Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Літопис Григорія Граб'янки
Персонали та пам'ятки XVIII - початку XIX століть
Пізнє бароко

Про цей твір велася мова в розвідці «Поетика бароко в українських літописах", там я коротко зупинився на барокових особливостях його, сказавши, що поетика бароко класично почала втілюватися саме звідси, і подавши твір у системі інших літописів. Окремо зупинявся на ньому і в "Козацькій державі" у розвідці "Українські літописи XVII— XVIII століть, як чинник державотворення"¹, де, зокрема, писав: "Літопис Самовидця і літопис Г. Граб'янки є державницькими документами того типу української автономії, який у часи постання літопису домінував, і відбивали, зрештою, не особисті погляди Самовидця чи Граб'янки, а певною мірою суспільної, на той час, можна сказати, офіційної формації; цілком можливо, що виготовлялися літописи не з приватної ініціативи, а з державного доручення й потреби" (с. 305). Зрештою, Г. Граб'янка був політичним діячем; навіть адміністративною особою Козацької держави з її російською орієнтацією, отож можна гадати, що відбивав у своєму творі не лише офіційну точку зору, а й власну. Але щоб переконатися в цьому, нам треба зібрати дані про життя літописця і докладно заналізувати сам твір.

Місце й рік народження письменника не встановлено, але, судячи з того, що все його життя пов'язане з Гадячем, можливо, був із Гадяча чи з місцевості, що її обіймав Гадяцький полк. Ю. Луценко вважає, що він учився в Київській академії², що цілком можливо: був людиною освіченою і володів історіологією, яку викладали в цьому закладі. Коли припустити, що в 1686 р. йому могло бути щонайменше 25 років, то народження його треба поставити на початок 60-х років XVII ст., а саме в 1686 р. він розпочав військову службу, при тому не простим козаком, а сотником; на Коломацьких статтях 1687 р. перший підписався серед старшини Гадяцького полку вже як полковий суддя³ — цьому сприяло те, що був одружений з онукою генерального обозного Петра Забіли Євдокією, дочкою Івана Забіли, отож і змогло статися, що за І. Самойловича молодик стрімко почав просуватися службовою драбиною. Сам Граб'янка (інше читання цього прізвища Гребінка) був шляхтичем, сином Івана, — до речі, відомий письменник Євген Гребінка також належав до цього роду, так само як і поет Віктор Забіла та скульптор П. Забіло. Але за І. Мазепи кар'єра Г. Граб'янки різко припинилася, незважаючи на те, що дядько його дружини Степан Забіла був у 1687—1694 рр. ніжинським полковником. Власне, яку посаду посідав Г. Граб'янка за І. Мазепи, не знаємо; був бездітний і жив весь час у Гадячі. Року 1710, саме тоді, коли створив літописа, мав чин полкового обозного (другий у полку після полковника), очевидно, висунутий на нього після повстання І. Мазепи як такий, котрий до повстання не пристав, І. Скоропадським; потім був осавулом, а з 1717 по 1726 р. знову полковим суддею. Ці факти свідчать, що І. Мазепа не ставився до нього з прихильністю, через що Г. Граб'янка й опинився в таборі І. Скоропадського та П. Полуботка.

¹ Шевчук о. Козацька держава. К., 1995. С. 302-305.

² Луценко Ю. Григорій Граб’янка та його літопис // Літопис галицького полковника Григорія Граб’янки. К., 1992. С. 4.

³ Багалій Д. Нарис української історіографії. Вип. II. К., 1925. С. 33.

Подальша його тісна співпраця із П. Полуботком переконує, що він міг належати до антимазепинської полуботківської опозиції. Саме тому я писав у "Козацькій державі": "Отже, перед нами виразний український автономіст російської орієнтації, але який уже розуміє і біди, які та орієнтація приносить Україні; можна його визнати за автономіста полуботківського типу, тобто з тих, котрі змагались за дотримання урядом Московських березневих статей 1654 року, але не мислили України поза чужоземною залежністю"⁴.

З 1710 р. Г. Граб'янка володів селом Максимівкою, а з 1717 р. — Русанівкою, були це рангові села. Що Г. Граб'янка справді був близький до П. Полуботка, свідчить і факт, що його зафіксував у "Журналі" П. Борзаківський: 30 січня 1723 р. П. Полуботок послав у Сенат своїх довірених посланників:

В. Кочубея, сина знаменитого донощика,

Г. Граб'янку, сотників П. Войцеховича,

І. Холодовича та інших — мова йшла про потребу вибрати гетьмана; експедиція, однак, нічого не досягла (с. 243). Коли ж цар викликав П. Полуботка та старшину в Петербург, і вони 13 червня виїхали, а 3 серпня туди прибули, то заарештовано й ув'язнено разом із ними і гадяцького полкового суддю Григорія Граб'янку (с. 248). Офіційне обвинувачення старшини відбулося маніфестом від 8 лютого 1724 р.; пробув у в'язниці літописець до 1725 р., тобто до смерті Петра І. Його кар'єра почала відновлюватися з 1728 р., тобто за Д. Апостола: в 1728—1730 рр. був полковим обозним, а з 1730 по 1738 р. — гадяцьким полковником. Дата смерті неустійнена: загинув Г. Граб'янка в поході на татар, за одними даними, 1737 р., за іншими — 1738 р.⁵; Д. Багалій кладе цю дату на 1734 р.: "Року 1734 брав участь у поході Мініха проти Криму — там і помер"⁶. Ю. Луценко оповідає також про змагання Г. Граб'янки з гадяцьким полковником, сербом, присланим від царя, М. Милорадовичем, відомим своєю сваволею — це було в час перебування літописця на посаді полкового судді⁷.

⁴ Шевчук В. Козацька держава. С. 304.

⁵ Енциклопедія українознавства. Т. 2. Париж; Нью-Йорк, 1955-1957. С. 422.

⁶ Багалій Д. Нарис української історіографії. Вип. II. С. 33.

⁷ Луценко Ю. Григорій Граб’янка... С. 4.

Титулка видання літопису Г. Граб'янки. Київ, 1854 р.

Ці факти дають нам змогу цілком уяснити політичне обличчя автора літопису; створено твора якраз після поразки повстання І. Мазепи й очевидячки з двох причин: 1) нагадати про війну Б. Хмельницького і про ті права та вольності, які той для України та козаків виборов; саме тому на опис цієї війни із 227 сторінок покладається 123, історія до неї — 21 сторінка⁸; 2) підкреслити правильність позиції І. Скоропадського та П. Полуботка в тому часі при їхній зраді своєму володарю (І. Мазепі) і залишенні в російській орієнтації, тобто літопис став ніби висловом ідеології Козацької держави в післямазепинські часи. Відтак стає цілком зрозуміла розкладка симпатій автора по гетьманах та полковниках, котрі прагли булави: негативне ставлення до І. Виговського, але з неоднозначним ставленням до Гадяцького пакту (далі ми про це скажемо докладніше), І. Бруховецького, який також повстав проти Росії, В. Золотаренка, котрий опонував любому авторові Я. Сомку, П. Дорошенка і його союзу з турками; і позитивне: передусім до Б. Хмельницького, який подається твердим прихильником російської орієнтації навіть супроти історичної правди — далі про це скажемо, М. Пушкаря, котрий мав тільки російську орієнтацію, І. Самойловича, який авторові толерував та дотримувався твердої проросійської позиції, С. Палія, котрий також був москвофілом. Цікаве при цьому ставлення до І. Мазепи: воно об'єктивне, без емоційних прикладок, хіба що, оповідаючи про акт арешту С. Палія, літописець приписує гетьманові підступ за намовою поляків, що історично не відповідає правді — долю Палія вирішував російський цар, хоч і не без Мазепиного сприяння. Про повстання ж І. Мазепи є тут коротка згадка, що він "змінив" — "не зрадив", як перекладає Р. Іванченко ⁹, бо І. Мазепа справді змінив одного протектора на іншого. До речі, так описувати гетьмана, який йому не сприяв та й тільки-но зазнав поразки, могла тільки глибоко порядна і шляхетна людина.

Літописові Г. Граб'янки судилося стати найпопулярнішим історичним твором у XVIII ст. Д. Багалій згадує про двадцять його списків¹⁰, а Ю. Луценко — про "понад п'ятдесят"¹¹. Однак текст видано в 1854 р. не з оригіналу, той до нас не дійшов, а з кількох списків — мова твору тут словенська, але зі значною кількістю українізмів, тобто можемо її назвати наближеною до словенської. Цікаво, що один із списків, так званий Юзефовичів, написано мовою, наближеною до народної української. Д. Багалій уважає його перекладом із словенської: "Юзефовичів список, хоч і пізніший, але ж зате повний і цікавий своїми одмінами од основного і нарешті мовою своєю наближається до народної; він являє собою неначе пізніший переклад літопису на народню українську мову, щоправда з деякими невеличкими прогалинами"¹².

Повна назва твору за виданням 1854 р. така: «Дії превеликого і від початку поляків найкривавішого небувалого брану Богдана Хмельницького, гетьмана Запорозького, із поляками, за найясніших королів польських Владислава, потім і Казимира, який відправлявся в році 1648 і за літ десять після смерті Хмельницького не закінченого. З різних літописців і із діаріуша, на тій війні писаного (йдеться про діаріуш Самійла Зорки. — В. Ш.), у місті Гадячу, працею Григорія Граб'янки зібрано і свідченнями самобутних старожилів утверджено. Року 1710". Саме цей літопис, як пише його видавець І. Самчевський, "служив немаловажним посібником для пізніших літописів, особливо для творів Кониського ("Історії Русів". — В. Ш.) та Рігельмана"¹³. Додамо до цього: саме на основі твору Г. Граб'янки постав "Короткий опис Малороси" в 30-х роках XVIII ст.; його переписав зі своїми додатками М. Плиска (1763), користувалися ним і інші літописці XVIII ст.

Введено до тексту й ряд віршів, які є або напевне авторства Граб'янчиного ("Вірші на малоросійський герб", "Похвала віршами Хмельницькому від народу малоросійського", посмертна похвала без заголовку), або ж цитаціями з якогось невідомого твору другої половини XVII ст., бо подано його в уривках¹⁴. Вірші Г. Граб'янки є ніби програмовими для автора, через що цікаво їх оглянути.

⁸ Летопись Григория Грабянки. К., 1864.

⁹ Літопис гадяцького полковника Григорія Граб’янки. С. 175.

¹⁰ Багалій Д. Нарис української історіографії. Вип. II. С. 32.

¹¹ Луценко Ю. Григорій Граб’янка... С. 4.

¹² Багалій Д. Нарис української історіографії. Вип. II. С. 32.

¹³ Летопись Григория Грабянки. С. XX.

¹⁴ Переклад сучасною мовою цих віршів див. : Марсове поле. Кн. 2. К., 1989. С. 201-204.

В першому — "На малоросійський герб" (підкреслюємо: не на герб козацького війська, а герб малоросійський, тобто державний) поет пише, що місія козака, який є "воїн знаменитий", стояти на сторожі і "край свій боронити". Він тримає напоготові зброю, навіть коли не має перед собою ворогів, зупиняє й розбиває забаганки всіх "супостатів", бо його мета "предваряти злому", тобто він ніби пастух при стаді, що відганяє "вовка навісного". Але найцікавіший тут рядок: "І не хоче підлягать на землі нікому" (с. 201), що ніби суперечить проросійській позиції літописця — контраверсійність автора є однією з рис його письма, і ми про це ще говоритимемо. Вірша на честь Хмельницького ми розібрали в розвідці "Образ Б. Хмельницького в давній українській літературі", тут же нагадаємо останній його двовірш, у якому поет свідчить, що і в його часи Визвольна війна ще не скінчилася (згадаймо зазначку в заголовку про те, що після смерті Б. Хмельницького війна не закінчилася):

Хоч був смертю побитий, вождь наш не скорився,

У краях живе руських, б'ється, як і бився.

Посмертну похвалу Б. Хмельницькому розберемо далі в контексті розгляду самого літопису.

Отже, хоча віршів Г. Граб'янка написав тільки кілька, вони подають цікаві причинки до пізнання його особистості.

Про барокову структуру твору ми вже частково писали. Тут звернімося до передмови — "Оголошення до читача, через віщо ця історія почала писатися". Автор дбає про збереження героїчної традиції у своєму народі, бо "преславні дійства воїнські" в нові часи "мовчанням пригнічуються і не робляться відомими останнім родам". При цьому наводяться приклади з давньої історії, як шанували героїв. Такі описи автор "багаточасно в насолоду читав" і "вболівав немало, що і нашу вітчизну, яка нічим від інших у воїнських працях не різниться, бачу в такій безодні забуття потоплену. Через це не заради якоїсь любопристрасної славиці, а збуджений загальною користю" вирішив описати славу Б. Хмельницького¹⁵. Водночас Г. Граб'янка вже певною мірою заражений ідеологією "Синопсису», яка подавала російських царів спадкоємцями Київської держави, отож, за ним, Б. Хмельницький не тільки звільняв Україну, а "російському монархові із стольними містами у первобутність (курсив мій.— В. Ш.) привів". Відтак з'являє, що не тільки самі "славенороські монархи мужності своєї страхом обносили всесвіт", але й «раби їхні (курсив мій. — В. Ш.) за вітчизну власних государів і за образу росіян можуть і пресильних чужих монархів силам, озброївшись, протистати" — маємо не тільки яскраву алюзію недавньої російсько- шведської війни, але й відчуття свого рабського становища стосовно російських царів, тобто позицію відверто колаборантську, що подає ідеологічне виправдання антимазепинським діям І. Скоропадського та П. Полуботка. Таким чином, у Г. Граб'янки бачимо своєрідне з'єднання двох історіографічних схем: української загальнокозацької та колаборантської, з'явленої в "Синопсисі"¹⁶, і це в той час, коли в згаданому вірші "На герб малоросійський" автор пише, що козак воює "да в порабощенії не будет нікому"¹⁷.

¹⁵ Летопись Григория Грабянки. С. III.

¹⁶ Докладніше про це див. у «Козацькій державі» (с. 310— 312).

¹⁷ Летопись Григория Грабянки (без нумерації, на початку тексту).

Зображення козаків. Фрагменти ікони із с. Сулимівки, 1741 р.

Слідом за польськими істориками літописець виводить генеалогію козаків від "праотця свого Гомера, внука Ноєвого" і від козарів, тобто хозар (с. 1) — цілком фантастична конструкція. Але деякі звіщення щодо цього у Г. Граб'янки цікаві: так, він веде "народ Малоросійської країни, названий козаки" від скитів та аланів (про аланів, руськолунь, як предків русів вістить і "Велесова книга", зрештою й назва Роксоланія іде від цієї традиції). Гомерами ж зве він кіммерійців, тобто маємо алюзію на Кіммерійське царство, яке таки було на нашій землі. Слов'янську ж мову виводить від Афета-праотця — також фантастична позиція. За предків українців літописець має також аварів, гунів, болгар та хозар — коли забрати звідси хозар, позиція правильна тією мірою, що всі народи, які жили на нашій землі, зробили свій внесок у генофонд українського народу. Але не землеробські племена вважає нашими предками, а кочівників. Загалом історичні сповіщення тут химерно сплітаються із фантастичними, що було властиво ренесансній та бароковій історіографії; зрештою, споріднення хозар та козаків велося через звукову подібність назв. Робилося це для того, щоб показати: народ український споконвіку був героїчний, отже, літописцем твориться картина не так історична, як літературна, відтак з'являється фіктивний праісторичний світ. Інша справа, що сам автор навряд чи усвідомлював, що творить фіктивний світ, найочевидніше, своїм фактам вірив, але збирав їх не з метою історичного пізнання, а з публіцистичною, для доказу певних дефініцій, тож мета його була таки не наукова, а літературна. Загалом же вступна частина стає ніби преамбулою до повісті про війну Б. Хмельницького. Розглядає літописець і етимологію слова "козак", подаючи звіщення В. Коховського: походить від кіз; подобається йому думка М. Стрийковського, що колись жив вождь Козак; згадує думку О. Ґваґніна: так називалися "від свободи їхньої" (с. 15) — до речі, ця думка правильна, бо козак, найімовірніше, походить від тюркського "вільний воїн". Сама ж розповідь про Визвольну війну зветься тут повістю. Починається вона сказанням "Як Мала Росія підпала лядському ігу" — звертаємо увагу на терміни: повість — ширша оповідь, сказання — вужча; так само, до речі, і в С. Величка. Історія Київської держави автора зовсім не цікавить, згадує тільки Володимира Великого в тій-таки панросійській традиції, що її в нас запровадив "Синопсис". Володимир, отже, — "монарх і самодержавець всієї Росії", дарма що Росії тоді не існувало, та й терміна такого теж. Розпад цієї держави автор пояснює утилітарно: через гріхи та розділення, за них і покарав Бог нашу землю руками Батия. Коротко віститься і про Литовську державу, причому літописець ніби забуває своє проголошення, що російські царі були спадкоємцями київського престолу, бо пише, і, зазначимо, цілком історично: "І володіла Литва руським престолом аж до умертвлення добровірного князя Симеона Олельковича" (с. 17) — слідує тут за М. Стрийковським. Говориться про знищення Київського князівства з переведенням його на воєводство, але із збереженням українських прав та вольностей; пізніше ж поляки "по достатньому часі нарадили в рабстві мати людей, що в них (Малоросійських краях. — В. Ш.) жили", але ті "були воїнського чину віддавна і мечем вправлялися, а не рабським ігом, вони до рабського не звикли іга та діла"(с. 18) — знову маємо контраверсійність, бо рабство під російським царем автора не вражало. Далі йдеться про героїчну історію козаків та подається їхній опис, згадується й пророцтво С. Баторія, що "буде колись од тих юнаків (витязів. — В. Ш.) Річ Посполита вільна, що й сталося згодом" (с. 22), — ці слова далі автор повторить з особливим підкресленням, ми про це скажемо. Отже, Козацьку державу Г. Граб'янка, попри поклони в російський бік, бачить як "Річ Посполиту вільну", хоча вона такою до кінця й не була.

Окремим сказанням оповідається "Про гетьмана козацького Шаха та Підкову", далі засуджується унія, уніяти називаються при цьому "найомниками" (с. 24); повстання К. Косинського подається як визвольне і за віру, що історично неправильно (див. розвідку про "Острозьку війну" С. Пекаліда), так само трактується й повстання Наливайка; цікаво, що серед полковників Наливайка називається Мазепа (с. 25); згадуються гетьмани Кішка, Бородавка, П. Сагайдачний.

По тому йде "Сказання коротке про рід Хмельницького і про війну на Цецорі", але оповідається тільки про батька майбутнього гетьмана; описуються і Хотинська битва, повстання Тараса Трясила, Павлюка, Остряниці, Гуні та інших козацьких гетьманів. І тільки після цього вміщено "Сказання, через що повстав Б. Хмельницький на поляків". Причиною цього названо нестерпний польський гніт; подається й документ "Супліка до всієї Річі Посполитої польської від пригнобленого ляхами народу руського подана" (с. 36—39) від 1632 р. — документ увіч неавтентичний, а риторична стилізація, створена самим Г. Граб'янкою, тобто маємо окремий художній твір. Після цього йде історія із Барабашем і опис початку повстання. Сам опис подається через ряд сказань про битви Б. Хмельницького, після ж розповіді про Пилявецьку битву вставляється лист Б. Хмельницького, опис Збаразької супроводжено листом короля Яна Казимира до хана і відповіддю хана тощо, тобто документальними вставками літописець користується в досить важливих місцях, ніби підкріплюючи ними оповідь, так само подає і віршові цитації — цей прийом побачимо пізніше і у С. Величка, творилося це за правилами риторичного мистецтва. Інколи автор указує, де документ зберігається. Так, подаючи королівського привілея війську Запорозькому від 1650 р., зазначає, що його 8 березня вписано "до книг Київських через Нечая, полковника браславського, і Дем'яна Многогрішного, осавула генерального, за намісника пана Остапа Виговського" (с. 92). Подає Г. Граб'янка й реєстра полків за Б. Хмельницького із вказівкою кількості козаків: найбільшим полком був, за літописцем, Чигиринський — 3189 козаків, найменшим — Чернігівський, 936 козаків. Батальні сцени в Г. Трав'янки просторі й докладні. Ось зразок такого опису — йдеться про Берестейську битву:

"Також і Хмельницький із гір від полудня рано полки влаштував і обоз свій; ханові ж правий бік давши з татарами, пустив війська до бою строєм добрим. І коли була січа, перемогли ляхи козацьке військо, бо коли хан несподівано почав виходити із плацу, козаки, бажаючи йому допомогти, наразилися на свої гармати і, змістившись у строї, відпали, а хан пішов назад, не повернувся знову, самих козаків залишив, але ті почали відходити до свого обозу. Обоз же лежав од лядського обозу за милю над рікою Плешивою, де Хмельницький повелів полковникам і всьому козацькому війську бути і бран чинити".

Отже, повість творилася через систему батальних сказань. Не цурається літописець і емоційних пасажів. Ось як описується взяття полонян татарами після Жванецької битви:

"О яке горе, плач і стогнання були там, язик виповісти не може! Там було жінок ґвалтування, дів розтління, безмилосердне в'язання, голодом та спрагою їм умучення, зовні часткам тіла смерть бачили, в середині ж — страх невиносний. А над те на весіллі Косаковського багато шляхти, свашок та панночок шляхетних із музикою разом і з усім весільним прибором, погнано в татарську неволю. Сам же хан, ідучи до Криму, на Україні багато також десь сіл та міст самих у полон узяв, інших мечем велів посікти".

На жаль, літописа Г. Граб'янки ніколи не видавали з науковим коментарем, а в нього не раз трапляються історичні неточності та помилки, також і спотворення. Так, переказуючи угоду Б. Хмельницького з Москвою, літописець користувався сфальшованим його поданням у договорі з Москвою Юрія Хмельницького від 1659 р., якого було видруковано тоді ж окремою книжечкою в Києво-Печерській лаврі, — до речі, це свідчить, що козаки, а з ними й козацькі літописці, не знали автентичного договору 1654 р. з Москвою.

Трапляються в літописі й новельні вставки, зокрема діалоги. Такою вважаємо розмову Б. Хмельницького з ханом кримським у 1655 р. Це місце в літописі має особливе значення, бо саме тут викладається історія бойового союзу України з Кримом, віститься і про його безнадійність.

Б. Хмельницький нарікає, що козаки збагатили татар, останні ж відплатили віроломством і нищенням Української землі. У просторому монолозі гетьман перелічує всі ці випадки, а коли хан непоштиво звертається до нього, то з гідністю заявляє, що колишній хан такого собі не дозволяв, а "тепер ти до мене, такого багаточисленного мужнього народу вибраного вождя і в усьому тобі рівного, ніби до підданого свого, ярячись, говорити не соромишся" (с. 141). Хан виправдовується, що "татари Русь навмисне заради умалення" не погубляють і цього "і в думці нашій ніколи не бувало", а захищали Україну "від насилля лядського, як вільний народ, хоча, здебільшого, і від ворогів наших" (с. 142). Хмельницький же знову виказує злобу татар і подає історичні приклади, як предки татар нищили Русь. Хан намагається переконати Б. Хмельницького: "кого покинув ти і до кого приліпився" (с. 143), вказуючи на історичну потугу татар. Б. Хмельницький зауважує: татарські народи, які живуть у Московському царстві, не дадуть Криму допомоги, бо вони "під ігом рабства московського залишаються". При цьому вказується, що "бран є як меч надвабіч гострий: і туди й сюди повертає: Батий здобув, а Мамай погубив" (с. 143—144).

Новелу витримано у формі риторичного диспуту і створено за правилами риторичного мистецтва, ясна річ, самим літописцем: ті правила дозволяли вкладати в уста промови, яких історичні особи не промовляли. Зрештою, мета цієї вставки очевидна: показати неможливість і безперспективність через різність інтересів союзу Криму з Україною, відтак виправдати союз із Росією, що виходило із загальної засади літописця.

Водночас автор, а в його описі Б. Хмельницький, усвідомлює, що в Московському царстві інші народи живуть у рабстві. Чи не тому після цього автор описує Генеральну раду 2(12) жовтня 1656 р. в час пробуття в Чигирині В. Бутурліна, саме ту історичну раду, на якій було проголошено фактичну незалежність України¹⁸? І от що цікаво: Г. Граб'янка ані словом не говорить про зрадницький щодо України договір Москви та Польщі у Вільні в серпні 1656 р., не говорить і про те, що Б. Хмельницький фактично розірвав союз із Москвою, а пише лишень, що на раді було вирішено послати листа Олексію Михайловичу, в якому висловити за прийняття України "в захист" подяку цареві, причому "Малоросійські краї" знову оголошуються (цілком антиісторично) "насліддям його величності".

І далі: "бажаючи швидкого і інших колись підлеглих прабатькам благочестивих монархів (нагадаємо, що Романови не були Рюриковичами. — В. Ш.) князівств повернення (в оригіналі: "привращенія". — В. Ш.), заодно й молячи, щоб тим, що залишаються під великодержавною його царської пресвітлої величності правицею, у вольностях і свободах своїх добронадійними завжди перебувати" (с. 144). Цей пасаж вищою мірою колаборантський, бо, по-перше, улягав цілком імперіялістичній доктрині російського царизму; а по-друге, в догоду до цього цілком свідомо, гадаємо, спотворював історичні факти; по-третє, відбиває ситуацію часу написання літопису після поразки повстання І. Мазепи і позицію гетьмана І. Скоропадського, за що згодом і останньому, і його однодумцеві П. Полуботку, та, зрештою, й самому Г. Граб'янці довелося гірко розплатитися. Ясна річ, нічого не говорить Г. Граб'янка і про військовий союз України із Швецією, Семигородом та Прусським князівством проти Польщі та її нового союзника Росії, навпаки, на раді ніби вирішили, щоб не приставати до шведів, пруссів та угрів (с. 145). Однак цілком суперечно до цього далі оповідається про похід Антона Адамовича (треба Ждановича) в Польщу і про здобуття спільними силами Кракова та Варшави і цілком антиісторично подається, що відхід А. Ждановича був із волі Б. Хмельницького. Знову маємо свідоме історичне спотворення¹⁹. Уже один цей факт підтверджує нашу думку, що літопис Г. Граб'янки писався з офіційною метою.

Відтак твір треба розглядати як політичний трактат на історичній основі, хоча завдання відтворювати історію України за Козацької держави автор перед собою безсумнівно ставив; більше того, оті суперечні подання, які відмічаємо, свідчать, що сам Г. Граб'янка міг думати дещо супротилежно до офіційних вимог, отже, і вживав обережної натякової поетики: мовляв, не треба сказане розуміти так уже прямо — інакше ці контроверсії важко зрозуміти. Не зайве нагадати, що С. Величко в пізнішому часі, хоч також вів свою оповідь обережно, висловлювався відвертіше, а головне, історичних фактів свідомо не спотворював.

Після цього, скажемо, трудного місця, літописець знову творить новелу про старшинську раду, що відбулась у квітні 1657 р., яка затвердила наслідником Б. Хмельницького його сина Юрася. Оповідь тут цілком белетризовано:

"Прийшли всі на призначене місце та час, коли ж, у недузі бувши, Хмельницький почув, що прийшли вони, то й сам туди ж, підтримуваний двома мужами, наблизився. Його ж побачивши, генерали й полковники, вставши всі із місць своїх, віддали честь такому знаменитому вождю своєму, котрий, коли прийшов на уготоване місце, так почав говорити".

¹⁸ Шевчук В. Козацька держава. С. 79.

¹⁹ Про ці події див. докладно: там-таки. С. 78-82.

Хмельницький промовляє тут цілком як ритор, вихований у Київській академії. Після того йде діалог поміж гетьманом та старшиною. І знову маємо історичне спотворення: Хмельницький ніби заповідає Юрасю, щоб той ніколи не дерзнув зламати "раз поприсяжену вірність" російському царю, в той час коли гетьман насправді сказав: "Я присягав московському цареві, але як король віддасть гетьманство моєму синові, то той може чинити, як хоче, бо цареві на вірність не присягав"²⁰, адже й справді, і Г. Граб'янка мав чудово те знати, переяславський акт присяги був чинний тільки до кінця життя гетьмана, новий же гетьман не тільки постановляв нові статті до статей Хмельницького, але й додавав поновну присягу від себе. Однак у 1710 р. Г. Граб'янка правди вже сказати не міг.

Після того в літописі подано панегірика Б. Хмельницькому (с. 153), написаного ритмізованою прозою, власне, архаїчним віршем. Досі на цей твір мало звертали уваги, тож подамо його, розбивши на поетичні рядки, в перекладі на сучасну мову:

Муж воістину імені гетьманського достойний,

Вельми дерзновенний у біди заходити,

Дуже порадливий у самих бідах бував він,

Не мав-бо тіла якимись трудами змученого,

І благодушшя в поразках завжди зберігав він,

Мороз і спеку терпів однако,

Пиття і їжі не хотів непотрібно,

А скільки природі належить — оте заживав він,

Сном ні вночі, ані вдень не долався,

Коли ж від справ і управ військових утомлявся,

То натрохи вкладався,

І то не на багатоцінних лежах,

А на постілі, що воїну-мужу належить,

А як спав, не турбувався,

Щоб усамітнене місце якеєсь дістати,

А між немалих воєнних кличів

Ні про що не дбав він,

І з тихістю в сон занурявся.

Одінням же нічим не різнився від інших,

Зброю таку ж і коні мало мав ліпші,

Багато хто не раз плащем військовим

покритого між сторожі,

втомленого сплячого його оглядали;

Перший на брані, останній по кінці брану відходив.

²⁰ Герасимчук В. Виговщина і Галицький трактат // ЗНТШ. Т. LXXXIX. Львів, 1909. С. 59.

Не зайве при цьому відзначити, що цей опис певною мірою нагадує описа І. Сірка з поеми невідомого автора другої половини XVII ст. (див. окрему розвідку), що в свою чергу є ремінісценцією опису князя Святослава з "Повісті врем'яних літ". Згодом саме цей вірш надихнув С. Дівовича в його "Розмові Великоросії з Малоросією" (1762). Порівняймо:

Гетьман великомудрий, моторний і сміливий,

Невтомний у потребах (боях. — В. Ш.), у праці умілий,

Готовий тяжарі він воєнні носити,

Жар, холод і нестатки уперто терпіти.

Пізнавши многотрудні в житті неспокої,

В трудах усякі зміни, також перебої,

Він мало дбав про себе, хотів догодити

Громаді і Вітчизні і їх захистити.

Перший на війні, ішов останній з бою...²¹

Після панегірика в літописі йде коротка оповідь про похорон і подається легенда про те, що Хмельницького було отруєно польським насланником.

На цьому завершується повість про Б. Хмельницького. Письменник її цікаво структурує: спершу вступні розділи з передісторією Визвольної війни, розповіддю про рід героя, відтак серія сказань героїчних із вкрапленнями документів, два діалоги-новели: Хмельницького з ханом і його ж із старшиною та з емоційними описами; нарешті вірш-панегірик, опис похорону та легенда — маємо своєрідний і цікавий художній твір, зіпсутий, правда, колаборантськими ідеологічними вставками, але не раз ці вставки письменник обережно контроверсує.

Певною мірою літопис наслідує Самовидця, але загалом можна сказати, що в художній практиці прозаїчного бароко подібного і за структурою, і за мистецьким опрацюванням твору не було. Отже, маємо ніби твір у творі, тобто літописець, подібно до "Скарбниці" І. Галятовського, будує своєрідний словесний храм із ряду складників у формі розкладних блоків — пізніше така блочна поетика вживалась у літописанні (див. розвідку про С. Величка, так творив свого літописа С. Лукомський) і в драматургії (див. розвідку про І. Некрашевича).

Другий блок — про гетьманство Юрія Хмельницького, що складається з кількох сказань, спочатку йде "Сказання про першу на гетьманстві бутність Юрія Хмельницького після батькової смерті", у цей блок уклинюється розповідь про І. Виговського, котрий подається негативно, причому державотворчі замисли цього великого гетьмана аж ніяк не ігноруються, хоч дії звуться "неправдивими", а характеристика часом подається аж зовсім гостра: "супостат і явний зрадник (в оригіналі — "ізмінник", до речі, слова "зміна" та "ізміна" в давній мові не були тотожні. — В. Ш.), бо приховану у серці своєму зміну хотів деякими до царської величності прислугами прикрити" (с. 159). Але й тут подається контроверсія, бо вставляються "пункти пактів з козаками" (Гадяцька угода), які встановлювали в Україні "Велике князівство Руське", причому автор зве їх "щастям козацьким", а до того приєднує відгука якихось поляків із похвалою козакам.

Це місце настільки цікаве, що його треба зацитувати:

"Досить може бути з того козакам похвали, що свободи своєї ніколи не випрошували, ані золотом чи дворовим фаворі, чи лукавством її не шукали, але мужністю та хоробрістю її віднайшли, в чому й тепер залишаються. Не шкодить їм і те, що ми їх мужиками називаємо, бо й македоняни були раніше прості землероби, так і римляни з пастухів постали, і турки з розбійництва стали володарями такого панування, як і наші праотці, поляки, невідвічно були шляхтичами, але з часом через кров та мужність ту назву собі здобули. Тим на втіху колись сказане від Стефана Баторія слово, тепер здійснюється, що "буде колись із тих юнаків вільна і власна Річ Посполита", яку ми очима нашими дочекалися бачити".

²¹ Марсове поле. Кн. 2. С. 285.

Описується й Конотопська битва без особливих випадів проти козаків, котрі побили Москву, але самого Виговського автор продовжує ганити. І ще раз мусимо признати, що Граб'янчина офіційність не так щира, як видима, і його постійна контраверсація не раз у тому переконує. Знову-таки маємо своєрідний літературний прийом, і це не підтекст, не друге читання, а, можна так сказати, поштовх до роздуму за формулою: я кажу те й те, але є ще й таке, що оте моє перше заперечує; при цьому контроверсійні подання кладуться з видимою обережністю та завуальованістю, наприклад, позитивна оцінка Гадяцького трактату (а ним зовсім недавно, як свідчив П. Орлик у своєму листі до С. Яворського, гостро цікавилися мазепинці й розшукували його текст у бібліотеці Києво-Печерського монастиря) вкладається в польські вуста; не можна не відзначити, що саме Г. Граб'янка вперше оприлюднює цього крамольного документа, який так захоплював мазепинців.

Далі йдуть сказання "Про друге буття Юрія Хмельницького на гетьманстві, року 1659" і "Про похід Шереметовий з Юрієм Хмельницьким". І знову бачимо цікаві речі: Слободищанський трактат Ю. Хмельницького з поляками подається тут як акт вимушений, бо Ю. Хмельницький нібито "не мігши ніяким чином з тієї облоги звільнитися, примушений був із ляхами змиритися" (с. 173); ставлення до Юрася в автора аж зовсім не негативне, зате про Шереметьева говориться: "Так не варто раніше перемоги побідні вінці плести, бо той, що спершу похвалявся короля польського в полон відвести і в Кракові самому сісти, цей і воїнство і самого себе погубивши, більше як на двадцять літ був одведений у кримську неволю" (с. 174).

З 1664 р. оповідь починає вестися не через повість чи сказання, а таки літописно, за роками, отже, маємо новий блок, і так триває до 1708 р. Звертає на себе увагу й те, що про Полтавську битву літописець не захотів писати, хоча й міг, а кінчає літописа звіщенням, що "військові клейноти Мазепа, ідучи до шведа, з собою забрав" (с. 257). У цій частині деякі роки подаються коротким записом, деякі просторішим, деякі мають заголовки, а більшість їх не має, уклинюються в розповідь і окремі сказання, наприклад "Про взяття від турків Умані та Ладижина й інших українських міст", "Звідки Палій постав — повість", тут термін "повість" ідентичний до "сказання". Загалом же заголовки вказують на постання того чи іншого гетьманства: Самойловича, Гоголя, Яненка, Мазепи і т. д. Тенденційність добачаємо й тут: гетьмани, що не йшли на зговір із Москвою, подаються негативно, історичний виклад не раз підганяється до офіційних ідеологічних засад.

Зрештою, це явище, як і контроверсійність, можна пояснити простіше. В душах прихильників автономії за російської орієнтації з'являлася видима роздвоєність: з одного боку, залишалися патріотами своєї землі, з іншого — вірними служками режиму. Саме така роздвоєність спричинялася до тієї суперечності, адже козацька старшина, котра прихилялася до І. Скоропадського та П. Полуботка, поступово втрачала цільність політичного мислення, бажаючи зберегти свої маєтки і привілейоване становище; відтак приватний інтерес поступово переважав над інтересом загальнонаціональним, через що козацька старшина згодом не тільки почала настійливо домагатися зрівняння з російським дворянством, а й посилати своїх дітей навчатись у Росію, вливалася в те дворянство, а отже, переймала імперський спосіб мислення, зрештою й винародовлювалася або ж витворювала таке явище, як малорусизм. Відповідно початок того малорусизму фіксуємо вже в літописі Г. Граб'янки, і чи не тому цей літопис здобув в освіченому середовищі таку популярність: відповідав бо настановам вищих станів української суспільності, даючи підстави для з'єднання в собі двох, здавалося б, взаємозаперечних начал.

Ясна річ, що і в тодішніх освічених колах не всі годилися з такою позицією, через що в українському письменстві й постали твори іншого штабу, більш патріотичного, але й не без оглядок на офіціоз: літописи С. Величка, Г. Покаса і, зрештою, "Історія Русів".

ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти