Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Пилип Орлик як письменник
Персоналії та пам'ятки другої половини XVII-початку XVIII століть

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Творчість Пилипа Орлика належить до того періоду розвитку нашого високого бароко, яке відзначалося особливою ускладненістю: в поезії він був безпосереднім учнем Стефана Яворського і входив, як ми казали, у групу особливо наближених до Івана Мазепи митців, зокрема поетів (І. Орновський, С. Яворський та ін.); його творчість до останнього часу залишилася малознана з політичних причин, а вона заслуговує особливої уваги.

Походив він із чеського баронського роду, гілки якого жили в Чехії, Пруссії, Польщі та Білорусі, з останньої й був П. Орлик. Батька його, Степана, вбито 1673 р. в польсько-турецькій війні, мати — з православного роду Малаховських, котрі жили на Віленщині в Ошм'янському повіті. Тут у селі Косуті й народився 11 (21) жовтня 1672 р. Початкову освіту здобув у Литві, по тому вступив до Києво-Могилянської академії. Закінчивши студії, став консисторським писарем Київської митрополії (з 1693 р.), потім служив у Полтавському полку та в генеральній канцелярії. Вигідний шлюб із Ганною, дочкою полтавського полковника Павла Герцика, вводить його до кола козацької аристократії. Саме в цей час виявляє себе як один із найцікавіших поетів своєї доби. Видав дві поетичні книжки: "Алцід російський" (Вільно, 1695) — це панегірик гетьману Івану Мазепі, і "Гіппомен Сармацький» (К., 1698) — панегірик на честь шлюбу ніжинського полковника, небожа І. Мазепи, Івана Обідовського та Ганни Кочубеївни — його ми розглянемо далі докладно. Вірші свої писав польською мовою, пересипаною латиною, вони густо насичені античними символами й уподібненнями, творені блискучим версифікаційним стилем. У 1702 р. П. Орлик став генеральним писарем, для тридцятилітнього кар'єра виняткова. Здобуває чималі маєтки на Стародубщині, Чернігівщині та Полтавщині. В 1707 р. поєднався з І. Мазепою взаємними присягами на вірність, отож під час повстання гетьмана в 1708—1709 рр. був на його боці, з ним і вийшов на еміграцію. В 1710 р. вибраний гетьманом України, тоді ж проголошено написану ним "Конституцію прав і свобод Запорозького війська". Шведський король Карл XII потвердив цей вибір та Конституцію, він, як протектор, ставав гарантом незалежної України. У 1711 р. після постановления трактату з татарами П. Орлик підіймає на Правобережжі національно-визвольне повстання; 1712 р. турецький султан видав гетьману привілея на володіння Правобережною Україною. Саме в цей час П. Орлик творить "Вивід прав України" та "Маніфест до європейських урядів"1 — великого інтересу пам'ятки визвольної боротьби українського народу. Володів Правобережжям до 1714 р., коли Туреччина поступилася цією територією Польщі. Відтоді починається емігрантське життя П. Орлика.

Пилип Орлик

1 Вивід прав України. Нью-Йорк, 1964. С. 86—94; Маніфест: ЗНТШ. Т. CXXXIV. Львів, 1924. С. 134— 136.

Спершу перебував у Молдавії, потім жив (до 1720 р.) у Швеції, з 1718 р. веде дипломатичні акції на створення європейської коаліції супроти Росії. 11 жовтня 1720 р. виїжджає із Швеції й починає писати свого знаменитого "Діаріуша подорожнього", виданого тільки частково в 1936 р., загалом обіймає цей твір п'ять томів — один із найвидатніших українських зразків так званої діаріушної прози, в якому з'єднано щоденникові записи з поетикою прози пілігримської, мандрівної, цим твір наближається до "Мандрів" В. Григоровича-Барського; водночас є видатною пам'яткою національно- визвольних акцій гетьмана2.

Покинувши Швецію, П. Орлик їде до Польщі, звідтіля до Хотина, зрештою турецький султан оселяє його на 12 років у Салониках, де був ізольований од свого оточення, тобто фактично жив у засланні. З 1729 р. починає співпрацювати із сином Григором, наладновує зв'язки з різними державами, особливо із Францією, веде дипломатичні акції в Туреччині та Криму. В 1734 р. гетьману дозволяють покинути Салоники, поселяється у Каушані, столиці Буджацької орди; з 1737 р. був дорадником угорського князя Ракочія, переїхавши у Ведини; з 1739 р. гетьман у Ясах, звідки переїжджає до Бухареста, потім знову до Яс, де 24 травня 1742 р. помер. П. Орлик — автор численних вельми цікавих листів та відозв-маніфестів, написаних різними мовами. Досі його твори в окремі збірники не збиралися й не перекладалися, за винятком окремих публікацій, хоч часом і значних розмірами.

"Алцід російський", як ми казали, — панегірик І. Мазепі, твір, як зазначає автор Литовського Парнасу, оспівує взяття Казикермена, Тавані, Аслам-городка, що було в 1695 р.; перемогу над «кримською гідрою" 1694 р., що її здобуло козацьке військо на чолі з І. Палієм та К. Мокієвським, — високі зразки батальної поезії. Завершується книга латинською прозою, тут перелічується, що зробив гетьман для українських монастирів, ідеться зокрема про те, що це І. Мазепа оточив Києво-Печерську лавру кам'яною стіною, позолотив Успенського собора, побудував церкви в Микільському та Братському монастирях тощо. Є тут і вірш на герба Івана Мазепи, говориться про суперечність Золотого та

Залізного віків.

"Гіппомен Сармацький"3 — шлюбний панегірик на одруження Івана з Обідова Обідовського, стольника на той час, з Ганною Кочубеївною, дочкою Василя Кочубея, на тоді генерального писаря. Писаний же був "консисторським писарем Київської митрополії" в 1698 р. і виданий "у друкарні святої чудотворної лаври Печерської Київської".

Титульна сторінка "Діаріуша подорожнього" П. Орлика

2 Факсиміле оригіналу по 1731 р. видано в Гарвардській бібліотеці давньої української літератури (Гарвард, 1988); в оригіналі частина з 1721 по 1723 р.: Діарій гетьмана Пилипа Орлика / Опрацював для друку Ян з Токар Токаржевський Карашевич. Варшава, 1936; уривок в українському перекладі, також листи: Хроніка — 2000. Вип. 3-4 (5-6). К., 1993. С. 76-102.

3 Уривки з нього в українському перекладі див.: Марсове поле. Кн. 2. К., 1989. С. 169-178.

Скажемо кілька слів про сам жанр шлюбного панегірика в Україні. Писалися вони й видавалися, як правило, на честь магнатів і, очевидно, на їхні кошти. Почав цю традицію Павло Русин із Кросна, про що ми вже згадували. Ще Симон Симонід у 1593 р. оспівав шлюб Адама Гіроніма Сенявського (книжечка вийшла у Львові), Христофор Роттендорф — Станіслава Влодека (вийшов у Львові в 1599 р.); Мондрович — Яна Гербурта (Львів, 1601); тоді ж автор "Острозької війни" Симон Пекалід, один із найвидатніших українських латиномовних поетів, оспівав шлюб Яна Фелікса Гербурта (Львів, 1601) — це найдавніші шлюбні панегірики. Згодом періодично виходили інші: Балтазар Фельгебель і Тома Ціммерман оспівали шлюб Яна Поляновія (Панівці, 1615); Станіслав Рожинський — Івана Гебермана (Львів, 1627), Августин Студзецький склав "Лютню Аполлонову" (ось звідки пізніша назва знаменитої "Лютні Аполлонової" Л. Барановича) Войціху Острогорському (Львів, 1627); Станіслав Кучковський сплів "вінця подружнього" Касперу Шольцю (Львів, 1636); Ян Квашкевич проспівав "Гіменею", тобто веселу пісню на весілля, Якобу Бібету (Львів, 1638); Адам Томецький — Адаму Сенявському (Львів, 1643) — як бачимо, шлюбні панегірики писалися здебільшого німцями та поляками, ця традиція тягнеться й далі. Але в 1645 р. з'являється перший шлюбний панегірик у Києві, написав його Пилип Баєвський, поет кола Петра Могили, він оспівав шлюб Януша Радивила; того ж року Марек Корона у Львові привітав українського князя Самійла Корецького, а Войцех Зимункевич — Юрія Осолінського (Львів, 1656), вийшов панегірик в українській друкарні М. Сльозки; Лука Словицький польськими та латинськими віршами оспівав "любовне полювання" (Львів, 1669); Михайло Злоторович у Львові таки видав у 1670 р. шлюбного панегірика А. Шимоновичу; так само наступного року Михайло Григорович — міщанину Ф. Русці.

Таким чином, шлюбний панегірик, часто він звався "епіталаміон" (весільна пісня), П. Орлика вписувався в досить давню й вироблену літературну традицію, хоч властиво українських серед таких творів було небагато (згадати б ще тій самій, що і в Орлика, особі присвяченого панегірика С. Яворського "Виноград Христовий" — Чернігів, 1698). Певною мірою поетику шлюбного панегірика відбивали й "Роксоланки, або руські панни" Симона Зиморовича, написані на шлюб брата Бартоломея (вийшли друком у 1654 р., хоч написані у 20-х роках XVII ст.).

Орликовий шлюбний панегірик має свою структуру. Традиційно почавшись геральдичним віршем на клейнот Обідовських, автор подає латино-польську прозову передмову, після чого йде Апострофа — тобто оклик, риторична фігура із звертанням до винуватця події, і вже по тому "Гіменей весільний Гіппомена Сармацького", який оголошується "через луну наступним вікам". Після "Гіменея весільного" йде "Гімн тріумфальний муз Роксоланських на весільну акцію", по тому — три чотиривірші, де зокрема вказується, що при Мазепі "світиться дім Обідовських". Після того — "Парагон" (змагання) і одне з див барокового віршування — потрійний акровірш із присвятою Івану Обідовському; далі знову три чотиривірші, другий "Парагон" — сім восьмивіршів, загалом "парагонів" чотири, йдуть окремі вірші, і все завершується "Метою". Як бачимо, форма твору ускладнена й вишукана.

Найцікавіше, що про любовні справи Пилип Орлик пише небагато, на відміну хоч би від С. Зиморовича, його головний інтерес — гербова й бойова слава Обідовського. Через це домінують у творі "Парагони", тут навіть наречена зветься Аталанта Руська (Аталанта — славетна аркадська мисливиця). Відтак шлюбний панегірик під пером поета переріс у цікаву пам'ятку не так любовної, як героїчної поезії. Поет оспівує час, "де Марс для чину Беллоні став братом" і бродить криваво "в воєнній каші", бо тоді, коли на Геліконі "гімн музи грають", турок "збира на кров коні". В такій ситуації "змовка музйка, де вбивчо брика гнів у розгоні", Беллона, богиня війни, гонить "свої порони" між кручі Дніпрові.

І хоч грають весілля, а турок "по тілі роським танцює", тож весільні гімни чи й грать Орфею, "коли червона із гніву Беллона йде гуляти"? Українські юнаки при цьому постають на бойовий чин, а "Алцід Російський", тобто Іван Мазепа, Таврику бере в кайдани, після чого йде опис воєнного чину самого Мазепи — маються на увазі тут походи українсько-російського війська проти турків і татар у 90-х роках XVII ст. Все це оповідається у "Тріумфальному гімні Роксоланських муз", нам цікаве тут, окрім іншого, означення Роксоланського Гелікону з музами, тобто йдеться не про львівський чи київський, а про загальноукраїнський Гелікон. У своєму бойовому захопленні автор славить війну, коли Іван Мазепа "на славу вічну геть кровотічну хвилю зганяє, йому-бо маври встеляють лаври, як бій вчиняє". При тому авторові мало, що "тремтить в Дивані (Туреччині) Махмет строгий", йому маряться часи, коли "хрест лавром таки заквітує, коли в Стамбулі засвищуть кулі", до речі, в тому Стамбулі, в якому через десяток років сам П. Орлик прохатиме захисту й допомоги супроти російського імперіялізму, який тут у поета викликає ентузіазм.

Про причини такого не оборонного, а вже імперіялістичного захоплення війною, кров'ю, загарбанням чужих земель ми вже говорили в розвідці про Стефана Яворського, посилаючись на гіркі слова самого П. Орлика; в цей час він повний бойового запалу, який і надихає його на "Парагони". В першому з них поет заявляє, що слава не лежить на м'яких матрацах, а "в марсових завше працях", а в безсмертну славу треба йти "крізь Марса хвилю криваву", його захоплює, коли є "слави тверда влада", і де "ідуть рицарським при Беллоні ладі", а славу купують "відкриті рани". Молодого воїна І. Обідовського поет закликає забути "Парнаські лаври", а втоплювати "сталь бійну в їхнє (кентаврів, ворогів. — В. Ш.) тіло мстиво", наслідуючи грецьких героїв, але до слави "прикрі стежки". Отож:

Йдіте, йдіте, кому мила слава, кого кров поїла,

Крізь мечі йдіте зі своєї охоти,

Кого вабить крізь невчаси, мужністю крушіть тараси,

Вічність сама вам відчинить ворота.

Іван Обідовський, зрештою, рушив тим шляхом, відтак оповідається про бої, в яких юнак брав участь, зокрема при взятті Кази-кермена й Тавані. При цьому знову виникають нездорові імперіялістичні нотки: закликається ударити на "Родопи Трацькі" — турецькі Балкани: все це подається важким, кованим, блискучим віршем — цей спосіб письма автор визначає в одному з "Парагонів": "символічна адумбрація" (зарис. — В. Ш.).

Коли ж оглянемо власне "Гіменей весільний Гіппомена Сармацького", оголошений через Луну "наступним вікам", то тут знову більше говориться про воєнні справи, як про любовні: "А чи це на акті весільнім з Беллоною йде в танець з булатом забійним", а сам Гіменей "у власнім спинився загоні", при цьому підкреслюється, що герой, якого оспівує поет, "роських монархів керується троном", а не інтересами своєї батьківщини — тут уже слово "роський» значить східнослов'янський. Обідовський, однак, людина освічена:

Йому на розум Парнаська дружина

Науки Касталь в корони вдосталь

В Києві зливала, —

більше того, він навіть "струмом п'є знову той Пегасовий" — очевидно, й І. Обідовський віршував, правда, до нас його твори не дійшли; при цьому "вчена Паллас" гострила розум "об промінь Фебовий"; він дружить із музою історії Кліо — знову-таки: чи писав І. Обідовський історичні твори, не відаємо, можливо, лише цікавився історією.

Ганна Кочубеївна йому рівна пара ("йому у парі цісарівна рівна"). По тому оспівується вже наречена, вона поштива, цнотлива, скромна, гарніша за знамениту Гелену, через яку почалася Троянська війна, красою їй Венера поступилася б — маємо типову для бароко гіперболізацію. Муз автор закликає: "Складіте панегірик про їхні манери", Аполлон має дати молодоженцям вінки. На акт весілля закликаються музи: Кліо (для пам'яті події), Талія (муза комедії, але тут музики, бо має грати), Терпсіхора (муза танців та хорового співу); весільні гімни гратимуться на барбітоні (багатострунна ліра), отже буде тут Феб із Парнасом. Це місце цікаве й для історії нашого побуту: дізнаємося, що на весіллі заможних осіб грали, танцювали, співали хором, можливо, виставляли інтермедійні сценки.

Назагал твір надзвичайно цікава пам'ятка, що вістить: в тодішній Україні почала зароджуватися нова аристократія. Про це свідчить уже сам факт складання шлюбного панегірика, та й те, що наречений з нареченою належать до найвищого стану, рівні між собою; через це стиль твору такий вишукано-пістрявий, а поетична техніка аж до такої міри витончена й ускладнена: гра рим, нові типи строф, акровірші (до речі, "Гіменей весільний" написаний у формі вірша "Луна", яку зафіксував у своєму "Молоці" Іван Величковський). Ось зразок:

Темна Електо, що рвеш шнури згоди.

Годи, Годи святії, де нема вади. Звади

Зведи від Клото, та ж любов і цноти

Рвуться в антиподи, —

все це створює величезні труднощі для перекладу, через що вірші так довго лежали недоступні читачам наступних поколінь. Технічно П. Орлик виявив себе таким віртуозом віршоскладання, що з ним міг порівнятися хіба що Іван Орновський.

Отже, творилася нова поезія нової аристократії, для у вищій мірі високого сприймання вищою мірою високовченого поета. Відтак елітарність цієї поезії визначала замкнутість її в колі тільки тих, хто здолав таку творити і сприймати. Можна навіть сказати, що це була поезія верхівки рицарського стану в тодішній Україні, котрий свої естетичні смаки витончував до крайнощів, саме проти того пізніше запротестував Теофан Прокопович, заперечуючи такого типу бароковий класицизм. З падінням Івана Мазепи впала і зроджена біля нього аристократія, тож розпався й поетичний гурток, і подібна поезія зникла, не залишивши тривалого сліду в літературній традиції. Вершиною ж творчості цього гуртка стали "Багатий сад" Івана Орновського та "Гіппомен Сармацький" Пилипа Орлика — рівних їм у тодішній українській літературі таки не було.

Пилип Орлик був також майстром епістолярного жанру. Зародився він у нас у XVI ст., інколи здобував форму "Послання", як "Послання до Домникії" І. Вишенського, тобто ставав публіцистичним твором; загалом епістолярний жанр у давній українській літературі ще треба вивчати, а передусім видати у збірниках найкращі його пам'ятки. З того видано досить небагато: листи Л. Барановича, листи Б. Хмельницького, листи І. Мазепи, розсипані по різних виданнях листи П. Орлика, немало такого листування вмістив у себе й літопис С. Величка. З-поміж тих пам'яток виділяється своєю загадковістю та й манерою творення просторий, ніби трактат, лист П. Орлика до С. Яворського, який і хочемо тут розібрати. Друкований він був лише раз, в оригіналі, в журналі "Основа"4, і в перекладі. Не все в ньому на сьогодні можемо зрозуміти, але це чи не найцікавіший епістолярний твір, що описує передумови й початок вікопомного повстання Івана Мазепи проти "московського іга", як тоді називали. Першорядна вартість цієї пам'ятки зумовлюється тим, що його створила людина, до І. Мазепи чи не найближча; принаймні ще до початку змовляння із старшиною гетьман та генеральний писар зв'язалися зупільною присягою на вірність. Писався лист 1721 р., тобто за рік до смерті С. Яворського і саме тоді, коли той став президентом Синоду.

До С. Яворського в П. Орлика ставлення було по-особливому пошанівне, бо, як ми казали, він учив його в Київській академії, входив у тісний гурток наближених до гетьмана поетів, та й розвивав ту ж поетику, яку С. Яворський запровадив на київському Геліконі, отже, це мали бути люди між собою духовно близькі. Правда, їх розділяли роки, заповнені в одного служінням батьківщині (в Орлика), а в другого, С. Яворського, служінням тому, котрий цю землю тиранив. Більше того, С. Яворський був одним із найвищих сановників Російської держави, визначався своїми прокльонами повсталому гетьману І. Мазепі, а другий — політичним вигнанцем, одним із найактивніших мазепинців, гетьманом в екзилі, якому російський уряд не збирався надавати амністії, хоч певні заходи щодо того П. Орлик і робив — здебільшого тоді, коли потрапляв у відчайне становище і певним чином зневірювався у своїй боротьбі за волю України. На ці речі треба зважати, читаючи цього листа.

Наскільки Пилип Орлик у ньому був щирий? Очевидно, тільки певною мірою. По-перше, пишучи листа до свого вчителя й побратима в поезії, гетьман не міг не зважати на пильне російське поліцейське око — згадаймо, як доскіпувалися російські чиновники в Павла Полуботка, чи не має він стосунків із П. Орликом, отже, кожного підозрюваного в цьому брали під догляд5. Пишучи листа С. Яворському, гетьман не міг забути, що його читатимуть ворожі очі і не остерігтись того, щоб не зашкодити й самому С. Яворському, котрий мав немало ворогів, хоч би й Теофана Прокоповича, людини на той час цілком аморальної.

По-друге, лист має в собі прохання про амністію, отже, вже сама мета зумовлювала відповідне розміщення фактів, намагання умалити свою "провину" перед царським урядом і самореабілітуватися. Цим пояснюється напівосудний тон щодо Івана Мазепи — інакше писати подібного листа не можна було, це річ зрозуміла. Отже, мусимо визнати: щирість листа відносна, часто показна, і, як це буває у грі, коли гравець ніби піддається супротивнику, щоб тим самим вивірити його, а по тому зробити черговий наступальний хід, так і Пилип Орлик своїм листом ніби кидає пробного каменя, щоб перевірити, яка на це буде реакція супротивника — не Яворського, а російського уряду чи царя. Таким чином, лист не просто приватне вилиття своїх думок та почуттів, а тонка дипломатична гра, і вже це надає йому характеру художнього твору, адже гра лежить в основі художнього мислення.

Це було перше завдання, яке собі ставив гетьман і яке подавалося ніби назверх, як це було прийнято в поетиці бароко, — для першого поз- верховного читання. Водночас у листі кладеться підтекстовий пласт: об'єктивна оповідь про повстання Івана Мазепи з намаганням розвінчати демагогічні міти, витворені на той час російською пропагандивною машиною, що повсталий гетьман ніби хотів повернути Україну полякам і чинив це з корисливих міркувань, про що йшлося ще в маніфесті Петра І на початку повстання, і П. Орлик це напевне знав. Отож докладно дібраним фактажем П. Орлик у корені розвінчує цей міт і показує, що повстання було національно-визвольне, а І. Мазепа при тому ніяких корисливих забагів не мав, та й навіщо вони йому були? Саме ця частина в листі найцінніша і ніякої облудності в собі не має; до речі, приносить вона дорогоцінний фактаж із перших рук для достовірного пізнання причин та побудок до національно-визвольного здвигу.

4 Основа, 1862. № 10. Переклад: Тисяча років української суспільно-політичної думки. К., 2001. Т. IV, кн. 1. С. 268-290.

5 Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. С. 251.

Мазепинський атеней. Із книги Гіппомен Сармацький" П. Орлика, 1698 р.

Можна прочитати листа так, а можна інакше. Звернімо увагу на хронологію. Після смерті Карла XII у 1719 р. Пилип Орлик починає дипломатичні акції на створення антиросійської коаліції, в яку мали ввійти Швеція, Туреччина, Польща та Крим. 11 жовтня 1720 р. він нарешті, як ми писали, дістає змогу вирватися зі Швеції і іде в Ганновер, щоб зустрітися тут з англійським королем Георгом (правда, нещасливо, короля не застав). Звідти подався до Шльонська та Вроцлава, тобто поїхав до Польщі, добре знаючи, що в Польщі повно російських шпигунів, з якими жартувати не випадає, а гетьман їхав у цю подорож не сам, а з родиною. Після переговорів із поляками П. Орлик у справі коаліції мав їхати до Туреччини, і саме в 1721 р., коли й написав цього листа, мусив убезпечити не тільки себе, а й свою родину. Отже, листа міг написати зовсім не для того, щоб здобути собі амністію, надто видатний і розумний політик це був, який чудово знав лиху й підступну вдачу та й немилосердність росіян, а для того, щоб на певний час приспати пильну увагу ока "північного дракона", як тоді називали Росію, до його особи й родини, переконати в тому, що він ніби кається, шукає таки амністії, отже, виконати свою місію, забезпечити родину захистком і спокійно від'їхати з Польщі, де по-особливому було небезпечно, до Туреччини. Можливо, це сталося після того, коли, бувши у Вроцлаві, він ледве не втрапив до рук російських агентів і вислизнув від них тільки завдяки своєму своякові, барону Орлику. По тому роз'єднався з родиною, дружину й дітей улаштував у монастирі (дружина зупинилася у францисканському, а діти в бернардинському монастирях, менших синів забрав із собою) і 17 лютого 1722 р. таємно вирушив із Кракова та й скерувався через українські землі до Хотина, що був тоді під турецькою владою. Отже, саме в 1721 р. П. Орлик пробуває в стані найгострішої щодо себе й родини небезпеки і, щоб локалізувати її, створює оцей лист-покаяння, якого й надсилає С. Яворському, добре знаючи, що той листа напевне покаже цареві, адже йшлося в ньому про вельми важливі речі: бажання нібито капітулювати вождя української політичної еміграції. Зі свого боку, С. Яворський утаїти цього листа не міг, бо коли б факт його одержання був викритий, це непокараним не залишилося б з боку царя.

На жаль, не знаємо, як зреагував на листа С. Яворський і в який спосіб мав зв'язатись із П. Орликом при позитивному вирішенні амністії, адже гетьман жив у Польщі на нелегальному стані, весь час переїжджаючи з місця на місце і ховаючись під чужими прізвищами, але листа, з усього видно, С. Яворський цареві передав, через що він і зберігся, хоча хто зна, чи вірив, що цар амністію подасть. Отже, відбувалася хитра й вельми цікава гра, а таланту політичного гравця великого масштабу в П. Орлика не можна не признати: все його еміграційне життя й була ота складна, витончена і закроєна на широкий розмах гра — до речі сказати, він і його син Григор (останній удавався в дивоглядно небезпечні поїздки, навіть на Гетьманщину)6 російською таємною службою схоплені не були, хоч за ними полювали постійно й недремно, тобто не могла та служба вчинити з ними те, що їй удалося з А. Войнаровським та одним із братів Герциків, хоч напевне хотіли, адже йшлося про ліквідацію їхнього невтомного ворога, який на боротьбу з "північним драконом" виклав увесь свій талант і всю енергію.

Коли ж прийняти таке читання, маємо дивитися на листа П. Орлика до С. Яворського знову-таки як на вишукану гру розуму, а не щиросердечний документ — покаяння "грішника". Відтак зрозумілими стають усі неясності: непослідовність викладу в окремих випадках (наприклад, ніби осуд І. Мазепи, а водночас звеличення його чину), тобто суперечність між викривальним змістом листа і смиренним тоном покаяння. Отже, цим листом П. Орлик грався зі своїм супротивником, скеровуючи його увагу на шлях один, а сам звертаючи на шлях бічний, щоб уникнути гострих драконових зубів.

Про який оманний шлях ідеться? А той, що винуватцями повстання П. Орлик робить не нерішучого ніби Івана Мазепу, а його полковників та генеральну старшину: одні з них на той час померли, а інші зрадили повсталого гетьмана чи в час самого повстання, чи в 1715 р., коли покаялися Д. Горленко та І. Максимович і покинули справу визвольної боротьби, а отже, зрадили й самого П. Орлика, якому на вірність присягали. До речі, сам П. Орлик завжди гостро негативно висловлювався проти Данила Апостола, та й тут подає його чи не головним ініціатором повстання (разом з покійним Іваном Ломиковським). Чи було шляхетним таке поводження П. Орлика? Навряд, адже й Д. Горленко, й І. Максимович були на засланні й могли бути гостріше покарані, але, очевидно, до відступників гетьман не мав милосердя. Морально застановленим супроти зрадників був П. Орлик закономірно, адже він сам нікого не зраджував, як правильно пише у своєму листі, отже, зрадників мав і підставу, й право осуджувати, а в жорстокій політичній боротьбі й не такі методи застосовувалися, одначе чи мав моральне право подавати на них доноса? Питання складне і неоднозначне.

6 Див. про це: Різниченко В. Пилип Орлик — гетьман України. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик. К., 1996. С. 218.

Є й третє прочитання листа, на мій погляд, найімовірніше. П. Орлик грав, як то кажуть, обома руками: з одного боку, намагався убезпечити свій переїзд через Польщу, з іншого — таки кидав пробного каменя щодо амністії. Примушує так думати той дивовижний факт, що в 1727 р. П. Орлик раптом виступає претендентом на лівобережну булаву разом із Д. Апостолом7. Його підтримує в тому не хто інший, а голштинський герцог Карл Фрідріх, одружений на дочці Катерини І Анні. Сам П. Орлик в 1727—1728 рр. писав, що герцог голштинський запевнив його: цариця поставилася прихильно до його кандидатури, завдяки сприянню герцога оголосивши йому амністію, але коли залишалося підписати декрета, померла.

Що значить цей факт? А те, що лист П. Орлика не переконав Петра І, проте питання амністії опальному гетьману залишилось у російських колах актуальне. Сьогодні важко безпомильно розібратись у всіх тонкощах цієї гри, але Росії, очевидно, попри все було вигідно звабити П. Орлика й нейтралізувати його антиросійські акції; одне певне: гра велася широко закроєна, і П. Орлик, очевидно, не задовольнявся самою амністією, а дерзновенно бажав стати не безправним поселенцем- засланцем десь у Росії, хай і в Москві, якими стали його колишні побратими Д. Горленко та І. Максимович, а посісти в Гетьманщині належне йому гетьманське місце, тобто добитися його підтвердження з боку російського уряду. Що подібна ситуація психологічно можлива, свідчить історія з пізнішого часу із В. Винниченком, коли той спробував повернутися в радянську Україну, бажаючи посісти тут поста голови уряду. Ясна річ, що в першому і в другому випадку російський уряд на те не пішов — йому треба було в Україні слухняної маріонетки, а не видатного політика, в інтересі якого була незалежна Україна, отже, з усіх тих проектів закономірно нічого не вийшло.

Однак, хай там як, лист П. Орлика до С. Яворського заслуговує найпильнішого прочитання як істориками, так і літературознавцями. Не все в ньому ще розтлумачене і збагнуте, але одне певне: перед нами прецікава літературна пам'ятка нашого бароко із шифрами, кількома читаннями, які стали результатом не просто естетичної й інтелектуальної, а вишуканої дипломатичної гри великого подвижника української ідеї.

7 Шевчук В. Козацька держава. С. 266.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.