Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Іван Величковський та Києво-Чернігівська поетична школа другої половини XVII століття
Персоналії та пам'ятки другої половини XVII-початку XVIII століть

Всі публікації щодо:
Історія літератури

У 1908 р. в українському літературознавстві сталася особлива подія: в ніжинського священика Олександра Величковського виявлено рукописи дивоглядних поетичних творів його далекого предка Івана «Зеґар з полузеґариком" та «Млеко" — диво було хоч би в тому, що твори незмінно переховувались у родині більше як двісті років, що, ясна річ, складає їй честь; зрештою, як побачимо далі, вельми небуденна була ця родина. Так вийшов із забуття поет, до творчості якого відтоді була прикута пильна увага вчених-літературознавців: цікавилися ним В. Перетц, С. Маслов, Д. Чижевський, В. Крекотень, В. Колосова та ін. За першою знахідкою прийшла друга, не менш цікава: в так званому Софійському збірнику було знайдено два зшитки, в яких зібрано твори поетів чернігівського поетичного осередку — В. Перетц назвав їх навіть антологією. Кілька віршів з'являв і раніше нам літопис С. Величка (власне два, і тільки один виразно позначений іменем І. Величковського), а згодом виявилося, що поет був автором друкованої книжечки, написаної ним на честь Лазаря Барановича, — вона колись була в бібліотеці того ж таки С. Величка (до речі, Величковські та Велички чи не належали до одного роду?) і дійшла до нас без титульного аркуша.

Отже, перед дослідниками почала вимальовуватися постать цікавого поета другої половини XVII ст., твердо вписаного в діяльність Києво- Чернігівської поетичної школи, передусім кола поетів, що групувалися біля А. Барановича в Чернігові. Про цю школу я писав окремо в статті "Співці музи роксоланської в Чернігові (Києво-чернігівський осередок поетів другої половини XVII та першої половини XVIII ст.)"1, де зазначив, що школа починається таки від А. Барановича, якого 8 березня 1657 р. висвячено на чернігівського єпископа. М. Сумцов у своїй монографії "Лазар Баранович" зокрема зазначає: "В галузі літератури він виступив головою й керівником певного освіченого й патріотичного гуртка письменників. Він був з'єднувальною ланкою між літературними й науковими працівниками, викликав їх до літературної діяльності і частково регулював її, керував нею через просвічені, повні життєвого досвіду і добродушності поради і напучення. Баранович входив у стосунки з людьми пера, підтримував їх на випадок нужди морально, а часом матеріяльно і сам шукав у них духовної підтримки"2.

1 Шевчук В. Дорога в тисячу років. К., 1990. С. 126— 134.

2 Сумцов Н. Лазарь Баранович. X., 1885.

3 Твір писано польською мовою з латинськими фразами. Текст в оригіналі і з українським підрядником див.: Величковський І. Твори. К., 1972. С. 39-53.

Підкріпленням цієї думки і є вірші Лазарю Барановичу, писані Іваном Величковським. Поет розробляє євангельську притчу, записану Іваном Богословом, про зерно, яке, померши, дає рясний плід: зерно треба бачити в Лазарі Барановичу, плоди — у добрих його ділах, зокрема в поетах його кола. "Сонце он правди у небі сіяє, — пише поет, — разом з отцем дощ Господній спадає"3; зерно проходить випробування, його топчуть ноги, може й на скелю потрапити, його дзьобають птахи, на нього ідуть нагінки й терни. Відтак подається латинський вислів: "Час доводить до зрілості ніжні пагінці і перетворює у щедротний урожай те, що було травою", а зрештою поет резюмує: "Наше зерно при сльозах Божих словом виросте знову" і "ця-бо рілля із зерном Лазаровим, щедро врожаєм наповниться новим; сіяно зерна, хвали Бога овоч — вродить чудово". На чужій ниві, вістить далі І. Величковський, цитуючи Овідія, щедріші сходи, однак зерня Лазареве приносить не тридцять, а шістдесят чи сто зернин і "славу голосить" (цікаво, чи маємо тут типове для бароко перебільшення, чи й справді аж стільки послідовників та учнів мав найбільший український поет та церковний діяч XVII ст. Лазар Баранович?). Тема зерна, зрештою, переростає в тему добродіяння, зерно — це і є добродіяння, яке приносить плід, перед яким смерть буває безсила; проріст від зерна пробиває й камінь, і пекельні дарди, відтак і саме стає каменем-колосом, що виривається геть від гробу. І це не Сизифова праця, бо з того каміння "вода жива плине, котра оживить зерно ліпше теє, як у Мойсея". Після того читаємо цікаве звернення до Лазаря, якого поїть Бог:

Лазарю, прагнем сприяння всіляко,

Слізкою тою кропи нам боляки,

Вийми із лона із Авраамого

Трону свойого.

Палець вмочивши в сльозах щедрих Пана,

Згась гріхів запал, тобі вода дана,

Задля надії скропи душу нашу,

Прагнучу завше.

І далі просить поет напоїти "душі нам". По тому перечислює книги Л. Барановича, які й дають духовну поживу і які він видав "нашому краю":

Книги гортаєш, що їх видаєш ти,

Слів важких розгад при тому даєш ти,

Ніби печаті знімаєш, їй-право

Ту маєш славу.

Строфа вельми цікава: видавав Л. Баранович не тільки свої книги, але й наближених до себе письменників, зокрема поетів, книги, які тлумачать світ та життя, відтак "голод (ясна річ духовний. — В. Ш.) наука твоя погамує"; сіючи ж зерно-слово, готує стіг, "щоб видати Богу". Відтак І. Величковський просить Лазаря прийняти від чернігівських друкарів слово і "від нас".

Я навмисне так докладно зупинився на аналізі цього панегірика І. Величковського, бо він має принципове значення для розуміння тодішньої літературної ситуації. Лазар Баранович і справді виявляє велику літературну і культурно-освітню активність: переводить із Новгорода-Сіверського школу, яка існувала там із 1636 р., і з 1689 р. тримає її біля себе в архієрейському домі (згодом один із літературних побратимів по школі поезії І. Величковського І. Максимович перетворить її в Чернігівський колегіум); на початку 70-х років відкрив власну друкарню в Новгороді-Сіверському, з 1679 р. її перевели до Чернігова і помістили в Троїцькому Іллінському монастирі; на початку 80-х років тут і працює І. Величковський. Трудився в цій друкарні і Лаврентій Крщонович, поет і художник, працювали в Чернігові чи були зв'язані з ним І. Галятовський, С. Яворський, Д. Туптало, останній тут написав книгу «Руно орошене", на вихід якої Л. Баранович відгукнувся своїми віршами — правда, з 1677 р. Д. Туптало покидає Чернігів. Стефан Яворський видав у Чернігові панегірика на честь Ясинського (з цією людиною поети чернігівського кола, зокрема І. Величковський, мали тісний зв'язок) «Геркулес — наступник Атланта« (1685), до речі, С. Яворський родове гніздо мав у селі Красилівка під Ніжином. Загалом Д. Туптало та С. Яворський були зв'язані вузами особистої дружби, навіть зареклися, що коли хтось помре, другий поховає його — перший помер Д. Туптало, і С. Яворський поховав приятеля, написавши на його смерть зворушливого вірша. Обидва поети присутні своїми творами у Зшитках чи Книжиці І. Величковського. Зв'язаний був із Черніговом і Іван Орновський, який видав тут поетичні книги «Небесний Меркурій« (1686), «Муза Роксоланська« та «Спеза (Скарбниця) дорогого каміння« (1693) — це поло- номовні панегірики. У Книжиці І. Величковського він також представлений віршами, писаними книжною українською мовою. Іван Максимович, який продовжив справу Л. Барановича і став у Чернігові другим поетом-меценатом, з'явивсь у Чернігові з 1696 р., ставши тут архімандритом чернігівським Єлецького монастиря — його твори подано також в антології.

Лаврентій Крщонович у своєму листі до гетьмана Івана Мазепи про книги й панегірики, видані в Чернігові та Києві, так писав: "Не згадую я тут справ та дій у Малій Росії перед тим небувалих, а тепер присвячених багатьом особам, почавши від самого монарха, як з Київського колегіуму, так із Чернігова, на заздрість римлянам — все ішло за власним моїм старанням та починанням. І хоч у школах не вчив я, а міг би вчити і хотів, коли б мене архієрей (Лазар Баранович. — В. Ш.) силою не примусив до свого діла, що, як розумію, стоїть вище шкільного навчання"4 — виразне свідчення, як цінувалася видавнича та літературна діяльність, куди відбиралися найздібніші люди.

Є підстави гадати, що Д. Туптало, І. Максимович та І. Величковський були ровесниками, а отже, й однокласниками в Київському колегіумі: Д. Туптало народився в грудні 1651 р., так само в грудні народився й І. Максимович (до речі, в Ніжині). С. Яворський був за них молодший, народився 1658 р., дати народження Івана Орновського, на жаль, не знаємо, але він також був їхнім ровесником, принаймні після 1705 р. сліди за ним губляться. Отже, це коло: І. Максимович, І. Величковський та С. Яворський — зв'язані були й близьким місцем народження: Ніжинщина. Не помилимося, коли припустимо, що їхнім учителем та наставником був Варлаам Ясинський, котрий у 1690 р. став київським митрополитом, а до цього був архімандритом Києво-Печерської лаври, Київського Микільського монастиря, ще перед цим ректором Київської колегії (до 1673 р.), відповідно й професором її — цим і пояснюється його творча присутність у Книжиці І. Величковського. Із згаданих літературних чернігівських діячів у Книжиці не знаходимо І. Галятовського (віршів писав мало й принагідно) та Л. Крщоновича (знаємо тільки одну його поетичну книжечку). Ті ж, що присутні, були вчителі: В. Ясинський, Л. Баранович та учні: Д. Туптало, С. Яворський, І. Орновський, І. Величковський.

Варлаам Ясинський

4 Величко С. Літопис. Т. II. К., 1991. С. 537.

Коли хоч побіжно глянути на історію літератури, можемо помітити, що поколінь письменників, зокрема поетів, на століття кладеться чотири, в межах чверті століття. Подивімося на XVII ст. в Україні. Перше покоління поетів (прадіди): Д. Наливайко, М. Смотрицький, Віталій, К. Сакович, М. Пашковський, брати Беринди, О. Митура та ін. По тому йдуть письменники кола Петра Могили (діди): С. Почаський, А. Кальнофойський, Й. Калимон, брати Зиморовичі, К. Транквіліон-Ставровецький та ін. За ними йдуть батьки наймолодших: Л. Баранович, І. Галятовський, І. Гізель, В. Ясинський, О. Бучинський-Яскольд та ін. І нарешті останнє покоління: діти — вичислене нами коло чернігівських та київських поетів, до яких можна додати Климентія Зіновіїва, Д. Братковського, П. Орлика, П. Терлецького, братів Армашенків та ін. Ясна річ, що творчість прадідів продовжується на час діяння дідів, дідів — на час діяння батьків і т. д. Цей закон відбито і в Книжиці І. Величковського: тут зібрано твори "дітей", на час діяння яких припадає творчість і "батьків". Коли взяти до уваги ці речі, нам стане багато чого зрозуміло і з творчості самого І. Величковського.

А тепер зберімо дані про його життя. Є підстави вважати, що поет народився близько 1651 р. чи в самому 1651 р., оскільки його ровесниками були І. Максимович та Д. Туптало, очевидно, були це шкільні однокласники. Родом був, як уже говорилося, з Ніжинщини — прямі нащадки поета полували тут ще на початку XX ст. Був тезоіменитий з Іваном Богословом, про що вістить у своїх творах; зрештою, бачимо в нього й підвищену увагу до цього святого, тож міг народитися 8 травня. Д. Туптало вступив до Київської колегії 1662 р.; коли прийняти гіпотезу, що вони однолітки, вступив до колегіуму тоді ж І. Величковський. Нагадаємо, що в 1665 р. колегіум було зруйновано у воєнних вихорах того часу, відновився він в 1669 р., отже, в цей час у навчанні наших поетів була перерва. Варлаам Ясинський називався ректором колегії та ігуменом Братського монастиря в 1663—1673 рр., отже, був ними властиво в 1669—1673 pp.; І. Величковський на початку 70-х академію (вона вже тоді дістала цей статус за Острозькою комісією) залишив, проте кінчив усі наявні класи чи ні — незвісно. Очевидно, готувався до викладання поетики й почав писати курс цього предмета, бо в "Молоці", яке хоч і датується 1691 р., називає вірші з цієї праці "молодечою працею", а збірка таки має характер поетики: тут подаються зразки різних типів віршів. Але праця в молодості завершена не була, бо викладачем І. Величковський не став, його запросив до Чернігова Лазар Баранович, у якого він міг бути спершу писарем (ось чому в нього опинилися листи архієпископа), а з переїздом друкарні в Чернігів став працювати там. Отже, покинув Київську академію І. Величковський не пізніше 1672 р., бо в 1673 р. він уже в Чернігові.

В 70-ті та 80-ті роки поет живе в Чернігові, де був наближений до архієпископа, але пробував у цивільному стані. Можна зрозуміти, чому І. Величковський потрапив саме до Чернігова: по-перше, тут була його вужча батьківщина, а по-друге — жив його брат Віктор, чернець, улюбленець Л. Барановича; другий брат Лаврентій був намісником Свято- Микільського монастиря на Пивах, залежного від Микільського пустинного Київського монастиря. Брати, очевидно, були значно старші від Івана, бо Лаврентій помер 1673 р., а Віктор десь невдовзі перед цим. У Чернігові поет жив близько 10 років, тут одружився з дочкою полтавського протопопа Луки Семіоновича Марією Лукашівною і висвятився на попа. Оскільки всі брати І. Величковського — духовні, та й він ним став, і його нащадки пішли цією лінією, — можливо, він походив із священичої родини. Ще в Чернігові в поета народився син Іван, отже, міг бути короткий час священиком у Чернігові.

Переїзд до Полтави його зрозумілий: там протопопував його тесть, який і вистарав йому посаду пресвітера Успенської соборної церкви; Іван-молодший тут згодом замістив батька, а по тому й діда, ставши протопопом полтавським — помер він 1726 р. Відтак поет став родоначальником династії пресвітерів Успенської соборної церкви; до речі, три з них звалися Іванами. Сам поет дослужився до звання протопресвітера. В Полтаві поселився не пізніше 1687 р. — під цим роком згадує його в своєму літописі Самійло Величко: поет підніс тоді гетьману І. Самойловичу свої панегіричні вірші. Ось це місце з літопису: "Коли ж був гетьман Самойлович під Полтавою чи в Полтаві, то старий Іоанн Величковський ("старий", бо С. Величко був ровесником його сина Івана. — В. Ш.), муж, наділений мудрістю й Божою благодаттю, за отця (В. Колосова читає це місце: "зять".— В. Ш.) Луки Семіоновича, старого полтавського протопопа, підніс йому, гетьманові, в дар образ його патрона, преподобного Іоанна Кущника, з викладеними під ним такими його пера віршами"5 — отже, вірші були написані під образом Іоанна Кущника. Замітка для нас вельми цікава, бо вона свідчить, що І. Величковський був ще й художником; про це також свідчать його вірші для іконописців, як певна програма чи для себе, чи для художньої школи, та й ілюстрації в його рукописах, зокрема в Книжиці. В Полтаві І. Величковському судилося прожити все подальше життя, помер він у вересні 1701 р., а оскільки священиків, як правило, ховали біля церкви, то похований мав бути біля Успенської соборної церкви. Як свідчить В. Модзолевський6, 7 вересня 1701 р. його дружина Марія Лукашівна одержала універсала від гетьмана Івана Мазепи на частинку млина, будучи вже вдовою, а в перших числах вересня прибутки від цього млина одержував ще сам І. Величковський. Отже, поет прожив вік недовгий: 50 років.

Цікаво глянути й на нащадків поета — були серед них індивідуальності непересічні. Другий його син Василь став ніжинським полковим обозним — чин немалий, фактично друга особа в полку після полковника. Була це людина освічена, принаймні саме Василь став зберігачем рукописів діда Івана, на них є примітки його рукою; володів також рукописним Києво-Печерським патериком з середини XVII ст. Сином Івана Величковського-молодшого був видатний релігійний діяч і духовний письменник Паїсій (у миру Петро) Величковський (1722—1794), який помер архімандритом Нямецького монастиря.

На сьогодні не можемо судити про обсяг творчості І. Величковського, бо те, що до нас дійшло, може бути її фрагментом. Безперечно руки поета ті твори, над якими стоїть його ім'я: панегірики І. Самойловичу та А. Барановичу, два циклові твори: "Зеґар з полузеґариком" та вірші із Книжиці, над якими авторство його позначене. Цього назагал вельми небагато. Значна частина творів з його Книжиці, так би мовити, анонімних, потребує ще дослідницької праці для атрибуції.

Рукописна титулка двох книжиць І. Величковського

5 Там-таки. С. 337.

6 Модзолевский В. Малороссийский родословник. Т. III. К., 1912. С. 248249.

Панегірика Лазарю Барановичу ми вже докладно розібрали, зупинимося на інших творах поета. Дмитро Чижевський у своїй "Історії української літератури" (Нью-Йорк, 1956) зазначав: "Десь після 1680 року українська література пережила період надзвичайно пишного, переобтяженого формальними прикрасами стилю (напр. І. Величковський, Стефан Яворський)" — (с. 254), отже, йдеться про творчість останнього в столітті покоління, його ми умовно назвали "синами", яку можна визначити як розвинене поетичне бароко. Припадає вона на кінець гетьманування І. Самойловича і досягла вершка за І. Мазепи, тобто в період стабілізації на Лівобережній Україні, і цілком накладається на період найвищого розвитку Козацької держави в останній чверті XVII ст., а занепадає з початком посилення російської експансії і перших ударів по цій державі на початку століття XVIII-ro; точніше, епоха ця тяглася до падіння гетьмана Івана Мазепи. Ряд поетів останнього покоління XVII ст. на цей час чи померли, чи загинули, чи відійшли від літературної діяльності: Климентій, І. Величковський, Д. Туптало, Д. Братковський, І. Орновський та ін. Формально проти надмірностей стилю поетів розвиненого бароко почав виступати Теофан Прокопович у своїй поетиці; нагадаймо, що народився він 1681 р., отже, належав до "синів" представників розвиненого бароко, а відомо, що сини здебільшого стають заперечувальниками естетики батьків.

І справді, поети кінця XVII — початку XVIII ст., особливо ті, що належали до Києво-Чернігівської школи, велику увагу віддавали реформуванню українського вірша, поетичній техніці, формальним ознакам, грі словом, звукопису тощо; поезія в той час бачилася не тільки як естетична категорія, але як наука, відповідно мала виявляти ерудицію та вченість автора, його набуту в школі версифікаційну вправність, у дорослому віці засвоєну та розвинену, що вело не тільки до умалення змісту, а часом до його маловаження. Класичним зразком такої поезії є «Шлях, увінчаний лаврами" Григорія Вишневського (1696), "задуманий і від Віденського університету, палацу наук" (курсив мій. — В. Ш.), як пише автор. Сам твір є не просто похвалою Й. Кроковському від його учня, але й подає найрізноманітніші типи латинського вірша, ніби показуючи вчителеві, якої формальної досконалості досяг його учень. Дивовижні за своєю формальною та версифікаторською вправністю вірші С. Яворського, І. Орновського, П. Орлика: тут і надзвичайна наповненість античними мітологічними іменами як знаками, і складне римування та акровіршування, і винятково вибаглива метафорика. Поети вправлялись у мистецтві слова, відчуваючи в цьому патріотичний обов'язок. Ми вже цитували А. Крщоновича, який говорив про літературні "справи й дії в Малій Росії перед тим небувалі", має цю побудку й Іван Величковський: "Не можу не зважати, що багато народів, особливо ті, що наповнені науками, не мають не лише ораторських, а й поетичних праць, дивно й майстерно, природньою їхньою мовою від високих умів складених, якими і самі тішаться і нащадків своїх уми гострять. Я ж, як справжній син Малоросійської вітчизни нашої, уболіваючи на те серцем, що в Малій нашій Росії досі таких ні від кого друком виданих не оглядаю трудів, із горливості своєї до милої Вітчизни, прикликавши Бога та Божу Матір і святих, умислив, скільки можливість простого розуму мого дозволяла, деякі значніші поетичні штуки з'явити руською мовою, не з якоїсь мови на руську їх перекладаючи, але власною працею моєю на подобенство іншорідних складаючи, а деякі цілком руські способи віднаходячи, які чужою мовою не можуть бути з'явлені" ("Передмова до читальника" в "Молоці")7: слова ці надзвичайно цікаві і їх треба певною мірою розтлумачити.

7 Величковський І. Твори. С. 70—71.

Поет приступає до своєї роботи "як справжній син Малоросійської вітчизни нашої" (до речі, ця формула трапляється і в С. Величка), і як такий прагне до того, щоб його вітчизна була вписана в число народів "виповнених науками" (формулу подибуємо в українській поезії й раніше — в К. Саковича чи в С. Почаського, але ті бажали сягти античних зразків — по-ренесансному). Іван же Величковський прагне своєю працею вписати Україну в загальноєвропейський культурний обшир.

Ще дві цікаві речі вістить він у передмові: йдеться про поезію "природньою мовою" і про те, що "поетичних штучок" у нас не те щоб не було, а що "досі таких ні від кого друком виданих не оглядаю трудів". Яку ж мову вважає собі природною І. Величковський? Книжну українську, ту, яку С. Величко назвав "козацьким наріччям", — це була не народна мова, а літературна, елітарна, вивчена, однак така, якою користувався тільки один народ — український. Щоб зрозуміти особливість цієї позиції, треба згадати, що більшість сучасників поета, ба навіть людей його найближчого літературного оточення, користувалися як літературними мовами польською, латинською чи словенською (церковнослов'янською). Л. Баранович, І. Галятовський в основному писали польською, С. Яворський, І. Орновський, П. Орлик — макаронічною польською, тобто польсько-латинською; І. Максимович та Д. Туптало — словенською мовою, яку пізніше назвуть церковнослов'янською. Отож, навіть серед друзів та вчителів І. Величковський своєю позицією щодо мови віршування відрізняється і ближче стоїть тут до Климентія Зіновіїва, який іноземних мов не вживав. Правда, починав він, як і багато хто, віршувати польською (вірші до Лазаря Барановича), один польський віршик та ще й орація трапляються в нього й пізніше, є там зразок паралельного українсько-латинського віршування, але загалом блок поезії Книжиці постає як виразно книжно-український. Таку позицію, до речі, займає і Варлаам Ясинський, безпосередній учитель поета, і, як ми говорили, Климентій. Але даних, щоб ці два поети, Климентій та Величковський, були знайомі, нема, хоч мають вони й іншу спільність: укладали поезії свої циклами, правда, Климентій з більшим закроєм та розмахом; традицію укладати поезії циклами бачимо і в Лазаря Барановича, згадати б хоча його "Аполлонову лютню".

Поетичні твори, декларується в передмові до "Молока", мають складатися "дивно й майстерно, природньою їхньою мовою від високих розумів" — виділене мною місце визначає, з одного боку, елітарність такої поезії, а з іншого — що вона є продуктом не чуття, а таки розуму, тобто її цінність в інтелектуальному наповненні та в речах, якими поети "самі тішаться і нащадків своїх уми гострять", тож ідеться про формальні речі. Чи творилися і чи видавалися друком подібні вправи? Зібрано, систематизовано — ні, але поодинці — так, зокрема в епоху Петра Могили ("дідів" — один із законів наслідувальності: діти наслідують не батьків, а дідів) у друках ми натрапляємо не раз на так звані фігурні вірші, акровірші найскладнішої структури, немало й підтекстового читання — у найближчих попередників зразок його маємо в драмі «Про Олексія, чоловіка Божого", де завуальовано говориться про гетьманів Дем'яна Многогрішного і Юрія Хмельницького, та у віршах Л. Барановича (зауважимо, що Л. Баранович певним чином був зв'язаний із постанням драми "Про Олексія, чоловіка Божого"), взяти хоча б вірш «Про шпака", де під Шпаком бачиться Україна, а під Орлом чи Польща чи Московія8.

8 Антологія української поезії. Т. І. К., 1984. С. 167.

Ще одну цікаву річ вістить І. Величковський у цьому пасажі: "Не з якоїсь мови на руську їх перекладаючи (в оригіналі "переводячи"), але власною працею моєю на подобенство іншорідних складаючи, а деякі цілком руські способи віднаходячи, які чужою мовою не можуть бути з'явлені". За цією фразою стоїть контекст тодішнього віршотворення. Поезія тогочасна за практикою і за приписами поетик була значною мірою не так наслідувальною, як ремінісцентною, причому на різних рівнях: переклад, переспів, травестіювання (як серйозне, так і гумористичне), використання мандрівних тем, міжнародних сюжетів, переведення поетичного тексту на прозаїчний (С. Величко, С. Ставицький), і навпаки — прозаїчного на поетичний (новела Боккаччо через І. Морштина завіршована нашим поетом, що подав себе в акровірші Куликом), цитування у формі візерунків (цитат із Біблії), вставних переспівувальних мотивів у оригінальному тексті, наслідування формальне. Поняття епігонства тоді майже не існувало, навпаки, використання мотивів позичених визначало ерудицію автора і вважалося достоїнством, не вадою, а авторське право цілком не бралося до уваги — весь цей комплекс і відбито у фразі, яку ми зацитували. Отже, тодішня поезія була значною мірою книжна, через те так складно й ремінісценізувалася — це виходило з практики її вивчення як науки, а не розважального дійства. Щоб зрозуміти, як це творилося, візьмімо вірша І. Величковського «Тому, хто вірші пише". Сергій Маслов указав на неоригінальність твору (у статті "Маловідомий український письменник кінця XVII — початку XVIII ст. Іван Величковський"9), навівши ходячий латинський двовірш на цю тему. Але наш поет не просто перекладає двовірша, а створює на його основі твір новий не на два, а на чотири рядки, дає йому заголовок, робить римованим, перекладає гекзаметр на силабіку, хоч думку викладає ту ж таки. Не помилимося, коли скажемо, що такі речі він робив і в інших випадках, навіть при перекладі епіграм Д. Овена, що на нього як на автора епіграм указує.

Далі в "Передмові до читальника" Іван Величковський вістить про речі конче важливі для розуміння його поетичного "я": "Знаходив також у творах іноземних численні оздобні та майстерні штучки, але не в славу Божу видані (курсив мій. — В. Ш.), а тільки на марні сьогосвітні жарти", свою ж працю поет творить "не для якогось, крий Боже, марнославства, але цілком для хвали Бога і славетної володарки нашої і завжди Діви Марії, і на оздобу Вітчизни нашої та втіху малоросійським синам її, особливо для читання охочим та любомудрим". І до цієї фрази вбачаємо немалий естетичний контекст, обійти який увагою годі, бо без його розуміння не буде зрозуміла й поезія тих часів.

Один із вічних конфліктів старої поезії є її або секуляризація (звільнення від релігійної залежності, світськість), або ж, навпаки, боротьба супроти світськості в ній, точніше кажучи, в нашому контексті, її улягання християнським догмам чи відхід од них. Бароко не тільки поєднує ці начала, але бачимо їх як взаємозаперечні — поети хилялися чи в той чи в інший бік, через що в рукописних збірниках того часу побожний вірш міг стояти поруч із студним кантом, світська пісня перероблялась у релігійну, і навпаки, твір високої поезії осмішувався, з'явилися низове, середнє й високе бароко, які взаємно перехрещувалися, водночас заперечуючи одне одне, пародіювалися навіть біблійні історії, які б мали виглядати цілком поважно, водночас ці ж історії подавалися як мірило істини. За мізантропічною християнською ідеологією світ є творенням не Божим, а дияволовим, відповідно мізантропом-християнином усе світське заперечувалося, клялося, огуджувалося, подавалося в темних барвах в ім'я і для протиставлення високому Божому.

9 Величковський І. Твори. С. 11.

Сторінка із збірки "Зеґар» з малюнками І. Величковського

Але Ренесанс значною мірою християнство гуманізував, відповідно й світ бачився не поріддям дияволовим, а таки Божим, отже, оспівувалася і возвеличувалася й людина (у мізантропічному християнстві людина — робак, харч для черви), і природа, і живий світ (у Г. Сковороди Бог — синонімприроди). Бароко, кажемо, ці два світогляди з'єднало: одні з поетів віддавали більше уваги світським темам (Климентій Зіновіїв, Д. Братковський, І. Орновський, П. Орлик), деякі з'єднували духовне зі світським (Л. Баранович, С. Яворський та ін.), а дехто залишався в колі виключно церковно-догматичному (І. Максимович, Д. Туптало та ін.). Іван Величковський був ближче до цієї останньої групи, він уважав, що поезія має бути висока, а це значить у славу Божу, заперечував низове бароко ("сьогосвітні жарти''): основним предметом поетичної мови має бути Бог та Богородиця, хоч допускає вірші "на оздобу Вітчизни" (героїчна, патріотична й панегірична поезія) і "на втіху" — ясна річ, утіху високу (естетичне враження, кажучи сучасною мовою), та й для розмислу — поезія інтелектуальна. Християнська ідеологія поета ближча до мізантропічної, аніж до гуманістичної. У цьому розрізі поет споріднений із Кирилом Транквіліоном-Ставровецьким, але різко протилежний до Климентія Зіновіїва, який не заплющував очі на вади світу цього, але створив дивовижну його універсальну картину (див. розвідку про вірші Климентія), при тому таку широку, якої не подав ніхто з його сучасників. І. Величковський — поет значно вужчого діапазону, цілком елітарний, кажучи сучасним словом, герметичний; тож коли Климентій звертався до слухача масового, декламуючи свої вірші будь-де, при цьому блукаючи світом, то І. Величковський творив для читача вибраного, навченого, мудрого, який уміє розгадувати словесні загадки, підтексти, ребуси і шифри — така поезія могла витворюватися у спокої власного дому, у кабінетний спосіб.

Саме цим зумовлюються рекомендації при читанні віршів: "Коли ці вірші мої він швидко пройде, не добачивши, яка в кожному штучка ховається, мало, або жодного не досягне пожитку. Але коли над кожним віршиком так багато забавиться, аж поки зрозуміє, що в ньому за річ захована, вельми їх полюбить. Отож тут немає жодних простих (які й простаки складати можуть) віршів» (курсив мій. — В. Ш.). Отже, поезія тут мислиться увіч як пожива для розуму, для роздуму, розкриття таємниць, що мало відбуватися при духовному спілкуванні розумного автора й не менш розумного читача. Автор при писанні віршів доклав немало труду, відповідно, немало труду мав докласти й читач. "Тож прецінь, ласкавий читальнику, коли з них хочеш віднести втіху, довго розумій їх, а коли котрась штучка здасться для розуміння преважка, слушна річ, одного й другого прикликавши, спільно домислюйтеся. Адже усі все можемо, а один усього знати не може, відтак Бог дав розум при писанні, дасть їх при читанні". Це зауваження досить дивне, тим більше що автор докладно роз'яснює в ремарках, як треба "поетичні штучки" розгадувати, отже, мова тут не тільки про розгадку словесних ребусів. Мимовільно постає запитання: чи не йдеться тут про підтекст? Що така естетична категорія, як підтекст, існувала, ми вже говорили вище. Спробуймо з цього боку прочитати вірша «Луна». Адам просить раю, але туди не входить, бо страшиться рани, перемогою він не може його здобути, бо йому "бідно", тобто не має досить сили. Вхід до раю криють херувими, отже, з ними, щоб увійти до раю, мав би воювати. Неможливість здобути рай постала через предковічний гріх, через звабу "змія вертоградського", пекельного. Отже, Адам сіє поле слізьми небезневинно, тепер він буде тільки працювати (в оригіналі : "все... со трудом стяжати"), жати хліб, він приречений на смерть і боїться цього. І тут раптом від "я" автор переходить до множини: "ви". Не тільки він сам відданий смерті, а "ви віддані". Відтак, щоб мати життя, треба звернутися до Богородиці, тільки вона вас відродить, і ви оживете плодом Пречистої Матері. Підставимо під Адама Україну і під "ви" українців — і звісна євангельська історія починає читатися по-особливому. Україна не може здобути раю, бо вхід до нього криють війська, з якими треба воювати (московські), вона приречена на рабство і хліборобство (работати — від "раб"). Цей вірш заспівний у збірці, отже, недаремно й підтекстовий. Відзначимо водночас, що ніде в жодному випадку не хвалить Іван Величковський московських царів чи їхньої держави.

Коли ж узяти "Рак літеральний", то й тут у ремарці не подається повна розшифровка секретів: не всі рядки читаються навпаки, але деякі читаються як рак словесний, водночас рядки, що читаються як рак словесний, складають ніби вірш у вірші — йдеться тут про Богородицю вже без Анни. В чотиригранному вірші в ремарці не сказано, що й цей вірш можна читати як рак словесний; це саме бачимо у згідному вірші, такий же другий двовірш у суголосному. Спільновідмінковий вірш графічно подається як кущ із корінням, тобто два останні рядки — широкі, а решта вузькі, стовпчиком. В абетковому вірші подано, що також цікаво, спрощений алфавіт, отже, автор ніби реформує слов'янський, відкидаючи грецькі літери; водночас подає абетку чомусь неповну, крім "ъ", "ы" "ь" "ѣ", які не є заголовні, ігнорує "е", "ю", "я" — замість "е", напевне, має служити "є", а дві останні, як йотовані, двозвучні. Чи не робилося те зумисне, щоб уважливий читач це запримітив? В акростихисі Першому знову-таки не вказано, що твір читається як рак словесний. Хоч у передмові поет виступає супроти жартівливих віршів, однак такий подає у своєму "Молоці". Не вказує в ремарці при цьому, що рядки читаються зліва направо і справа наліво, віддаючи один зміст, як у раці словесному. Можна припустити також, що деякі загадки й натяки чи підтексти могли бути зрозумілі сучасникові поета, але для поколінь наступних залишаються зачинені через незнання натякового підґрунтя.

Досить дивно для православного священика звучить сьома анаграма, в якій говориться про Рим і що треба дозволяти в Римі бути главі церкви, тобто папі римському. Можна гадати, що при творенні анаграм І. Величковський мав якийсь зразок, що походив із римо-католицького світу, або ж маємо тут визнання законності влади папи римського як одного із глав християнської церкви.

Надзвичайно цікавий вірш "Стовп", де подаються різні типи силабічного вірша. Саме цей твір свідчить, що "Молоко" І. Величковського в первісному задумі писалося як поетика, але не була завершена, тобто поет викладачем поетики не став, тільки готувався до цього. Далі він поїхав у Чернігів, одружився, і праця залишилася у начерках.

Завершує цикл зауваження автора: "Кінець штучкам поетичним... без кінця", що може зголошувати незавершеність його роботи, чи, радше, заклик її продовжити.

Отже, поезія в розумінні І. Величковського має бути вчена, розумова, вивищена, а значить скерована до Бога. Щодо цього читаємо цікаві викладки у віршах до Івана Самойловича; поет нагадує гетьманові про Дедала і пропонує натягти крила, щоб полетіти над морем життя. І це тому, що

Наш світ також, як море, що широко грає,

Земля — в'язниця темна вигнанцям із раю.

Вітчизна справжня — небо! В палаци небесні

Нелегко завітати натурі тілесній —

бо "труп людини" не літає.

Поет пропонує гетьманові шість крил: з одного боку — віра, надія, любов, а з іншого — смирення, чистота й убогість: чисто християнський ідеал. Відтак створюється образ ідеального християнського правителя, якого він бачить: той розширяє честь Божу, проганяє із своєї землі супостатів, водночас стверджує мир на землі. Бог, вістить поет, посприяв І. Самойловичу і дав єдину булаву із двох (після падіння П. Дорошенка), тож побожність та доброчинність мусять стояти пообабіч гетьмана. Маючи такі добродійності (не будемо говорити, що цей ідеальний образ далеко не відповідав реальному І. Самойловичеві), він править землею як просвічений володар: мурує й приоздоблює церкви, тримає в любові вчених, вкриваючи науку (поезію серед них) патронатом. Саме тому "зростає з того слава, підпора, Вітчизні нашій шана, утіха є скора". Іронія долі була в тому, що Іван Самойлович у той-таки рік, коли поет підніс йому свої вірші, з гетьманства був скинутий. Його наступник, правда (він напевне знав і слухав вірші Івану Самойловичу), просвіченим правителем своєї землі таки став: саме за його гетьманства українська поезія вступила у фазу розвиненого бароко. Отже, вірші до І. Самойловича також належать до "високої поезії", як це заявлено в поетичній програмі І. Величковського.

Циклова книжиця "Молоко" була "укупі ув'язана із "Зеґарем з полузеґариком". Перед нами надзвичайно цікаво й вишукано побудована поема з циклу віршів про час: тема в бароковій поезії популярна, принаймні "Про час" написав ще 1607 р. Дем'ян Наливайко (див. про нього окрему розвідку в першій книзі), та й його наступники її не оминали. То окремий сюжет: категорія часу в творчості наших давніх поетів; скажемо, що І. Величковський виділив їй увагу особливу. Зеґар цілий — це оповіджена у двовіршах історія життя Ісуса Христа та Богородиці, якою, відповідно, має вимірятися час, тобто вона є мірилом істини. Тут маємо не так змістову, як формальну гру цифровими означниками, так само і в "Полузеґарику", який визначає денні години, а тоді й нічні знову-таки на прикладі життя Ісуса Христа та Богородиці. Після цієї цілком формальної гри словом поет подає один із найблискучіших віршів про час — "Минути", що складається з "минут" усіх спільних, злих та добрих, тут зібрано й названо минущі якості людини, говориться про всі періоди людського життя, його вікові стани. Цікаво відзначити при цьому, що "минути добрих" — це зовсім не добрі людські риси чи добродійності, що стверджують добро на землі й чинять її гідною Божого створення, а звільнення людини від нагінок, хвороб, нестач та бід.

Знову-таки напрошується порівняння з Климентієм Зіновіївим. Як і І. Величковський у "Зеґарі", той також творить універсальну картину світу, у нього також ідуть спершу розмисли про Бога, небо, а тоді й людину, він також більше говорить про зло у світі і в людині, він також повний християнського благочестя. Але його позиція кардинально інша: вади людські Климентій виставляв, щоб людина звільнилася від них, водночас говорить він і про людей добрих, жінок та чоловіків; його вірші — це наука людині бути ліпшою на землі, щоб вона пізнала себе і звільнилася від світового зла, і це він наївно, просто, доступно для всіх радить чинити, відтак кожен вірш його з моралізаційним резюме. Іван же Величковський добро бачить лише в увільненні людини від лих, очевидячки-таки через смерть, яка стає символом минущості жахливого світу (ось чому в Книжиці виділяє віршам на смерть досить місця), і завершує свою побудову не моральною наукою про вдосконалення, а апокаліптичним похмурим акордом: двома страшними "минутами", які вміщуються в напівмістичній, напівфаталістичній фразі: "Небо і земля мимо ідуть".

Таким чином, у баченні поета доба, ніч і день, як заокруглена цілість — образ Бога та його Матері, закодований шифр вищого розуму; в цьому Зеґарі (читай: Бозі) людина — лише минута (слово, що етимологічно виводиться од дієслова "минути"), істота страшного, почварного, минущого і непевного світу. Але цього поетові ще мало, він дробить годину не лише на "минути", але й на квадранси, тобто чверті години: те, що стоїть між Богом і людиною. Що ж між ними стоїть? По-перше: смерть, суд, пекло і небо, яке людина повинна мати завжди "при серці, як компас на шиї". Інший квадранс: схід, захід, північ, південь — наш світ, але тільки той, де шанують Богородицю. Третій квадранс: ранок, полудень, вечір і північ — мале коло людського життя; нарешті, п'ятий квадранс — весна, літо, осінь і зима, пори року — велике коло людського життя. "Ці чотири квадранси, — вістить поет, — лічить є потреба найчастіше, аби ми дістались до неба". І час, і дитинство, і втрата непорочності, і навіть слово — речі минущі й віднови не знають, тобто йдуть лише в одному напрямі. Здається, можемо говорити про "Зеґар з полузеґариком" як про символічну, знакову поему, в яку вкладено естетичну категорію літератури бароко — універсальну картину світу, але творену зовсім на інших підставах та інакшими засобами, як це чинить Климентій чи Данило Братковський: маємо тут вельми складне, узагальнене до формалізації мислення, будоване в руслі мізантропічної християнської ідеології, але творене з неперевершеним поетичним блиском. Ось чому поет застерігав, повторимо цю думку, що коли читач швидко ці вірші пройде, "не добачивши, яка в кожному штучка ховається, мало, або жодного не дістане пожитку". Тому й С. Величко називає Величковського людиною, наділеною мудрістю, а в іншому місці — "розсудливим малоросійським поетом".

Тепер знову повернемося до Книжиці І. Величковського, над якою вчені також немало поламали собі голову, правда, їх більше турбувала атрибуція тих віршів, ніж їхній зміст.

Однією з визначних ознак української літератури епохи Бароко було те, що твори меншою мірою доводилися до читача через друковану книгу — до друкарського верстата доходили рукописи суголосні з офіційною потребою (до речі сказати, І. Величковський свої "Зеґар" та "Молоко" готував до друку, до якого не дійшло, бо з офіційною потребою ці вірші не мали нічого спільного, для нас він залишився автором лише одного поетичного друку). Рукописи ж більш індивідуальні складалися у збірники чи книжиці, де могли бути писання одного автора (як у Климентія) чи ж антологічні — побіч своїх поет уписував у книжиці поезії чи пісні своїх близьких, знайомих (випадок із Книжицею І. Величковського), чи ж узагалі твори, які йому сподобалися, виписуючи їх із інших збірників чи книг, чи з окремих записів і дуже часто цілком не дбаючи про їхню авторську атрибуцію, — це для тодішнього любителя поезії не мало великого значення; його цікавили твори, а не ті, що їх написали, коли це не були його знайомі. Я вже говорив у розвідці "Пісні крилатого зухвальця" (див. першу книгу цього видання), що в другій половині XVII ст. складалося чимало поетичних збірників, які створювалися, виходячи із власних поетичних уподобань укладачів. Книжиця І. Величковського має дещо спільне з описаними вище рукописними збірниками: це запис власних творів упереміш із чужими, є тут і поезії, й прозаїчні писання, не всі твори можемо атрибутувати: часом авторство проставлене, а часом ні. Водночас Книжиця І. Величковського має питомі риси: по-перше, судячи з позначок авторів, тут зібрані, як ми вже казали, твори певного поетичного кола, в яке входив і сам автор збірника: по-друге, наявні сліди педагогічного, навчального характеру збірника, зокрема таблиця множення. Одна частина має характер чистовика (Зшиток І), а друга — чорновика (Зшиток II), вірші в чистовій частині зібрано не просто так, а циклами, хоча розподіл на цикли не завжди витримується: деякі циклові вірші дописано пізніше чи й раніше, відповідно збірка становить певну змістову цільність. Рукопис творився у міжчассі 1680—1696 рр., певніше — в 90-х роках XVII ст., хоч у Зшитку II подаються документи (листи) з 1673 р.

Отже, можемо сказати, що творчість І. Величковського, очевидно, мала два періоди. Насамперед ранній, коли творилися "молодечі вірші", можливо, ще в час навчання автора в Київській академії ("молочна дитяча праця моя") чи відразу по закінченні її, — вони ввійшли потім у "Молоко". Цей період завершився писанням панегірика Лазарю Барано- вичу (початок 80-х років); потім поет віршував спорадично (панегірик І. Самойловичу), а в 90-х роках, бувши сорокарічним, він упорядковує свою творчість у дві збірки — "Зеґар" та "Молоко" і створює для навчальних цілей, можливо, приватних, а може й для школи при своїй церкві, Книжицю, яку доповнює в 1696 р. чорновим Зшитком II. Поетів, твори яких склали Книжицю, ми вже називали, неясна тільки позначка "Ясмен" — може вказувати на Ясинського. Зі збірки видно, що поети києво-чернігівського кола не тільки знали вірші один одного, але й по-колегіанському реагували на них творчо. Так, Стефан Яворський пише на поезію Дмитра Туптала свій відгук: "На вірші про преподобного Антонія"; поезії, подані після листа А. Барановича до І. Самойловича, можуть належати або самому А. Барановичу, або, що вірогідніше, є відгуком на той лист І. Величковського, тобто написані на тему того листа.

І тут постає перед нами одна з вельми складних проблем: атрибуція творів, над якими автора не проставлено. Виникає чимало запитань, на які не завжди можна дати відповідь. Чому власник збірника над одними віршами автора проставляє, а над іншими ні: чи не були то його власні поезії? Коли так, то чому тільки над деякими написав своє ім'я? Чи вважав інші, неатрибутовані твори, за анонімні? В окремих випадках позначив своє авторство із зрозумілих причин: наприклад, щоб відбити свої вірші від Овенових, робить примітку: "Вірш власної праці моєї, не з Овенуса".

Досить простолінійно спробували вирішити цю загадку Володимир Крекотень та Микола Сулима в книзі "Українська поезія. Середина XVII століття" (К., 1992): частину творів без позначки автора вони вивели в анонімні, наприклад, «Бесіду людини з Богом" чи вірші про смерть, а решту безоглядно приписали Дмитру Тупталу, подавши такий, як на нас, дивний резон: "Чимало з анонімних віршів, які дійшли до нас від XVII—XVIII ст., можна атрибутувати як твори Дмитра Туптала на підставі особливостей змісту та форми, часу виникнення і розташування у джерелах по сусідству з текстами, позначеними іменем Димитрія"10.

10 Українська поезія. Середина XVII століття. К., 1992. С. 607.

А дивний цей резон тим, що за такою методологією можна Д. Тупталу чи будь-кому приписати тисячі анонімних творів: зміст віршів часто ремінісценувався, одні й ті самі теми переспівувалися як ходячі, чи запозичені, чи травестійовані;форма мала здебільшого типові риси, до того ж Д. Туптало був поет традиційний, а не новатор, як Іван Орновський та Пилип Орлик; індивідуальні особливості авторського стилю проступали ще не вельми виразно; у рукописних збірниках вірші змішувалися часто без будь-якої логіки та ладу. До чого приводить така метода, можна увіч побачити на "Вінцях", уміщених у Книжиці, де подано виразні авторські означники. І справді, Д. Туптало у п'єсу "Дія, на страсті Христові списана" вставив ряд (п'ять) "Вінців Христу" і також "від дванадцяти зір", але жоден із них не дублюється з тими, що вміщено у Книжиці І. Величковського. Більше того, таку форму вживав і вчитель Д. Туптала та І. Величковського Варлаам Ясинський, і це напевне (див. "Три вінці молитвенні" в тій-таки книзі, с. 237—143), і учень Д. Туптало цю форму від учителя міг легко запозичити. Але є переконливіші докази, що "Вінці", вміщені в Книжиці, писав таки В. Ясинський: у них подано дату написання: 1680, як і те, що творилися вони в Київському Микільському монастирі (В. Ясинський був ігуменом того монастиря, тоді як Д. Туптало в 1680 р. у Києві не жив, а пробував у Батурині). Зрештою, у "Вінці" як завершення подано вірша В. Ясинського "Про опівночницю та утреню". Тут указано, що "Вінці" друкувались у Києво-Печерській лаврі, але видання це поки що не знайдене. Таким чином, "Вінці" напевне належать перу В. Ясинського і до творів Д. Туптала у згадане видання 1992 р. віднесені через непорозуміння. Так само без жодних підстав й доказів приписано тому ж таки Д. Тупталу великий, можна сказати, основний масив поезій із Книжиці, над якими авторство не проставлено, тоді як атрибуцію треба проводити для кожного окремого вірша з виказом доказів щодо цього. Можемо вважати, що з того числа тільки один вірш можна справді приписати Д. Тупталу — це "Там, де твориться, бува, залізо", бо його текст маємо в іншому джерелі, яке потверджує авторство Д. Туптала, а решту тексту, вважаємо, приписано йому безпідставно; на авторство їхнє більше права має І. Величковський, принаймні вони записані в його збірнику, та й значною мірою відбивають його думки.

Залишаючи загалом це питання відкритим (можуть знайтися якісь списки згаданих текстів, котрі заперечать авторство І. Величковського, і ми такої можливості не виключаємо), вважаємо ці вірші за твори І. Величковського, хоч не заперечуємо, що їх можна з таким самим успіхом вважати й за анонімні, за винятком тих, авторство яких указано чи джерело, звідкіля поет їх собі переписав, відоме (наприклад, зі стіни Києво-Печерської лаври чи Епітафіони князям Острозьким). Отже, зупиняємося на думці, що перед нами все-таки збірка поетичних та прозових творів самого І. Величковського, до якої автор придав твори, які йому сподобалися, анонімні і з указівкою авторства — властиво, твори своїх друзів (саме тут, серед анонімних, і можливі зміни в атрибуції) та вчителів по Києво-Чернігівській поетичній школі. Поки знайдуться переконливі документальні докази для наукової, а не довільної атрибуції, руйнувати цілісність збірки немає жодних підстав.

Розглянемо структуру Книжиці. Рукопис, так само як і Климентієвий, складається, як уже говорилося, з двох частин: основної, яка структурована за циклами (хоч і непослідовно, непослідовність відзначаємо і в Климентія), і додаткової, де подаються твори, дописані в пізнішому часі. Структурованість Зшитка І свідчить, що, складаючи Книжицю, І. Величковський, за своєю природою формаліст, творив її в певному задумі. Починається Зшиток І циклом, який умовно називаємо "Про людину і Бога", прозаїчною «Розмовою людини з Богом", а тоді йде й поетична, в якій викладаються морально-етичні постулати, досить близькі до тих, які виголошувалися у віршах до І. Самойловича: людина має наслідувати Бога в любові, правді та добродійності, а небесні блага треба заслужити доброчинним життям на землі й трудом. Людина ж уважає, що їй досить віри, доброчиння (справа) — це річ не конечна. Бог відповідає, що віра — річ необхідна для спасіння, але без діл віра мертва. Людина просить утвердити її в добродійстві й вістить про внутрішню боротьбу між душею і плоттю.

По тому йде "Розмисел про страсті Христові" і вже тоді — "Вінці" Варлаама Ясинського: Ісусу Христу на дванадцять свят, Богородиці також на дванадцять її свят, ангельським силам, святій Варварі, бо мощі її зберігалися в Києві, святому Миколі, святому Івану Предтечі й нарешті страстям Христовим. Далі йдеться про причащання святих таїн. Ми вже говорили, що І. Величковський, очевидно, був художником, і наводили до того докази, отже, вірші на Євангеліє, Дії святих апостолів та Апокаліпсис для іконописців цілком можуть належати йому — це своєрідна програма для малювання — чи не тримав поет біля себе якоїсь іконописної школи? Окремим циклом можна виділити вірші про Ісуса Христа та Богородицю, їх багато. Після загального вірша про Ісуса Христа йде ряд молінь до нього від авторського "я" — подібні вірші свого часу писав у "Розмишлянні про муки Христа Спасителя" Іоаникій Волкович (1631), до речі, є в тій книжечці й приписи для іконописців. Ці вірші в I. Величковського доповнюються (як і в І. Волковича) віршами про Богородицю, є тут і пісня "Царю небесний, наш утішителю", яка напевне співалася, — рядки в ній рефренуються. Виділяється також цикл про святих, серед них — вірш-перечислення апостолів (подібного типу вірші-перечислення є і в Климентія, але перечисления там світські). Світська тема в І. Величковського не часта, здебільшого це розмислові медитації: про убогого та багатого — поширена тема, є вона і в Климентія, і в Лазаря Барановича; про писання віршів, хміль і про торги у церкві (на три вірші). В осібний цикл можна звести вірші про смерть, повні елегійного почуття, з біблійними ремінісценціями, серед них і "Надгробок", з якого видно, як і з одного з листів, уміщених у Зшитку II, що І. Величковський писав надгробкові вірші на замовлення. По тому в рукописі йдуть "Канон чернечий" і "Євангеліє на цілий рік", а в кінці таблиця множення. Завершується Зшиток І Епітафіонами князям Острозьким (очевидно, як зразки надгробкових писань). Серед цих віршів є й два раки І. Величковського, повторені в "Молоці".

Отже, перед нами дидактично-релігійна збірка (її у виданні 1972 р. відтворено не повністю, а годилося б), у якій зібрано твори, як писав поет у передмові до "Молока", до хвали Бога слави і славетної володарки нашої Богородиці", апостолів та святих, тобто це висока, абстрагована від життя література, саме життя вривається сюди принагідно через невелику кількість світських віршів і символізовані узагальнення. Сама поезія випрацювана, технічно досконала, інколи повна щирого чуття, але, в суті своїй, шаблонна, що зумовлюється її навчительним характером.

Зшиток II складається з розмислових сентенцій прозою, коротких фабул, здебільшого запозичених, з поетичними вставками. Записано й біблійні притчі, є фабули й оригінальні: притча про Багатія та чоловіка, що ніс двері, і про пана Соболевича. Вміщено тут більший вірш "Про ікону чудотворну Іллінську Чернігівську", список якої вміщено в літописі С. Величка (найімовірніше, що належить він Івану Величковському, а не Дмитру Тупталу, як це відзначили В. Крекотень та М. Сулима), подаються поетичні епіграми і цикл переспівів із Джона Овена. Подається також ряд листів з 1673 р. Цікаво тут те, що листи кладуться як зразки: "До преосвященного архієпископа так маєш писати"; є тут листи, що стосуються родини Величковських, вони приносять нам цінну інформацію. Очевидно, для зразка наводяться і листи Лазаря Барановича, завершує Зшиток II незакінчений переклад "Повісті про святого Івана, Хрестителя Господнього". Матеріал дібрано хаотично — очевидно, це був один із робочих зошитів поета.

Іван Величковський належав до тих митців українського бароко, які не шукали нового змісту, розширюючи старий чи подаючи під своїм кутом зору. У виборі тем він був більш як традиційний. У нього консервативне розуміння й канонів високої поезії, яким він слідував. Зате велику увагу віддавав формі, виявляючи тут немалу майстерність та винахідливість, складаючи твори підчас як ребуси, а підчас як поетичні конструкції. Дмитро Чижевський писав: "Інколи вірші писали та друкували, як певну фігуру: хрест, півмісяць, яйце, чарку і т.п. В таких іграшках виявлялася чиста радість із віртуозного віршового вміння, з віршованої форми. Зміст не завжди грав велику роль"11. Подібне бачимо і в І. Величковського. Його конструкції бувають дивовижні (як-от "Зеґар"), вишукані, складні, на які поет видавав, як пише, велику працю. "Є з них деякі, — вістить він у передмові до "Молока", — як то рак літеральний і вірш четверогранний, які і за місяць ледве складуться. Хто спробує, певне мені те признає"12.

Чи була така праця пожиточна для української поезії? Безсумнівно, вона примушувала поетів ставитися поважно до своєї праці, вдосконалювати звукопис, ритміку, метафорику, звертати увагу на конструкцію твору, його підтексти, тобто різні у змісті пласти, доводити стиль до професійної вправності, приділяти увагу евфонії. Так, "Евфонію веселобринячу" знаємо ще з часів Петра Могили, І. Величковський приділяв тому також немало уваги. "Зразком евфонічної досконалості, — писав Д. Чижевський, — є анонімний (на нашу думку не анонімний, а належний перу І. Величковського, бо це поетичний відгук на прозову розмову людини з Богом. — В. Ш.) діалог людини з Богом про віру та діла, спрямований, очевидно, проти протестантів. В ньому повторюються окремі слова та склади так, що утворюють якусь звукову мозаїку" (с. 271—272). Все це для розвитку поезії мало немале значення; недаремно й поети- футуристи вже у XX ст. та й поети нашого часу евфонії знову почали надавати великого значення і грають звуковими рядами. І. Величковський був одним із піонерів такого розуміння поезії на нашій землі, через що сьогодні маємо віддати йому належну шану. Загалом же, коли порівняти його знову-таки з Климентієм, то обидва поети, кажучи символами Величковського, ніби дві стрілки на дзиґарі відвічному: перша вказує години, тобто говорить про Бога й людину і розмірковує абстрактно, вишукано грає словом як річчю знову-таки божественною, а друга показує хвилини ("минути") — людський світ у всій його багатоманітності, складності, тлінності й безподібності.

11 Чижевський Д. Історія української літератури. Нью- Йорк, 1956. С. 271.

12 Величковський І. Твори. С. 71.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.