Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Літопис Самовидця як речництво козацько-старшинської ідеології
Персоналії та пам'ятки другої половини XVII-початку XVIII століть

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Цього дітописа дослідники називають з-поміж інших найціннішим з історичної точки зору, відкрив його П. Куліш, який і дав йому таку назву. Надіслав свого списка О. Бодянському, який надрукував твір під назвою «Летопись Самовидца о войнах Богдана Хмельницкого и междоусобиях, бывших в Малой России по его смерти. Доведена продолжателями до 1734 года"1. При публікації О. Бодянський мав ще три списки, але їх дослідник не зміг використати для звірки тексту. Другим виданням зайнявся О. Аевицький, який знав уже шість списків твору, включаючи й ті, що їх мав О. Бодянський — до речі, один із них перекладено російською мовою, але з них у своєму розпорядженні мав лишень списка Юзефовича. Зате віднайшов списки Я. Козельського та П. Іскрицького, при цьому оригіналу твору не знайдено й досі. На цій основі О. Аевицький і здійснив свою публікацію2. Третє наукове видання здійснив Я. Дзира на основі списків П. Іскрицького та Я. Козельського і нововиявленого М. Судієнка3.

Всі списки літопису анонімні, через що в науці розгорнулася широка дискусія щодо авторства цього винятково цікавого твору. Можливо, цьому сприяло, що має він характер офіційного козацького літопису. Але що характерно: текст розпадається на дві частини: перша вістить про повстання Б. Хмельницького та його наближених наступників, писалася вона як історичний виклад і не раніше 1672 р. Оскільки ставлення Самовидця до І. Виговського, П. Тетері, П. Дорошенка, а особливо до Д. Многогрішного негативне, то автор був прихильником іншої ідеології, отже, іншого гетьмана, на якого, як було прийнято в ті часи, цей літопис, кажучи сучасним терміном, "працював". Безсумнівним є і те, що тоді автор жив на Правобережжі. Симпатизує козацьким проводирям Я. Сомку, І. Золотаренку, І. Богуну. Ставлення до І. Бруховецького двояке: одне до обрання його гетьманом, тоді літописець дає перевагу Я. Сомку, а інакше після обрання — прихильне, але приховано, зокрема прихильно описує повстання гетьмана супроти Москви. Прихильним є ставлення автора й до М. Ханенка, незважаючи на всю мізерність політичного обличчя останнього. Такий політичний барометр Самовидця: при писанні першої історичної частини схилявся на користь Я. Сомка та І. Бруховецького, коли той став гетьманом, тобто автор був прихильником російської орієнтації при певній симпатії до польського короля (позиція М. Ханенка), але не безсумнівним (засудження І. Виговського й П. Тетері). Неприхильно ставиться літописець і до козацьких ватажків, у яких переважали егоїстичні інтереси в їхній діяльності, а не державні (В. Золотаренка, П. Тетері, Децика, О. Гоголя та ін.). З цього можна зробити висновок, що першу частину свого твору автор писав, можливо, для І. Самойловича, бо негація до цього гетьмана з'являється у творі після його падіння. Пізніше, відбиваючи, певною мірою, ідеологію Івана Мазепи, міг відповідно опрацювати й першу частину свого літопису. Можливо також, що перша частина творилася з індивідуальної спонуки.

1 Чтения в Обществе истории и древностей российских. М., 1846. Кн. 1. Год второй. С. 1 — 72; Кн. 2. С. 73152.

2 Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. К., 1878. С. 3-207.

3 Літопис Самовидця. К., 1971. С. 45-167.

Літопис Самовидця. Титулки видань 1846 та 1878 рр.

Але про те, що завершення літопису писалося в офіційному курсі І. Мазепи, свідчать такі факти: передусім його різка негація до І. Самойловича — вона для нас тим цікава, що цілком погоджується з віршем «Ей Іване, поповичу гетьмане", написаним відразу ж після падіння цього гетьмана в 1687 р. одним із його спідручних, як пише С. Величко4, можливо, самим Мазепою. Характеристика Івана Самойловича в літописі Самовидця така характерна, що зацитуємо її повністю:

"Той-таки попович зразу вельми покірним і до людей ласкавим був, але вже як розбагатів, вельми гордий став і не тільки на козаків, але й на стан духовний. Прийшовши до нього, козацька старшина мусила стояти, ніхто не сидів, і до двору щоб не йшов із жодною палицею; також і духовенство, священики, хоча би який знаний, мусив стояти з непокритою головою. А у церкві ніколи не йшов дари брати, але священик до нього носив; так і сини його чинили, а куди колись виїздив, либонь на полювання, щоб ніде священика не побачив, те собі за нещастя мав (тут явно проступає, що писала твір духовна людина. — В. Ш.). А будучи сам поповичем, із величезною помпою їздив, без карети і за місто не поїхав, ані сам, ані синове його, і у війську все в кареті — таку велику пиху мали, котра в жодному сенатору не живе. А здирства всілякими способами вимишляли як сам гетьман, так і синове його, залишаючись полковниками: аренди, стації великі, затягав людей кормлениями — вельми на людей трудність велика була од великих вимислів — не міг насититися скарбами. І щось проти монархів наших московських хотів почати... людей військових багато запропастив, яких мало жалував, а то для того, щоб панство із синами ширилося... про жодну переміну панства свого не промишляючи... Отак загалом усіх людей за ніщо мали, незважаючи на простоту свого походження, а Господь Бог вельми ображений буває тим, хто в пиху підноситься"5.

4 Марсове поле. Кн. 2. К., 1989. С. 131-132.

5 Літопис Самовидця. С. 144-145.

Порівняймо ці слова з окремими позиціями згаданого вірша:

Ой був єси ти добрим усім паном,

Та потім протиставивсь усім станам,

Став цілодушно ти гетьманувати,

Щоб і нащадкам звичай той віддати.

Ти вольність війська став ламати славну

І гідність станів зневажати давню...

Говориться і про те, що "постать на уряд ти шукав нагоду", є й про синів гетьмана:

Сини твої надмірно горделиві,

Були від них докуки неможливі...

Є й про зневагу підлеглих:

Всі люди в тебе за ніщо приймались,

В підніжки низились і попирались...

Говориться і про змінність гетьманської фортуни:

Отак позбувсь гетьманської поваги,

Дістав натомість слізної зневаги...

Ти закінчив, ох, тяжко і жорстоко...

Говориться й про Бога, який не любить пихи:

Як на творця постанеш ти, на Бога,

Гляди, спіткає і тебе тривога...

Ще про пиху:

У гордість ти упав і став пишатись

І родом своїм славно вивишатись, —

отже, маємо погляд на І. Самойловича, цілком погоджений із Мазепиним.

Самовидець прихильно ставиться до улюбленця І. Мазепи Івана Обідовського, його небожа, ніжинського полковника, славленого в сучасних панегіриках, а передусім добре в нього ставлення до самого Івана Мазепи6. М. Петровський робить до цього висновок: "Таке ставлення Самовидця до Мазепи, при чому з перших часів Мазепиного гетьманства, треба особливо пам'ятати, маючи на увазі, що гетьман Мазепа за тих часів не мав великої популярності на Україні" (с. 107).

Звертає на себе увагу й те, що Самовидець, як ми докладніше говорили в розвідці "Образ Б. Хмельницького в давній українській літературі", не творить культу великого гетьмана, хоч загалом у нього ставлення до Б. Хмельницького позитивне.

Літопис Самовидця — твір увіч старшинський. До верхів тодішнього українського суспільства, тобто до старшинського стану, в автора ставлення добре, а деякі з дослідників бачили в ньому шляхтича. До простого козацтва, запорожців, поспільства, міщанства та нижчого духовенства наладнаний він із погордою, а то й негативно. Відзначаємо тут і деяку непослідовність: так, гостре ставлення до П. Дорошенка, що зумовлене офіційним характером літопису (в часи І. Мазепи, коли відбувалися війни з турками й татарами, тобто в 70—80-х роках XVII ст.), поєднується з прихильним до Дорошенкового ідеолога Й. Нелюбовича-Тукальського.

6 Всі місця з прихильним ставленням до І. Мазепи, так само докладний розпис симпатій і антипатій Самовидця див.: Петровський М. Нариси історії України XVII — поч. XVIII століть. Досліди над літописом Самовидця. X., 1930. С. 96-133.

Відносно Польщі, як ми говорили, в нього пошанівне ставлення до королів, а негативне до Польщі та польського панства, що й зрозуміло, бо автор репрезентант старшинського козацького стану. Цікаво, що до А. Киселя він наладнований цілком позитивно (до речі, І. Мазепа також не мав негативного ставлення до польських королів і входив у стосунок із королем С. Лещинським). Особливо налаштований літописець до Московщини: був російської орієнтації, але, як і С. Величко, небезсумнівно. Оцінка Самовидцем акту союзу з Москвою позитивна, він ганить запорожців за свавільні вчинки проти Московії, засуджує вигнання російських воєвод за І. Бруховецького, до російських царів виявляє пошанівне ставлення, прихильний і до окремих російських діячів, але тут все далеко не однозначне, і в цьому цікаво розібратися. З царів найприхильніше відгукується про Феодора Олексійовича: "Феодор Олексійович, — пише він, — помер із жалем усього християнства в молодих літах, котрий велику любов до нашого народу мав, бо і набоженство в Москві нашим наспівом наказав відправляти, по церквах та монастирях, і одежу московську одмінено, але по-нашому дозволив носити"7. Засуджує літописець суд над російським патріархом Никоном, вважаючи його невинуватим і що це бояри російські вчинили з ненависті. Воєводу І. Ржевського, який керував обороною Чигирина в 1678 р., називає людиною справжньою. Але це й усе прихильне.

Загалом, хоча літопис творено не для книжкового видання, а рукописно, автор у своєму ставленні до Московщини використовує так звану натякову поетику, яку приніс нам ще ренесанс, а бароко її закріпило й розширило форми її вжитку, проте, як ми говорили в розвідці "Поетика бароко в українських літописах", Самовидець хитромудрощами бароко практично не користується. Говорити прямо про Московщину літописець не міг з двох причин: по-перше, стримував його офіційний статус, а по-друге, міг остерігатися. Як пише М. Петровський, найґрунтовніший дослідник твору, "висловлювати своє неприхильне ставлення до Москви й до окремих московських діячів було в ті часи для Самовидця дуже небезпечно — за це можна було зазнати катування, скарання на смерть, або ж заслання на Московщину"8. Отже, літописець говорить про Москву не своїми словами, а фактами (так чинитиме пізніше й С. Величко), з'являючи злодіяння російського війська в Україні (взяти б до прикладу опис облоги Трубецьким Конотопа), чи їхню неповновартісність при обороні від ворога, чи бойову несправність як самого війська, так і воєначальників. Підкреслює Самовидець і російську невдячність за службу, на чому наголошував пізніше й І. Мазепа; говорить і про російський політичний терор, коли за саму підозру відправляли людей до Сибіру (випадок із писарем Шийкевичем), також і про неувагу російського уряду до зловживань російських воєвод в Україні, про жорстокість покари Г. Самойловича і про жорстокості Петра І; оповідь при цьому ведеться в спокійному об'єктивному викладі (так само і в С. Величка), власні думки висловлюються стримано. Отже, загалом до Московщини та російських царів ставлення у літописця пошанівне, але не захоплене, як то кажуть, "з резервою". Зате підкреслено негативно висловлюється Самовидець про турків і татар, бо він ворог союзу України з бусурманами (мусульманами). До України літописець наладнований патріотично, боліє її болями, його співчуття цілком на її боці, хоча не одного її діяча осуджує.

Це ті риси, які можна безперечно визначити щодо автора та системи його думок. Учені немало доклали енергії, щоб установити, хто ж написав цю визначну пам'ятку. Історіографія цього питання докладно розглянена в М. Петровського9, і я на цьому не зупинятимуся. Кандидатів на автора було кілька.

7 Літопис Самовидця. С. 135.

8 Петровський М. Нариси історії України... С. 125.

9 Там-таки. С. 134— 183.

М. Костомаров уважає, що ним був генеральний обозний Федір Коробка10, але цю версію вчені не підтримали. М. Возняк висунув гіпотезу, що автор — корсунський полковник Федір Кандиба11, але його резони непереконливі. А. Окиншевич обґрунтував висунуту перед цим М. Андрусяком думку про авторство Івана Биховця12. Найбільше прихильників має гіпотеза про авторство Романа Ракушки-Романовського, висловлена спершу В. Модзалевським13 та згаданим М. Петровським, до неї приєдналися М. Грушевський, І. Крип'якевич, Я. Гординський, К. Харлампович, П. Клименко, В. Барвінський та ін. Резюмуючи досліди в цій справі, М. Грушевський писав: "В результаті всієї проробленої праці можна вважати за безсумнівне, що літопис був твором Романа Ракушки — настільки точно збігаються біографічні дані про нього з усіма вказівками літопису і наскільки ясно, яскраво й переконливо вирішує це біографія, відгомони авторських переживань і вражень, збережені в цьому творі: усе те, що можна винести з його змісту, цілком і дорешти покривається тим, що ми знаємо тепер про Ракушку і сливе неможливо уявити собі, щоб якісь нові дані могли повалити чи захитати цю ідентичність"14. Підтримує цю думку й найновіший дослідник літопису Я. Дзира у згаданому виданні, отож вважаємо гіпотезу найпереконливіше обставленим поданням, що автор твору таки Роман Ракушка-Романовський15. Хто ж він?

Народився близько 1623—1625 р., очевидно в Ніжині, його батько Онисим прибув сюди з м. Романівки Брацлавського воєводства і був, очевидячки, шляхтичем. Уперше ім'я Романа Роскушенка, як його ще звали, трапляється в реєстрі 1649 р., значивсь у складі козаків Ніжинського полку. В 1654—1655 рр. він дозорець військового скарбу Ніжинського полку, в 1656 р. перебував під Ригою з російсько-козацьким військом. У 1658 р. — ніжинський сотник, бере участь у відновленні союзу козаків із Кримом, після того, в 1659 р., — військовий суддя Ніжинського полку. їздить у Москву у складі делегації від Ніжина, з 1660 р. — ніжинський наказний полковник. Підтримував Я. Сомка, але перейшов на бік І. Бруховецького, в уряді якого став генеральним підскарбієм. Один час у 60-х роках керував Ніжинським, Стародубським, Сосницьким полками, відав млинарством Лівобережжя, брав участь у переговорах із Польщею у Борисівській комісії. Після падіння І. Бруховецького державна кар'єра Р. Ракушки завершується, бо наприкінці 1668 р. з'являється у Брацлаві на Правобережжі як протопоп, активно протидіє гетьману Д. Многогрішному, який захопив його майно в Ніжині. В 1670 р. від гетьмана П. Дорошенка та митрополита Й. Тукальського поїхав до царгородського патріарха Методія із проханням затвердити Й. Шумлянського львівським єпископом, домігся прокляття над Д. Многогрішним. По тому даних про нього нема, а з 1676 р. з'являється у Стародубі священиком. Тут прожив з родиною до смерті, помер після лютого 1703 р. Його ім'я сім разів трапляється в літописі Самовидця в третій особі, ім'я його сина — тричі.

Про структуру літопису ми говорили в розвідці "Поетика бароко в українських літописах", вона проста й цілком літописна. Загалом твір складається з двох частин, про що згадувалося: історична, що писалася після подій і є ніби їхнім підсумком, та літописна, що писалася одночасно з подіями, отже, в першій частині виклад — історичний, у другій — літописний, у першій увага звертається на головні події часу, а в літописній — на подробиці, виклад тут не цільний, а подається у формі розірваних заміток, відтак події відтворюються за часом, а не за внутрішнім зв'язком. Розповідна частина тягнеться до 1672 р., відтоді до кінця виклад літописний. Ще одна особливість: до 1676 р. щорічний виклад починається обов'язково значною подією, а не другорядною, коли ж траплялася подія дрібна з початку року, літописець відкладав її до кінця року попереднього — така побудова може свідчити про офіційність роботи літописця. Після 1677 р. події не групуються за важливістю — це свідчить, що якийсь час, продовжуючи літописа з власної ініціативи, автор дотримувався попередньої форми, а тоді покинув і почав записувати події без строгого упорядкування; оповідання зв'язуються вже не формою, а хронологією. В другій частині річ часто починається і з дрібної події. Записи в цій другій частині, очевидно, велися щорічно на початку нового року про події року минулого. Написано літописа в першій частині найімовірніше на Ніжинщині, а в другій — на Сіверщині, зокрема у Стародубі.

10 Костомаров Н. Собрание сочинений. Кн. VI. СПб., 1905. С. 381— 382.

11 Возняк М. Хто ж автор т. зв. літопису Самовидця? // ЗНТШ. Т. CLIII. Львів, 1935. С. 181.

12 Окиншевич Л. До питання про автора літопису Самовидця // Нариси з соціяльно-економічної історії України. І. К., 1932.

13 Модзалевський В. Перший військовий підскарбій (1663—1669) Роман Ракушка // ЗІФВ УАН. К., 1919. С. 18-52; Кн. II- III. К., 1923. С. 29859.

14 Труды Института славяноведения АН СССР. I. Л., 1932. С. 161.

15 До речі, ним вважає Р. Ракушку і Л. Махновець: (Українські письменники: Біо-біографічний словник. Т. І. К., 1960. С. 505).

Складаючи літописа, Самовидець не користувався писаними джерелами, а якщо й користувався, то обмежено, отже, записував події, яких був свідком, про які чував чи про які мав короткі записки. В другій частині джерелом твору були власні спостереження чи сучасні звістки від інших осіб, автор сам брав активну участь у подіях свого часу і мав стосунки з багатьма історичними особами тієї доби. Саме тому літопис Самовидця й розглядається істориками як цінне джерело, але у ньому зчаста трапляються історичні неточності, помилки або й неправдиві свідчення. Хоч сам брав участь у Визвольній війні, Самовидець дивиться на неї як шляхтич, ці погляди певною мірою близькі до бачення цієї війни Б. Зиморовичем, тобто вони в подіях середини й другої половини XVII ст. визначали не так визвольні змагання, як спустошення, грабежі, знищення, збитки, яких зазнавали заможні верстви суспільства. Ось зразок такого опису:

«Зараз од боку того козацтво по різних місцях розійшовшись, полковників, сотників собі понаставляли і де тільки знайшлася шляхта, слуги замкові, жиди й уряди міськії — усіх забивали... Рідкий у тій крові на той час рук своїх не умочив і того граблення добр не чинив. І на той час туга велика людям всякого стану значним була і наруга від посполитих людей, а найбільше від гультяйства, тобто від броварників, винників, могильників, будників, наймитів, пастухів, що либонь якийсь би чоловік значний і не хотів прив'язуватися до того козацького війська, але мусив, щоб позбутися того насміху й нестерпимих бід у побоях, напоях і кормах незвичайних, і тії мусили приставати у військо до того козацтва. Де по містах і замках шляхту діставали, де тільки позачинялися були: в Ніжині, Чернігові, Стародубі, Гомелі!"16.

Водночас, говорячи про Д. Многогрішного та І. Самойловича, автор засуджує здирства вже їхні з простого люду. Загалом же він проти міжусобиць, воєн, розрух, йому болить спустошення рідної землі, але ідеї національно-визвольні звучать у літописі тільки подекуди і не сягають далі, "щоб при стародавніх вольностях своїх козацьких залишиться'', тобто національну свідомість автор, незважаючи на свою патріотичну настроєність, мав невелику. Загалом же бачив Україну обов'язково під протекторатом чужого володаря. Саме тому в "Козацькій державі" я про цю пам'ятку писав: "Отже, автор "Літопису Самовидця" відбивав досить точно старшинську ідеологію назагал проросійську, таку, якої на зламі століть дотримувався Іван Мазепа (до 1705 року), відтак відбивав, можна сказати, ідеологію тодішнього лівобережного уряду кінця XVII — початку XVIII століть"17.

16 Літопис Самовидця. С. 52.

17 Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. С. 302.

Літопис Самовидця в українській традиції не залишився локальним, індивідуально написаним твором, що в рукописі долежав до часу свого видання. Він поширювавсь у списках і значно впливав на розвиток подальшого козацького офіційного літописання. Ним істотно керувався Г. Граб'янка, пишучи свого літописа, можливо, знав його й С. Величко, хоч це питання проблематичне. Наступники продовжили літопис до 1734 р., тобто року смерті Данила Апостола, коли гетьманство вдруге було скасоване; дані з нього увібрав "Короткий опис Малоросії» — офіційний літопис доби Д. Апостола, котрий потім став основою і для "історії Русів". Користувався літописом Самовидця, притому широко, О. Рігельман. Такий резонанс твору переконливо свідчить: хоча писався твір (принаймні в другій своїй частині) індивідуально, але козацька еліта поставилася до цієї праці уважно і не тільки знала її, але й належно використала, поставивши як основу в традиції творення козацьких літописів. Недаремно Іван Франко вважав літопис Самовидця за один із найважливіших творів XVII ст., що їх викликали Хмельниччина та події другої половини XVII ст.: "Із українських писань про сі часи, — писав він, — найважливіші записки безіменного Самовидця, літопис Граб'янки і літопис Самійла Величка, написаний уже в XVIII віці на підставі старших записок"18. А такий видатний дослідник історіографії, як В. Іконников, резонно зазначив: "На чолі власне "козацьких літописів" варто поставити літопис Самовидця, як найдавніший із відомих літописів, оригінальний за своїм змістом і який відзначався простотою й об'єктивністю викладу"19.

Кілька слів про мову пам'ятки. Вона має в собі книжні елементи, але значною мірою наближена до народної української і свідчить, що в кінці XVII ст. була стала тенденція наближати мову книжну до розмовної народної. Ось її зразок:

"В тому же року навесні в Білагороді гром розбил замок, же аж в море летіло каміння, которого турки заробити не могли, бо тепер усіх вигнано з Білагородщини у Крим, як повернулся цар турецький з-под Кам’янця зимою, а которих вигнано, тіє в полях коло Богу померзли, бо не переправили рік і много їх погинуло, і задля того літа не ходили татаре у Волоськую землю турком на помоч"20.

До речі, з-поміж інших літописів саме Самовидцевий найбільше наближений до народної мови.

18 Франко І. Нарис історії української літератури. Львів, 1910. С. 74.

19 Иконников В. Опыт русской историографии. Т. II, кн. 2. К., 1908. С. 1561.

20 Літопис Самовидця. С. 116.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.