Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Василь Капніст в українському контексті
Персонали та пам'ятки XVIII - початку XIX століть
Пізнє бароко

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Постать ця певною мірою загадкова, і творчістю своєю, як свого часу С. Симонід чи брати Зиморовичі, — явище міжнаціональне: більшою мірою входить у контекст літератури російської, а меншою — української; в одні періоди визначався як український патріот, задіяний у політичних конспіраціях, а в інші — як бомбастичний хвалитель подвигів російської зброї. Зрештою і генетично він людина здуалізована: за походженням напівгрек і напівукраїнець; походив, зрештою, із тих іноземців, якими російський царизм почав заміщати вищі (полковницькі) посади в козацькій адміністрації.

Його батько Василь Петрович Капніст 1726 р. (тобто невдовзі після падіння П. Полуботка) був призначений спершу сотником Ізюмського полку, що поза межами Гетьманщини, на Слобожанщині, але 1737 р., у безгетьманство, поставлений полковником миргородським, отже, зайняв місце, яке традиційно посідав рід Апостолів. На початку 1750 р. за доносом заарештований, але незабаром звільнений, нагороджений чином бригадира і опинився на чолі слобідських полків. Беручи участь у Семилітній війні, загинув 1757 р. Цей спритний приходень одружився із Софією Дунин-Борковською, ввійшовши в коло тодішньої української аристократії. З його синів особливо визначалися Василь та Петро. Останній, покинувши російську службу, виїхав за кордон, де з перервами пробув 20 років. Був республіканцем, вільнодумцем і у своєму селі Турбайцях Хорольського повіту, вже коли повернувся на батьківщину, завів власну "республіку". Помер 1826 р. З ним особливо дружній був наймолодший з братів — Василь Васильович, який народився 1756 року в селі Обухівці Сорочинської сотні Миргородського полку.

Мати братів Капністів визначалася певною національною свідомістю. Як пише О. Оглоблин, вона «була щира українська патріотка в кращому старосвітському розумінні цього слова, вдягалася в українське національне вбрання, розмовляла виключно українською мовою і не любила дружини свого сина Василя тільки за те, що та була "московка". Саме вона посіяла в душах своїх синів зерна українського патріотизму, що згодом дали такі багаті плоди. Майже всі сини її були українські патріоти. Микола Васильович, дідич с. Манжелії, і вся його родина розмовляли звичайно українською мовою. На вимогу Петра Васильовича священик с. Турбайців виголошував казання тільки українською мовою. А Василь Васильович хоч і писав свої твори російською мовою і був відомий російський поет, посів визначне місце в історії боротьби українського народу за державну незалежність»1. Попри те Софія Капніст дала своїм синам російську освіту, помістивши їх у Петербурзький пансіон.

1 Оглоблин О. Люди старої України. Мюнхен, 1959. С. 53.

1771 р. Василь Капніст вступив на службу капралом лейб-гвардії Ізмайлівського полку, 1772 р. перейшов до Преображенського полку, де став прапорщиком. Але військова служба не приваблювала юнака, і він вийшов у відставку. 1781 р. дістає посаду стряпчого в Чернігівському земському суді, наступного року, бувши 25-дітнім, стає маршалком дворянства Миргородського повіту. Знову їде до Петербурга, пробув тут рік контролером Головного поштового управління (1782), але 1783 р. він знову на Батьківщині. В Петербурзі ввійшов у літературне коло, що групувалося біля Г. Державіна. Писати почав французькою мовою ще 1774 р., створивши оду на честь російсько-турецької війни. В 1780 р. надрукував в "Санктпетербургском вестнике" «Сатиру першу", яка має контекст цілком російський. У 1785 р. В. Капніста обрали в члени Російської академії. У Петербурзі Василь тримав зв'язки з тамтешніми українцями: Д. Бортнянським, В. Трутовським (музиканти), О. Безбородьком та ін. На початку 80-х років пише знамениту «Оду на рабство", яку докладно розглянемо далі, — твір, витриманий цілком в українському контексті і є пам'яткою суспільного протесту українського громадянства на знищення Козацької держави; до речі, вперше цей твір був надрукований лише 1806 р. Саме у 80-х роках В. Капніст як поет залишався українцем, що досить точно підмітив Г. Державін у листі від 13 грудня 1789 р.: «Скажу відверто свої думки про твої вірші "Відповідь Рафаеля співцю Феліци". Коли вони у вас, у Малоросії, добрі, то у нас, у Росії, вельми поганенькі... Немає ані правильної мови, ані просодії (тобто витримання поетичного розміру. — В. Ш.), а відтак і чистоти". І тут російський поет подає дуже цікаву настанову своєму молодшому колезі: "Коли ти хочеш надалі писати російською, то приїжджай до своїх друзів (у Петербург. — В. Ш.) і радься з ними або залиш, що напишеш, своїм землякам, а без того не тільки читати чи друкувати, люблячи твою славу, віршів твоїх, але й приймати їх не будемо"2.

Слова настільки разючі, що говорять самі від себе. Російський поет із похвальною прямотою говорить про якісну різницю між українською та російською тодішньою літературою; більше того, засвідчує їхню антагоністичність, хоч сам В. Капніст і прагнув естетичні засади обох літератур поєднати. Зрештою, згодом він послухався порад Г. Державіна і від своєї літератури, як свого часу С. Кленович, відійшов, перейшовши в імперську російську. Це не відбувалося просто, бо В. Капніст, бувши за освітою людиною російської культури, залишався українським патріотом, що не могло не створювати в його душі дисонансу. Щодо цього варто нагадати цікаві слова із спогадів Ф. Вігеля: "Примітні були також два українці: один поет у відставці, другий у цьому званні тільки-но поступив на службу. Обидва вони, не дивлячись на єдиновір'я, єдинозвання, на двохсотлітнє з'єднання їхньої батьківщини з Росією, таємно ненавиділи її і росіян — москалів, кацапів. Це були Капніст і Гнідич. Василь Васильович Капніст одружився на рідній сестрі жінки Державіна, і навіть цей шлюбний зв'язок не міг прив'язати його до Росії"3. Дочка В. Капніста С. Скалон-Капніст говорить ще виразніше: "Мій батько пристрасно любив свою батьківщину і готовий був жертвувати всім майном для блага Малоросії". І далі: "Його заповітним бажанням було відновити колишній доброустрій і багатство Малоросії, оживити і народ, який пам'ятав свою свободу"4.

1775 року В. Капніст був обраний на київського губерніального маршалка дворянства. Жив він у Києві та Обухівці. Через два роки став наглядачем Київського державного шовкового заводу, зрідка виїжджаючи до Петербурга, а в основному живе в Обухівці.

Василь Капніст

2 Там-таки. С. 69, 70.

3 Вигель Ф. Записки. М., 1928. Т. І. С. 353.

4 С. Скалой-Капніст надрукувала свої спогади в «Историческом вестнике» (1891. Т. XL1V. № 5. С. 338-367; № 6. С. 599-625).

На 1791 рік, коли відбулася відома таємна місія В. Капніста до Пруссії, в Європі склалася досить напружена політична обстановка:

закінчилася російсько-турецька війна 1787—1791 рр.; Росія перебувала у блоці з Австрією, супротивно до них уклався блок, що його свого часу марно силився утворити ще Пилип Орлик: Пруссія — Швеція — Польща — Туреччина. їх підтримувала Англія. У Франції була революція. Саме в цій ситуації українські автономісти (очевидно, вони відали про державотворчі заходи П. Орлика) побачили для себе черговий шанс постати за свободу рідної землі.

Найочевидніше місія В. Капніста пов'язувалася із діяльністю Новгород-Сіверського патріотичного гуртка 80—90-х років, який "прагнув відновлення української державної самостійності й відродження національної культури... пропагував ідею української самостійності"5. На той час українське військо ще зберігалося у формі десяти карабінерських полків з корпусом регулярної кінноти, його очолювала в основному козацька старшина; це військо було вельми невдоволене своїм становищем, про що є звістка і в «Енеїді" І. Котляревського. О. Оглоблин щодо цього пише: «Українські карабінерські полки в складі російської армії являли собою фактично майже автономну організацію тим небезпечнішу для російського уряду, що і старшина, і козацтво карабінерських полків добре пам'ятали колишню козацьку "вольність" і одверто жалкували за нею»6. Отже місія В. Капніста мала під собою реальне підґрунтя. До речі згадати: на початку 1788 р. В. Капніст подав Катерині II "Положення, на якому може бути набране й утримане військо охочих козаків"; організовував у цей час рештки запорозького козацтва й Антін Головатий; сам же В. Капніст тоді жив у Петербурзі (1788—1799 рр.). На цей проект подав заперечення свій-таки землячок Олександр Безбородько, а в 1790 р. "великим гетьманом козацьких єкатеринославських та чорноморських військ" (власне запорожців) було призначено князя Г. Потьомкіна.

Саме в такій ситуації, у квітні 1791 р., В. Капніст звернувся з листом до прусського державного і кабінет-міністра графа Евальда Фрідріха Герцберга, прохаючи прийняти його. 24 квітня відбулася розмова з міністром, на якій В. Капніст заявив, що його земляки українці "доведені до крайнього розпачу тиранією російського уряду за князя Потьомкіна і хотіли б знати, чи можуть вони в разі війни (Пруссії з Росією. — В. Ш.) рахувати на протекцію прусського короля, коли вони спробують скинути російське ярмо"7. Пруссія не підтримала тоді заходів В. Капніста, і він змушений був без нічого повернутися на Батьківщину; до речі, російський уряд про це так і не довідався.

Відтоді В. Капніст припиняє свою антиросійську політичну діяльність. Поет тихо живе в Обухівці, зрідка навідуючи Петербург. У 1796 р. вийшла в світ збірка його творів. Саме в цей час він пише свою знамениту комедію «Ябеда", що є критикою системи російського судівництва в Україні. Таким чином, "Ябеда" була продовженням "Оди на рабство" і стала ніби ілюстрацією того рабства, що його принесла в Україну російська система управління. З іншого боку, цей твір російський, бо відбиває не українську ментальність, а таки російську, як і "Ревізор" М. Гоголя, попередницею котрого й бачать дослідники саме "Ябеду". Коли додати до згаданого ще кілька творів, зокрема переспіви із Г. Сковороди та "Слова о полку Ігоревім " і кілька описів обухівського довкілля, то цим і обмежується українська творчість Василя Капніста.

5 Енциклопедія українознавства. Париж; Нью-Йорк. Т. 5. С. 1781.

6 Оглоблин О. Указ. праця. С. 87.

7 Там-таки. С. 91.

У 1797 р. він приїжджає до Петербурга, а в 1799 р. причислений до театральної дирекції на посаду "доглядача всіх п'єс"; 1801 р. подає на димісію як статський радник і остаточно повертається на Батьківщину. 1802 р. обраний суддею Полтавського генерального суду; з 1818 р. — при департаменті народної освіти в Петербурзі, 1820 р. — губернський маршадок дворянства. Помер 1823 року. В останні десятиліття різко здеградував як український суспільний діяч, про що свідчить його ода 1811 р. з приводу відкриття пам'ятника Полтавської битви 1709 р., писав й інші, явно панросійські вірші, тобто пішов на політичний компроміс із російським царизмом, передумови до чого, до речі, мав і раніше, пишучи подібні твори і в 80—90-ті роки — в честь Катерини II та Суворова. Проте 1812 р. бере участь у спробі відновити українське військо. Цікавиться він і історією України, в його архіві були літопис Г. Граб'янки і ряд державно-правових актів до історії козацтва. В автоепітафії він зве себе "другом батьківщини", яку вбачав в Україні.

Таким чином, поет належав до того кола українських митців, які ще не були позбавлені любові до рідної землі, відчували Україну як Батьківщину, ще були повні згадок та симпатій до загинулої Козацької держави, але вже виховані не так в українській, як у російській культурі і значною мірою входили в її контекст. Тобто В. Капніст був із тих українців, кого втягувала у свою сферу імперська культура. Він ще мав вагання, мав озирки на рідну землю, але, очевидно, перспективи в українській літературі не бачив — на відміну від ближчого свого земляка Івана Котляревського. Через це історику української літератури творчість Василя Капніста цікава тільки окремими творами, в яких він залишався українцем і це в той чи інший спосіб відбивав.

Передусім В. Капніст став одним із тих, хто голосно запротестував (як і анонімний автор "Історії Русів") на знищення автономної структури в Україні, тобто полкової системи, що сталось у 1781 р., тоді полки було перетворено в намісництва за російським зразком, тобто Україна мала адміністративно розчинитись у Російській державі. "Оду на рабство", однак, написано 1783 р., через що деякі літературознавці вважали, що в ній автор протестує проти заведення кріпацтва в Україні Катериною II указом від 3 (14) травня того ж року, за яким на селян Лівобережжя та Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони8. Так, Д. Бабкін, упорядник текстів поета, доказуючи це, посилається на замітку автора: «Цю оду написано 1783 року, вона покладається тут (у книзі "Лирические стихотворения". — В. Ш.) за порядком літочислення так і тому, що послужила приводом до створення наступної оди "На знищення звання раба», але в цій замітці й словом не сказано про указ 1783 р., тільки говориться, що "Ода на рабство" стала приводом до написання наступної оди. Сам зміст твору, однак, свідчить, що тему зачеплено ширшу, ніж закріпачення селянства: йдеться про поневолення цілого народу, Вітчизни. Огляньмо відтак твір докладніше.

8 Бабкин Д. От составителя // Капнист В. Собрание сочинений в двух томах. М. ; Л., 1960. Т. І. С. 19-23.

Уже в першій строфі поет пише, що він узяв до рук "ліру призабуту, пил витре, що на ній осів", — тобто проголошує, що користується засобами забутої поетики. І далі: "Руку простягну закуту, утяжену від ланцюгів". Це перша позиція і вельми важлива: сам поет (а він не селянин, а шляхтич і нащадок козацької старшини) відчуває себе закутим у ланцюги. Його ліра проливає печальний звук "від струн, омитих сліз рікою". А чому? Відповідь пряма:

Вітчизни з тугою такою

Уярмлення на світ з'явлю, —

сказано відверто й просто: йдеться про уярмлення не тільки селян, а таки Вітчизни, тобто України. У другій строфі поет звертається до Бога й просить, щоб царі почули голос правди. Далі автор усамітнюється в лісі, щоб тут посумувати. Загалом ліс у творчості В. Капніста — алегорія, на що звернув увагу Д. Бабкін: "Образ лісу, — пише він, — виступає в різних варіаціях", але при тому не зазначає, що образ лісу в українській традиції часом виступає як уподібнення України (це чітко слідно вже в "Роксоланії" С. Кленовича). Рідний край у четвертій строфі бачиться поетові як "скорбна вдовиця" — ще один акорд "ліри, покритої пилом", тобто української поетики: Україна в образі сирітського краю чи вдовиці подавалася не раз у нашій поезії; Вітчизна уярмлена, "хоч ниви ясно золотіють, поля, ліси, луги німіють" — знову маємо алегорію. "Ліс, діброви, поля і луги поетом були перенесені у вірші головним чином з обухівського пейзажу", — пише Д. Бабкін, тобто і це образ рідної землі. У п'ятій строфі говориться прямо про уярмлення не лише селян, а "сіл і міст пригожих", тобто цілої країни:

Де села і міста пригожі

Ховав від бід свободи щит (курсив мій. — В. Ш.),

Будує влада загорожі

І волю путами щемить, —

тут "свободи щит" і є оті "права та вольності", за які змагалися козаки. Коли вони існували, вістить поет, тоді "щастя і добро для люду текло привільно". Тепер же неволя все це "відгонить пріч". Одне тільки слово (укази цариці) зміняє "наш день ясний у темну ніч". Не зайве при цьому згадати й вірша Г. Сковороди "De libertate", що також був реакцією на ті ж таки події, тут батьком вольності зветься Богдан Хмельницький, а свобода ставиться вище матеріальних багатств, вона золота — це має для нас значення, бо В. Капніст перебував під значним впливом поезії Г. Сковороди, що зазначив ще Д. Чижевський9.

Шоста строфа — гнівне звертання до царів: хіба ваше призначення в тому, питає поет, щоб "щасливих у нещасних, добро у зло перетворять?" Чи щоб стали ви "бичами світу" і губили своїх дітей? Сьома строфа вістить про поневолені народи:

Ви позирніть на ті народи,

Де рабство тяжко люд гнітить,

Де любої нема свободи,

Де тільки ланець брязкотить, —

саме підневільні народи "нещастя повну чашу п'ють", "під ігом навісним держави" ллють кривавий піт і живуть гірше смерті — тут можуть матися на увазі й закріпачені селяни, але тема, як ми казали, подається ширше — йдеться про національний гніт. Восьма строфа говорить про життя у рабстві, де є "жезл, готовий їх карать", відтак народи-раби хіба "у думці ... сміють постати проти чеп своїх".

Після цієї загальної частини, яка, на нашу думку, вельми чітко й виразно з'являє предмет опису, автор переходить до цариці Катерини; зокрема віститься про те, що народ вітав її вхід на престол. Ясна річ, не про селян тут ідеться, а про участь українців, зокрема гетьмана Кирила Розумовського, в перевороті, що його здійснила Катерина II, — я про це докладніше пишу в своїй "Козацькій державі"10; саме відтоді починаються і реформи К. Розумовського, котрі чинились увіч не без відома цариці. Тому й народ

З захопленням тебе віншує,

Твій вихід на престол віта,

Ярем важкий сумирно носить,

Добра тоді із неба просить

І зла і в мислях не несе, —

тимчасом цариця набиває на той народ ланцюга — "отим, кому ти над усе". Отож поет у наступній строфі порівнює Катерину із "злостивою матір'ю". Але він сподівається на ту, яка "із Божої волі" вдягла "на голову ясний вінець", і закликає царицю змінити "лихо на добро", а це значить: "З Вітчизни любої моєї кормигу збий ганебних пут" — знову не про селян ідеться, а таки про Вітчизну. Тоді "забудуть в тих краях стогнати", відтак "воля з'явить пишний цвіт", тобто автор сподівається, що права та вольності українцям будуть повернені. Тільки тоді, коли це станеться, завершує свою оду поет, він прикрасить ліру "лавром і квітками" і почне "про ясну твою державу" і про саму царицю співати.

9 Чижевський Д. Замітки до творчості Г. Сковороди як поета. І. Василь Капніст та Сковорода // Науковий збірник в 30-ту річницю наукової праці проф. І. Огієнка. Варшава, 1937. С. 172-176.

10 Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. С. 287-291.

Такого надзвичайного сміливого, глибоко патріотичного і цілком українського вірша написав у 1783 році Василь Капніст. Не зайве згадати й деякі позиції із інших редакцій твору. Так у первинній поет зазначає, що його зітхання не за дружиною, а має він право привести й каміння до співчуття, бо мову веде про уярмлення ("порабощенье"), дорогої своєї Вітчизни. Звертаючись до царів, поет вістить, що вони мають карати лиходіїв, а не покірливий народ11.

В. Капніст, як і К. Розумовський, покладав на Катерину II великі надії (ось чому й оспівував її), про що свідчить і франкомовний перший твір поета «Ода з приводу миру, постановленого поміж Росією і Оттоманською Портою в Кайнерджі 10 липня 1774 року». "Ода на рабство" є ніби відповіддю на 15-ту строфу цього твору, де говориться про народи щасливі, які дякують їй, цариці, покровительству; поет закликає ці народи бути слухняними її законам, поважати їх та й цим віддавати їй честь. Тут-таки говориться, що любов народу — ось справжня данина для добрих царів. Продовженням же "Оди на рабство" була, як вказував сам автор, «Ода на знищення в Росії звання раба Катериною Другою в 15 день лютого 1786 року». Загалом указ був чисто формальний: цариця веліла вживати не слово "раб" а "вірнопідданий". Відтак В. Капніст захоплено говорить, що тим цариця дає Росії "дорогоцінну свободу", тобто своїм указом знімає кайдани "з наших рук і з ший невільничий ярем" — пряма алюзія до "Оди на рабство". Далі говорить, що "наш рід був славний на землі", а Росія, перемагаючи ворогів, "зростила свої лаври", але серед блискоту слави й численних перемог "Росія рабства дні тягла"; коли чужий ланцюг терзала, не рвала власних кайданів, а тільки брала упалих перед її ногами царів "раболіпними руками" — вельми проникливе визнання. Тепер же має і в Росії настати свобода, а поневолений люд порадіє, відтак із свободою Росія зустріне золотий вік.

Але далі йдуть строфи, які свідчать, що поет-вільнолюбець був до певної міри уражений імперіялістичною отрутою. Вільна Росія, вістить він, ("орел російський") почне літати в далекі межі ворогів і, метаючи в них стріли, розіб'є, зокрема й "сарматський трон", тобто Польщу. При цьому російський народ прийме "вічний ланцюг", тобто стане ще покірливіший і "полоненіш встократ", ці кайдани покорять "дух свободи" — думка не вельми чітко з'явлена, її можна розуміти хіба так: вільна Росія стане ще сильніша, сягне світового панування, а народ стане ще покірливіший, бо чому йому невдоволитися, коли він вільний. Відтак будуватиме своїй цариці "колоси" — як бачимо, дух поета тут уже запаморочений, бо поєднується захоплення імперіялізмом Росії із бажанням свободи; ясна річ, про уярмлену Батьківщину, Україну, тут уже мови нема. Зрештою, роздвоєність душі В. Капніста, як це було і в пізнішого М. Гоголя, — типова ознака його як особистості і як митця: згадаймо, що через п'ять років після написання цієї фальшивої бомбастики поет поїде до Берліна з таємною антиросійською місією.

11 Капнист В. Собрание сочинений. Т. 1. С. 495-499.

За своїми естетичними засадами В. Капніст був класицистом. Писав оди, сатири, трагедії на античні сюжети, його вірші повні античних уподібнень; з іншого боку його виклад не завжди ясний — широко вживає властиву для бароко натякову поетику, подає алегоричні описи, завіршовує псальми, переспівує вірші Г. Сковороди, що також пов'язує його з бароко. Звертає увагу на музичність вірша, називаючи музику сестрою поезії, намагається досягти "солодкозвучності", вживає алітерації; як і його вчитель Г. Сковорода, вміщує поряд короткий і довгий рядок. Примітні в поетиці В. Капніста й засоби передромантичні: так, він намагався поєднати книжну поетику з народною, зокрема в "Листі першому до С. Уварова про екзаметри ", правда, вже в 1815 р., він писав, "що бажав би збудити любителів нашої словесності, які більше справні за мене в ній, до розшуку в розмірі народних наших пісень метричного, властивого нашій мові віршотворення».

В українському контексті варто згадати також описи природи довкола рідної поетові Обухівки. Українська тема проступає в "Оді на дружество", присвяченій братові Петру, який виїжджав до Англії, де, зокрема, говориться, що предки Роса згубили дружній поміж себе дух, а земля колишньої Русі осуджена на злобу зради, і вже навіки не прийде утішити цю землю "дружби промінь, любові сердечної". Серця ж цих нащадків Роса так скрижаніли, як північ, що родить сніг та холод і де панують "холодна ніч" чи "крововидне сяйво", — досить сильно сказано.

Ми вже не раз згадували сковородинські мотиви В. Капніста, варто оглянути їх конкретніше. Зі сковородинськими ремінісценціями, а відтак в українському контексті написано «Оду на надію" — тут уловлюємо відлуння пісні 24 «Саду божественних пісень" "О спокою наш небесний"; до речі, говориться, що поет з юних літ відчував на собі тягар жорстокої влади й напасті, але вмів тамувати хвилювання пристрастей і таїти в серці огірчення, — признання багатозначні, коли зважити на загальний тон поезій В. Капніста, амплітуда яких коливалася від сміливого суспільного викриття до приниженого вірнопідданства та улесливості перед царями; тобто, як пише в цьому вірші поет, він умів "душу сховати від усіх" і, володіючи нею поза собою, всередині себе не міг володіти, від чого відчуває пригніченість та відчай. Ховає ж він свій смуток у лісах (символ України). Відтак душа поета в неспокої та сум'ятті, і він не може співати лісам пісні доброденства — бароковий спосіб світобачення. Сковородинські ремінісценції вбачаємо і у вірші "Шукач", зокрема перегук із піснею 29 "Мій човен бурі вихр хитає". Поет висловлює свій жаль, що покидає батьківський дім і рушає шукати земель, "куди ніхто іще не міг пристать", й уподібнює себе до Ікара. Ті ж мотиви наявні й у вірші "Невірність" ("Поля, ліси густії, ви спокою преділ" — згадується пісня 13 "Гей поля, поля зелені". До цього типу творів належить і »Ода на смерть мого сина", яка починається алюзією сковородинської пісні 8 і містить пасаж про дорогих авторові "країн уярмлення" (відгук "Оди на рабство"). Пісня 3 "Весна люба ах прийшла" Г. Сковороди відбита у вірші "На завоювання Тавриди". Українські реалії, зокрема приїзд Катерини II в Київ і вибори в маршалки, бачимо у "Випадку на виборах". На мотивах давньої української поезії з відгуком сковородинських тем побудовано вірша "Час"; "Ода на щастя" розвиває думки пісні 10 "Всякому місту звичай і права" і пісні 2 "Щастя, а де ти живеш"; вірш же "Чижик" ("Милий чижик жовтобокий") — ремінісценція пісні 18 "Ой ти, пташко жовтобока" тощо.

Загалом же треба сказати, що В. Капніст творить у контексті української літератури, передусім як наслідувач Г. Сковороди, у ранній своїй творчості, що тривала якраз у XVIII ст. Після ж розчарувань у можливостях реставрації Козацької держави він усе більше й більше стає письменником російським. О. Оглоблин висновував: "Так, він писав свої твори російською мовою, бо це була літературна мова тогочасної української інтелігенції... але Василь Капніст, що писав свої твори російською мовою, був і залишився назавжди українським поетом"12. До речі, цікаво визначити, звідкіля поет знав твори Г. Сковороди, адже вони не були на той час друковані. Річ у тім, що В. Капніст приятелював з учнем Г. Сковороди Василем Томарою, знайомий був також і з пошановувачем великого філософа А. Прокоповичем-Антонським, а як масон міг знатися і з М. Ковалинським13.

Комедія "Ябеда", як ми вже казали, також відбиває реалії тодішнього українського життя, але вельми опосередковано й своєрідно: зовнішні прикмети краю, де точиться дія, майже згладжені. О. Оглоблин, аналізуючи слова Доброва про те, що Присутственні місця згоріли, через що судову палату вміщено в домі голови її14, зазначає: «Чи не чудова ілюстрація до сухого документального оповідання про страшну пожежу в Новгород-Сіверському 1791 року, що знищила всі "присутственные места", яким потім довелося тулитися по приватних будинках»15. Голову ж суду, вважає дослідник, списано із І. Селецького, котрий очолював тамтешню палату цивільного суду в 1786—1793 рр., він тут виступає в образі Кривосудова. Це переконливо свідчить, що зображено у п'єсі таки новгород-сіверське життя; саме місто в той час було центром намісництва; до речі, це підтверджує наближеність В. Капніста до Новгород-Сіверського патріотичного гуртка. Але цим українські реалії п'єси майже обмежуються. Всі персонажі, за винятком Володимира Хватайка, мають російські прізвища — вони алегоричні: Праволов, Кривосудов, Прямиков, Добров тощо. Сестра Кривосудова живе в Москві, туди вони посилали дочку свою Софію, а Праволов жив раніше в Саратові, отже, йдеться про російських нахідців в Україну. Втім пісня, що її співає Софія, є знову-таки ремінісценцією Г. Сковороди, зокрема пісні 28 "Саду божественних пісень".

Загалом п'єса примушує згадати "Воскресіння мертвих" Г. Кониського — саме те місце у другій дії, де Діоктит похваляється, що в суді може за підкупи досягти всього, що хоче: "А право мені легко скрутити, як прагну". Не боїться Діоктит і апеляцій, бо і у вищому суді має він "патронів доста". Діоктит, нагадаємо, говорить про російський суд, бо сам є наїзником-росіянином. Так от, "Ябеда" — ніби докладна розробка цього пасажу із п'єси Г. Кониського (живучи в Києві, В. Капніст міг доступитися до бібліотеки Київської академії, зрештою п'єса Г. Кониського ходила й по руках, що засвідчує лист О. Лобисевича до її автора)16, а саме фрази: "А право мені легко скрутити, як прагну", і виконує це Праволов — той, що прибув із Саратова. Вся ж п'єса, коли вийняти з неї любовну колізію, власне й оповідає про те, як російський суд в Україні крутив право на власне бажання. Завершення п'єси, на жаль, зумисне фальшиве: всесильний і непомильний Сенат цей нелад і судову вакханалію припиняє одним своїм указом — маємо типовий громовідвід для цензури, і це непомірно псує твір.

У п'єсі є ряд пластичних сцен: оргія, гра в карти тощо — вони цікаво ґротесковані, що відводить нас до засобів творення, прийнятих у низовому українському бароко. Разом із тим п'єса вже не має барокового узагальнення і такого потужного зіткнення супротилежних начал, як у Г. Кониського, і це тому, що В. Капніст користувався інакшими засобами, твір має узагальнення інше: судова палата (образ російського управління в Україні) з'являється як монстр, Гротескове жахіття, і все твориться без декларацій, а лишень силою художнього зображення. Це розуміли й сучасники драматурга. Ф. Вігель, зокрема, писав: "Він у перебільшеному вигляді подав на огляд світу злочинну мерзотність наших головних суддів та їхніх підлеглих. Тут ні в діях, ні в людях немає нічого веселого, забавного, а одне тільки жахке, і не знаю чому назвав це комедією"17. Не зайве до того додати, що учнем В. Капніста був українець-таки Микола Гоголь, який і в "Ревізорі», і в "Мертвих душах» використав метод свого попередника і не тільки розвинув його, а й вивів до рівня світових мистецьких вершин. Загалом можна сказати, що В. Капніст ніби спустив художню поетику бароко на проміжний рівень між низовим та високим, творячи у класицистській та передромантичній традиції.

12 Оглоблин О. Указ. праця. С. 72.

13 Там-таки.

14 Там-таки. С. 96.

15 Там-таки. С. 98.

16 Листа О. Лобисевича до Г. Кониського дивись: Оглоблин О. Опанас Лобисевич. Мюнхен; Нью-Йорк, 1966. С. 79-82.

На нашу думку, не варто робити з В. Капніста тільки українського письменника. Він твердо й свідомо входив також у контекст тодішньої російської літератури — як своїми зв'язками і знайомствами, так і тематикою та естетикою, про що свідчать і його досить-таки численні бомбастичні вірші. Принаймні критику Г. Державіна про національну двоякість свого мистецького "я» він не тільки сприйняв, а й пробував виправитися і в значній частині своєї творчості став-таки поетом російським, хоча Батьківщини своєї ніколи не забував й українських сантиментів ніколи не позбувався.

17 Оглоблин О. Люди старої України. С. 96.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.