Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005
Григорій Вишневський. «Шлях, увінчаний лаврами...»
Персоналії та пам'ятки другої половини XVII-початку XVIII століть
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Про Григорія Вишневського біографічних даних є мало. Не знаємо, де й коли він народився, де й коли помер. Відомо лишень, що жив у другій половині XVII ст., вчився в Київській академії і що його улюбленим учителем тут був Йоасаф Кроковський. Згодом став бакалавром вільних мистецтв Віленської академії. Саме своєму вчителеві написав панегірика, який є ніби демонстрацією учня вчителеві, якої вправності досяг у віршуванні. Повна назва твору така: "Шлях, увінчаний лаврами, слуги Стагіри після прибуття заради першої нагороди за філософську гідність до вівтаря щедрості із запорукою належного обов’язку, щоб виявити відповідну прихильність, задуманий і од Віленського університету, палацу наук, найяснішому і вельмишановному отцеві Йоасафу Кроковському, ігумену монастиря великої в усьому християнському світі перемоги святого анахорета Миколи і ректору Києво-Могилянської колегії, найдосконалішому владиці, патрону та особливо шанованому меценату од одного з усіх і найвідданішого його імені та честі Григорія Вишневського, бакалавра вільних мистецтв, філософії, метафізики, етики й аудитора шкільного права з виявленням глибокої вірності душі на знак вдячності та вічної прихильності присвячений, року Господнього 1696, серпня 15.
Твір складається з вірша-присвяти, або "Провісниці шляху, увінчаного лаврами", і чотирьох стоянок, за жанром це — панегірик, тобто його мета звеличити того, кому твір присвячено, і саме до того, коли він став митрополитом, а був ректором Київської академії, відтак твір — ніби звіт вихованця атенею його керманичу. З парнаських муз надає слово двом: Талії та Мельпомені.
Талія в поета постає як "жива пам'ять про добродійства"; згадаймо, що С. Почаський у "Евхаристиріоні" бачив Талію як "вправи в писанні веселих віршів", загалом Талія — муза комедії. Мельпомена в Г. Вишневського — "голосний відгук вдячності"; в С. Почаського — це "вправи в писанні віршів смутних і жалібних", загалом це — муза трагедії. Отже, вже у виборі муз маємо цілком невипадкову антитезність, у даному разі веселого і смутного — одна з рис поетики бароко.
Але спершу розглянемо вірша-присвяту. Автор закликає муз до "арктичних сузір'їв цілющих", тобто в те місце, яке тоді ж інший поет, Стефан Яворський, назвав "Арктосом небесним Руським» — книжка під такою назвою вийшла в 1693 р. в Чернігові, але славиться тут Київська академія; в нас про неї була окрема розмова.
Йоасаф Кроковський
1 Повний переклад українською мовою: Антологія української поезії. Т. І. К., 1984. С. 228-231.
Отже, Арктос — це окрім інших значень назва Київського атенею при його зосередженості в Київській академії. Далі йде вельми цікавий редок: музи мають прийти до "Фетіди палат, що в Бористені", це нагадує нам "Дніпрових камеи" І. Домбровського. Федіта, нагадаємо, — богиня моря (через що її поселено в Дніпрі), але для нас має значення, що вона мати Ахілла, героя Троянської війни, що, з одного боку, відводить нас до віковічної традиції культу Ахілла на території сучасної України, яка існувала ще за скитів, а з іншого — посередньо до іншої поетичної традиції, адже С. Кленовим і І. Домбровський вістять, що Київ називають Троєю2. Згадаймо при цьому сповіщення книги «Glorus Polonicus" ("Слава Польщі"), що вийшла в Нюрнберзі в 1666 р., в якій автор не тільки ототожнює античну Трою з Києвом, але й пише, що в київських печерах лежать тіла Гектора, Пріама, Ахілла та інших троянських героїв — сповіщення фантастичне, але вищезгадані слова про Фетіду в Бористені вони пояснюють. Далі автор говорить, що Меонієць (Гомер) велить йому перейти море і досягти вершин Кінфу, тобто гори, де народився Аполлон, отже, знову йдеться про київський Парнас. Відтак палати Кроковського, який міг бути при його становищі багатим, подаються, як покої, де сіяє "кістка слонова" і де "пливе золото" — ясна річ, що йдеться про вартості духовні, а не матеріальні, це, зрештою, далі розшифровується: там "муз витіка Тагу багата вода" (Таг — це золотоносна річка в Іспанії). Отже, знову-таки йдеться про Києво-Могилянський академічний Парнас, куди поет просить музу скерувати свої коні.
Після цього подається Стоянка 1-ша, надзвичайно цікава своїми шифрами, які спробуємо тут розгадати. Спершу йдеться про неназваного володаря, який носить "пишно чоло своє в різних землях" — гадаємо, що мова тут про Петра І, який після смерті брата Івана щойно став самодержцем; він здобуває палац списом, йому сприяє Марс, своїй славі він прокладає "мечем багряним" шлях. І тут відразу ж іде застереження:
...Знай, цереалії (свято в честь Церери. — В. Ш.),
не хвалять серце, що у крові, й повір,
Багряне поле Флегри слави (де змагалися боги з гігантами. — В. Ш.)
не принесе, від гріха не звільнить, —
не принесе і "тріумфів воно тобі", їх бо не хотів Аянт (грецький герой Троянської війни). І тут говориться ще різкіше:
В крові — троянські діадеми
І слави актійської монументи, —
що таке троянське й актійське в поетичному іночитанні ми вже говорили — це Київ, Україна.
Твір було написано в серпні 1696 р., а в травні — липні тривала облога, а тоді й узяття (19 липня) турецької фортеці Азова — це вчинили для Петра І козаки. Найочевидніше, саме ці події відбито в пам'яті, але що впадає в око: зовсім без мілітарного захоплення, що його бачимо в інших панегіричних поемах, а навпаки — з осудним ставленням до загарбницьких воєн Росії за рахунок козацької (троянської) крові. Отому неназваному войовнику поет протиставляє Йоасафа Кроковського, який "без крові Марса, мирний у світі цім", і знаки його всюди йдуть "без плям кривавих". При цьому Й. Кроковського названо "патроном всіх нещасних сиріт" (це може бути простий вислів, а може й підтекстовий, бо Україну в той час називали країною вдів та сиріт, а сирітська тема була поширена в поезії та піснях) і "отцем русів", що особливо цікаво, адже Й. Кроковський ще митрополитом не був, правда, для цього була підстава, про що скажемо далі. Водночас автор говорить, що Й. Кроковського славить "вся Русь", також "сирена Київська славу складає в ритмах". Притому слава ця малюється як більша від звитяжної "римського народу", від Сціпіонової, коли той розорив Картаген, від грецької, коли зруйнували були Трою (тут Троя вживається у прямому значенні). А чому? А тому, що Кроковський не воює, не ллє кров, не руйнує, не грабує трофеїв, а збирає серця "з полів квітучих і красномовних нив, бере всюди ласкавим серцем вінки й плоди кастальських камен" (муз).
2 Докладно я цю тему розробив: Шевчук В. Мисленне дерево. К., 1989. С. 15-35.
Отже, маємо зовсім не надмірне підхлібство, хоч на таке воно виглядає, а ствердження, що плекання освіти, науки й муз має вищу вартість од усіх здобичницьких воєн. Не здобув такої слави ані Ганнібал, ні багатий золотом Ліксон (місто в Греції), ні Карпатос-острів (також у Греції), краса Йоасафа більша тієї слави, бо вона "сяє ясніше усіх трофеїв". Навіщо ми згадуємо, запитує поет, страшних дарданців (тобто троян, тут також це слово вживається історично, зазначимо, що не скрізь Троя й троянці йдуть як поетична назва України й українців), Сціпіонів, Ганнібала та ін., їхню "пропащу силу"? Адже все те загинуло, воно "для душі й надії мудрих не дасть підпорок" — підкреслюємо ці слова, бо вони визначають моральні, духовні цінності, а ті не у війнах, не у крові, не у змаганнях (як це суперечно дітирамбам війні та крові, які звучали у творах С. Яворського, що виходили в той-таки час!), а у творенні мудрих підпорок душам та надіям. Марнотна кривава слава — це порожній віз, слава ж голови Києво-Могилянського академічного атенею там, де Аполлон (тобто "літоросль, цвіт і оздоба всіх наук та вмінь", як визначив ще С. Почаський) вінчає чоло лавром і де в'яже пов'язку Паллада (богиня мудрості), де осідлано коня пишного (Пегаса), де "служить священна земля Фокіди", тобто та, на якій розташовано Гелікон та Парнас. Через це Талія-муза дарує вершини Пінду (місце перебування муз), "медоносні доли", тобто з солодким пожитком, і "сніжні замки Гелікону". Музи ж ("жительки Пімпли") збирають "усі весни багатства". Відтак славу й тріумфи дає Аполлон і "Мінерва вчена", а не Марс. Отож хай росте "сад гесперид і плоди несе", хай Додонська діброва (священний гай у Греції) лавр леліє і пестить. Пафія (Венера, богиня любові) стримує "заздрість заїлу і стріли Лети" (річки забуття). Тим-то повіз поезії везе Кроковського як принца. І саме таку славу, як це автор намалював, "Фокідські (тобто Парнас з Геліконом. — В. Ш.) зичать музи".
Отже, що маємо? Високим стилем написаний гімн Києво-Могилянському атенею та його голові Й. Кроковському. Антивоєнні мотиви, вивищування наук, розуму, мистецтва над героїчним чином, який по-своєму неважиться, надають творові гуманістичного звучання. Його можна було б назвати ренесансовим, коли б не переускладнені шифри, символічна наповненість і подвійні читання — ознаки поетики бароко. Не помилимося, коли скажемо: Стоянка 1-ша "Шляху, увінчаного лаврами" — один із найблискучіших віршів давньої української поезії.
Що ж вістить печальна муза Мельпомена у Стоянці 2-й? А те ж саме, що в Стоянці 1-й, тільки в інакшому словесному оформленні. Щоб збагнути цей принцип, треба згадати практику навчання поезії в Київській академії: учням класу поетики давалася класична тема, яку треба було розробити у власному словесному малюнку. Класичним зразком такого віршування є «Опис Києва" Теофана Прокоповича, про який скажемо далі, коли тема ставиться в перших двох рядках, а решта тексту — найрізноманітніші до неї варіації. У нашому випадку твориться щось подібне, але інакше: тема заявлена в Стоянці 1-й, а решта стоянок є її варіаціями. Смисл Стоянки 2-ї в тому, що Мельпомена заперечує потребу розробляти античні теми, бо Аполлон з музами повертає коні із грецького Гелікону в Рим (простори Лація), до Кіпру (скелі Пафії), в царство мавра (в Африку) — отже, йдеться про створення так званих національних парнасів. Відповідно викладається побажання, щоб Мінерва взяла лютню (згадаймо "Аполлонову лютню» Лазаря Барано- вича) і почала вигравати з радісним серцем "Йоасафу всі бажання", тобто знову-таки йдеться про становлення Київського атенею. Йоасаф відтак плине "по широкім руслі Фетіди". І поки стоїть Києво-Могилянський атеней, автор не хоче шукати "віків Сатурна" й античних тем. Кінчається Стоянка запевненням, що скрізь, де "на конях своїх поїде Феб", тобто хоч би в яких культурних осередках перебував автор, він, як слуга, залишиться вірним Й. Кроковському, власне Київському атенею, — автор твору, нагадаємо, жив і працював у Вільні.
У Стоянці 3-й тема становлення Києво-Могилянського атенею розвивається. Музи покинули "пагорб свій той фокідський, що два верхи має" (тобто Парнас), з ними й Аполлон, і спішать через Кірри яри (так звані Аполлонові вершини, гори в Греції), через Карпатський кряж в Україну ("рідний край"), а з ними Полігімнія (муза гімнів, а в С. Почаського — швидке запам'ятовування багатьох речей) — десь так само вів в Україну муз в XVI ст. Себастіян Кленович. Закликається, щоб пегасиди й харити (музи) привезли нам сюди пісню, щоб тут розливалася вода, яку п'є Аполлон (Актій). З Меонтійських вершин (з висоти поезії Гомера) хай прийдуть до нас "дев'ять священних муз".
Ось кастальська вода рветься чимдуж сюди,
Де Дніпра течія силою хвиль своїх
Б'ється об береги, на кораблях везуть
Вже дріади (богині дерев. — В. Ш.) туди пісні.
Відтак "чисті ріки Кроковського" з'єднуються з річками Пінду (золотоносними античними), що означає втілення античної поетики, яка утвердилася на Київських горах у класицизмі високого бароко.
Гравюра І. Щирського із зображенням Київської академії та студентів
Є в цій Стоянці й такі красномовні слова:
Часто стукає теж слава його до хат
Простолюддя і на їхній хор дивиться,
І ліричні пісні, оплесків милий звук
Супроводжують скрізь її, —
що, на нашу думку, означає з'єднання високого бароко з низовим. Краса серця і душі відтак "рівна тепер царському титулу" і багатьом славним чинам, цим і славний Й. Кроковський, який зветься "Русі Аполлоном" (тобто керівником Київського атенею). Називається тут Й. Кроковський архієреєм: тут відбито, що той був наближений до В. Ясинського і вважалося, що саме він має замістити старого митрополита, через що ще в 1695 р. В. Ясинський просив царський уряд дати Й. Кроковському чин переяславського єпископа. Загалом 3-тя Стоянка, як і 2-га, є новим словесним виразом думок і тем, проголошених у Стоянці 1-й. Так само й остання віншувальна Стоянка 4-та.
Твір визначний ще й тим, що в стоянках автор подає різні типи гекзаметричного вірша, які тоді культивувались, творячи унікальний зразок барокового "мистецтва для мистецтва", хоч у Стоянці 1-й виходить і в сфери суспільно-політичні. Водночас він, як свого часу "Евхаристиріон" С. Почаського, є твором маніфестним, засвідчує становлення Києво-Могилянського академічного Гелікону з Парнасом, тобто атенею в його новому періоді, що характеризується, як ми вже казали, бароковим класицизмом: значним, аж до надмірного, наповненням античними уподібненнями, використанням античної поетики, а водночас і виразними рисами високого бароко з його химерними структурами, ускладненою образністю і шифрорядами, елітарною вишуканістю й ускладненістю вислову.
"Шлях, увінчаний лаврами" з якихось причин не з'явився друком, а дійшов до нашого часу в рукописі, що зберігається у відділі рідкісної книги Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського3. Написано твір латинською мовою.
3 Шифр 1604. Арк. 142—159 зв.
