Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Теофан Прокопович. Життя і творчість
Персоналії та пам'ятки другої половини XVII-початку XVIII століть

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Теофан Прокопович уписав себе в українську літературу, зокрема в Київський атеней, як особливо складна постать. Прожив усього 56 років, але в цей час витрачено безліч енергії, добро- і лихоносної; з-під його енергійного пера випливали найскладніші філософські розмисли, художні твори, богословські міркування, проекти державних реформ, чимало листів до приватних осіб, твори для настановлення молоді. Перед нами викінчений, навіть класичний тип митця та мислителя — кар'єриста, який не гребував засобами для досягнення власних цілей, у все вкладаючи не так суспільні, як приватні інтереси, і саме це й стало головним двигуном його діяльності.

Наче в догоду цій неоднозначності склалося так, що не можемо сказати напевне, народився він 9 чи 17 червня 1681 р. і чи був названий спершу Єлисеєм чи Єлеазаром. Був киянин родом, рано осиротів, але годі назвати прізвище його батька, тобто його власне, адже Прокопович — родова назва материна. Власне Теофаном Прокоповичем був дядько мислителя — "поважний, значний, добре вислужений і солодкомовний проповідник", як схарактеризував його Дмитро Туптало1; він, цей дядько, став ректором Київської академії після С. Головчича, і саме в його час колегіум перетворився в академію (70-ті роки XVII ст.). Цей діяч, хоч і помер, коли Єлисею (Єлеазару) було тільки вісім років, але певне справив на хлопця немалий вплив, коли той зважив за необхідне назватися його іменем, ставши Теофаном Прокоповичем Другим. Дядько заронив у юну душу інтерес до науки, і саме це потягло юнака пізніше, після навчання в Київській академії, в далекі світи, щоб здобути освіти якнайбільше. Його повабив шлях, проторений українською молоддю ще з XV ст., — за кордон, у європейські навчальні заклади. У 1698 р., закінчивши філософського курса Київської академії, подався спершу, здається, на Городенщину, де вступив до василіянської школи в Битені — тут перейшов в унію та постригся у ченці, як вважають одні дослідники, під іменем Єлисея, а інші — Самуїла. Але й цей факт, як багато що в біографії Т. Прокоповича, непевний. Маємо свідчення, що з Києва він подався до Львова, потім до Кракова, а ще інші (М. Родишевський)2 свідчать, що він поїхав до Володимира-Волинського, де постригся у ченці, став дияконом і префектом володимирських шкіл. Тут не затримався, а опинився незабаром у Римі, в колегії святого Атанасія, утвореній папою Григорієм XIII для католиків-греків та слов'ян. Студіював, здається, три роки, риторику, філософію, історію християнства і Стародавнього Риму, богослов'я, читав грецьких та римських класиків. Можливо, назвався тут, у Римі, Самійлом Церейським, бо саме такого учня "великих здібностей і найвищого успіху" згадують документи, а можливо, цей Церейський було батьківським прізвищем Прокоповича? Згодом звідси тікає, опиняється в Почаєві, де приймає знову православну конфесію. По тому повернувся до Києва, взявши собі (в 1705 р.) ім'я та прізвище дядька.

1 Цит. за: Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем Академиею. Ч. 1. К., 1856. С. 212.

2 Возняк М. Історія української літератури. Т. II, ч. II. Львів, 1924. С. 208.

У Києві Т. Прокопович одразу ж увійшов у коло київських учених та поетів, що групувалися довкола академії, і прожив тут 14 років — це був час найвищого злету його таланту й духовної віддачі. В 1704 р. він уже професор академії, де викладав одне за одним поетику, риторику, філософію, а в межах останньої — фізику, арифметику й геометрію, зрештою — богослов'я, дійшовши тут найвищих відзнак: став префектом, а потім ректором, а водночас ігуменом Братського монастиря, до якого академія була приписана.

Викладаючи поезію в 1704—1705 рр., він складає свою поетику і пише драму "Володимир"3. Заголовок поетики взято у Квінтіліяна, а щодо внутрішньої будови безпосередньо оперся на твір Я. Понтана "Poeticamm lnstitutiorum Libritres" (1594). Наш теоретик скоротив книгу Я. Понтана, додавши власні приклади і тлумачення. Особливістю твору Т. Прокоповича було зокрема те, що він намагався очистити теорію поезії від надмірної барокової формалістики, доведеної в кінці XVII ст. до крайності, тобто Т. Прокопович хотів навернути українську літературу до класицизму. Він виводить в ідеал старокласичні твори не тільки латинські, але й грецькі, покликається на Арістотеля, Горація та Антонія Софіста, знає представників західноєвропейського Ренесансу (Ж. Скалігер, Т. Тассо, Е. Роттердамський), твори французького барокового класицизму ("Сід» П. Корнеля), намагається визволити поетику Київської академії від впливу латино-польських зразків, викидає з ужитку так звані курйозні вірші, осуджує риму в латинському вірші й пропонує дорівнювати "слов'янський вірш'' до латинських зразків, тобто писати місцевою мовою за серйозним латинським зразком. Цей новий напрямок не здобув у Київській академії однодушного сприйняття; відтоді теоретики поезії пішли двома шляхами: одні за Т. Прокоповичем, інші за старим зразком.

Сказав нове слово поет і в теорії драми. Уґрунтувавши жанр трагікомедії, він, як Я. Понтан та Горацій, приймає поділ драми на п'ять дій: пролог (протазис), де йде виклад змісту драми; друга дія (епітазис) розвиває акцію далі, у третій дії (катастазис) виникають перешкоди й замішання, в четвертій дії маємо кульмінацію, тобто катастазис доходить до свого вирішення, а в п'ятій дії наступає розв'язка. Т. Прокопович допускає хор, але не послідовно після кожної дії, як це зробить його наступник Л. Горка, тобто повертається до традиції античної драми; хор, одначе, стоїть поза акцією — це танець у супроводі співу. У п'єсі, за наукою Т. Прокоповича, не повинно бути більше 14—15 осіб, крім статистів. Поетичний розмір для драми, писаної книжною українською чи старослов'янською мовами, визначався 13-складовим силабічним віршем з цезурою після сьомого складу, тобто тут поет не поривав з бароковими традиціями. На підкріплення своїх теоретичних засад Т. Прокопович наводить зразки як чужих авторів, так і власних.

Теофан Прокопович

3 Уперше надруковано: Тихонравов Н. Русские драматические произведения 1672— 1725 годов. Т. II. СПб., 1874. С. 280— 344; потім: Гординський Я. (із розвідкою) (ЗНТШ. Т. СХХХ- СХХХІІ. Львів, 1920-1922). «Поетику» вперше видано в Бреславлі в 1743 р.

Т. Прокопович не створив свого органічного поетичного світу, своєї, так би мовити, поетичної системи, як це створили Л. Баранович, І. Величковський, Климентій Зіновіїв, Д. Братковський, Г. Сковорода та ін. Його вірші не виходять за межі шкільної традиції: в основу твору має кластися звісний античний мотив, якому давалася відповідна поетична обробка (явище серйозного травестування). Прокоповичева обробка цікава й оригінальна, але це часто радите поетичні вправи, хоч поет послідовніше від своїх попередників уводить ліричне "я". Оригінальніший він у сатиричних творах, дає зразок інтимної лірики. В українській літературі нового слова в поезії він не сказав, бо його поетичний мікросвіт хоч і наявний, але обмежений. Водночас був блискучим версифікатором і не один його твір зберіг естетичне значення й дотепер. Навіть при формальних новаціях у драмі у змісті він цілком традиційний. Творить алегорію, але своєрідну4.

З липня 1705 р. "доброродні руські синове", вихованці Київської академії, виставили драму "Володимир". Вистава відбулася, отже, в кінці навчального року, в час так званих рекреацій. У драмі виступає 16 дійових осіб: дух князя Ярополка, жерці Жеривіл, Курояд та Піяр, біси світу, огуди, тіла, князі Володимир, Гліб, Борис, Вістун, Філософ, вожді Мечислав, Хоробрий, виступають ідоли, жерці, Приваба, апостол Андрій та ангели. Короткий зміст трагікомедії такий.

Дух князя Ярополка нарікає на свого вбивцю — брата Володимира, його викликав із могили братовий намір завести в Києві християнство. Він зустрічається з головним жерцем Жериволом, і той обіцяє відвести Володимира від лихого зачину. Жеривіл радиться про те з бісами світу, огуди й тіла. В цей час Володимир веде бесіду із синами Борисом та Глібом про віру, яку хоче завести на своїй землі. Жеривіл даремно намагається відхилити князя від цієї думки, але, ввійшовши в суперечку із Філософом, виявляє повне невігластво. Філософ докладно оповідає Володимиру про свою віру. Обурений Жеривіл обіцяє помститися. Філософ переконує Володимира в своїй правоті. Володимир у сум'ятті: він боїться втратити принади світу, а особливо своїх триста жінок. Від наміру навернутися хоче відвести князя Приваба. В цей час вожді князеві Мечислав та Хоробрий наказують жерцям крушити ідолів. Після цього йде заклик до торжества. Хор з апостолом Андрієм співає урочисту пісню5, в яку вкладено між іншим гімн Києву:

День ясний засвітився — всім радість од того,

День прийшов, що мені був звістився від Бога!

Так обіцяне світло явилося зримо

Тобі, Києве давній, мій граде любимий!..

Титулка рукописного списку драми Т. Прокоповича "Володимир"

4 Добірки віршів поета див.: Антологія української поезії. Т. І. К., 1984. С. 279-287; Марсове поле. Кн. 2. К., 1989. С. 184-194.

5 Переклад «Хору» на сучасну українську мову див.: Марсове поле. Кн. 2. С. 184-187.

"Володимира" було розіграно на Щекавиці, тобто драма з київського життя мала декораціями київські краєвиди, і не дивно, що вона сильно вплинула як на сучасників, так і наступників Т. Прокоповича по академії. Драму було присвячено гетьману Івану Мазепі, якого названо в передслів'ї крім усіх титулів превеликим ктитором Київської академії. Сам Володимир називається "всіх слав'яноруських країн князь" — означення цікаве тим, що Київську Русь Т. Прокопович бачив не як єдину державу з єдиним народом (пізніша російська імперіялістична історична формула), а як систему країн, що історично правильно. Вдруге Іван Мазепа згадується в "Пролозі перед слухачем". Це місце треба зацитувати повністю, бо тут, можна сказати, заховано ключа для прочитання п'єси (до речі, цей Пролог є не в усіх списках). Твір автор зве "недозрілим плодом трудів наших" і застерігає, що він "не що інше, тільки повість про навернення до Христа рівноапостольного нашого Володимира намислили поставити звичайною дією (підкреслення, що він традиційний. — В. Ш.) з тієї причини, що й до місця цього годиться (до Києва. — В. Ш.), і, гадаємо, відповідає слухачам: пригідний дому є образ пана, властива пам'ять синам отця, який далеко відійшов (це ж бо дім Володимира, це ж бо і Володимирові діти, народжені від нього святим хрещенням), що більше за всіх і красніше на тобі являється, ясновельможний пане, ктиторе і добродію наш, якому й зведення вітчизни цієї Володимирової після царя є від Бога вручене; тож, ідучи Володимировими, рівними йому перемогами, рівним про Русь дбанням, лице його, як батьківське син, на тобі показує. Отож це зображення прийми, як його великий наступник, замість привітання, зри себе самого у Володимирі, зри у видовищі цьому, як у дзеркалі, свою хоробрість, свою славу, свій союз любові з монаршим серцем, своє правдиве добролюб'я, свої щирі до православної апостольської церкви єдиної католицької (тобто вселенської. — В. Ш.) віри нашої ревність та дбання"6 (курсив мій. — В. Ш.). Оце і є ключ до прочитання твору. Але спершу треба відкинути одного міта, активно спроваджуваного російською наукою, що під Володимиром розумівся Петро І з його релігійними реформами. По-перше, Пролог виразно це заперечує; по-друге, релігійними реформами в Росії цар почав займатися пізніше, до речі, через самого Т. Прокоповича, отже, "Володимир" є не відбиттям російських реформ, а ніби їхньою преамбулою. Згодом свої погляди на церкву, як підпорядковану світським правителям, Прокопович, діставши для цього можливість, запровадив у життя; інша справа, чи були вони для церкви й духовного життя пожиточні: адже річ відома, що приєднання церкви до держави — це зло, не добро (згадати б хоча казенне російське православ'я з його морочністю, вимогу царських указів священикам доносити почуте при сповіді, формалізацію і карні функції церкви — жахливі російські тюрми-монастирі тощо). По-третє, Т. Прокопович, пишучи п'єсу, мав 24 роки і тільки-но повернувся з-за кордону, власне російського життя та проблем він не міг знати, отже, зв'язувати реалії російського життя з реаліями драми й ненауково, й неісторично, а коли й відбито тут реалії сучасні, то стосовно таки українського життя, яке Т. Прокопович знав, бо тут народився, виріс і здобував першу освіту.

Іван Мазепа в Пролозі подається прямим наступником (сином) Володимира: погляд, що Козацька держава є не новоутворенням, а спадкоємицею держави Київської Русі, проходить по всіх українських офіційних козацьких літописах, що постали, на мою думку, з волі гетьманського уряду (Т. Софоновича, Самовидця, Г. Граб'янки, С. Величка та ін.). Але в XVII ст. було виготовлено й надруковано, а згодом поширено (близько 30 видань) на російські гроші так званого "Синопсису", який подає супротивну версію: державними наступниками Київської Русі є російські царі7. Т. Прокопович як звісний підхлібник, виставляючи п'єсу перед І. Мазепою, добре про це знав, він ніби з'єднує обидві версії: українську та російську, через що й з'явилася фраза: "Якому й зведення вітчизни цієї Володимирової після царя (курсив мій. — В. Щ.) є від Бога вручене". Це значить, що Т. Прокопович, визнаючи Козацьку державу наступницею Володимирової, визнає й російського царя таким наступником, притому надає йому статусу першого, бо Козацька держава була залежна від царя, а не навпаки. Далі вказано, що твір є не тільки привітанням, тобто має посвяту І. Мазепі, а закликається недвозначно бачити І. Мазепі себе самого у Володимирі. "Зри у видовищі цьому, — пише автор, — як у дзеркалі свою хоробрість (до речі, хоробрість Володимира в драмі не з'явлена. — В. Ш.), свою славу (мабуть, аналогом до цього є стосунки Володимира з царгородським імператором. — В. Ш.), своє правдиве добролюб'я (очевидно, це риторична фраза: яке добролюб'я було у Володимира, який убив брата і вводив нову віру, яка проголошувала любов, насиллям? — В. Ш.), свої щирі... до церкви... ревність та дбання" (в обох, і у Володимира, і в І. Мазепи це було. — В. Ш.).

Зображення І. Мазепи, оточеного алегоричними фігурами

6 ЗНТШ. Т. СХХХІІ. Львів, 1922. С. 83.

7 Докладно про це див.: Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. С. 296—348.

Таким чином, Володимир — це алегорія Івана Мазепи, але десь на тому рівні, на якому в «Олексії, чоловіці Божім" (до речі, Прокопович певною мірою саме цю п'єсу наслідував) святий Олексій був алегорією царя Олексія, тобто алегорія подається не конкретно, примінено до життя одного й другого, а абстрактно, через понятійні постулати, на мислительному рівні. Про вживання саме такого типу аналогії є пряма вказівка автора: Володимир — батько, Мазепа — син його в дусі; отже, батько й син подібні поміж себе, але обидва живуть своїм життям і колізії його мають неподібні, хоч кровний та духовний зв'язок поміж ними нерозривний. І справді, коли б почали оглядати життя І. Мазепи й накладати його на житіє Володимира, то потрапили б у тупець — аналогій тут нема. Для прикладу візьмімо ситуацію: Володимир — Ярополк. Володимир посів трона, убивши Ярополка; Мазепа взяв владу, змістивши І. Самойловича. Одна з яскравих реалій Мазепиного правління: боротьба із Самойловйчевою опозицією (Полуботки та М. Самойлович), але ця опозиція після 1695 р. стала неактуальна, більше того, в 1706 р. П. Полуботок уже стає чернігівським полковником. Окрім того, І. Самойловича І. Мазепа не вбивав. Зрештою, такий управний догідник сильним світу цього, яким був Т. Прокопович, психологічно не міг зважитися, показуючи гетьманові свою п'єсу, а про це є пряма вказівка, кинути у вічі володарю країни такі драстичні речі, адже той був розумний, освічений, навчений законам поетики і таку алегорію легко прочитав би. Отже, вважаємо, що прямої аналогії між Володимиром і Мазепою у п'єсі нема, є тільки абстрагована у тому вимірі, в якому вона й заявлена у Пролозі.

Колізії п'єси точно передають агіографічне оповідання про святого Володимира, записане в тому часі Дмитром Тупталом у його «Четьях-Мінеях", тобто перед нами п'єса того ж типу, що й "Про Олексія, чоловіка Божого"; новиною тут тільки є, що інтермедійні (комічні) герої діють не у вставних творах (інтермедіях), а введені в пряму дію, як повночинні (Жеривіл та інші жерці) — генезу їхню бачимо передусім літературну: в численних образах агіографічних оповідок, де розказується про язичницьких жерців та волхвів. Через це образи Володимира, Філософа, жерців є не живими, взятими із життя, а понятійними масками, що було властиво театру бароко. До речі, Т. Прокопович виглядає тут схоластичнішим від автора "Про Олексія, чоловіка Божого", бо там герої, хоч одягнені в римську одежу, відбивали живу українську ментальність (особливо Олексієві батьки, слуги, жебраки чи мужики в інтермедії), тоді як герої "Володимира", вдягнені в українську одежу, виглядають лишень як ідеологічні символи і не відбивають живого життя ані часу Володимира (Прокопович був поганим істориком), ані часу автора, вони абстраговані до рівня персоніфікацій. Тому вважати твір Прокоповича драмою з національного життя було б засміливо, хоч певні українські колізії тут і відбито.

Отже, у п'єсі не зображено історичний і сучасний побут, це гра ідей і думок на абстрактному рівні, відтак кожен герой — не жива істота, а рупор для проголошення тих чи інших постулатів. Але це відповідає поетиці барокового театру, і саме так треба твір і розглядати. Отож про сучасність у п'єсі може йтися на рівні мислительному, узагальненому. Я. Гординський слушно писав: «Драма може бути виразом ідей і способу мислення самого автора — очевидно... з омеженнями ... котрі не позволяють приймати зовсім простолінійного й у всім ідейного розвитку душі Прокоповича"8. Що це справді так, свідчать думки мислителя в діалозі "Розмова громадянина із селянином та й півцем, або з дячком церковним" (написаний 1716 р.): "Є ще злобні і заздросні невігласи, які, заздрячи іншим, собі в честі рівним (а більше меншим достойністю та віком, але добророзумним і які силу Писання ліпше собі знають), і за те ж таки ненавидячи їх, не бажають ані чути, ані розуміти мовленого від уст їхніх, хоч знають по совісті, що це потрібно для їхнього настановлення, і тому волею залишаються у невіданні" (с. 66); власне кажучи: між духовниками є немало самозарозумілих невігласів, які своє невігластво чинять войовничим. Через те не дивно, що Жеривіл в одному із списків драми зветься попом, жерці — калугерами, тобто ченцями, Жеривола звуть ще велебним, як звали священиків в Україні.

Боротьба із простотою та невіглаством духовенства й чернецтва була актуальна в Україні проздовж другої половини XVI-ro і всього XVII ст., цю простоту й невігластво ярісно захищав у своїх трактатах ще Іван Ви- шенський. Учений гурток Є. Плетенецького, а надто Петро Могила, через це особливу увагу клали на освіченість духовенства, і в декого вона й справді сягала європейських мірок. Водночас оскільки священиків прихожани вибирали самі, часом і з-поміж себе, немало було серед них темних і неосвічених; зрештою, не раз прихожани й не потребували освіченого священика, про що яскраво свідчить "Сповідь" Івана Некрашевича вже в другій половині XVIII ст., бо їхня віра зчаста перебувала, незважаючи на християнську атрибутику, цілком на традиційному язичницькому рівні, проти чого воював І. Вишенський, а з удержавленням церкви в Російській імперії уряд також із цими явищами змагався. Яскраво зобразив це явище й інок Яків у "Сатиричному вірші 1764 року" (див. про це в розвідці про нього). Тому не дивно, що носієм і насадником християнського вчення в драмі є не духовна особа, а світський правитель, князь, який поборює поганський світогляд неосвіченого духовенства й народу.

Назагал ми більш-менш знаємо язичництво доволодимирового часу, дещо і в часі пізнішому, коли князі з духовенством його поборювали (згадати б проповіді Кирила Туровського чи Серапіона), але в нас, на жаль, немає ґрунтовної розвідки про язичництво XVII—XVIII ст., адже й тоді воно в певних формах існувало (ці теми, окрім І. Вишенського, зачіпали І. Галятовський, Г. Сковорода, інок Яків та ін., зрештою, боротьбу з язичництвом активно вели у XVIII ст. й урядові чинники). Відповідно позиція Т. Прокоповича щодо боротьби християнства з поганством (адже в українських умовах відбулося з'єднання цих явищ, цілком природний процес) була значною мірою не прогресивна, а реакційна, бо звичаї народу, його народний, національний світогляд побивалися догмами християнськими, здебільшого антинаціональними, та й провадилося це варварськими методами. Т. Прокоповича недаремно звинувачували в протестантизмі: в образах Жеривола, Курояда, Піяра, поданих у гротескових формах, поет картав чернецтво та духовенство по-протестантському.

8 ЗНТШ. Т. СХХХІІ. С. 67.

Пізніше Маркел Родишевський, сучасник Т. Прокоповича й також викладач Київської академії, напише в доносі на мислителя (той донос складався з 48 пунктів): «Прийшовши в Київ, він, Теофан, з'явив себе як великий ревнильник благочестя, за це почали його там любити і постановили учителем. А коли він на тому вчительстві утвердився, почав він київських та малоросійських жителів, дітей та дорослих, запрошувати до себе і вчити своєму єретицтву, сіючи в народ численні єресі і безчисленні огуди на православну церкву... лаяв він і лихоємно огуджував священичий та чернечий чин... і не лише словесним ученням, але й писаннями своїми почав учити в Києві єретицтву". У двадцятому пункті доносу М. Родишевський заявив, що Т. Прокопович ''називає руських священиків жериволами, лицемірами, ідольськими жерцями, а ченців — чорними мужиками й чортами, чернецтво саме й черниць бажає викорінити"9. Пізніше підняв полеміку супроти Т. Прокоповича такий по-справжньому вчений муж, як Т. Лопатинський, осуджуючи у своєму "ігові Господньому" (1712) Прокоповичеву "Книжицю". Ворогами мислителя стали учені авторитети Г. Вишневський та С. Яворський.

Щоб зрозуміти корені цього конфлікту з частиною київського вченого світу, треба коротко оглянути те основне, що витворив учений у тому часі, — його філософські трактати.

Приблизно в 1706—1707 pp. Т. Прокопович викладав науку про ораторське мистецтво. В цій галузі він значно відійшов від традиційних польсько-латинських риторик, наблизившись до класичної теорії красномовства. Риторика Т. Прокоповича була новинкою в Київській академії. Після нього, як і теорія поезії, риторика починає тут розвиватися двома напрямками — за новим та старим, інколи вони змішуються, а часом існують поруч (так, С. Кулябка в першому своєму курсі йде за старими зразками риторик, а в другому наслідує Прокоповича).

Після риторики професор перейшов у клас філософії, де вчив приблизно в 1707—1710 рр. Це був час найбільшого злету духовної сили мислителя. Основу філософського курсу склали трактати з натурфілософії або фізики й логіки — рукописи цих праць збереглися частково. Відсутній зокрема трактат про метафізику. Читав Т. Прокопович в академії ще й курс математики та теології, останній був перекладений на російську з латини ще у XVIII ст.

Як свого мікросвіту в поезії, так і своєї філософської системи у філософії Прокопович не створив, його твори — зібрання думок попередників, своєрідно переплавлене в горнилі творчої індивідуальності мислителя. Будучи в основі компілятивними, вони не позбавлені й оригінальних думок. Найбільше значення для з'ясування філософських поглядів Т. Прокоповича мають його курси натурфілософії та логіки. У його творах, значною мірою теософських, можемо віднайти виразні елементи пантеїзму та деїзму. У мислителя чи не вперше в українській філософії з'являється постулат, що Бог — це одне з визначень природи; думка, що дістала потім виразне окреслення в Г. Сковороди (згадаймо принагідно, що останній учився у Г. Кониського та М. Козачинського, учнів Т. Прокоповича). Світ, за Прокоповичем, є матеріальним сполученням речей, а всі тіла, речі й предмети складаються з матерії. Мислитель порушує питання про множинність світів, з особливою симпатією згадує про погляди Н. Кузанського, Д. Бруно, Г. Галілея, вводить у свою філософію поширене в часи Відродження вчення про рух, звертається (ширше, ніж його попередники) до новітнього природознавства, зокрема до ідей Коперника, Декарта та ін. Висунув гадку, що фізичне тіло є безконечне, що навіть атом подільний. Сформулював сміливий для свого часу постулат, який руйнував непорушну істинність Святого Письма. Вимога чіткого обґрунтування істини — ось основний метод філософських творів мислителя. Відтак у ставленні його до наукового знання виявилися ті риси, що споріднюють Т. Прокоповича з гуманістами Відродження та Просвітництва. Звідси починається та особлива нещадність, з якою ставився до захисників традиційних поглядів та думок. Думка, закладена у "Володимирі", повторюється і в риториці: "Дехто відстрашує від знань самим поняттям побожної простоти і схвалює неосвіченість".

9 ЗНТШ. Т. СХХХ. Львів, 1920. С. 33-34.

Усі ці погляди свого часу були не тільки сміливими, але й несприйнятними, і не дивно, що викликали негативну оцінку й реакцію. У 1713 р. в академії на численному вченому зібранні М. Родишевський та Г. Вишневський публічно виступили проти вчення Прокоповича, визнавши його кальвіністським та суперечним вимогам православної церкви.

Теофан був сміливим войовником і не завжди перебирав засобами боротьби. Маючи наступальну програму, шукав підтримки вищих державних достойників. Уже у "Володимирі" відтак підкреслював пріоритет державної влади над духовною. І саме в драмі він недаремно звертається до Івана Мазепи, адже тенденція до керівництва церквою у гетьманів була. Почав упливати на церкву ще П. Сагайдачний, але ще у формі альянсу з духовними владиками. Такі тенденції бачимо в Б. Хмельницького і в І. Самойловича, цю ж політику продовжив Іван Мазепа. Без його відома й волі не могло бути вибору вищих духовних чинів. Так, 1690 р. з волі гетьмана митрополитом київським став В. Ясинський, а наступного року І. Мазепа робить свого генерального суддю М. Вуяхевича архімандритом Києво-Печерського монастиря, тим самим поширюючи свій вплив на верхи церкви. Через це ченці лаври дякували "вашій вельможності за велике батьківське дбання та піклування про ту Печерську обитель і про нас, постійних богомольців, — висловлюємо подяку із найнижчим нашим чолобиттям"10. Опис елекції чернігівського архієпископа Івана Максимовича (1696), вміщений у літописі С. Величка, явно свідчить, що вибір стався за вказівкою гетьмана (до речі, рід Максимовичів був серед висуванців доби Мазепи, отже, це були його люди). Відтак під актом вибору на першому місці підписалися посланці від гетьмана — генеральна старшина. Гетьман керував будівництвом храмів та монастирів, був, як казалося, ктитором Київської академії, без його відома в церковному житті не могла відбутися жодна значна подія.

Отже, нічого нового в думці Т. Прокоповича, що церквою має рядити світський правитель, не було, він у драмі відбиває існуючий стан речей, відповідно й аналогія з Мазепою Володимира приймалася як річ цілком природна, інша справа, що в цій позиції автор міг поділяти крайні погляди, що йшло від того таки бажання уприподобитися сильним світу цього, а не з його "прогресивних поглядів", як про це любили писати в пізнішому часі. Своєю ж драмою Т. Прокопович ніби давав історичну підставу для подальшого удержавлення церкви, що й справді було на часі й могло не подобатися правителям (спершу І. Мазепі, а потім Петру І, недаремно у п'єсі автор їх хоче пов'язати "союзом любові"). Таким чином, у цій позиції точка зору Прокоповича не нова, не революційна, а цілком лояльна й пристосовницька; чинячи так, автор міг сподіватися кар'єрних дивідендів, у чому він не помилився.

10 Величко С. Літопис. Т. II. К., 1991. С. 383.

11 Текст в українському перекладі див.: Марсове поле. Кн. 2. С. 188-193.

Саме тому, що кар'єрні моменти відігравали для нього першорядну роль, не дивно, що через чотири роки він різко міняє ставлення до І. Мазепи, пишучи ганебного "Епинікіона»11 — у центр поступування Прокопович, повторімо, ставив передусім себе, власне "я", але не інтереси народу чи своєї національної держави; в цьому, як його пізніші наступники А. Горка чи інок Яків, він виявляв повний нігілізм. М. Возняк в "Історії української літератури" щодо цього переконливо пише: "Про недостачу національної свідомості в Прокоповича в тім часі маємо цікаве свідоцтво: коли на початку 1709 року запитав цар Петро, чи нема між ченцями Братського монастиря якого підозріння, відповів князь Голіцин, що він у цілім Києві найшов одного чоловіка, а саме префекта з Братського монастиря (себто Теофана), котрий ласкавий до москалів"12.

Ще одну річ щодо драми "Володимир" треба сказати. У Пролозі автор називає свого твора "незрілим", що могло бути риторичною фігурою авторської скромності, але твір певною мірою й справді незрілий. Починається він по-шекспірівському (як у "Гамлеті", наприклад), коли живим являється дух убитого (до речі, монолог Ярополка нагадує подібний монолог тіні Тантала в трагедії Сенеки "Тієст") і волає про помсту вбийникам. Ярополк у своєму пристрасному слові переконує сильними аргументами, що Володимир лиходій, братовбивця, узурпатор, морально порочний. Але цей вельми виразний, вражаючий засновок виявляється апендиксом, бо розвитку (так, як у "Гамлеті") у дії не здобув. Сюжетно потреба з'яви Ярополка залишалася одна: він попереджає Жеривола та жерців, що Володимир настільки злочинний, що, вбивши брата, підійме руку на богів. Очевидно, автор тут перебрав міру, але річ у тім, що він ішов за шаблонами агіографічних оповідань, у яких не раз розбійник, злочинець, убивця, покаявшись, стає святим. Та Володимир, приймаючи християнство, більше жаліє за привабами світу, трьомстами жінками, ніж про те, що він убивця та узурпатор, — ці речі взагалі його не турбують. Визнає, що був раніше невіглас і що людині завжди треба вчитися (просвітницький елемент), а світ і його справи — це дим. Вождь, каже він, дає воїну меча і тим перемоги шукає, або вказує, скільки йому вжити літ на зло і замість ворога друга мечем тим убити — оце і вся згадка про злочинство щодо Ярополка. Можна однак гадати, що це в драмі й не сюжетна помилка, а відбиток загалом аморальної вдачі самого Т. Прокоповича: Володимир виправдується у драмі тим, що він, добре роздивившись і розміркувавши, переходить на бік сильнішого Бога, покинувши богів слабших (до речі, це теж один із шаблонів агіографічного оповідання), потрапляє у милість того сильнішого, а богів колишніх ганьбить і нищить і тим заслуговує на звання святого. Таким чином, у Володимирі, свідомо чи несвідомо, автор певним чином відбив себе самого, адже й сам чинив згодом увіч за цією наукою: спершу улягав, хвалячи, Мазепі, а коли з'явився сильніший "Бог" — Петру І, побиваючи першого зовсім так само, як Володимир старих богів, і не відчуваючи при цьому жодних докорів сумління. Слабкість і незрілість твору отож виявляється саме в тому, що моральні цінності Т. Прокопович міряє не вічними, загальнолюдськими, гуманістичними мірилами, а мірилом корисності в даний момент, через що, почавши свою драму на висоті Шекспіра, не піднявся до духовного одкровення, а роздрібнив свій дух на речі догматичні, кажучи сучасним терміном, партійні на той час, і все сталося тому, що талант мав значний, а дух малий — ось ціна його композиційної помилки.

12 Возняк М. Історія української літератури. Т. II, ч. II. С. 215-216.

Розгляд поезії Т. Прокоповича підтверджує наше читання. Бувши завжди чужий ідеям українського державотворення і як інтриган за своєю природою, він більше уваги віддає (до речі, як і пізніший його однодумець інок Яків) суперечностям внутрішнього життя — це вже слідно, як ми побачили, в драмі "Володимир", і як типовий тодішній підхлібник завжди виявляє лояльність перед сильними. В житті Прокоповича можемо помітити цікаву рису: хоч би в який осередок він потрапляв, незмінно ставав улюбленцем якоїсь високопоставленої особи, а водночас наживав собі через гострий і нетерпимий характер безліч ворогів. Так було ще в Римі, так складалося й пізніше. Всі ці речі конче треба мати на увазі, аналізуючи його поезію. Отже, коли він пише вірша "Похвала Бористену", то основна річка України зовсім не постає тут як її символ, а описується у відсторонених, правда, із патетичними перебільшеннями, тонах: Дніпро уподібнюється до моря, біля нього — скелі великі, ярість вод «шалена" — все це перебільшення. З реального опису: річка часто міняє русла (чи не це стало приводом захоплення Дніпром?), її луки повні трав, вода — м'яка й прозора, в довколишніх лісах бджоли відкладають мед, по узбіччях — міста і села, а Київ — "мати держави могутньої" (мається тут на увазі, очевидно, Росія) і батьківщини оздоба. Дніпро — торговельна артерія, служить і для мілітарних цілей. Оце і все: холодно, відсторонено, але добре виробленим, класичним віршем написано. Коли ж подає поет "Опис Києва", то тут узагалі відсутні реалії, весь твір — барокова гра: слова перших двох рядків переставляються у різний спосіб, але відбивають зміст попередній, і так варіюється дев'ятнадцять разів, тобто перед нами школярська вправа. Тема "Байки про сільську та міську мишу" — переваги чесної бідності над непевним багатством. Лозунг Прокоповича "Хай просвіченість хвилює час" відбито у вірші "Епіграма на папу Урбана VIII з приводу суду над Галілео Галілеєм": варварська тупість може бути в найвищого духовного сановника, коли він береться "світле судити вчення" (алюзія з "Володимира"), відтак уподібнюється "огидливому кроту". В ряді епіграм Т. Прокопович зачіпає теми побутові: на лікаря, кравця, втікача, чи загальноморальні: про походження і доброчесність. Таким чином, навіть описуючи рідну землю, поет залишається її холодним обсерватором і бачить її не живими очима, а в системі літературних ремінісценцій. Він не боліє болями, проблемами чи й турботами рідної землі, хоч і не цілком од неї відірвався; те, що палило його сучасників, попередників та наступників, його ніби не обходить. Не дивно, відтак, що в поета з'являється ескапічна тема — втечі з рідного краю, йдеться про найвидатніший Прокоповичів поетичний твір: елегію "Про блаженного Олексія"13. Його треба розглянути найдокладніше, щоб збагнути емоційний комплекс Прокоповича-поета.

Елегія входить у "Поетику", через що М. Возняк у своїй "Історії української літератури" (Т. III. С. 209) стверджує, що поет написав її перед 1704 р., тобто ще перед "Володимиром". Загалом же його, на мою думку, треба розглядати в комплексі з "Володимиром", бо саме в час написання цих творів Теофан встановлювався як людська особистість, і цей акт дістав відбиття в обох творах. Вірш цікавий уже формально — перед нами подвійна травестія: агіографічного оповідання про Олексія, християнського святого (а може, травестія відомої, згаданої тут п'єси), який жив у V ст. нашої ери, водночас це переробка третьої "Скорботної елегії" Овідія, тільки там розповідь ведеться не від "я" Олексія, а від авторського. Твір можна було б вважати звичайною версифікаційною вправою, коли б не відбивав він "я" самого Прокоповича, зокрема його національного нігілізму і схильності до зрад. Цінність твору відтак у тому, що із площин суспільних, загальних, філософських, універсальних, як цього вимагало бароко, поет переходить у площину власного "я", тобто систему власних переживань. Здається, тут автор ніби програв у поетичній уяві ситуацію майбутнього свого віддалення (втечі) з рідного краю, адже в героя твору мерехкоче "до втечі надія слабка", а поет ще не впевнений, що йому вдасться приподобитися Петру І. Рим же, який покидає ліричний герой, вельми нагадує Київ:

Погляд туди повертаю і в сяйві його бачу храми:

Їх тут багато довкіл нашого дому було.

Тут я кажу: "О святі, вас у храмах оцих славословлять,

Вже не повинна моя в храми ступати нога.

Також ви, гори, що славитесь кров'ю святою героїв,

Всі прощавайте на час, що відведе нам Господь.

Захистом тіла мого хоч цей щит і не може служити,

Все ж над вигнанням моїм плакать не дайте усім..."

13 Текст в українському перекладі див.: Антологія української поезії. Т. 1. С. 283-285.

Водночас герой заявляє, що "не зборов я любові до батька" (читай: батьківщини). "Навіщо й куди ти спішиш?" — питає себе він. Йому все- таки нелегко покидати рідний поріг, і "тричі порога дітнувсь, а тягар мого тіла невільно тричі затримав мої ноги, готові у путь"; попри все "дух батьківщини манив, міцно тримавши мене". Але перед ним маячить Сирія — "край, куди я прямую", очевидячки Росія — анаграматична гра. Друзі, рідний дім для нього — "сіті", а місце втечі — "воля — ось захист для мене". Герой придушує слова, "які радять мені зволікати". В дорозі "радісне сонце нам світить з високого неба, а для всіх нас воно сумно сьогодні зійшло" — фраза цілком може звучати алегорично: Прокопович будував свою кар'єру в той час, коли Батьківщина його була в тяжкому ущемленні, згадаймо, що саме в 1705 р. в І. Мазепи почали визрівати національно-визвольні плани. Сам же ліричний герой щасливий, бо "хвиля зустрічна судном не колише, в кермо не вдаряє, але вона уперед гонить швидкеє судно", — судно серед бурхливих хвиль чи тихих з'являється ще в Дем'яна Наливайка, тут це як образ життя й часу («Ліки на оспалий умисел людський", Острог, 1607), розробляє цей образ і противенець Т. Прокоповича С. Яворський 14. Таким чином, поглядаючи на Москву (чи на Петра І, адже приблизно в цьому часі він виголосив перед царем першу свою промову), поет міг і справді вважати: "Зовсім тепер не страшна буря ніяка для нас" — очевидно, вже і в той час у Києві мав ворогів, і недаремно Голіцин назвав його серед київських ченців як єдиного москвофіла. Справа Козацької держави не виглядала надійно — чи не тому така спокійна втеча в ліричного героя. Отже, "береги італійські" (читай: українські) "лишились далеко позаду", і ліричний герой бачить "береги милої Сирії он" — той берег, якого бажав. Через те герой такий радісний: "Ну ж бо женіть і женіть мене, подуви синього моря, Божої ласки нехай буде це знаком ясним..."

Закінчення ж твору разюче, і саме воно й дає підставу прочитати вірша так, як це ми вчинили: "Висадіть ви мене тут, на чужий оцей берег, вигнанця, тільки якщо чужина справді є Божа земля», — підкреслюємо останнього рядка, адже й справді Т. Прокопович, зважуючись на колаборантство і зраду рідної землі, міг закономірно побоюватися, що цей акт може виявитися не такий уже безхмарний та щасливий, а берег, якого прагне, може виявитися, як це й справді сталося, зовсім не Божою землею. Зрештою, виїжджаючи в Росію (перед нами зовсім не той випадок, що з С. Яворським, тобто насильне вивезення, втеча Прокоповича була добровільна), учений і поет не мав наміру ставати російським духовником, а хотів, очевидно, повніше розгорнути себе на ниві науки й освіти. Загалом, надмірна православність Росії в багатьох іноземців східного обряду в XVII—XVIII ст. справді створювала облудне враження, що Росія таки "Божа земля", на цьому зокрема постало й українське москвофільство в консервативних православних колах ще в першій половині XVII ст., яке трималося і в пізніші часи. Сумнів же Прокоповича таки виявився цілком підставним, про що свідчили його подальші розчарування і бажання повернутися в Київ, але в 1705 р. він цього не міг знати.

14 Там-таки. С. 214— 215.

Є ще одне місце в цьому напрочуд складному, навіть дивовижному творі: велика увага до дружини ліричного героя. Ця партія в агіографічному оповіданні і в драмі "Про Олексія, чоловіка Божого" розробляється також вельми докладно. Але чи не означає вона алегорії Київської академії, адже Прокопович природний терен для своєї мислительної діяльності мав таки тут, відтак у нього саме тут з'явилися учні й наслідувальники. Хай там як, але таке читання вписується в намальовану картину.

Коли епіграми, "Похвала Бористену" написані в класицистській поетиці, то "Опис Києва" і "Про блаженного Олексія" — твори цілком барокові: перший як словесна гра, а другий з його складністю травестіювання та з другим читанням у ньому.

Утеча з рідної землі почалася у Т. Прокоповича задовго до того, як він справді її в 1716 р. покинув, тобто покинув дружину (Київську академію), батька (Батьківщину), — з того моменту, коли думки про втечу почали загніжджуватися в його голові і коли він заходився активно приподоблюватися північному деспоту. Одним із таких приподоблень був "Епинікіон, або ж звитяжна пісня", з нагоди Полтавської битви. Твір — панегірик Петру І, написаний у бомбастичних, навіть істеричних тонах. Петро для поета: "Царів славо, о Петре!", повсталих же проти російської деспотії козаків, за його висловом, "веде біс яросний". Іван Мазепа, якого він недавно уподібнював до Володимира, "ганьба нашого' віку, диявольський син", "єхидяче плем'я", "нелюд клятий", "мінливий злий зрадник", "непостійний у вірі, тремтливий у брані". Петро для нього — батько, а Вітчизна вже не Україна, а Росія, він захоплений від "сил хоробрих Росії", Петрові ж, вважає, допомагає Бог, і відчуває він "блаженство від бою". Шведів же, як і Мазепу, описано найчорнішими фарбами; не раз поет перебирає міру в своєму прислужництві, стверджуючи, що не Росія принесла Україні "оті варварські тюрми і ярма безмірні", проти чого й повстав І. Мазепа, і що не шведи прийшли в Україну, щоб "від довгих узилищ спасти народ вірний", а таки Петро І і Росія, що звучить уже зовсім дивоглядно. Другий колаборантський вірш "За Могилою Рябою"15 оповідає про Прутський розгром росіян турками в 1711 р., очевидцем якого був, уже в свиті Петра І, Теофан. Тут, до речі, ні словом не говориться, що з турками був Пилип Орлик, який піднявся на повстання проти Росії, і турки йому в цьому допомагали: поет цілком на боці "російських сил", а турки — лише "Марс дикий". Поразка ж російського війська поетові прикра, через що він войовниче похваляється:

Магомете, Христів враже,

Да что дальший час покаже,

Хто од чиїх рук поляже, —

тобто сподівається на російську перемогу.

15 Марсове поле. Кн. 2. С. 193.

Оце й був перший етап утечі з рідної землі цього талановитого, але безпутного сина. Він у свою омріяну "Сирію" потрапить, здобуде там поважне місце, архієпископський чин, увійде в крутію двірського життя, буде наближений до царя, але той дух, який велів йому добродіяти, у ньому майже висякне. Отож тільки в окремі урочі хвилини з нього вириватиметься скарга розчарування і сумні настрої оповиватимуть його душу. Пам'ятками такого просвітлення у вигнанні й стали два чудові вірші, які ніби і склали відповідь на сумнів, закладений в останньому рядку "Про блаженного Олексія": чи ж на Божу землю він потрапив? Перший вірш — це «Кант'. Хоч упорядники тритомного видання твору Т. Прокоповича16 М. Рогович та В. Нічик уважають, що його написано в Києві, він більше відповідає настроям петербурзької доби (точного часу написання не знаємо). Душу поета сушить сумна думка, і то через те, що "нема чим радіти" (ніби відповідь на радість утечі в елегії), і тому, "що не маю я сили, бо світ весь немилий". Скрізь омана. "Що ж серце діймає і що дошкуляє?" — запитує поет. А те, що "світ забурився: все вгору ногами, у діл головами" — коли б не написав Прокопович "Епинікіону", можна було б подумати, що йдеться про повстання І. Мазепи, тоді й справді твір міг бути написаний у київський період. Скаче кривда, плаче невинність. І ось той, хто прагнув чужини, мусить вигукнути: "Що нам із чужого, ясного чи злого?" Скрізь заздрість, а окрім того, "тому маю болі, що правда в неволі". Поет не знає вже, "як жити на людях", єдине ще втішає, що все покриє смерть — реалії увіч пізнього періоду життя Прокоповича, можливо й по смерті Петра І, сам поет помер 1736 р. Вірш відчайно песимістичний. Знову маємо ліричне "я", через яке йде поетична рефлексія.

Другого вірша написано в 1730 р. — це "Плаче пастушок у довгу негоду" . За наступників царя-деспота, до якого Прокопович так щільно приліпився, поет жив у атмосфері постійного переслідування і думав про еміграцію, тобто ще одну втечу. Вірша написано "в день п'ятий", тобто на п'ятий рік по смерті Петра І, це ніби лебедина пісня Теофана Прокоповича, його життя — "лиха година", він одягає алегорично пастушу одежу, труситься під алегоричним дощем і плаче на недолю, бо світ для нього, як казав він у "Канті", "перевернутий із ніг на голову". Крім алегоричного читання, вірш цікавий своєю настроєвістю, тобто перед нами знову — елегія.

Така була помста долі цьому непостійному, аморальному, але розумному, ба навіть видатному, чоловікові, який шукав у житті успіху та слави, того, до чого намовляла його героя Володимира Зваба, а знайшов самотність і дощ, на якому й оплакав свій понівечений отими "російськими силами", що він їх прославляв, талант і розум. Така, зрештою, історія душі Теофана Прокоповича, яка прочитується в його поетичних творах.

16 Прокопович Ф. Філософські твори. Т. III. К., 1981. С. 488.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.