. Спеціально вивчав це питання і такий блискучий історик та політолог, як В. Липинський. Наведемо з нього простору цитату:

"Одну лише посідав Баранович ясну ідею. Є нею глибоке замилування до східної української церкви, її потреб та інтересів. Звідси засадниче поборювання унії — в стосунку до Річі Посполитої, звідси за ієрархічну незалежність української церкви православної — у стосунку до Москви. Поза тим — хаос цілковитий, самі разючі суперечності. Адже побіч зрозуміння істинних замірів Москви, яка "нашим же волоссям нам голови зв'язує", — повне визнання і санкціонування нової в Україні царської влади. Побіч цілковитого й остаточного розірвання із Річчю Посполитою, угодовий тон стосовно поляків, котрі саме в тому часі Річ Посполиту в Україні відбудувати знамірилися (йдеться про Гадяцький трактат.— В. Ш.). Опріч уболівань над внутрішніми змаганнями соціальними між народом та шляхтою, опріч глибокого відчуття "руїни" української, цілковита безпорадність щодо поразки народу, нерозуміння її істотних внутрішніх причин. Побіч правдивого і щирого патріотизму народного, брак будь-якої політичної української ідеї"¹⁶.

¹⁴ Возник М. Історія української літератури. Т. II, ч. І. С. 312.

¹⁵ Сумцов Н. Лазарь (Баранович) // Энцикл. слов. Ф. Брокгауза и И. Ефрона. Т. VII, полутом 33. СПб., 1896. С. 250.

І далі В. Липинський цілком переконливо говорить, що в той час в Україні витворювалася з духовенства "якась каста наднародна, з якимись одрубними, які стоять поза життям народу, ідеями та інтересами".

І ще далі:

"Коли в цілій Україні йшла страшлива боротьба поміж прибічниками держави Польської та Московської, державами, котрі навзаєм себе виключали, — коли на сам спогад про віроломну Річ Посполиту прихильники сильної царської влади за шаблі хапалися, супроти яких постають знову- таки в один муж прихильники польської "шляхетної свободи", в той час православний ієрарх намовляє свій народ до згоди з царем та поляками. Коли під протекцією турецькою збирається з гетьманом Дорошенком перед Польщею та перед Москвою все, що є ще живе й незалежне в Україні, той-таки ієрарх пропагує в тому часі московсько-українсько-польську "християнську" коаліцію супроти "невірних" турків і татар. І здається, ніби автор тих творів був якимсь муром від життя цілої тодішньої України відділений. Бо, йдучи за Кулішем, мусимо бачити в ньому політика облудного, у якого, додамо, щиро чи нещиро одні сльози над тим, що тоді в Україні діялося, проливалися". Причину цього бачить історик таку: "Було то витвором руїни української державності, простим наслідком пристосування українського духовенства до інтересів чужої держави".

Гіркі це слова, але відмовити їм у правді не можемо. Загалом кажучи, політичну програму А. Барановича викладено у Глухівських статтях Д. Многогрішного, ставленика архієпископа, з Москвою, поставлених 12 лютого 1669 р.¹⁷

Значно яскравіше з'явив себе Л. Баранович як культурний діяч. Він турбувався про розвиток освіти в Україні, про поліпшення життя нижчого духовенства, про збільшення шкіл та друкарень, побудову й відбудову монастирів та церков. Так, збудував церкву Спаса в Новгороді-Сіверському, відбудував церкву Бориса та Гліба в Чернігові, а в 1678 р. почав зводити Троїцького монастиря на Болдинських горах у тому-таки Чернігові. Заснував у Новгороді-Сіверському друкарню (1674), яку через п'ять років переніс до Чернігова; до речі, в Новгороді-Сіверському видано було близько 50 книг — богослужебних та літературних словенською, польською та латинською мовами.

¹⁶ Lipiński W. Z dziejów Ukrainy. К., 1912. С. 629.

¹⁷ Величко С. Літопис. Т. II. С. 89-114.

Був любителем церковного співу, мав чудовий хор і постачав співаками Москву — ось звідки йде сумна традиція відкачування до столиці імперії української культурної сили. Турбувався про розвиток проповідництва, запрошував на проповідництво освічених людей, талановитих граверів, згадати б Олександра та Леонтія Тарасевичів, Івана Щирського та ін.¹⁸ Зрештою і друкарня, і гравери були необхідні для налагодження книгодрукування, а передусім для функціонування Чернігівського культурного осередку, душею якого й став Л. Баранович¹⁹.

Діяльність Л. Барановича на цьому терені була величезна. Коли оглянути книги, випущені Чернігівським осередком²⁰, не можемо не помітити розмаху, з яким вів він культурні справи. При цьому утримував тісний культурний зв'язок із Києвом та Вільном. З останнього міста перетягнув до себе відомого гравера І. Щирського, можливо, був зв'язаний із науково-культурним гуртком уніятського митрополита у Вільні К. Жоховського, звідси до Чернігова перейшов і Л. Тарасевич. До Вільна посилав учитися науки друкарства С. Ялинського, запросив до себе із Вільна-таки друкаря Лукаша. До А. Барановича з Вільна переїхав і відомий богослов А. Зернікав²¹. Про те, що Л. Баранович збирав біля себе талановитих людей навіть силовими методами (про це свідчить цитований у С. Величка лист А. Крщоновича, ми про нього ширше скажемо в розвідці про І. Величковського), можемо переконатися з історії з Дмитром Тупталом, з яким голова осередку не знайшов спільної мови, що записав у своєму "Діаріуші" у формі сну сам Д. Туптало:

"Преосвященний архієрей сидить у кріслі, а ми всі навколо престолу, до служби готуючись, щось читаємо. Владика раптом прогнівався на мене і сильно почав мене ганити. Слова його (які добре пам'ятаю) такі були: "Чи ж не я тебе вибрав, чи не я тобі ім'я надав, брата Павла полишив та інших, що приходять, а тебе вибрав?" Та інші речі у гніві своєму мені корисні вимовив, які я вже й забув. Я низько кланявся преосвященному й обіцяв виправитися (чого й донині не роблю), просив прощення і сподобився його"²².

¹⁸ Степовик Д. Олександр Тарасевич. К., 1975. С. 83-84, 95-99.

¹⁹ Шевчук В. Співці музи роксоланеької в Чернігові // Дорога в тисячу років. К., 1990. С. 126— 134; див. також у цьому виданні розвідку про І. Величковського.

²⁰ Каменева Т. Черниговская типография, ее деятельность и издания // Труды Гос. биб-ки СССР им. В. И. Ленина. Т. 3. М., 1959.

²¹ Попов Я. Панегірик Крщоновича...С. 692.

Хоч як би там було, але саме в Чернігові заходами і з благословення А. Барановича почали виходити й виходили значний час цікаві книги, що склали своєрідну чернігівську школу поезії.

Загалом це був великий трудівник. Ось як зворушливо пише про нього у своєму панегірику "Фенікс воскреслий" А. Крщонович:

Нічні світила небом коли ходять,

А зорі ранні сонце як підводять,

Святії спраглі Богом себе повнять —

Тут мудрі праці сон упертий гонять.

Комусь в гонорах цнота спокій зносить,

Тобі ж полегші не давала досі²³.

Сучасники вельми шанували Лазаря Барановича. Той-таки Д. Туптало, що не був однодумний зі своїм патроном, називав його "великим стовпом церкви" ²⁴. І. Величковський писав про нього так:

Книги гортаєш, що їх видаєш ти,

Слів важких розгляд при тому даєш ти,

Ніби печаті знімаєш, їй-право,

Ту маєш славу.

Голод наука твоя потамує,

З того докуки ніхто не відчує,

²² Труды Черниговской губернской архивной комиссии. Вып. 8. Чернигов, 1911. С. 16.

²³ Redivivus Phaenix. Арк. 18.

²⁴ Сумцов Н. Лазарь (Баранович). С. 250.

Завжди ти сієш зерно — не полову,

Збавлення слово.

Чиниш щоденно отак, все до столу,

Приготував ти, щоб видати Богу²⁵.

Пізніший у часі С. Величко зве А. Барановича "премудрим і богоугодним мужем" і говорить, що помер він "після численних чернечих трудів, багато попрацювавши над викладом різних добропотрібних і душекорисних руських та польських книг... До того ж був милостивий пастир і щедротливий для бідних, щедрий податель, дбалий майстер та невсипущий будівничий"²⁶.

Помер Л. Баранович у Чернігові 3 вересня 1693 р. Чернігівський літопис пише, що це сталося на 73-му році життя.

Творчу спадщину залишив величезну. Те, що він завжди сіяв "зерно — не полову", за І. Величковським, на жаль, — панегіричне перебільшення; зрештою, треба зважати й на той факт, що бачене нами, далекими нащадками поета, як "полова", а її таки в Л. Барановича немало, сучасниками за "полову" могло й не сприйматися. Попри все, багато текстів Барановича були лишень формальною словесною грою (бароко культивувало таку малозмістовну творчість і мало в тому своє замилування — докладніше про це скажемо у розвідці про І. Велич- ковського), без мислительного, емоційного та живого наповнення, тобто без зв'язку із живим життям, через що не раз вельми різкий і часто несправедливий у своїх судженнях М. Возняк назвав поезії Л. Барановича "віршилищами", а поетичну його творчість — "манією віршування"²⁷, говорить він і про "млявий відгомін бурхливого життя України" (с. 314), що, як побачимо далі, аж зовсім не так.

Але повернімося до оцінок, даних сучасниками поета. Найповніше сказав І. Величковський у згаданому панегірику 1684 р. Ясна річ, що оцінки тут завищені панегірично, але так було прийнято оцінювати в той час ці твори, отож маємо це відзначити.

Про книгу "Меч духовний, що є Слово боже на поміч церкві, що воює, поданий із вуст Христових, чи проповіді на дні недільні та святкові" (книга вийшла в Києві в 1666 р., другим виданням — у Чернігові в 1686 р.) читаємо таке:

"Меч" він духовний тримати воліє,

Бритви гостріший у того Акція,

Котрий був краяв (махаючи сліпо) Камінь, як ріпу.

Таким чином, його мистецтво тут ставиться вище Акція (епітет Аполлона) і вважається бойовим, дорівнюючись, як побачимо далі, до героїчних подвигів Ахілла — панегіристика надмірна, бо в проповідях своїх як письменник був найменш цікавий. Належить відмітити, що на титулі "Меча духовного" подано генеалогічне дерево російського царя Олексія Михайловича, яке коренями своїми сягає князя Володимира, — ось звідки виростала російська імперіялістична схема історії Росії, закріплена пізніше в "Синопсисі", творенім києво-печерськими ченцями, — цілком фальшива історично, адже рід Романових не був із Рюриковичів, отже до Володимира генеалогічного стосунку не мав. Таким чином, самі українці сприяли творенню отаких історичних мітів, прив'язуючи російських царів до державної традиції Київської Русі.

²⁵ Величковський І. Твори. С. 45.

²⁶ Величко С. Літопис. Т. II. С. 424-426.

²⁷ Возняк М. Історія української літератури. Т. II, ч. І. С. 315.

Титулка книги Л. Барановича "Меч духовний"

Герб Л. Барановича

Про "Труби словес проповідних чи нарочиті дні свят: Господніх, Богородичних, ангельських, пророчих, апостольських, мученичих", що вийшла в Києві в 1674 р. і також складала збірку проповідей, І. Величковський пише так:

Той це, що наче Ахілл отой другий,

Труб своїх зовсім не прагне послуги,

Щоб його славу несли, а співає,

Землю вславляє.

Звернімо увагу на останню фразу: як письменник Л. Баранович, за І. Величковським, таки "вславляє землю". Далі І. Величковський згадує дві книги:

Той це, котрого "Аполло" співає,

Словом риштунки ворожі вражає,

Котрого "Лютня" гра ліпш Аріона,

Бо різнотонна, —

йдеться тут про книги "Аполло християнський, що оспівує житія святих", вийшла в Києві в 1670 р. (варіант твору мав назву "Житія святих, яких Аполло оспівує", також вийшов у Києві в 1670 р.); друга книга — це "Лютня Аполлонова, кожній справі готова — на благословляючу руку, як на певний такт треба дивитися". Про ці видання треба сказати трохи більше. "Аполло християнський" має 404 сторінки тексту, віршами оповідає житія святих, тобто це віршеві агіографічні оповідання, зразки своєрідної епічної поезії. Матеріал тут укладається в окремі схематичні блоки, наприклад: "Про святих мучеників", "Про пустельників та ченців", "Про пастирів" тощо. Вводиться сюди матеріал про місцевих святих, деякі фабули завіршовано цікаво й майстерно — тут Л. Баранович стає попередником у цьому жанрі І. Максимовича. Так само агіографічний характер має книга "Житія святих", де особлива увага віддається київським святим із часу Київської держави; тут, до речі, немає житія Ольги, зате просторо подано житіє Володимира. "Аполлонова лютня" вважається найвидатнішою поетичною книжкою Л. Барановича, котра має 588 сторінок, на яких розміщено близько тисячі поезій, розкладених на цикли, з них близько п'ятисот присвячено Богу, ангелам і святим, у ряді цих віршів є тепле релігійне почуття. Окремі цикли присвячено Христові, Богородиці, християнським мученикам та ін. У другій половині текстів вірші про космос, природу, цноти, прикмети людської душі, йдеться і про події сучасного життя, зокрема в циклі про війну. Цікавий цикл "Надгробки". Згадує І. Величковський ще чотири книги:

Він православ'я, боронячи з жаром, є

Витворив "Notio", також і "Miarę",

Ще видав книги "Śmierci" і "Rodzaju"

Нашому краю.

Йдеться тут про "Відмітку п'яти ран Христових", що вийшла в Чернігові в 1680 р. М. Возняк оцінює її вельми гостро: "Це розволікла балаканина, переплітана нездарними віршами. Найцінніше, що наводить кілька народних приповідок" (с. 297); указує дослідник і "на завзяте любування алегоріями". Вознякову оцінку не поділяємо: тут є ряд справді цікавих віршів, скерованих проти турецької експансії, і філософських рефлексій²⁸. Друга, згадана в тому ж рядку книга: "Нова міра старої віри, Богом уділена", яка вийшла спершу в Новгороді-Сіверському в 1676 р., потім була повторена в Чернігові в 1679 р. — це полемічний твір, скерований супроти "Старої віри" римо-католика Бойми. "Книга смерті, або хрест Христосів, на котрому життя наше вмерло, але смертю самою жити навчив" вийшла в Новгороді-Сіверському в 1676 р. — про неї просторіше скажемо далі. Четверта — це "Книга народження, в якій пальцем Отцівським написано: "На початку було Слово" — вийшла там-таки, в тому ж 1676 р. Всі чотири написано польською мовою, але І. Величковський недвозначно вказує, що писалися вони "нашому краю" — до речі, це відповідь тим сучасним скептикам, котрі заперечують атрибуцію тодішньої полономовної літератури, твореної на нашій землі, як української. З інших книг згадує І. Величковський "Вінець", тобто "У вінець Божій Матері святих отців квіти найсвятішій Панні", була надрукована в Чернігові в 1680 р. Це осібна збірка, присвячена Богородиці. Цікаве й несподіване тут (концепт) порівняння Пречистої Діви з Венерою як утіленням любові й милосердя. Подано і осібний вірш "Дзиґар" — пізніше форму дзиґаря використає учень Барановича І. Величковський, де кожна година доби дає певну характеристику Богородиці. Є тут і вірші на військові події 1680 р. — антитурецькі (с. 39—40).

²⁸ Марсове поле. Кн. 2. К., 1989. С. 41-43.

Це далеко не повний перелік книг А. Барановича, що були надруковані до 1684 р., але саме на них спинив увагу І. Величковський, очевидно, з-поміж інших виділяючи. При цьому він зве свого патрона "на розум не вбогим", а в якого "злоті є роги".

Другий панегірик, якого ми згадували, Л. Крщоновича, у тому-таки часі бачить Л. Барановича як такого, що приносить мир вітчизні, тобто як посередника у сутичках між Україною, Росією та Польщею, зрештою, так воно було й насправді. Л. Крщонович пише:

Ти і вітчизні, і церкві, що в ранах

Без крові зносиш мир вельми жаданий²⁹.

Про "Аполлонову лютню" поет вістить, що вона — зразок, за яким хоче він іти, щоб Аполло-Баранович подавав йому такт (арк. 6, зв.). Згадується тут і "Меч духовний", "Труби словес проповідних", "Нова міра старої віри". Про "Меча духовного" Л. Крщонович каже, що ця книга "до боку церкви вічно прикладалась", вона вище сатир. "Труби" мають бриніти вічно, бо тут відганяються від церкви секти, тож при ній, церкві, й ставляться бойові труби, а своєю "Мірою" Л. Баранович крушить "мармурові аргументи" римо-католиків (арк. 22).

У цих панегіричних перечислениях та славословленнях небагато естетичної оцінки, але одне проступає певно: Л. Баранович, на думку сучасників, творив книги актуальні у своїй добі і як такі вони сприймалися; інша річ, що не всі проблеми, які хвилювали поета, залишаються актуальні й для нас. Таким чином, може, й мав рацію І. Величковський: не полова це була, а зерно, але не кожна зернина має в собі заряд вічності — частина зерна на кожній ниві завжди не проростає, а тільки зігниває; частина ж зерна не сіється, а стравляється як тимчасовий харч, потрібний у часі, але безперспективний при витворенні вічних цінностей. Водночас і зерно, яке стравляється на пожиток часу, приносило ту користь, що приводило в рух літературний процес.

Ми вже говорили, що анонімні "Герби і трени при гробі С. Косова", можливо, належать Л. Барановичу, його ранньому перу, — вже там проявилися всі основні риси його поетики, які розвинув у пізніших своїх творах. Треба ще додати, що ані І. Величковський, ні Л. Крщонович, ні С. Величко, перелічуючи книги Л. Барановича, не подали повного їхнього списку. Отож доповнимо його. Словенською мовою письменник іще видав: «Слово на Благовіщення" (Новгород-Сіверський, 1674), тоді ж "Слово на святу Тройцю» — це брошури. В 1676 р. видав "Про хіротонію" (Новгород-Сіверський); "Вечірній плач і заутреня радість" (Київ) і "Плач на відхід Олексія Михайловича" (Київ) — останні дві віршовані; у 1680 р. — "Слово подячне Господу Ісусу Христу" і "Слово на Успіння пресвятої Богородиці" (обидва в Познані). У 1682 р. — «Слово на Різдво» — тут є кілька віршів (Чернігів); у 1683 р. "Благодать та істина" (Чернігів) — це панегірик царям Іванові та Петрові Олексійовичу. Більше було й видань польською мовою. Крім згаданих, поет ще видав: "Розмови про віру в житті святих" (Київ, 1671); "Зодіяк у народженні Божому" (Новгород-Сіверський, 1676); «Стовп віри і ґрунт правди" (Новгород-Сіверський, 1675) — є тут чимало віршів; "Про пригоди життя людського» (Чернігів, 1678); "Цариця неба і землі, пречиста Марія" (Чернігів, 1683).

²⁹ Redivivus Phaenix. Арк. 22.

Цікаво, що своїми книгами Л. Баранович немало докучав російським царям, присвячуючи їм твори і витягаючи з них гроші на нові видання чи купівлю готових. Він відсилав до Москви значну кількість своїх книжок і просив, щоб їх купувала казна. Ставлення при цьому до самого А. Барановича в царя було стримане. Так, заплативши за певну кількість "Труб словесних", Олексій Михайлович написав Барановичу, щоб він "надалі ніяких книг у царське місто на продаж не присилав, тому, що в царському великому місті Москві влаштовано на те печатний двір і книжок предостатньо. А буде далі на продаж якісь книги присилати, то великий государ приймати не вказав, а відіслані будуть назад"³⁰. Коментарі, як кажуть, зайві.

Загалом же А. Баранович виступив великим творцем нових художніх засобів і нової поезії розвинутого бароко, поклавши в основу своєї поетики принцип концепту, який він засвоїв від польського теоретика М. Сарбевського. Про концепт ширше ми говоритимемо далі в розвідці про І. Галятовського, учня Л. Барановича, і в розділі "Українські поетики та риторики як теоретична база літературного бароко". Спеціально використанням цього принципу в поезії Л. Барановича докладно займався Р. Радишевський³¹. Дослідник резюмує дослід так:

"Свій вірш Баранович будує з принципами барокової поетики. Основне місце займає консепт з граматичною і стильовою грою протилежних за значенням слів, з безліччю їх відтінків, з неоднаковим і небуденним навантаженням, дисонансами і контрастами, нагромадженням алегоричних і метафоричних понять і символічних образів. Найбільш яскраво реалізує він змістові контрасти, які є не звичайними протиставленнями, а швидше роз'ясненнями, висновками, підсумками, висловленими через протилежні поняття. Це зроблено як у рамках одного речення, так і в масштабах всього твору або якоїсь його частини. Мобілізується арсенал "зорових образів", які часто несуть символічне навантаження, викликають у читача асоціації індивідуального й універсального плану, що залежить від міри його освіченості. Тут вводяться не лише персонажі античної мітології — Марс і Аполлон, а й широко вживані багатозначні образи пера, шаблі, стріл, тобто — атрибути геральдики. Сам Баранович зазначав, що всі його консепти — це "зілля" рідного поля, які він радо пропонує читачеві... Отож, за Барановичем, мистецтво консепту передбачало особливий зв'язок між автором і читачем... Все це розраховувалося на виникнення в читача чи слухача здивування від застосовуваної консептичної метафори, незвичної думки".

³⁰ Сумцов Н. О влиянии малорусской схоластической литературы на великорусскую раскольничью литературу XVII в. и об отражении в раскольнической литературе масонства // Киевская старина. 1895. № 12. С. 369.

Щоб зрозуміти цей естетичний принцип, розглянемо кілька поезій А. Барановича з його "Аполлонової лютні". У вірші "Веселка в небі, втішитись треба" ³² описується веселка з її грою барв. Відповідно вона незвично порівнюється до лука, який не мав ані стріл, ані тятиви. Отже, робиться висновок, що веселка "нам мир провіщає" — метафора справді свіжа і несподівана. Це один концепт. До нього автор докладає висновок: він указує на короткотривалість цієї краси, а відтак і миру в світі (згадаймо, що жив поет у часи Руїни і ненастанних воєн) — другий концепт. По тому твориться дотепний і вражаючий кінцевий акорд: "Бо як природа прекрасне з'являє, квола хвороба усе те вбиває". Отже, малий зоровий образ веселки, всім нам відомий, здобуває глибокого мислительного й емоційного наповнення: тут відбито несталість і нетривалість здобутого миру, непостійність і зникненність краси та світу, через що з'являється в читача елегійний настрій.

Інколи для розгляду поставленої теми береться пара взаємосуперечних понять. Наприклад, кладеться відома євангельська істина: коли сіяти на камінь, зерно не проросте. У вірші «Млинарське каміння дасть різне меління" (с. 168) ставиться несподівана антитеза до цього подання: коли посіяти зерно на млинарського каменя, то з того вийде "меління" — борошно, з якого людина може "добре жити". Навіть мед може попливти з того каменю, бо борошно легко наміняти за мед. Отже, посіяне на камінь насіння таки дає проріст, тобто "збіжжя". І знову зоровий образ переростає через символічне наповнення в алегорію: безнадійна й марна справа (сіяння на камені) стає пожиточною, коли її мудро виконати, тобто знайти належний регістр її застосування.

³¹ Радишевський Р. Бароковий консептизм поезії Лазаря Барановича // Українське літературне бароко. К., 1967. С. 156—177; див. також його книгу: Polskojęzyczna poezja ukraińska od końca XVI do początku XVIII wieku. Kraków, 1996. C. 145-204.

³² Антологія української поезії. T. І. К., 1984. С. 169-170.

Отаке мислення через постановку супротилежних пар може мати й емоційний ефект. Наприклад, осінній дощ несподівано ставиться як аналогія до пияцтва з ліні (вірш «Як дощ осінній, хлоп пиячить з ліні" — с. 168), чи вітер, який ламає комиш, асоціативно ставиться як аналогія до головного болю (вірш «Як вітер гуляє, то комиш ламає" — с. 169), або схід сонця порівнюється до народження нової людини, захід — до смерті, затьмарення місяця — смерть жінки, при цьому змалений Місяць нагадує поетові ключа, яким та вмерла пані відкриває небо (дивовижно вишуканий образ!). Відтак усі небесні відміни — це ніби відбиток життя на землі, а людина є землянином, тобто підлягає землі (вірш «Що тьмяться планети — нещастя прикмети"). Таким чином витворюється тонка, вигадлива і своєрідна поетика, якої, скажемо до речі, зовсім не розумів М. Возняк, бо міряв ту поезію мірками свого часу. І це тоді, коли поетика А. Барановича вельми багата, адже він творить безліч гротескних і смислових зіставлень, вишукано продуманих метафор з алегоричним навантаженням, гіпербол, удається до всіляких стилістичних оздоб та фігур поетичної думки, вживає тропи й риторичні засоби, фігурну гру словом, творить загадки як мовні іграшки, ребуси, парадокси, алегорії, етимологічну гру слів, звукові аналоги, гру римами. Не забуваймо, що поетичний талант у тому часі вбачався у вмінні творити такі концепти-метафори, яких у вірші може складатися кілька, зв'язок понять при цьому буває натяковий, прихований. Поет користується анаграмами, які часом мають форму загадок, вживає звукову гру, як-от в одному з віршів:

Злото — зло то, зле то, не діли злота,

Зло то, не добра, зла буде робота³³.

Або ж цей вірш, будований на грі слів та морфем:

Миру без миру так важко пробути,

Миру мир хоче — у слові це чути.

Мор у цім світі — не мир бенкетує,

В світі людина людину мордує!

Мир тож — не мир вже, як миру немає,

Ходиш сьогодні, а завтра вмираєш (виділення моє.— В. Ш.)³⁴

Отже, маємо вишукану гру словами і складами з алітерацією літер "р" та "л". До речі, багато анаграматичних творів подано у книгах "Аполлонова лютня", "Книга смерті", "Житія святих", є тут навіть своєрідні анаграматичні цикли, зокрема на основі словесної гри навколо імені Марія — це трапляється і в І. Величковського.

Титулка книги Л. Барановича "Аполлонова лютня"

³³ Lutnia Appolinowa. К., 1671. Арк. 187.

³⁴ Антологія української поезії. Т. І. С. 175.

Умів поет творити й блискучі алегоричні вірші. Таким є, зокрема, вірш «Про шпака» (с. 167), який, до речі, коригує усталену думку про москвофільство А. Барановича. На перший погляд — це типова байка про Шпака та Орла, вона має навіть морального приписа, як це вимагало мистецтво байки, але поданого в початку твору, що, як ми казали в розвідці про байку, допускалося. Під Шпаком тут безсумнівно розумілася Україна, під Орлом могла розумітися і Польща, і Московія, але моралізаторський припис на початку вказує, що Шпак саме тепер потрапив у кігті Орла, отже, йдеться про Московію. Шпак же в Орлових пазурях співає — це порівнюється з передсмертним співом лебедів: маємо гостру іронію на те, що частина українців раділа із з'єднання з Московією, а це була радість на власну смерть. При цьому Шпак "не зважає, що смерть доганяє". І в кінці емоційний, гострий, розпачливий вигук:

Чи ж не дістав ти інакшого птаха,

Що, лютий Орле, порвав мого Шпака?

Досить є качок, одначе мій Шпачок

Втрапив до смаку — зле небораку!

Не знаємо дати написання цього вірша, отож годі сказати, яка подія стала спонукою до його написання, але можна гадати, що та сама, що й для вірша "Монастир наш Марс доймає" ³⁵, де описується напад росіян на Спасо-Преображенський монастир у Новгороді-Сіверському, коли А. Барановича ледве не було вбито і він урятувався втечею. "З тої тривоги, — пише тут поет, — ледь виніс ноги, хто був живий ще, а жовнір нищив" (с. 36), при цьому напасники-росіяни звуться вовками ("Вовку не гоже в череді Божій порядкувати, нас шматувати") і "звіром голодним" (с. 37).

Ми вже відзначили в розвідці "Універсальна картина світу в творчості письменників українського бароко", що в основу структури "Аполлонової лютні" Л. Барановича покладено універсум. Інші книги мають кожна свій обрис, побудований зчаста на принципі концепту. Розглянемо для прикладу "Книгу смерті" (1676). Вона має в центрі структури на початкових 40 сторінках хреста як знаряддя смерті і як сподіванку на збавлення від смерті, зазначається при цьому, що "хрест — книга смерті, книга і життя", тим самим ніби створюється цикл творів на певну тему. По тому йдуть вірші на абревіатурі ІНЦІ (Ісус Назарянин, цар іудейський). Далі — фігурний вірш у вигляді хреста. Після того — цикл фігурних віршів з акровіршами за абеткою на те чи інше слово. Вельми вигадливим є вірш про ченця, який уподібнюється до різних птахів — своєрідний відгук "пташиного епосу". Наступна частина книги — на образ хреста подаються чотири пори року, чотири темпераменти тощо, вірші на різні теми. Цікаво розглянути при цьому фігурного вірша у формі серця, в центрі якого вміщено слово "сенс". Навколо малюнка хрестом розміщені слова: Літеральність, Моральність, Алегорія, Аналогія. По тому у віршах-епіграмах дається роз'яснення, що алегорія та аналогія — то воююча й тріумфальна церква, моральність — це суворе заховання звичаїв, літеральність при цьому позначає саму природу вірша. Нам повчально розглянути цю схему, бо вона дає ключа розуміння, як треба бачити літературну структуру: в основу твору кладеться духовна тема воюючої чи тріумфальної церкви, подається наука християнської моралі й викладається певна історія, фабула чи тема. Є у книзі також і ряд політичних віршів на тему християнського погодження проти турків — одна з улюблених тем поета, зокрема погодження росіян, поляків та українців. Подається ряд виписок, є цикл різдвяних віршів під назвою "Зодіак у народженні Божому". Як бачимо, й тут помітне бажання автора створити універсальну картину світу в системі християнських символів та релігійної поезії з виходом на животрепетні проблеми. І тут, як і всюди, поезії А. Барановича не завжди бувають цікаві і з мислительно-емоційним наповненням, хоча трапляються поміж них талановиті чи й блискучі.

³⁵ Марсове поле. Кн. 2. С. 36-37.

Оскільки книг випустив Лазар Баранович багато, то тема про їхні структури могла б стати предметом окремого розгляду, через що докладніше на тому не зупинятимемося.

Існує ряд розсипаних віршів поета, зокрема в літописі С. Величка подано його цікаві епітафії на смерть гетьмана І. Бруховецького та митрополита Й. Нелюбовича-Тукальського. Загалом же поезія Л. Барановича в широкому естетичному виборі і, звісно, в перекладі на українську мову ще не видавалася, маємо тільки великі антологічні добірки в "Антології української поезії" (т. І) та "Марсовому полі" (кн. 2), які тут уже не раз цитувалися, а найбільше у виданні "Чернігівські Афіни" (К., 2002). Деякі з тих віршів ми вже розглянули, загалом же треба сказати, що вибрано тут, додавши невеликий вибір у "Піснях Купідона"³⁶, найвиразніші зразки.

Найбільше вистояних, класично опрацьованих творів ув. "Аполлоновій лютні". Окрім віршів зі щирим релігійним почуттям, із грою слів чи понять, чи концептів, є тут чудова медитаційна лірика, як-от розмисел "На вино молоде бочка нова де?" ³⁷. Вірш увіч алегоричний: ідеться про те, що нове життя, розбуяле після війни Б. Хмельницького (молоде вино), мусить мати для себе нову питому форму. Через це поет вістить, що "старе в новому вино попсується". І далі:

Із ласки Пана вино нове маєм,

Про нову бочку чомусь не подбаєм.

Старі звичаї покинути треба,

В старій одежі чи ж підеш до неба?

Старе зло — бочка гнила, кожен знає:

Дірява бочка вино розливає.

³⁶ Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні. XVI — поч. XIX ст. К., 1984. С. 101-104.

³⁷ Антологія української поезії. Т. І. С. 164-165.

Зрештою й резюме: "Про нову бочку якщо не подбати, вино новеє у що наливати?" Таким чином, одна з насушних проблем сучасності (до речі, вона вельми актуальна й для нас теперішніх) абстрагується в повчальну притчу.

Інколи розмисловий вірш набуває форми фацеції, як "Лисому мудрецеві", де з'являється й гумор; часом це блискуча парафраза біблійного тексту, як "Про час для всього — доброго, злого", що розробляє тему Еклезіаста; часом це моралізаторське, але вельми мудре й у вишуканій образній одежі подане повчання ("Мудрий чоловік, видно віддалік", "Мудрий простому не в смак", "Здоров'я від дієти, знай добре про це ти" тощо). Звертає на себе увагу цикл віршів зодіакальний на тему пір року, з них деякі мають хрестоматійну вивершеність (як "Усім весна була красна"). Але найвражаючий, отже, й найсильніший — цикл віршів про руїну в Україні, на цю тему ніхто не писав так сильно, як Л. Баранович.

Вище ми говорили про невизначеність та плутаність політичних поглядів письменника, його москвофільство, зокрема не зовсім пристойне для людини високого розуму улягання перед російськими царями, навіть цілком жебрацьке прагнення видерти в них гріш — це все було й на те годі закривати очі. Загалом можна сказати, що лицарем національної

честі Л. Баранович не був, як приміром Д. Братковський чи П. Орлик, але треба віддати йому належне: в циклі поезій на тему руїни він з'явив стільки гарячої любові до рідної землі, стільки болю за розруху її та біди, що не можна не побачити — ось воно, справжнє обличчя цієї складної людини, а не ті маски, які не раз доводилося йому вдягати як людині сущій. Міг улягати, як це вже говорилося, перед російськими царями й у поезії, що чинилося, можна гадати, з конкретною практичною чи й шкурницькою метою, але коли мислив про долю рідної землі, то його серце по-справжньому обливалося кров'ю. Саме тут він створює ряд неперевершених шедеврів. Він бачив, як це з'явлено у вірші "Світ стрясають грози на людськії сльози", що в нас:

Брат брату недруг, син батьку ворожий,

Скрізь недовіра і всі насторожі,

Своєї тіні жахаються люди,

відтак світ уявлявся йому як розбурхане море (улюблений образ поетів бароко), отож молить Бога за рідну землю, а земляків закликає:

На Україні

Не один гине, Вкраїна — це море!

Воно червоне,

Хто сам — потоне, в гурті — переборе!

Хай Україна

Буде єдина, татарин хай згине,

Нехай на згоду

Візьме угоду — хай любить русина!³⁸

При цьому для таких гарячих виливів поет вибирає своєрідну, рубану форму подвійного леонінського вірша, експресивного й потужного. Україна в цій ситуації як човен, тільки не в розбурханій воді, а в крові потопає ("Та ознака в Україні, що земля її в руїні" — с. 174), поетова мрія — мир на рідній землі, і "хай переплавлять гармати на дзвони". Нас, тобто українців, "мов ліс, звикли рубати" (вірш "Татарин плюндрує, як в себе ночує" — с. 175), отож щоб описувати такий час

Перо потрібно у кров умочити,

Та жаль запікся! Такого не вжити —

Це не для мене, бо треба ридати

Найпередніше, а потім писати!

Кричить кров сильно, перо заглушає,

Біжить, волає, чи ж хто зупиняє? —

експресія, як бачимо, разюча. При цьому для України, щоб порятуватися, "Мойсея треба, щоб він у червоне ударив море — хай геть собі гоне!" (с. 175).

Але ворогів Баранович зчаста бачить не в тих, котрі справді невдовзі зламають свободу його землі й тяжко поневолять її, перед царями яких не раз угинався, а в турках і татарах. І це при тому, що свобода рідної землі йому аж зовсім не байдужа:

Народе давній,

Мій руський, славний, подбай про свободу!

Дбай краще, бо то

Цінніше злота, жий без переводу!

Не так писали,

Як воювали. Кпить же Русь нікому

Не дозволяла,

А гості мала — не гнала із дому.

³⁸ Там-таки. С. 173— 175.

При цьому не говориться, що ці "гості" невдовзі в тому домі відчули себе господарями. Отож після такого сильного резону подається оте беззубе, яке перешкоджало нашим предкам належно дбати про свою свободу й вирватись із рабства:

Русине-муже, стріла не здужа,

Воюй погани — не християни,

В християнстві твоя кров гине,

Бий поганина, такого сина!

Поет ніби забуває, що Б. Хмельницький мусив дбати про свободу свого народу від насилля таки не поганина, а християнина, і для того кликати того поганина собі до помочі (татар), зрештою, й сучасний поетові П. Дорошенко, який справді дбав про свободу своєї землі, був аж так обкладений християнами (поляками та московитами) зусібіч, що також змушений був кликати в поміч поганина, і що християни плюндрували українську землю не менш люто, як погани. Але А. Баранович — рішучий противенець війни. Для нього війна — це результат пихи людей.

Мало з людей хто дозрів до покори,

Пихою кожен хвалитися скорий,

Кожен з малої причини гнів має,

Кров слабших, гляньте, кругом розливає, —

і хоча тут годі відмовити поетові в рації, але мимовільно постає запитання: покори перед ким? Адже українці не тільки між собою воювали, а земля їхня в той час густо була наповнена чужими військами, які добра землі, яку плюндрували, не хотіли аж ніякого.

Не зайве відмітити при цьому, що поет — рішучий неприхильник соціальної революції (вірш "Українцю скажеш: "Хлопе!" — відповідь почуєш: «Хоплю" ³⁹), його симпатії в соціальному мирі, коли і шляхта, і хлопи знають своє визначене місце, а як така рівновага порушилася, тоді для поета «хворістю Україна хворіє важкою". Досягти ж миру, за Барановичем, можна тільки в один спосіб: з'єднатись у спілці Московщині, Польщі та Україні, щоб з'єднаними силами побити татар і турків — це й принесе рідній землі мир, ą щодо повстань, то "бунти нехай затихнуть і висякнуть болі", тож поет бажає, щоб Бог згасив "в Україні вогонь, що палає", бо той може принести Україні загибель:

Поки не вчиниш, Пане, в Україні

Ти для нас миру, будем у загині!

Маємо й тут парадокс: не за свою волю, незалежність, державу закликає поставати поет, але тільки "за отчу віру" — служитель культу увіч перемагає патріота.

³⁹ Марсове поле. Кн. 2. С. 34.

З цього погляду варто розглянути два його вище згадані епітафіони: гетьману І. Бруховецькому, який привів в Україну російських воєвод і, давши їм на відкуп свободу України, по тому підняв супроти них повстання та й загинув; і Й. Нелюбовичу-Тукальському, палкому прихильнику незалежності України й ідеологу П. Дорошенка. Обидва твори написано вельми обережно. В «Епітафіоні" І. Бруховецькому⁴⁰ тема вірша — не ці проблеми, що ми їх виклали, а те, що "нема в світі статку", гетьман підвладний змінам фортуни, він, як усі, постійно в загрозі смерті, як і царі, зрештою:

Ніхто з людей смерті не може відперти,

І царська корона не є оборона,

Гетьманська булава — у смерті не слава,

Хоругву звиває, бунчук опускає,

Меч, шаблю хапає, на землю кидає,

Ламаються луки, впускаються руки.

Що ж до того, що вчинив Україні цей непутящий гетьман, подається тільки натяк:

Чи за мої злості оголено кості?

За всіх оголили... —

тобто гетьман загинув не за своє зло, а за те, що повстав "за всіх" — маємо фактично виправдання повстання. З могили І. Бруховецький просить людей, щоб до нього не ставилися суворо, більше того, має сподіванку потрапити до раю — ще одне підкреслення, що поет його повстання схвалював. Цілого вірша написано від "я" гетьмана. Насамкінець він просить у живих доброго слова щодо себе.

Так само обережно, в натяковій поетиці написано й «Надгробка" митрополиту Й. Тукальському, якого не визнавав російський уряд і який був сталим неприхильником російської протекції над Україною. Й. Тукальський, в очах А. Барановича, "зросла в тернях рожа". Він справжній християнин, бо "за Христа при гробі терзався" з Дівою Марією. Уподібнюється до сонця, яке "в знаку не однім кружляло", воно й сходило і западало — натяк на пристрасті при обранні Тукальського митрополитом і про його арешт та ув'язнення поляками. Отож він "злотом у вогні весь час шліфувався" і прагнув бути тістом на стіл Господу. В житті його "не одна біда побивала", але жив "поспіль у клопоті" в тиранський вік. Жив же в Бозі — як бачимо, характеристика цілком позитивна й похвальна навіть. Його підпирав "Ісаєвий жезл", тобто був дорадником гетьмана. Зрештою пішов у небо (тобто у рай, знову позитивна оцінка), а живі залишилися жити, бо мусять, "там, де слабкі в могутніх у гніті", — виразний натяк на пригнічене становище України під чужими правителями. Поет таки переконаний, що Тукальський пішов до раю — цьому присвячено цілі другу й третю строфу. Четверта строфа також показна — прохання пробачити в померлого пастиря:

Пробачення ми у тебе просим,

Йдучи за Христом, навчившись покори,

Ми падаєм ниць, пробач, бувши вгорі —

під "ми" можна розуміти лівобережців, що підхилилися під Московію.

⁴⁰ Антологія української поезії. Т. І. С. 179-180.

Завершується вірш словом самого Й. Тукальського, який просить:

Та як на мари лягли мої кості,

Мир мені дайте, не збурюйте злості.

Твір за своїми реаліями цілком суперечний до тієї програми, яку проповідував чернігівський архієпископ, адже Й. Тукальський був супротивником союзу України з Польщею та Москвою і саме за його порадою П. Дорошенко прийняв турецьку протекцію, щоб оборонитися від обох напасників, бо сам устояти вже не мав сили. Така мислительна різнобіжність часто ставить перед дослідниками немалі труднощі в розумінні творчого обличчя письменника. Має рацію Р. Радишевський, пишучи:

"Не легкий до розуміння концептистичний зміст окремих творів і образів Барановича. Шифр утаємничував поезію... Застосування своєрідного коду поетичного, що заховував дослівний сенс, зовсім не поменшує вартості тієї поезії. То власне така загадковість і багатозначність надає неповторний урок цілої барокової української поезії. Коли ж ідеться про творчість А. Барановича, як представника зрілого бароко, концептистичний спосіб мислення був істотним складником його індивідуальної поетичної манери"⁴¹.

Така система поетичного мислення найкращих і найпристрасніших віршів Л. Барановича, написаних не раз із сильним і палким почуттям, про що сам автор з'являє так:

Пробачте, що ми попросту писали,

Перо в звичайне чорнило вмочали,

Умів би в мозок його умочати,

Надлюдські мав би я твори складати,

А що чорнила перу доставало,

Насилля мозку чинить не пристало⁴².

⁴¹ Radyszewskyj R. Polskojęzyczna poezja... S. 155.

⁴² Антологія української поезії. Т. І. С. 177-178.

Л. Баранович утворив свій тип, можна сказати, барановичівський, вірша: як правило, його заголовок — епіграма-афоризм і також віршований, наприклад: «Щоби козацький човен на турків плинув знову" або "У світі так ведеться, що лихо сміється". Інколи й ширше: "Монастир наш Марс доймає, люті біди учиняє, на обитель в Новограді Марс смертельні сипле гради". Поет користується різним типом силабічного вірша, але улюблений його розмір 5 + 6, при експресивних позиціях він майстерно використовує простий і подвійний леонінський вірш, останній подає не в рядок, а ламає. Всі твори густо пересипано моральною наукою, тобто вони значною мірою учительні. До речі, й сучасники сприймали його як учителя, про що виразно пише поет школи Л. Барановича О. Бучинський-Яскольд:

І отця пресвятого святий дух нас будить

Барановича йменням — архієпископа,

Що на Сівері вчули його добру стопу.

Він рецепти, як лікар умілий, не значить,

Аж допоки хворобу гаразд не побачить⁴³.

На. жаль, у дійсності діагнози Л. Барановича не завжди бували, як ми це з'явили, правильні, відтак і рецепти, бо не завжди будив його Святий Дух, а часто тимчасові резони. Однак свою землю і свій народ поет любив по-своєму і безперечно та, як умів, віддавав йому душу.

⁴³ Величко С. Літопис. Т. II. С. 214.

ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти