Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005
Про драму «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського
Персонали та пам'ятки XVIII - початку XIX століть
Пізнє бароко
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Постать Георгія Кониського особлива в українській літературі: з одного боку, його ім'я було поставлене на першому виданні палкого автономічного політичного трактату "Історія Русів", з другого — його вважали провідником великодержавної російської політики в Білорусі, з третього — визначним філософом свого часу, з четвертого — релігійним діячем у дусі російського православ'я. Найцікавіше те, що всі ці іпостасі, примінені до Кониського, здається, були правдиві, тобто ця людина ніби складалася з двох, взаємно суперечних.
Оглянемо коротко його життя. У хрещенні дістав він ім'я Григорій, народився ж 20 листопада 1717 р. у місті Ніжині, в родині тамтешнього бургомистра, отже, родом був із міщан. Одинадцятилітнім, очевидно, після закінчення початкової школи відданий до Київської академії, яку закінчив 1743 р., а вчився тут тоді, коли викладали такі визначні професори, як С. Калиновський, С. Кулябка, М. Козачинський, С. Тодорський, зокрема філософський курс слухав у С. Кулябки (1737—1739). У 1743 р. постригся у ченці Києво-Братського монастиря і майже два роки готувався до викладання. З 1745 р. він учитель поетики, його курс мав назву: «Правила поетичного мистецтва, з авторів, які вивчали мистецтво поезії, коротко, за найважливішими спостереженнями зібрані і на користь студентської молоді викладені та витлумачені' (1746). Був продовжувачем у Київській академії традиції версифікаторського мистецтва, що її заклав Теофан Прокопович, у 1786 р. він навіть видав книгою поетику Т. Прокоповича "Про поетичне мистецтво. Три книги''. Тоді ж таки, 1747 р., написав та виставив драму, повний заголовок якої такий:
"Воскресіння мертвих, яке буде в усіх загалом, але тим, що постраждали невинно у віці цьому — блаженно, а тим, що ображали — погибельно. В п'яти діях, на користь тих, котрі сподіваються на те. Показано в Київській академії 1747 року працею ієромонаха Георгія Кониського". Крім курсу поетики прочитав два курси філософії, перший у 1747—1748 рр.: "Загальна філософія перипатетиків, поділена на чотири відділи, що містить логіку, фізику, метафізику й етику, викладена згідно з думками глави філософів Арістотеля Стагиріта в Києві, в рідній Могиляно-Зборовській академії" — був тоді вчений префектом.
Георгій Кониський
У 1749—1750 рр. викладав курс "Загальна філософія, поділена на чотири відділи, яка вміщує логіку, фізику, метафізику й етику, викладена в Київській академії під керівництвом найсвітлішого пана митрополита Тимофія Щербацького, найблагороднішого куратора цієї академії". З 1751 р. Г. Кониський став ректором академії і викладав по 1755 р. курс богослов'я. 20 серпня 1755 р. висвячений у сан білоруського єпископа. Таким чином, Києву та академії вчений віддав 37 років життя, тут створив і все найцінніше зі свого доробку, тут сформувався, кажучи образно, отой перший чоловік у Г. Кониського, якого ми найбільше шануємо1. Пробуваючи в Білорусі, віддавався тодішній політичній боротьбі, написав слова, промови, проповіді, антиуніятський трактат, численні листи, в 1757 р. відкрив у Могильові школу й виявив себе як просвітній діяч; 23 вересня 1783 р. був виведений у сан архієпископа і став членом російського Синоду. Зрештою помер 13 лютого 1795 р. в Могильові, похований там у Спаській церкві. Отже, в Білорусі, побіч із першою людиною, у Г. Кониському виростала й укріпилася друга, не зовсім принадна й симпатична.
Г. Кониський писав спорадично вірші, але небагато, і вони не складають у його творчості цільності. Більше важить він як філософ. Коло його думок загалом відповідало ідеям раннього Просвітництва, через що суспільний процес він пов'язував із поширенням освіти. За життя його твори не видавалися, за винятком кількох промов2, і тільки в 1843 р. в Санкт-Петербурзі вийшов двотомник «Собрание сочинений Георгия Конисского, архиепископа белорусского". В 1846 р., тобто в тому ж часі, вийшла "Історія Русів" як "сочинение Георгия Конисского, архиепископа белорусского", — пізніше вчені докажуть, що Г. Кониський цього твору не писав, хоч про те, що він мав до нього стосунок, пишеться в передмові3. Філософські твори мислителя видано в перекладі українською мовою (з латинської) у двох томах у Києві щойно в 1990 р.
Щоб збагнути цю непересічну постать, треба коротко оглянути його погляди на світ та життя. У філософії мислитель був загалом близький до раціоналізму Декарта, а його філософський курс дає виклад положень раціоналістичної філософії. Г. Кониський говорить про однорідність світу і визнає безконечну подільність матерії, певною мірою ототожнює природу й Бога, зазначивши: "Бог діяв найкоротшим шляхом і вирішив не створювати природи, що вимагає чужої праці, а таку, яка сама себе задовольняє", тобто природа ототожнюється з матерією як основою сущого. Природа, на думку Г. Кониського, є не що інше, як матерія і форма, вона сама виступає як творець, стаючи причиною різних процесів у тілах. Але філософ не визнавав активності природи-матерії, вона лише заповнює світ — із цього пасивного начала і виводиться вся різноманітність світу. Різноманітність же природи досягається різноманітністю не матерії, а форми, саме завдяки формі матерія набуває вигляду окремих предметів та речей. Завдяки матерії світ мислиться як щось цілісне, бо вона є основою єдності світу і в тій кількості у світі залишається.
Мислитель поділяв думку Арістотеля про дуалізм матерії як пасивного начала й духу, що був началом активності, творчості. Рух, за Кониським, — основна властивість матеріяльної природи, він є "ніби головним життям Всесвіту", це й перехід одного стану в інший, і саме ним досягається різноманітність природи, це спосіб існування матеріяльного світу. Сповідує філософ і ідею саморуху природи-матерії, універсальна ж причина змін та існування природи — Бог. Мислитель уважав, що в природі нема порожнечі. Час найтісніше зв'язаний із рухом, бо все рухається лише в часі. Рух безперервний, і час неперервний. Час є міра руху, це послідовність руху частин. Час є число руху, міра існування. Еталон часу — рух небесних тіл. Вічність же — це безконечна часовість.
1 Теорію про дві людини в одній цікаво розробив учень Г. Кониського Г. Сковорода, див. його «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе» (Твори: У 2 т. Т. 1. К., 1994. С. 156-178).
2 Речь к пресветлейшему Станиславу Августу, королю польскому... лета 1765, июня 17 (16) дня (без часу і місця друку); Слово на торжество мира с Оттоманскою Портою, сказанное 10 июля 1755 года. СПб., 1780; Речь на прибытие е. и. в. в город Мстиславль... генваря 19 дня 1787 года. М., [б/p.].
3 Історія Русів. К., 1991. С. 34.
Безконечне і безперервне неосяжне для людського розуму. В натурфілософії мислителя немає місця для таємничих явищ, чудес — усе дістає свою природну причину, відтак у природі все відбувається закономірно і все можна пізнати й пояснити природними причинами. Отже, віра в силу науки стала основою його світосприйняття. "Взагалі до Бога звертаються тоді, — писав Г. Кониський, — коли причини явищ невідомі". Отже, світ і закони природи можна пізнати. Бог створив світ, наділив його законами розвитку і більше в той розвиток не втручається. Мислитель відкидав владу авторитетів, передусім схоластичних та церковних. "Я слідую за істиною — не за Арістотелем", — заявляв він. Істинне відтак тільки те, що доведене й осягнене розумом, віра й розум несумісні. Нічим не обґрунтована віра — це насильство над інтелектом. Через те Г. Кониський заперечує томізм (учення Томи Аквінського та його послідовників), а сповідує, як ми казали, раціоналізм. Лише наукове знання, вважав він, — спосіб пізнання світу. Отже, він проповідував культ розуму.
Я зумисне зупинився коротко на викладі філософських поглядів Г. Кониського, щоб показати, наскільки відійшов він у своєму світогляді від примітивної християнської ортодоксії, а отже, "Воскресіння мертвих" написав не темний чернець із його фантастичними візіями, а людина вишуканого й тонкого розуму. Це нам потрібно знати, перш ніж перейдемо до аналізу самої драми. У горішньому ярусі читання п'єси, здавалося б, ота примітивна ортодоксія цілком присутня: Бог тут виступає наглядачем за кожною людською дією, праведних судить, а неправедних карає. Пояснити цей парадокс можна цілком просто: філософські твори мислитель призначав для вибраних умів, підготовленої аудиторії, вони й мовою писалися латинською та й складним стилем. П'єса ж, ним написана й виставлена, творилася класом поезії, учні якого філософії ще не вивчали, отже, в одному, позверховному ярусі прочитання, мала творитися на рівні низькому, бо й публіка, що дивилася виставу, була різна, відтак складається враження, що Г. Кониський творить драму, виходячи з рівня сприйняття того глядача, у формі елементарної християнської науки, тобто повчання. Діоктит та Гіпомен у цьому читанні — носії, як це було прийнято в бароковій п'єсі, супротилежних моральних засад, другий — доброносний і страджалець, а перший — лихоносний і напасник, як пізніше почали говорити: позитивний і негативний персонажі. Але перше, що впадає в очі: Г. Кониський, хоч і дає своїм героям імена неукраїнські, зображає живе життя в тодішній Україні (як це робив і автор "Про Олексія, чоловіка Божого"), і не лише в інтермедіях. Більше того, він не травестує якоїсь біблійної чи й історичної теми, тобто від традиції шкільної драми значною мірою відходить, але йде значно далі, ніж автор "Про Олексія, чоловіка Божого", бо там життя травестується під римське, а сучасні проблеми тільки частково переходять у тонко захований підтекст; тут же сучасне життя описується зримо, а підтекстове читання, як побачимо далі, проходить через весь текст, маскою ж стають хіба алегоричні імена героїв. Це перша визначальна риса твору, що ставить його на вищий рівень порівняно з п'єсами його попередників. Друга риса — особлива конструкція твору, і саме тут, у конструкції, і проступає барокова вишуканість, передусім потужний підтекст, який твориться не в поетиці тайнопису, як це раніше не раз бувало, але в образних утіленнях. До речі сказати, публікатори драми чомусь подавали її у відриві від інтермедій4 (у Г. Кониського вони звуться інтерлюдіями), тоді як саме в цій драмі такого чинити ніяк не можна, бо Г. Кониський, як і анонімний автор драми "Про Олексія, чоловіка Божого", тісно вплітає інтермедії в загальне дійство, чи вишукано відтіняючи тему чи заявляючи нову, точніше кажучи, веде дію на різних регістрах: високому й низовому. Тут він учень М. Довгалевського. Ще одна особливість: «дія діється переважно в полях і поза житлом".
Отож розглянемо структуру твору, намагаючись висвітлити її вишукану в'язь, а водночас шукаючи ключі до його загадок.
У пролозі подається визначення жанру:
А в комедії така сутність пробуває,
Що навчає і діла людські виставляє, —
тобто поняття комедії твориться зовсім не в тому розумінні, яке маємо про комедію тепер, адже попри веселі інтермедійні, тут наявні, сценки йдеться про речі серйозні, поважні й важкі.
4 Рєзанов В. Драма українська. Вип. VI. К., 1929. С. 153— 184; інтерлюдії надруковано: Українські інтермедії XVII— XVIII ст. К., 1960.
Коротко подається також, як має відбуватися воскресіння мертвих, яке для одних стане "погибельно, а тим випаде щасливо". В яві першій першої дії Землероб пояснює це метафорично на прикладі зерна, яке, зігниваючи, відроджується новим плодом і новою рослиною. Мотив, скажемо, традиційний, його не раз використовувала українська література й до Г. Кониського (згадати б панегірика Лазарю Барановичу І. Величковського), і після нього (згадати б, як часто вживає цю метафору Григорій Сковорода). Отже, Землероб, оглядаючи ниву, вістить: людське тіло — це все одно що стебло, колос і ості, які, створивши зерно, зігнивають. Отож він запитує у Священика, чи не так само й люди мають воскреснути? Священик роз'яснює: по-різному живуть люди, одні в праці, інший "чужі труди поїдає", один за добро "терпить узи, муки", інший добро в нього відбирає, ще й нападає на доброго і катує його. Отже, люди "живуть в сім світі подвійно". Так вони стануть і на суд: "як пшениця той, а сей, як плевел безплідний", пшениця — це добрі, а плевел — злі, лихі люди. Пшеницю Бог везе в дім для пожитку, а солому спалює в печі (пеклі). Після цієї, на перший погляд, простої моральної науки співається кант, у якому розробляється ця ж тема, тобто дублюється у співній партії. Вона ж у інтерлюдії першій, тільки тут Мужик переводить високі філософські категорії в побутово-практичні. Мужик сіє, вирощує і збирає хліб, яким йому треба нагодувати не лише себе й жінку з дітьми, але й дати на церкву, школу, дяка, прошака, на утримання війська, що на постої. До помочі неба у своїй справі Мужик ставиться скептично, урожай залежить від "господарського діла" селян — маємо виразний перегук із філософськими поглядами автора. Суперечна тому ділу сила — лихоносність, образом якої стає баба-чарівниця. Проти цієї сили мужики й боряться, але самі тут "поганить рук не бажають" ("Шкода рук поганить і собі чинить наруги"). Для цієї чорної катівської роботи вибирають росіянина (Ярига), "що б'є і обдирає котюги" — в цьому образі мужики шаржовано бачать державу, ясна річ російську, маємо перше підтекстове читання. За карну функцію Яризі має бути плата. Ярига виступає спершу як суддя, допитуючи Бабу, — шаржований образ суду. Баба вдає із себе невинну, але, не можучи виправдатися, насипає мужикам чарівного зілля, від якого мужики постовпіли, але не Ярига. Ярига переконується, що баба винувата й проганяє її, але Баба не втікає. Тоді Ярига здійснює покарання за російським звичаєм: Мужик бере Бабу на плечі за руки, а Ярига б'є не так Бабу, як Мужика — знову підтекстовий ряд: від російського суду терпить не так лихочинець, як сам скаржник.
Малюнки з рукопису драми Г. Кониського "Воскресіння мертвих"
Така перша дія. Що в ній особливого? По-перше, маємо інтродукцію дійства, тут зав'язано всі сюжетні вузли. Складається із трьох складників:
повчально-моралізаторського (високе бароко), співного (кант), де тема подається через музичний ряд, і інтермедійного, де тема не тільки шаржується, але й кладеться заявка на її продовження, тобто розвиток дії починається вже з інтерлюдії, але у формі низового бароко, осмішувальній. Основна думка, яка наголошується в першій дії: добрі справи воскресають у такі ж добрі справи (зерно в зерно), а лихі в лихі (плевел).
Дія друга в яві першій виводить заявлену нову тему (насилля лихого над добрим господарем, що провадилась через ряд: Мужик — Баба) у площину цілком реального на той час змагання менш потужного пана з потужнішим, який хоче захопити власність слабшого у своє посідання. Отже, ніби йдеться про конфлікт майновитого козацького старшини й маломайновитого, так званий захват — цією болячкою хворіла Україна з давніх часів, узяти б хоча до прикладу акти Житомирського замку XVI ст.5, де подібних справ розглядалось у судах безліч. Діоктит нападає на Гіпомена, Гіпомен тікає з дітьми, жінка й мати його залишаються і їх взято «до уз", забирає сусід у свого суперника землю, ліс, ниву, луку, млин, ставок, сад, записи купчих. І ось тут з'являється перший сумнів: чи міжусібне це змагання козацької старшини, адже Гіпомен, судячи з опису його добра, багатий. Звертатися до суду марна річ (що це так, свідчить попередня сцена суду Яриги над Бабою). Гіпомен згоджується позбутися всього, аби його більше не чіпали, тільки б звільнили матір із жінкою. Але Діоктит забраним майном не задовольняється, а хоче знищити суперника. В яві другій Гіпомена хапають і кидають у темницю. Слабку надію, що суд його захистить, Діоктит руйнує, оповідаючи про судові порядки і заявляючи: "А право мені легко скрутити, як прагну":
Мо' схоче мене вище подати — це просто,
У вищім суді маю патронів я доста, —
за плату, хабар можна усього досягти. Проникливий глядач знову мусить згадати Яригу: вищий суд і є російський, нагадаємо, що в 1747 р. правила Малоросійська колегія, гетьмана, відколи помер Данило Апостол, не було, українці в суді брали участь формально, верховодили там росіяни. Але Діоктит не бажає й такого суду, він упевнений у повній своїй безкарності й заявляє, що вб'є Гіпомена.
5 Актова книга Житомирського міського уряду кінця XVI ст. К., 1965.
І тут, щоб доладу збагнути оповіджену історію, нам треба згадати, що значить Гіпомен і кого під цією алегоричною фігурою міг мати на увазі автор. Гіпомен буквально значить: той, що потерпів, чоловік беотянки Аталанти, обох їх богиня Кібела перетворила в левів, отже, Гіпомен — ще лев. Гадаю, що для посвячених, освічених людей того часу було добре відомо, що в 1698 р. Пилип Орлик видав у Києві панегірика, який звався "Гіппомен Сармацький", де Гіппоменом називався небіж І. Мазепи І. Обідовський, згодом ніжинський полковник, а наречена його — Аталанта. Згадаймо також, що вже за наступника І. Мазепи І. Скоропадського почалося захоплення козацьких земель та маєтностей росіянами, зокрема О. Меншиковим. Данило Апостол навіть намагався якось зупинити цей експансійний рух; так, у травні 1727 р. було заборонено росіянам купувати посілості в Україні, а тим, котрі те вчинили, наказано повернути гроші6. Змагався Д. Апостол і за те, щоб козакам було повернуто право власного суду. Після ж смерті цього гетьмана російські чини почали захоплювати козацькі маєтності без особливого труду й перепон. До речі, у 1747 р., коли виставлено п'єсу, у відповідь на заходи козацької старшини на відновлення гетьманства в Україну було прислано нову Малоросійську колегію, її склали бригадир Ільїн, полковник О. Ізвольський та І. Селищев. Російські ж правителі в Україні та їхні підлеглі збагачувалися через одне: грабунки й хабарі; відбувалися в той же час, особливо до 1741 р., неймовірні самодурства і наляги, ґвалти з боку російського окупаційного війська7. За десять років до написання п'єси, в 1737 р., царський міністр Волинський писав тодішньому правителю Бірону, ми вже цитували це місце, але повторимо: «До самого в'їзду мого в Україну не думав я, що вона така пуста і стільки множства тутешнього народу пропало... як по совісті розсудити, то й робити нема кому і нема чим''8.
Але чому ображений і гнаний заможний українець названий Гіпоменом — левом? Може, це персоніфікація Козацької держави чи козацької старшини — ось як могла б пояснюватися аналогія з І. Обідовським, котрий був серед тих, хто очолював козацьку Україну в час найвищого її економічного й культурного розквіту. Мати, яка потрапила з жінкою Гіпомена у в'язницю, — це ота Козацька Мати, яку згадував у «Милості Божій" І. Нерунович, а щодо дружини, то ще Петро І практикував арешти козацьких жінок, особливо старшини, передусім мазепинців. Коли ж прийняти таке підтекстове читання, то під Діоктитом треба розуміти когось із російських правителів в Україні, який не боїться закону, дзеркальним відбитком якого є котолуп Ярига. Друга думка, яка виникає при аналізі реалій драми: а чи не було її написано як реакцію на запровадження нової Малоросійської колегії в Україні замість сподіваного тоді відновлення гетьманського правління? Коли так, то п'єса могла бути історичним пригадуванням, а під Гіпоменом можна розуміти полковника Павла Полуботка в його змаганні зі Степаном Вельяміновим, яке закінчилося арештом і смертю П. Полуботка. Історія І. Мазепи на оповіджену історію не накладається, а от Полуботкова цілком. Більше того, П. Полуботок мав величезний авторитет в Україні, і саме він заслуговував на прикладку — лев. Запам'ятаймо цю позицію.
Закономірно відтак, що співною частиною другої дії поставив драматург кант на поширену в давній українській поезії тему про марність світу: життя непостійне, змінне, дочасне, течія його коротка й непевна, все підвладне смерті, отож втрачає глузд, надія лишень на Бога. Інтерлюдія друга виводить на кін Єврея, Мужика і Москаля. Спершу маємо жартівливу паралель до змагання Гіпомена з Діоктитом, Єврей подібно постраждав від польського пана, який пограбував Єврея, позбавив майна, останній покинув жінку з дітьми і так само втік та й шукає нового місця оренди. Його зваблює до себе інший лях Бандолій й обіцяє своє заступництво і високу рату (прибуток). Тут їх і наганяє перший лях Підстолій. Бандолій і Підстолій змагаються за Єврея, Підстолій радить його розрубати на дві половини, щоб поділити. Для цього кличуть Мужика, Мужик викручується, бо не хоче бути катом. Підстолій загрожує: "Втну тобі карка". Мужик позірно згоджується на катівське діло, але увіч не бажає того чинити: "Попоганю християнську сокиру!" Чути спів Москаля, Мужик думає, що то "наші", тобто козаки, і гукає на порятунок. У діалозі між Москалем та Мужиком Мужик скаржиться, що його "як дзигу ляхи узяли крутити" і вже б він пропав, коли б не нагодився Москаль. Але Москалеві треба одного: знайти підводу. Мужик радить замість коней загнуздати ляхів, але Москаль жене ляхів геть, питаючи: "Для чого ти їх не загнуздав?" Мужик багатозначно каже: "А чорт вас усіх загнуздає". Зрештою Москаль проганяє всіх.
6 Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. С. 266.
7 Там-таки. С. 275— 279.
8 Цит. за: Грушевський М. Ілюстрована історія України. Київ; Львів, 1913. С. 410.
Отже, що тут маємо? По-перше, пародійно повторену історію насилля сильнішого над слабшим, по-друге, якось химерно й шаржовано нагадано про Визвольну війну Богдана Хмельницького, розбиття України на дві частини. Історичний факт: одною з причин цієї війни було зловживання євреїв-орендарів, за інтерлюдією виходить, ніби поляки натравили на євреїв українців (віддалений факт: взяття міста Нестервара Ґанджею, коли поляки, щоб урятуватися, видали козакам євреїв). Мужик (українець) волає на поміч Москаля. Той приходить в Україну для своєї користі: підводи — ця реалія в часі написання п'єси була болюча, підводна повинність знищувала український народ, особливо в час російських воєн у 30—40-х роках. Українець б'є ляхів, Москаль проганяє всіх. Єврей з акції випадає — можна гадати, що в записі з інтерлюдії випали якісь деталі, вона не до кінця ясно розказана, а може, автор напускав туману зумисне, маскуючи підтекст, адже підтекст творився не для всіх, а для тих, що могли його зрозуміти, для такого шифрування підтекст і подавався неясно, як натяк, навіть із відвідними елементами.
Друге, ймовірніше, читання цього місця може бути таке: поляки своєю політикою сприяли розколу України на дві частини, притому примушували до того українців, щоб вони те чинили, тоді було покликано москаля, а він уже вчинив, як собі хотів, при тому ляхи також втрапили в українську міжусобну війну. Те, що під євреєм треба розуміти Україну, нехай не дивує — маємо пряму паралель його з Гіпоменом: Україну, особливо її духовну столицю, звали Руським Сіоном, єврей поданий тут позитивно, українець не хоче його розсікати — отже, маємо такий собі підтекстовий шифр.
У дії третій Терпіння просить у Бога "звільнення від бід Гіпомену", а Діоктиту помсти. Цей пасаж надзвичайно цікавий і миттю примушує нас згадати "Милість Божу", яка починається подібною ремаркою: "Богдан Хмельницький долю козацьку оплакує і нову раду на думку кладе", а трохи далі: "Україна просить про Божу поміч". Давайте порівняємо:
«Милість Божа":
Видно нашої слави упадок послідній,
Чого, в світі живучи, діждав козак бідний,
Ми докозакувались: ляхи із жидами
Превелику наругу вчиняють над нами...
"Воскресіння мертвих":
О Боже-правосуде, творителю часу,
Що всі діла людськії доглянеш завчасу,
Поглянь на Гіпомена й Діоктита (козаків і москаля. — В. Ш.) злого,
Діла, які різняться одне від одного —
і далі протиставляються Гіпомен і Діоктит, ідеться тут не про текстову, а внутрішню подібність цих пасажів. Гіпомен ріс у Божому страсі, Діоктит змолоду жив злодійно (буквальне значення цього імені — гнобитель — натяк на постійні війни росіян, а коли говорити про Петра І, який також може підходити під Діоктита, про що буде далі, то на його розправу над сестрою Софією); Гіпомен усе має з праці, Діоктит з покражі все має і з омани (захоплення чужих земель й одурювання сусідів росіянами, коли говорити про С. Вельямінова, то той добро своє мав таки з покражі і з омани); Гіпомен наділяв бідних (життя в Україні було заможне, Полуботок був меценатом), Діоктит не любить бідних (кріпацтво в Росії); Гіпомен нікому не чинить образи, Діоктит "образив той сусідів, братів плем'я зразу" (курсив мій. — В. Ш.) — звернімо увагу: не самого Гіпомена як особу, а "сусідів, братів плем'я зразу", тобто навколишні народи, передусім українців, а найбільше Гіпомена ("напав, ограбив, знищив — без руба він, даху"): добра П. Полуботка після арешту було описано й забрано. Терпіння закликає Божий суд і запитує: "Чому на Діоктита не шлеш свого грому?" — і просить:
Ти Гіпомена, може, хоч у нагороду,
Від рук катів увільниш, подавши свободу...
Подібне моління є і в монолозі України в "Милості Божій":
... о Боже всесильний,
Ти зглянься милостиво на плач мій умильний,
Коли мене в біді цій забудеш, мій Боже,
Душа моя від смутку в мені занеможе.
Чи будеш ти від мене лице відвертати,
Чи зможу я відраду щасливу пізнати?
Маємо й тут не словесну подібність, а внутрішню, тонову.
У яві другій Відрада обіцяє, "що її прохання цілком задовольниться, коли не в цьому, то в наступнім віці". В "Милості Божій" Україну втішає вість, а також у хорі "Бог скорботних утішає", який "бідну догляда сироту (Україну. — В. Ш.) сьогодні" — ремінісценції, як бачимо, виразні. Тож починаємо розуміти, чому в інтерлюдії, що була перед цим, натикається на Визвольну війну — то був, як і в першій дії, зачаток нової теми, що дістала розвиток у дії третій — перелив низового бароко у високе. Відрада говорить, що Бог спасе Гіпомена не за його мале добро, а за те, що він став бідолахою, за те, що він трудяга, що він має "рубища подерті, пояс простий, на голові безчесні повстини і поранену плоть", тоді "за темницю лице блисне сонцем ополуднім". Тоді "зло, яке пізнав він, наче сон забуде", але це станеться після його смерті, тобто не тепер. Ці думки — пряма ремінісценція хору "Бог скорботних утішає" в "Милості Божій":
Але він не дасть люто погибати,
Бо його мета бідолах спасати,
А як у біді прибіжать до нього,
То надію всю матимуть од Бога...
Цікаво, що в цьому місці драматург повторив кант про марність світу, тобто тема рефренується.
Інтермедія третя переносить нас у світ циган. Коли тема бідності, бідолашності, упослідженості має високе звучання у серйозній частині цієї дії, то тут вона елементарно осмішується. З формального боку монолог Цигана імітує нищинський вірш з типовими його компонентами, за допомогою яких школярі (нищі) випрошували собі їстівне, використано тут інтермедійну сцену про насичення уві сні (трапляється ще в Я. Ґаватовича). Підтекстового читання тут не добачається, сцена використовується хіба формально: для відбиття в кривому дзеркалі поважної теми. Подається її своєрідна травестизація в доказ того, що всі високі речі цього світу однакової якості з низькими, адже світ цей марний і все у ньому минуще, відтак і біди, і змагання, і сподівання (про це свого часу цікаво писав І. Величковський у вірші "Минути") — тут ніби виявився своєрідний песимізм автора, який, зрештою, і його згодом привів до служіння тій силі, яку він тепер осуджує.
Ми вже говорили, що підтекст не обов'язково має читатися по цілій драмі. Наприклад, у п’єсі М. Козачинського "Образ пристрастей світу цього" від 1739 р. підтекстова частина проступає тільки в шматку твору, де йдеться про Івана Мазепу9. Можна було б подумати, що з дії четвертої акція проходить однією лінією, це тим більше було б можливо, що вона стає напружена і мала б захопити всю увагу глядача, не даючи йому змоги вникати в речі приховані. Гіпомен умирає й готується перейти в Божий дім, справи земні перед цим актом стають неважливі. Але саме тут подибуємо загадкові слова, які виводять історію Гіпомена у сфери підтекстові, та ще й які! Гіпомен говорить: "Та ж рубцем нечистим Бог правду нашу має". Більше того, герой вірить у ту правду: "Буть оправданим цілком я надію маю, а в заслугу щось собі класти не бажаю". Постає запитання: що значить "наша правда?" Чому Гіпомен, який нічого лихого не вчинив, навіть не оборонявся проти напасника, має бути оправданим, про яку заслугу йдеться, коли він просто собі жив? Тож мимоволі знову постає запитання: чи Гіппомен Сармацький П. Орлика і Гіпомен Г. Кониського не мають між собою зв'язку? На нашу думку, хіба той, що вони люди одного регіону: І. Обідовський був ніжинським, а П. Полуботок — чернігівським полковником.
Гляньмо на героя, раніше вже згаданого, який був достойний називатися Гіпоменом, — Павла Полуботка. Знову-таки й тут усе сходиться: маєтки Полуботка (великі, як і Гіпоменові) було після арешту описано й забрано, його самого вкинуто в темницю, де зрештою він загинув. Очевидно, піддавався й тортурам. Анонімний твір "Історія Русів", до якого Г. Кониський передав свої матеріали, прямо засвідчує, що цар, заарештувавши Полуботка та його старшину, "звелів їх узяти на тортури і судити в Тайній канцелярії"10. Лінія Гіпомена має навіть прямий відгук у знаменитій промові П. Полуботка перед Петром І: "Ти, о государю, — говорив гетьман, — ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув'язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше" (с. 287) — хіба ж це не історія Гіпомена? І далі: "Провина на нас стягувана, є лише повинність наша і повинність свята, у всіх народах так шанована, а жодним чином не законопереступна і до осуду не належна" — ось пояснення словам: "Буть оправданим цілком я надію маю". Певний відгук мають у драмі й ці слова Полуботка: "Урядники московські, що панують над нами і не знають прав і звичаїв, і майже неписьменні, відають тільки те, що їм вільно робити усе, не займаючи лише душі наші" — ось звідки образ котолупа-судді Яриги.
9 Марсове поле. Кн. 2. К., 1989. С. 234-239.
10 Історія Русів. С. 286.
Далі Полуботок каже цареві, що "злоба... одвернула тебе з путі істини і паскудить царювання твоє" — ось відгук на слова про "правду нашу". І закінчується промова прямою аналогією до драми: "Кажу тобі правду, о государю, що прийдеться складати тобі звіт неодмінно перед царем усіх царів, всемогутнім Богом за погибель нашу і всіх народів" (с. 283). А перед смертю, коли цар відвідав Полуботка, гетьман сказав: "Вірю не- сумнівно, що за невинне страждання моє і моїх близьких будемо судитися од спільного й нелицемірного судді нашого, всемогутнього Бога і скоро перед нього обидва станемо, і Петро з Павлом там розсудяться". Отут і заховано, на мою думку, ключа всієї загадки. Мазепа й Петро І, також непримиренні противенці, померли в часі різному. Полуботок же і Петро І — у часі близькому, перший у 1724-му в грудні, другий у 1725 р. — десь через місяць. У драмі "Воскресіння мертвих" перший умирає Гіпомен, а невдовзі після нього й Діоктит. До речі, наказ Діоктита загребти тіло Гіпомена в гною або псам віддати на з'їжу взято із "Житій святих" — так царі, які гонили християнство, наказували чинити з погубленими мучениками, зокрема найжорстокіший серед них Діоклитіян (Діоктит — чи не звуковий перегук до цього імені?). Отже, дія четверта й оповідає нам про дві ці смерті. Відповідно виходить, що під Діоктитом треба бачити Петра І. Але тут є суперечність: на початку дійства Діоктит більше нагадує нам не царя, а вельможу царя, тобто Степана Вельямінова, з яким Полуботок вступив у змагання. Пояснити цю різнобіжність можемо тим, що маємо відвідний маневр. Говорити прямо про речі, які приписуються Діоктитові, примінено до Петра І, з його культом в Росії, було дуже небезпечно. Отож у личині Діоктита в першій частині п'єси діє Степан Вельямінов, правитель Малоросійської колегії в Україні, а коли боротьбу з Полуботком перейняв на себе сам цар, то личину Діоктита прибрав уже він, продовживши акцію Вельямінова вже на своєму рівні. Через це суперечність у підтекстовому читанні образу Діоктита нам здається закономірною. Ще одна деталь: Петро І любив бенкети й пиятики. Діоктит же теж подається як пияк. У передсмертному діалозі з'являється також, що "в гноїщі Гіпомен той поліг, не в славі", отже, в славі був Діоктит, ще один маленький натяк на славного, тобто царя. Тіло Діоктита відносять у палати (згадаймо: "царські палати").
У співній частині дії розробляється тема праведності й неправедності, що ілюструє попередній текст. Говориться і про правду після смерті:
Правда там постане,
В лице грішним гляне
І подасть узгідно
Кару відповідну.
Оповідається й про муки в пеклі.
Інтермедія четверта, яка завершує дію тематично, на рівні низового бароко дублює тему про загибель праведного дяка від неправедного ляха, що в певний спосіб подає аналогію: російське насилля в Україні має типологічно подібний характер, що перед тим польське. Отже, праведний тут молодий дяк та паламар, якому дається простора позитивна характеристика: він добрий, тихий, шанує людей, пильнує церкви, не п'є, чудовий співак, учитель дітей. Монолог Литвина, якому про це оповідається, витриманий також у стилістиці нищинської поезії. Лях же, як звідомляє Шинкарка, — недобрий, п'яниця і ледащиця. Мужики за допомогою Литвинових чар ловлять ляха. Мертвого дяка забирають до церкви, а ляха, "обчепивши путом", з конем топлять у болоті — отже, знову маємо ремінісценцію Визвольної війни Б. Хмельницького, на яку піднявся народ через польські зловживання: тут і історичний нагад, і приклад боротьби за свободу, але подано це не у високому стилі, як у "Милості Божій", а в низовому. Певною мірою відбито, як у кривому дзеркалі, і смерть Гіпомена, а тоді й Діоктита.
І нарешті п'ята дія — завершальна. Диявол заводить Діоктита в пекло й показує йому кари. Але не кари страшать Діоктита, а зустріч із Гіпоменом. Загалом уся ця сцена — ніби ілюстрація останніх слів Павла Полуботка до Петра І, які ми цитували вище. Діоктит признає, що його лице в світі з Гіпоменових добр світліло — пряма ремінісценція до слів Полуботка: "Народ наш, бувши одноплемінний і одновірний твоєму народу, підсилив і звеличив царство твоє" (с. 287). Діоктитова плоть блищала "з грабунків, покражі" — натяк на імперіялістичні війни Петра І, руки його "невинних збивать простягались" — Петро І славився своєю безумною жорстокістю, його ноги "спішились чужий ґрунт захопити". Тепер же він, Діоктит, "у ранах, біді, струпі, в гною". Зараз його "немає кому з пекла збавить". І після того йде цікавий пасаж:
Хіба братам про мене ще якось об'являть.
По-моєму вони-бо й тепер ображають,
Ах, ах! живучі в злості хай добре те знають, —
виразний натяк на післяпетрівські часи.
В яві другій Гіпомен з Діоктитом (читай: Полуботок з Петром І) зустрічаються. Діоктит з обгорілим геєнським вогнем лицем, Гіпомен "світлий і убраний свято". Діоктит признає:
Його в житті судив за безглузді я вини,
Гадав, що у безчесті його смерть-кончина, —
отже, він, Діоктит, заблукав "од правди шляху, осліплений" (натяк, що супроти Полуботка намовляв царя Меншиков). Гіпомен же питає: "Чому тепер на мене рук не простягаєш?" Діоктит просить пожалувати його і дозволити піти в пекло. Гіпомен відсилає його туди:
Іди, спіши у пекло, погибельний сину,
Не знічуй мені очі, Бог бачить причину!
Гіпомен дякує Богу за те, що дістав за муки на землі "небеса просторі", і спішить "славу куштувать в товаристві свято" — агіографічний мотив. Відтак співна частина — опис раю, де немає земних пристрастей та проклять. Інтермедія п'ята продовжує четверту — це один твір, розбитий на дві частини. Тут Лях шукає брата, якого втопили мужики, отже, маємо ніби шаржоване продовження побажання Діоктита: "Хіба братам про мене ще якось об'являть". Ксьондз вичитує збродні вбитого Ляха і закликає живого до сповіді. Лях просить вивести загиблого брата з пекла в чистилище. Ксьондз молиться за збавлення "з болота" загиблого Ляха. Молитва діє, вбитий з'являється. Але з'являються і мужики, б'ють ляхів і проганяють геть.
Отже, маємо парадійоване продовження теми Діоктита, відповідь на його сподіванку, що брати вимолять його з пекла (згадаймо культ Петра І), і таку ж, як у четвертій дії, паралель між ляхами й москалями — ми вже говорили, що поети, бажаючи говорити про поневолення рідної землі Росією, іномовно зчаста говорили про польське поневолення. Подається, зрештою, й останній акорд до цієї історії: поневолювачів треба гнати з рідної земні геть.
Завершується драма епілогом, де славиться Гіпомен (Полуботок), заявляється, що "злим мук не минути", і стверджується: "Те стоїть, що у Божім слові", тобто що відповідає ідеї Божого створення людини, яку він пустив у світ. Два останні рядки багатозначні:
А коли згрішили десь в драмі цій, глядачу,
То прохаємо, простіть бідність ума нашу! —
це може виглядати як звичайне в тодішній літературі вибачення за помилки в писанні, але в нашому випадку може йтися про інше: згрішили, бо в подібній спосіб писали про царя, а "бідність ума" в драмі може побачити хіба той, котрий не збагнув її підтекстів, без них драма й справді ніби незугарна покришка, що ховає під собою прекрасну скульптуру силена.
Щодо ж джерел п'єси, то вона могла постати на основі усних переказів, які ходили в той час про П. Полуботка: його промова перед царем, яка, можливо, поширювалась і у списках, і легенди. Так, про П. Полуботка збереглася цікава легенда, записана під Козельцем П. Косачем і надрукована М. Драгомановим11. У ній ідеться про змагання П. Полуботка з російським царем за українські права та вольності; з часом легенда увібрала в себе історичні анахронізми, а загалом вона правдиво відбиває справжні перипетії цього змагання і подає Полуботка як мученика від наруги царя. Легенда оповідає:
"Його ж таки мучили, як почали мучити, то три дні мучили, на четвертий одвезли в якийсь льох у кріпості: коли ж дивляться так надвечір, аж у льоху вогонь горить: Полуботок кончився, праведен бувши; то коло нього, мученика, свічки запалились і усе навкруги освітили. Сказали цареві. Він попереду віри не йняв, далі сам пішов подивитись. Поглянув — правда! Вступив тоді до Полуботка, хотів, щоб його праведний поблагословив. А той звів руку та й ударив його хрестом! Вдарив царя хрестом та й каже: "Отце ти — Петро, а я — Павло! Я умру сьогодні, а ти через тиждень; хто ж з українців некрут братиме, буде проклят і на цьому світі і на тому!" Та й умер" (с. 207).
11 Драгоманов М. Малороссийские народные предания и рассказы. К., 1876. С. 207208.
Далі говориться, ніби Петро свій указ відмінив, а через тиждень таки помер.
Оповідання нам дуже цікаве, бо свідчить, що воно існувало в народних переказах ще в середині XIX ст., а у XVIII-му, коли писав свою драму Г. Кониський, і поготів, але без анахронізмів (про некрутів, наприклад), і автор міг ним покористуватися. Гіпомен при зустрічі на тому світі з Діоктитом ставиться до останнього немилосердно, не вибачає йому зла, а відсилає в пекло. Гинуть обидва герої так само майже одночасно; так було і в житті.
Таку дивовижну драму написав один із найбільших умів наших у XVIII ст. Георгій Кониський, видатний філософ і патріот у молодих літах, хоч у зрілих і старих йому випало здеградувати до члена російського Синоду. Не зайве сказати, що на Чернігівщині був своєрідний культ Павла Полуботка, а Г. Кониський родом таки з Ніжина, де на початку століття полковником був інший Гіпомен — І. Обідовський. П. Полуботок вважався патроном Чернігівського колегіуму і мав надзвичайний авторитет у середовищі освіченого стану, про що вістить "Історія Русів". До речі, в 1745 р. в Чернігівському колегіумі було написано «Діалог Енея з Турнусом", де підтекстово з полуботківських позицій говориться про Івана Мазепу. І ще одне цікаве можемо виснувати після аналізу драми: чи ж даремно ім'я Г. Кониського було поставлено як автора «Історії Русів"? Саме «Воскресіння мертвих" свідчить, що таки недаремно. Те, що він твору не писав, уже доказано, але суголосність думок автора «Історії Русів" і автора «Воскресіння мертвих" безсумнівна; отже, можливо, ім'я Г. Кониського через те використали, що це могло бути ім'я вчителя справжнього творця найяскравішого політичного трактату в нашій літературі XVIII ст. Отже, не помилимося, коли скажемо, що "Воскресіння мертвих" — одна з найвидатніших драм у давній українській літературі, лебедина пісня української драматичної барокової літератури. Недаремно М. Петров писав, що Г. Кониський "як людина допитлива і з універсальними пориваннями... намагався з'єднати в своїй п'єсі ліпші елементи південно-руської шкільної драми, з якими його драма має багатомірний стосунок"12. У творі Г. Кониського, крім згаданих, помічаємо ремінісценції з драм Т. Прокоповича, М. Довгалевського, В. Лащевського та ін., не кажучи вже про використання різних поетичних жанрів свого часу. Так і маємо розглядати цей твір — як своєрідну універсальну картину світу в кількох вимірах.
12 Петров Н. Очерки из истории украинской литературы XVII— XVIII вв. Киевская искусственная литература XVII— XVIII вв. преимущественно драматургическая. К., 1911. С. 363.
