Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

«Історія Русів» як літературна пам'ятка
Персонали та пам'ятки XVIII - початку XIX століть
Пізнє бароко

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Про цей твір як загадку я докладно писав у статті «Нерозгадані таємниці "Історії Русів"», що була передмовою до українського перекладу пам'ятки, здійсненого І. Драчем1; цей-таки текст увійшов у мою "Козацьку державу". Зокрема, я зауважував, що пам'ятка належить до творів, "доля яких — в особливій суспільній заанґажованості, які значною мірою впливали на сучасників та нащадків і по-своєму акумулювали національну енергію, щоб вона, ніби струм, потекла потім по артеріях народного тіла, витворюючи новий рівень самосвідомості та гальмуючи творення ферментів національного розпаду"2.

Розглянувши ж основні гіпотези щодо автора, я прийшов до висновку, що встановити його особу на сьогодні неможливо, проте на основі тексту можна з'явити тільки його вірогідний образ: "Жив він у другій половині XVIII століття, принаймні в 1769 році мав двадцять років, бо брав участь у турецькій війні, отже, народився близько 1745 року, учився в Київській академії, коли в ній уже не культивувалася книжна українська мова, можливо, продовжував навчання в Росії, належав до козацької старшини... був землевласником, очевидно, не маючи правдивих документів ні на дворянство своє, ні на землю... жив на Чернігівщині, можливо, десь на Городенщині чи Новгород-Сіверщині і, найпевніше, був пов'язаний із Новгород-Сіверським культурним осередком, відзначався глибоким українським патріотизмом, схильністю до вільнодумства, мав широкий політичний світогляд, цілком негативно ставився до російського абсолютизму та самодержавства (але не безсумнівно, — зазначимо, поправляючи себе, — бо й був у своєрідний спосіб москвофілом і пошановувачем російських царів, про що буде мова далі). Свій твір написав у 90-х роках XVIII століття з метою повернути історичну пам'ять в середовище тодішнього освіченого громадянства, добре знав Молдавію, південь України та Крим".

Структуру пам'ятки я також розглянув у розвідці "Поетика бароко в українських літописах" через те на цих питаннях не зупинятимуся. Загалом можна погодитися, що "Історія Русів" — не так пам'ятка науки історії (хіба з другої її частини, тобто від часу гетьманування І. Скоропадського), як літератури: надто багато в ній неточностей, суб'єктивно освітлених фактів, помилок. Це, можна сказати, своєрідний історіософський полемічний трактат чи й памфлет, про що зазначив свого часу В. Іконников:

"В сутності "Історія" має характер історичного памфлету, автор чи автори її не були особливо точні при виборі джерел (що і зрозуміло при тодішньому стані нашого історичного мислення взагалі), її виклад нагадує манеру древніх чи псевдодревніх з твореними промовами історичних осіб; факти підганяються під тенденції, але в крайньому разі автори вигадували менше, ніж їх звинувачують, вони багато брали із давніх малоросійських літописів, але багато брали з усних переказів, анекдотів, віршів, пісень, які ходили в українському дворянстві, серед козацької старшини і серед народу"3.

1 Історія Русів. К., 1991. С. 5-28.

2 Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. С. 323-348.

3 Иконников В. Опыт русской историографии. К., 1905. Кн. 2. Т. II. С. 1638.

Сам же характер памфлету чинить твір передусім літературною пам'яткою, і є він, можна сказати, реакцією на знищення Козацької держави, яка в 60—80-х роках XVIII ст. була узурпована російським царизмом. З цієї точки зору "Історія Русів" наближається до «Енеїди" І. Котляревського, принаймні мета написання обох творів одна; різницю бачимо лишень у виборі літературної форми: І. Котляревський узяв до вжитку жанр епічної поеми зі складною і вельми цікавою грою низового та високого бароко і з мотивами передромантичними, а автор "Історії Русів" вибрав форму політичного трактату з використанням літописної поетики, поетики полемічної літератури й також у поєднанні з мотивами передромантичними. При цьому автор нашої пам'ятки намагається оглянути всю українську історію, укладаючи її екстрактом (у короткому викладі) чи в поширеному описі; І. Котляревський оглядає її засобами поетичними через так званий "похід у часі" Енея.

Про своє завдання автор "Історії Русів" прямо пише в передмові: "Пропонована тут Історія Малоросійська писана на два періоди, тобто до нашестя татарського екстрактом, а від того нашестя — широко і докладно"4. При чому в дискусію автор вступає уже з перших рядків: супротилежно до російсько-монархічного подання, що Московщина, мовляв, коренями загнізджена в Київській державі, він називає історію російську власне українською, а не московською, "бо ж відомо, що початок цієї історії, разом з початком правління Російського, береться од князів і князівств Київських із прилученням до них лише одного Новгородського князя Рюрика, і триває до навали татар безперервно, а від цього часу буття Малої Росії в загальній Російській історії ледве згадується". Фраза, як на сучасного читача, дещо дивна, бо тут ніби визначається так звана "загальна російська історія", а з другого боку, наголошується, що з московських земель у Київську державу входила тільки Новгородська земля. Маємо своєрідне змішання давньої історичної традиції, зафіксованої ще у С. Кленовича, що в Русь Московщина не входила, а тільки Новгород та Псков, а ще Білорусь, але й не поминається факт імперської історіографії, що загальна російська історія таки існує, — суперечність, яка витікала із здобутої в той час російської освіченості й певного москвофільства автора, ознаки якого згодом проявлятимуться не раз.

Наголошує автор і на історіософічності свого викладу, бо не просто подає історичні події, але "міркуючи про становище землі сеї з-поміж народами сливе непримиренними, судячи про часи та обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогні і плавав у крові". Про полемічність твору автор також заявляє одверто, бо скеровує свій пал проти тих письменників, які виригнули "всі свої лайки і всілякого роду неправди і наклепи на сей народ і на його вождів та начальників, називаючи їх непостійним і бунтівливим хлопством". І тут кладеться основоположне начало, на якому й будується памфлет, — скажемо, гуманне в суті своїй і справедливе: "всіляке творіння має право буття своє боронити, власність і свободу і ... для того воно споряджене самою природою або Творцем своїм (цікаво тут зазначити оце ототожнення Бога й Природи, властиве нашим просвітникам. — В. Ш.) достатніми знаряддями чи способами".

Титулка першого видання "Історії Русів Москва, 1846 р.

4 Історія Русів. С. 33 (усі цитування пам’ятки подано за цим виданням).

Саме ці засновки вводять "Історію Русів" у систему пам'яток, які в другій половині XVIII ст. почали велику дискусію, як визначив С. Дівович, "Малоросії з Великоросією", за природне право бути українському народові в системі інших народів як рівний з рівними, що є формою активного політичного протесту проти заковтування Московщиною України і перетворення Козацької держави у провінцію Російської імперії. Ця дискусія почалася, коли придивитися, ще в другій половині XVII — на початку XVIII ст. в антитиранських творах Г. Вишневського, І. Максимовича, Д. Туптала, С. Климовського та інших, згодом велася Г. Кониським, С. Дівовичем, Г. Покасом тощо і зрештою вищого свого вияву здобула в "Історії Русів" та "Енеїді" І. Котляревського. Але знаменна річ: автор нашої пам'ятки, відстоюючи історичну назву Русі саме до нашої землі в супротилежності до намірів Московщини звати й себе Руссю чи Росією, заперечує поняття і назву України як ніби таку, що вийшла від "безсоромних і злостивих Польських і Литовських байко- творців", нібито Русь була до заведення козацтва порожня, і тільки за польських королів з'являється "нова якась земля над Дніпром, названа тут Україною, а в ній зводяться Польськими Королями нові поселення і засновуються Українські козаки, а до того ся земля була пустельна і безлюдна, козаків на Русі не бувало". Чиниться так із цілком зрозумілих літературних засновків — власне з полемічною метою, щоб доказати старовічність своєї землі, а не починати історію свого народу від XVI ст., як це, до речі, робили донедавна історики тоталітарного часу, що працювали в російській імперській доктрині.

Такі головні тези передмови, що увіч показують полемічне призначення твору. Саме виходячи з цього автор, як і Г. Граб'янка, починає памфлета із предковічних часів, ведучи руський народ, тобто українців, від Афета, князя Славена, а внуком Афета нібито був князь Рос (Рус) — цілком фантастична, отже літературна, концепція, так само як і розповідь про академіків "головної школи, яку в слов'янах заведено було в місті Києві Кирилом, філософом Грецьким, невдовзі по запровадженні там релігії Християнської" — яскравий анахронізм, який випливає із полемічних завдань письменника, щоб доказати не лише давність, але й освіченість свого народу. Витягуючи ж на світ давню мітологему про Мосха чи Мосока, автор, однак, не робить його предком усіх русів, як Т. Софонович, а чітко виділяє два різновиди східного слов'янства: по князю Русу цей народ звався роксоланами або русами, "а по князю Мосоку, кочівникові над річкою Москвою, що дав їй цю назву, московитами і москами, від чого згодом і царство їхнє дістало назву Московського і нарешті Російського". Білу Русь автор уводить до русів чи роксолан. Саме ж царство Московське автор починає з 1462 р., коли князь Іван Васильович відмовився платити данину татарам, а загалом — від царювання Івана Грозного, з 1547 р. — тенденція також полемічна, бо історично Московська держава постала після сепарації з Київської держави великого князівства Володимирсько-Суздальського.

Титулка видання "Історії Русів" у перекладі В. Давиденка. Нью-Йорк, 1956 р.

Своєрідну історіологічну схему будує автор, говорячи про постання Литовської держави, яка утворилася не через загарбання Литвою українських та білоруських земель, а на з'єднанні з ними, відтак акція князя Гедиміна була "визволити їхню (тобто руську. — В. Ш.) землю від зверхності татарської і злучити її зі своєю державою під одне право та начальство". І далі, уже цілком історично, автор говорить: "Права ж і звичаї руські не лише підтвердив Гедимін тамошньому народові на всіх їхніх просторах, але запровадив їх на всіх своїх землях разом із письменами або грамотою руською; чому і донині в Князівстві Литовському видно по стародавніх архівах і в приватних осіб старі привілеї та інші документи, писані письмом руським, а корінне право Руське, відоме під іменем судних статей і в одну книгу зібране, Статутом звану, перекладено опісля з руської на польську мову". Отже, автор "Історії Русів" уперше після М. Стрийковського на повний голос справедливо заговорив, що Литовське князівство мало цілком руський характер, бо з Литвою наш край "об'єднувався і домовлявся, яко вільний і свобідний, а ніяк не завойований". Так само і з Польщею, бо Литва з Польщею об'єдналися "на трактатах та умовах, що рівномірно трьом народам служили".

І тут помічаємо особливе явище: автор "Історії Русів" від памфлетиста, що будує свої розмисли на апріорних літературних посилках, підіймається до рівня аналітика-історика; принаймні при осмисленні стосунку України до Литовського князівства він стоїть куди вище істориків XIX ст., які вже значною мірою перейняли російські монархічні історіографічні схеми, — тут від них він значно науковіший. Але в наступній позиції, коли говориться про життя Русі в Річі Посполитій, автор уже знову апріорний: він ніби знає козацькі проекти Й. Верещинського або точніше — бачить Гадяцький трактат мовби втіленим у життя XVI ст., тобто говорить про "три рівні Гетьмани з правом намісників Королівських і Верховних воєноначальників і з іменем: одного коронного Польського, другого — Литовського, а третього — Руського; отже, засвідчує в тому часі існування Великого князівства Руського, що було у мріях наших державотворців, але втілення не дістало. Подальша позиція також будується на літературній підставі, коли бажане видається за дійсне: козацтво подається як український різновид шляхетства — думка, що постала в другій половині XVII ст. серед частини козацтва; репрезентантом її був, до речі, в першій чверті XVIII ст. С. Величко. Таким чином, утопічне бачення Козацької держави переводиться у реальне. Проте наступна позиція знову історична: йдеться про різницю в статусі Галичини, яка була завойована Польщею, і земель, що з Польщею з'єдналися разом із Литовським князівством; при цьому автор цілком справедливо вважає Галичину за частину України (Малоросії) і цитує привілея Казимира Великого від 1339 р., в якому взяття Львова подається не як акт збройного захоплення, а як визволення з угорської залежності з приверненням належних прав. Цілком правильно "Історія Русів" стверджує, що в Литовському князівстві Русь спершу існувала як автономне державне утворення у формі князівств.

Ми зумисне докладніше зупинилися на аналізі цих початкових викладів (до речі, перше науково коментоване видання "Історії Русів" вийшло в Києві в 2003 р.), щоб показати методу складання "Історії Русів". Це не так спроба відтворення історичного процесу, як його осмислення, що будується й історично, й антиісторично, очевидно, в залежності від джерел, якими автор користувався, але при одній засадничій умові: факти збиралися й групувалися для публіцистично визначеної мети: доказати, що народ русів (українців, хоч цю назву автор і не визнає) — це державний, вільний і рівний з іншими народ, який ніколи не був ніким завойований, а його входження в ті чи інші державні структури були актами добровільними, союзницького характеру, твореними із потреб самооборони супроти іноземних нахідників, якими бачаться татари, угорці, тобто народи етнічно чужі. Варто зазначити, що литовці не мислилися як етнічно чужі; автор свідчить, що литовські роди через родинні зв'язки частково злилися з русами, і поляки також етнічно із русами споріднені, отже, ці народи, як пишеться у приведеному тут привілеї короля Владислава II Ягеллона, "єдиноплемінні суть і доброю волею єдність свою уфундували й укріпили, визволившись од ярма татарського спільною раттю руською та литовською перед Гедиміна, праотця нашого, і тепер в іменіях своїх і побитках да імуть Руснаки свободу і волю свою".

Так само будується і власне козацька історія, яка починається, за літописною традицією, із "першого гетьмана руського Пренцлава Лянцкоронського", якому надається високої достойності, бо він зять нащадка київських князів Острозьких, свояк польського короля Олександра. Заснування Запорозької Січі бачиться як акт не стихійно-самооборончий, а свідомо державницький, як зумисне створена "з козаків Малоросійських спільна сторожа між Бессарабією і Кримом, понад рікою Дніпром", яка "замінила колишню сторожу прикордонну". Отже, знову бачимо своєрідну моделяцію фактів, творену із публіцистичною метою. Відтак перші гетьмани розуміються не як козацькі ватажки, що стихійно поставали в міру тих чи інших потреб, а як державою поставлені провідники нації, її безпосередні правителі під королівським берлом. Так трактується і Дмитро Вишневецький. Щоб зрозуміти хід мислення автора "Історії Русів", наведемо характеристику цього князя:

«Він, бувши гетьманом в час мирний, прославився громадянськими чеснотами, відбудовував поруйновані міста, публічні будівлі, наглядав за правосуддям і правлінням земських та городських урядників, заохочував народ до трудолюбства, торгівлі та господарських закладів і всіляким способом допомагав йому одужати після руйнівних воєн, за що пошанований був "батьком народу».

Титулка видання "Історії Pycie"у перекладі І. Драча. Київ, 1991 р.

Особливий інтерес такого погляду в тому, що автор творить не так історію, як її візію в системі тих засад історичного мислення, які мав сам, і це ще один доказ літературності цього твору. Отже, по-своєму творилися умоглядна картина, фіктивний світ, але не без використання справжніх історичних фактів і своєрідного історіософського мислення. Чи свідомо це чинилося? Начебто ні, бо автор переконаний (чи хоче переконати читача) у достовірності своєї історії. "Історія, — пише він, — пройшовши стільки умів видатних, здається (курсив мій. — В. Ш.), мусить бути достовірною. Лише воєнні дії видадуться, можливо (курсив мій. — В. Ш.), декому сумнівними, бо ж занадто численні. Та, міркуючи про становище землі сеї з-поміж народами сливе непримиренними, судячи про часи та обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогні та плавав у крові, варто зробити висновок, що цього народу все ремесло й управа полягали у війні та убивствах". Пасаж винятковий, і саме він, на мою думку, може служити "ключем розуміння" методи автора, бо якнайповніше виказує, що метод цей був таки літературний, а не історично- науковий. Спробуймо в цих хитросплетіннях трохи розібратися.

Автор передмови вважає "Історію Русів" достовірною, хоча і вживає слово "здається", — через те, що вона постала із літописа, якого передав архієпископ білоруський Г. Кониський Григорію Політиці, "депутату шляхетства малоросійського", коли той виряджався у справах "комісії для створення проекту нового укладу" і "мав конечну потребу роздобути вітчизняну історію". Отже, що ми тут бачимо? А те, що автор передмови нібито не був автором самої історії, а написав тільки передмову, хоча стилістично і передмова, і сам твір писані однією рукою. Г. Кониський передав Г. Політиці "літопис, або ж історію цю", тобто вже готовий твір, "запевняючи архіпастирськи, що вона ведена з давніх літ в катедральному Могилянському монастирі тямучими людьми". Отже, літопис ніби складався в різночассі продовж довгих років, — і це при тому, що "Історія Русів" має досить цільне стилістичне обличчя та й увіч написана була, принаймні по війну Б. Хмельницького, одним пером. А ось як подана джерельна база літопису: "відомості від мужів Київської академії і різних найповажніших малоросійських монастирів, а найбільше від тих, де перебував ченцем Юрій Хмельницький, колишній гетьман малоросійський, що полишив у них чимало записок і паперів батька свого і самі журнали достопам'ятностей і діянь національних". Після того йде важлива фраза: "Та до всього вона (історія тобто. — В. Ш.) знову ним (Г. Кониським. — В. Ш.) переглянута і виправлена". Отже, чорним по білому пишеться, що "Історія Русів" таки є твір довгочасного складання різними людьми, і його тільки зредагував названий архіпастир.

Про те, що тут маємо чистої води містифікацію, вченими давно доказано. Але нас у даному разі цікавить інше: достовірність своєї історії автор свідомо опирає на містифікації: "Історія, пройшовши стільки умів видатних, здається, має бути достовірною". Логічний висновок із цього напрошується елементарний: якби ж "стількох умів", через які пройшла історія, скажімо, не було, то чи міг автор вірити в неї як у достовірну? Але річ знову не така проста, як може здаватися: містифікація, як я писав у статті «Нерозгадані таємниці "Історії Русів"», могла творитися, по-заяк "це писала людина, яка напевне навчалась у Київській академії, бо тут не тільки містифіковано джерела літопису, але й дотримано одну із вимог історіографії, власне, історичного мистецтва, як це викладалось у Київській академії, тобто автор мав обов'язково шукати для свого твору підкріплення авторитетів". Відтак, містифікуючи джерела, він містифікує й авторитети, і це чиниться з цілком літературною, публіцистичною метою, щоб політичний памфлет виглядав достовірно й солідно, про що й говориться у передмові. Коли так, легко назвати автора, виходячи із сучасних понять, облудником і творцем свідомо вигаданої історії. Але річ у тому, що певними джерелами, не вигадуючи їх, автор користувався і відтак був сам цілком переконаний у правдивості своєї історії. А що то за джерела, спеціалістові не так важко виявити, але то були зовсім не ті, котрі автор називає, а був то "Короткий опис Малоросії", що його видав у 1777 р. В. Рубан; найцікавіше, що його справді передав В. Рубану Г. Кониський, але зредагував його й доповнив не Г. Кониський, а О. Безбородько.

Отже, маємо не так містифікацію, як своєрідну химерну, шифровану барокову гру, що була проведена не так тому, що автор ховав своє авторство, як через те, що джерела, якими він користувався, були анонімні, а О. Безбородько, який зредагував "Короткого описа Малоросії", котрий і ліг в основу "Історії Русів", не вважався серед історичних авторитетів, та й посилатися на нього не з руки, бо був живою значною персоною. Таким чином, перед нами своєрідне барокове творення фіктивного світу на реальній основі, що зі звичайним облудництвом не має нічого спільного; такі містифікації, до речі, цілком подібні до Величкових (дивись розвідку "Поетика бароко в українських літописах"). Відтак фіксуємо не історичний, науковий прийом, а риторичний — отже цілком літературний.

Друга частина вищеподаної фрази, яку маємо за ключа розуміння методи автора "Історії Русів", не менш характерна. Автор пише, що воєнні дії можуть здатися сумнівні, бо занадто численні. І справді, в тексті багато батальних сцен, які автором свідомо белетризувалися на основі знаних собі історичних звісток. Звертає увагу, що автор вважає часті війни русів не потребою боронитися від напасників (як це чинить хоч би С. Кленович у ''Роксоланії»), а виявом їхньої войовничої природи ("народ сей завжди майже був у війні та убивствах" — фраза історично сумнівна, але потрібна авторові для його публіцистичної мети: доказати, як, до речі, робив і С. Дівович, що українці мають велику героїчну історію). Чому він так чинить? А тому, що писав книгу в час занепаду героїчного духу народу, отож доказати таку річ було вельми актуально. Ось чому створювалася своєрідна героїчна візія діянь власного народу — цілком, знову-таки, літературна; відтак автор закономірно творить своєрідний міт, на якому й будує свої візійні структури; йому не йдеться про історичну закономірність чи достовірність, навпаки, хоче витворити образ войовничого, історично активного народу, який не просто обороняється супроти ворогів (оборона — ознака слабкості), але й веде агресивний чин, що властиве сильним народам, — це потрібно було для пробудження свого народу зі сплячки, в яку в час написання твору той потрапляв.

Не можна не згадати при цьому початок одного із творів Г. Сковороди — сучасника автора "Історії Русів" — діалога під назвою «Прокинувшись, побачили славу його «Весь світ спить. Та ще не так спить, як про праведника сказано: "Коли впаде, то не розіб'ється..." Спить глибоко простягнувшись, наче вдарений об землю. А наставники, які пасуть Ізраїля, не тільки не будять, а ще й погладжують: "Спи, не бійся! Місце хороше, чого остерігатися?" Говорять про мир — і немає миру»5. Будити земляків, надихати їх — це також завдання чисто літературне, бо своїм писанням митець хоче передусім воскресити їхню історичну пам'ять і доказати, що рідна земля має віковічну потугу та державність. Таким чином, "Історія Русів" — цілком будительний твір, як будительними були "Енеїда" І. Котляревського та "Кобзар" Т. Шевченка; до речі сказати, свою місію він виконав сповна, правда, не в часі свого постання, а вже в XIX ст., коли вдруге був відкритий, цього разу романтиками, і збудив до національного діяння зокрема М. Максимовича, М. Маркевича, а передусім Т. Шевченка.

5 Сковорода Г. Твори в двох томах. К., 1994. Т. І. С. 131.

6 Грушевський М. Історія України- Руси. К., 1995. Т. VII. С. 146-147.

Щоб зрозуміти до кінця оцю цілком літературну манеру чи й поетику автора "Історії Русів", розглянемо, як він описує гетьмана Євстафія Ружинського. На перший погляд маємо повну історичну фікцію, бо загалом про цього гетьмана відомо вельми мало. Але автор чинить із нього просвіченого і свідомого українського державотворця. Він нібито вчився й подорожував по чужих краях і "надбав у різних науках, особливо у військових, великих знань". Саме це дало йому змогу "провести в Малоросії реформу війську і влаштувати його в інший од колишнього спосіб", тобто здійснити полкову територіальну організацію козацтва. Неправдива вже сама дата смерті Д. Вишневецького, після якої нібито загетьманував Є. Ружинський, — 1514 рік, насправді Д. Вишневецький загинув у 1563 році; сам же Ружинський (Богданко) жив пізніше, принаймні загинув у 1576 р. при облозі Аслан-городка6, ніяких реформ козацького війська не проводив, принаймні на те історичних даних нема; відповідно й описи бойових подвигів цього гетьмана наукового підтвердження також не мають. М. Грушевський про це писав так: "Пізніша традиція не тільки зробила з нього козацького гетьмана "Богданка", головного актора Баторієвої реформи, але й окружила його масою фантастичних, героїчних подробиць, перетворила його (головно, Історія Русів) в героя якоїсь казкової феєрії, яка дожила по ріжних підручниках козацької історії до дуже недавніх часів"7.

Це з одного боку, а з другого маємо тут відгук про справжню козацьку реформу, вчинену Сигізмундом Августом — спершу через лист 1568 р., а потім у грамоті 1572 р., коли козаків вперше спробували зреєструвати, тобто вибрати з них певну частину для державної служби за платню зі скарбу; малося також встановити й певні норми при впровадженні козацького життя. Цю реформу провів, однак, не Ружинський, а Ю. Язловецький, гетьман. Тоді ж було впроваджено чин козацького судді, яким став Іван Бадовський8, тобто офіційно встановлювалися гетьман козаків та козацька юрисдикція, а не територіальні полки. Про територіальні полки вперше заговорив у 90-х роках XVI ст. Й. Верещинський9, а здійснив цей устрій уже в XVII ст. гетьман М. Дорошенко, хоча факт визнання територіального (городового) козацтва знаємо ще за П. Сагайдачного — це так званий "Реверсал" 1619 р., який признав владу над козаками місцевих козацьких отаманів10.

Отож в основу вищезгаданого звідомлення покладено не мітичні факти, а таки дійсні, але їх зсунуто у значно давнішу епоху, відтак постать Є. Ружинського, як перед тим П. Лянскоронського та Д. Вишневецького, фантастично згероїзована; отже, ніби творилося художнє оповідання, але не у белетристичній формі, а літописній. Ясна річ, що й опис битви Є. Ружинського з татарами є грою фантазії самого автора. Але що цікаво: у 1516 р., що його називає "Історія Русів", і справді було два великі находи татар в Україну, при чому вдруге їх і справді погромлено: хан, правда, звався не Мелік-Гірей, а Менглі-Гірей11, — це відбулося на Поділлі. Ці події до Є. Ружинського, однак, не мали ніякого стосунку, бо він тоді ще не народився.

Ось така була, здебільшого, технологія творення "Історії Русів", особливо в її давньому екстрактному поданні. Отже, маючи на меті змалювати героїчний образ свого народу, автор намагається уладнати хронологічний ряд гетьманів: П. Лянцкоронський, Д. Вишневецький, Є. Ружинський, Венжик Хмельницький, М. Вишневецький (саме той, що його описує "Епіцедіон" 1584 р.: дивись окрему розвідку), Г. Свірговський, Федір Богдан (саме цей Богдан, правда не Федір, і був Ружинським, тут же це різні особи). Все це магнати здебільша — ясна річ, що героїчні їхні подвиги є або ремінісценціями справжніх подій, або ж вифантазовані, отже, створюють своєрідний художній фіктивний світ. Далі йдуть Павло Підкова (треба Іван), Яків Шах, Дем'ян Скалозуб (в думі про С. Кішку він зветься Семеном), Федір Косинський (треба Криштоф). Останній виглядає як активний супротивник унії (змішаний з Наливайком), при чому цілком фантастично зветься "намісником королівським та міністром правління"; ще й подаються його промови в сенаті, яких він насправді, звісна річ, не виголошував, приводиться й легенда в романтичному дусі, що він був схоплений у Бресті і замурований в "одному кляшторі в стовп кам'яний, названий кліткою", і заморений там голодом. До речі, у згаданій тут битві під П'яткою було ніби переможено не самого К. Косинського (дивись нашу розвідку про С. Пекаліда), а "польські війська... були вщент розбиті і розігнані" — тобто героїчна візія, чи феєрія, за визначенням М. Грушевського, що її творив автор, не дозволяла йому з'явити козацької поразки, і це десь так, як С. Дівович писав про переможну нібито Берестецьку битву в Б. Хмельницького. Наливайко тут зветься не Северин, а Павло: очевидно, автор імен гетьманів не знав і придумував їх. Так само із вставними документами: лист С. Наливайка через Лободу до короля польського — типова літературна стилізація у стилі героїчного опису. Ось його звучання:

"Сей народ в потребах і підмогах спільних об'єднаної нації ознаменував себе всілякою допомогою і одностайністю союзною і братерською, а воїнство руське прославило Польщу і здивувало цілий світ мужніми подвигами своїми в ґерцях і в обороні та поширенні держави Польської. І хто вистояв із сусідніх держав супроти воїнів руських і їх посполитого рушення? Зазирни, найясніший Королю, в хроніки вітчизняні, і вони засвідчать теє; поспитай старців своїх, і проречуть тобі, скільки потоків пролито крові воїнів руських за славу і цільність спільної нації Польської, і які тисячі і тьми воїнів руських упали вістрям меча на ратних полях за інтереси її".

7 Там-таки. С. 146.

8 Там-таки. С. 141 — 142.

9 Сас П. С. Оріховський, Й. Верещинський. Політико-правові концепції державного устрою // Польсько- українські студії. К., 1993. Кн. 1.

10 Грушевський М. Указ. праця. С. 312.

11 Там-таки. С. 27.

Неважко побачити, який тут піднесений тон — цілком у системі риторичного мистецтва українського патріота.

І опис повстання С. Наливайка фантастичний; до речі, гетьман тут має резиденцію в Чигирині, їде на сейм; тут, у Польщі, його й спалюють з іншою старшиною, серед якої був Федір Мазепа (очевидно, предок майбутнього гетьмана), у мідному бику.

Будуючи струнку схему безперервного ряду козацьких гетьманів, автор кладе початок гетьманування П. Сагайдачного на 1598 рік, хоча перші згадки про це доходять до нас із 1616 р., а про козацьких гетьманів до 1610 р. згадок нема в документах; Самійло ж Кішка (в "Історії Русів" — Дем'ян Кушка) робиться ставлеником поляків, так само й Бородавка. Загалом образ П. Сагайдачного твориться як мудрого й розпорядливого правителя Козацької держави, але також цілком фантастично — згадати б про його нібито співробітництво з київським митрополитом Петром Могилою (П. Сагайдачний помер 1622 р., а П. Могила став митрополитом через десять років по тому, в 1632 р.).

Така є історія України до того часу, коли в ній з'являється Богдан Хмельницький. Отже, перед нами властиво не сама історія (надто багато тут помилок, фантазій, довільного висвітлення подій, неправдивих дат, імен, описів), а її візія, якою вона марилася українському патріотові кінця XVIII ст., котрий ще пам'ятав Козацьку державу, бачив її загибель, сумував за нею і бажав її воскресити. Відтак і його історія — це художній твір, своєрідна героїчна поема у прозі, принаймні в першій її частині, із титанічними постатями провідників, із вифантазованим баченням і самої Козацької держави; своєрідна художня модель, з'явлена не так дослідницьким розумом, як під впливом гарячого почуття та серця, при чому розрахована вона на читача без достатньої історичної освіти, власне на того, який таких знань та мислення позбавлений. Відтак не самі історичні факти, повторимо ще раз, цікавили автора, а ставилося завдання цілком відмінне: запалити читача вогнем любові до свого народу й гордості за нього. Знову-таки: чи свідомо це чинилося, чи автор перебував у певному незнанні? Очевидячки, і так, і так; можливо, запалював такими візіями самого себе, а отже, хотів запалити й читача. Через це ми й називаємо "Історію Русів" будительським політичним памфлетом. Сатирична їдкість, притаманна такому жанру, з'явиться потім, в першій же частині наявні якості полемічні, адже не раз автор дискутує з тими чи іншими прийнятими думками й постулатами.

Головний же герой твору — Богдан Хмельницький — вводиться у розповідь після Цецорської битви; ясна річ, тут він — нащадок Венжика Хмельницького — "раніше бувшого гетьмана Малоросійського", що неісторично; але вельми заманливо для митця пов'язати цих однофамільців, як і спалити у мідному бику разом із Наливайком предка Мазепи (до речі, про Мазепу-наливайківця свідчать і деякі джерела, але непевні, як вважає М. Грушевський12). Б. Хмельницький же родом нібито із старовинних бояр, із ранґової малоросійської шляхти, володар містечка Суботова і "за характером значив вельможу краю тутешнього", — повторимо, це тенденція першої частини твору: наголошувати, що гетьмани козацькі були вельможні. Мати ж його не хто-небудь, а донька гетьмана Богдана, звалася Анастасія, а хрещений батько — князь Сангушко. Підкреслює автор і високу освіченість майбутнього провідника України: "Всі тодішні класи наук красних пройшов він під керівництвом найліпших вчителів, щедротою придбаних. Природжена гострота і обдарованість виправдали турботи батьківські". Знав європейські мови, латинську, грецьку, його шанували римське духовенство та польські вельможі, навіть король Сигізмунд виділяв.

12 Там-таки. С. 237.

У світлі сказаного тенденція зрозуміла: літературний образ Б. Хмельницького твориться на ренесансових підставах титанізму, що було властиво для героїчної поезії: провідник нації не міг бути простого чи дрібношляхетського роду. Але це тільки заспів до розповіді про Хмельницького. Описує автор ще й козацькі повстання (також фантастично) перед Визвольною війною: про гетьманів Тараса Трясила, Семена Перев'язку, Павлюгу (Павлюка), Стефана Остряницю (треба Якова), Карпа Півторакожуха, Максима Гулака, Івана Барабаша — все подано коротко, але продовжує витворюватися безперервний ряд козацьких гетьманів. І тільки після того починається мова про Визвольну війну, опис якої займає головну частину твору13. Як у С. Величка, оповідь починається з легенд про Б. Хмельницького, але оповідається інакше; згодом вставляються цілком літературні промови. Ось якими словами нібито переконував Б. Хмельницький водне козацьке військо, послане супроти нього поляками:

«Ми підняли зброю не задля користолюбства якого, або порожнього марнославства, а єдино на оборону Вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само і ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих членах їх. Пощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй?"

13 У цитованому нами виданні «Історії Русів» текст займає с. 101-192.

Загалом це місце вже цілком белетризовано. Після промови Б. Хмельницького «постало заворушення у війську і зчинився гамір, яко дух бурхливий; всі стали кидати зброю і волати: "Готові вмерти за Вітчизну і віру православну» — стиль письма, який почали вживати у своїй прозі романтики, тобто в поетиці емоційної насиченості. У цій-таки поетиці описано й смерть Барабаша. І тут історична достовірність переказів та й описів боїв сумнівна. Так, взяття у полон гетьмана польського М. Потоцького автор кладе після мітичної битви біля Кодака, котра була перед Жовтоводинською, та й зветься він не Микола, а Павло; однак у битві під Жовтими Водами цей гетьман знову керує польським військом (а не син його Стефан, як було насправді) і знову потрапляє в полон. Звідси Хмельницький іде не до Корсуня, а до Кам'янця-Подільського, тощо. Одне слово, автор ніби цілком не дбає про достовірність опису, а тільки про ефект од нього, через що ефектоване геть усе: і промови Б. Хмельницького, і батальні сцени, і ті чи інші естетичні позиції — все це, як правило, своєрідна гра фантазії.

Я не ставлю собі за мету вимічувати всі історичні помилки та перекручення "Історії Русів" — це тема окремої і вельми значної роботи; хочу лише з'явити, що до пам'ятки треба ставитися передусім як до літературного твору. У своїй статті "В світі історичного оповідання"14, розглядаючи жанри цього виду словесності, я вказував на їхні фантазійні форми, а серед прийомів обробки історичного матеріалу, як перше, подав: "Це фантазія, яка твориться на основі того чи іншого документального оповідання чи факту, часто літописного... Прийом цей давній, так робили в XVII ст. автори поданих тут житій Ольги та Володимира"; зрештою, можемо додати, житійні оповідання дуже часто розробляли саме таку поетику, коли вигадка, ба фантазія змішується з реальним чи з літописним текстом. Подібна поетика використовувалася і у XIX і у XX ст., назвати хоч би оповідання М. Обачного "Отрок" чи таку блискучу стилізацію літописного оповідання, як "Євшан-зілля" Л. Мосендза.

14 Дерево пам’яті. Книга українського історичного оповідання. К., 1990. Вип. 1.

Далі я вказував, що поряд із тим "творяться оповіді так само фантазійні, засновані на збірному матеріалі чи на історичній ерудиції. Іноді вони можуть бути цілком фантазійними". Так, у згаданому оповіданні А. Мосендза літописна згадка про євшан-зілля виростає під пером белетриста в історію, якої фактично не було, але яка, на думку автора, могла бути, тобто історично це повна фантазія, але белетристично — фантазійне відтворення минулого.

Саме такого типу історичною прозою є "Історія Русів", але на своєму часовому рівні. Через це коли б історик узявся б вимічати помилки та фантазії твору, він би жахнувся, зате історика літератури не можуть не захопити політ фантазії автора і способи естетизування історичного буття. Образно кажучи, він ніби бачить руїни величного храму, від якого залишилося тільки трохи стін, але не шукає розсипане каміння, щоб його відбудувати за старими кресленнями, а з допомогою візійного бачення пробує відбудувати того храма в умі, при тому не знаючи гаразд законів архітектури давніх часів, бо сам він людина іншого часу. Але добре знає: храм цей був величний і чудовий, отож хоче це й доказати своїм приятелям та знайомим. Ось чому низка козацьких гетьманів до Б. Хмельницького такі величаво-монументальні; зрештою, монументально-величавим постає тут і образ головного героя твору — Богдана Хмельницького (про це ми вже говорили в розвідці "Образ Б. Хмельницького в давній українській літературі").

Вкладає автор у текст і документи, зокрема Білоцерківського універсала Б. Хмельницького 1648 р. Щодо цього документа в науці точилися суперечки, його вмістив у своєму літописі С. Величко, тобто в "Історії Русів" подається другий його список — дехто вважав це доказом авторства Г. Політики, який мав у себе копію літопису С. Величка15. Але універсал текстологічно не в усьому однаковий: у нашому випадку випущено вступну частину; інакша подається й дата: у С. Величка — "червня", без вказівки дня, в "Історії Русів" — "травня 28 дня", — до речі, остання дата правильніша, отже, автор мав свій, дещо відмінний список. Зрозуміло, чим той його захопив: історичними викладками і героїчно-патріотичним тоном. Загалом цей тон домінує і в батальних картинах. Ось зразок такого опису:

"Перед сходом сонця стала велелюдна армія польська на видноті армії козацької; вона численністю своєю уподібнювалася грізній тучі, що затуляє обрій і затьмарує сонце. Вершники її, виблискуючи зброєю та багатими убраннями, являли собою лиху блискавицю, що розтинає темряву нічну; а од численної кінноти здіймалася курява і підносилася вихорами аж до хмар і тьмарила зір людський, опускаючись на землю. Гетьман, роз'їжджаючи без угаву по своїх фалангах, наказував не поспішати стріляти, а підпускати ворога на найближчу дистанцію, не дивлячись на його стрілянину та поривчастість".

15 Величко С. Літопис. К., 1991. Т. 1. С. 78-82.

Вінець образу Б. Хмельницького бачимо у вірші, що нібито був написаний на портреті, виставленому над гробом, під балдахіном. Уже сама мова вірша (російська) свідчить, що його написано не в XVII, а в кінці XVIII ст., показник того і розмір: 6 на 7, модний саме в час написання "Історії Русів"; ним, до речі, користувалися І. Фальківський, В. Капніст та інші. Отже, маємо й тут літературну фантазію. Не дивно, що Хмельницький зображається тут як герой:

Цей образ зобража козацького героя,

Подібний грекам тим, од котрих впала Троя,

Помпею й Цезарю, що славнії у Римі,

Хмельницький рівним став ділами в нас своїми16.

Далі говориться про його добродійні справи, що був він сином Вітчизни, а став батьком. Отже, і тут, як бачимо, образ героя у ренесансовій традиції титанізується, хоча герой і не виводиться у півбоги, як князі Острозькі у С. Пекаліда.

Так виглядає перша, головна частина "Історії Русів", в якій автор до всіх гетьманів ставиться з пієтетом, видимо прибільшуючи їхнє державне значення (виняток становлять тільки Кішка та Бородавка). Після Б. Хмельницького картина змінюється. І. Виговський у автора спершу навіть не гетьман, а тільки опікун Юрія Хмельницького, і саме Ю. Хмельницький нібито уклав Гадяцькі статті, і не в Гадячі, як свідчить їхня назва, а в Заславлі, а потім, нібито ховаючись од козацького обурення, втік на Січ. Сам текст статей переказаний вільно. І. Виговський при цьому зветься "природним поляком", що звісно, неісторично — він був з української поліської шляхти. Подається тут хитрим і віроломним, гетьманом його нібито постановив російський боярин Б. Хитрово, через це й повстав полтавський полковник М. Пушкар. Отже, події переказано знову-таки фантазійно. Бачимо тут своєрідну белетристичну інтригу: одурений молодий гетьман, підступний дорадник, втеча, сховані гроші, використання сторонньої оружної сили підступником — усе це ніби взято із драми «Про Олексія, чоловіка Божого" (дивись окрему розвідку): згадаймо ситуацію з Гонорієм та Аркадієм і їхнім опікуном — її тільки пристосовано до українських умов. Дивно, що навіть Віленська згода 1656 р. між Польщею та Москвою, яка так обурила козаків, тут подається як інтрига І. Виговського (адже був поляк, отже й віроломний, за логікою автора). Полковник же Пушкаренко тут тип позитивний; звертає на себе увагу, що в цьому блоці автор постає як москвофіл (раніше такого не добачалося): і позитивна характеристика Пушкаренка, і осуд Конотопської битви, яка зветься "підлим супроти Росії учинком", і осуд Гадяцького пакту, бо він повертав Україну в союз із Польщею, — все це певним чином суперечить попереднім вільнолюбним засадам автора. Чому так сталося — своєрідна загадка.

Може бути два тлумачення. Перше: "Історія Русів" була написана не одним автором, а кількома (про це говорив ще В. Іконников); і друге: москвофільством уже певним чином було заражено й найрадикальніші групи освіченого стану в Україні (наприклад В. Капніст); його нема тільки цілковито в "Енеїді" І. Котляревського. Правда, описуючи подальший прихід в Україну боярина Г. Ромодановського, автор не промовчує про його підступність та звірства: "Він, як зустрічали його од міста з процесіями, помолившись і перехрестившись перед ними по-християнськи, пограбував опісля місто і мешканців його по-татарськи". Загалом маємо в описі гетьманства І. Виговського своєрідну фабульну структуру, фактаж якої дуже вже вільно використано і змодельовано.

Історія з Юрієм Хмельницьким — чергова фантазія, в основі тут — конфлікт між козаками та росіянами; описується брутальне ставлення росіян до українців, бо "все в них робиться навперекір, а поведінка їх і розмови дихають самим лише презирством та знущанням над тутешнім народом. Обзивання "виговцями" та "хохлами" є звичайними для них титулами і назвиськами. Саму навіть релігію, або віру народу тутешнього, що була колись взірцем і колискою для всієї Росії, таврують вони як обливальщину, що не має хрестів на шиях і складних образків у возах, і, словом сказавши, ледве признають народ сей за творіння Боже".

16 Марсове поле. К., 1989. Кн. 2. С. 317.

Всі ці ляментації викладено у листі Ю. Хмельницького, звісно, придуманому, — він потрібен був авторові для виправдання переходу нового гетьмана на бік поляків. Але і Ю. Хмельницький не є позитивний герой, його успіхи звуться "мерзенними", подається він як руйнівник рідної землі і як такий, котрий постає "супроти отчизни". Кінцеве резюме про цього гетьмана — нещадне, бо його гетьманство "відродило в Малоросії страшне замішання, міжусобицю і всякого роду безладдя". Історично фабула про Ю. Хмельницького — дивна суміш справжніх та вигаданих фактів, поданих доста хаотично.

Наступний сюжет про Івана Бруховецького знову-таки наскрізь літературний, герой тут так само негідник — "фаворит і зрадник", зухвалий, драпіжний, підступний та хитрий, його полковники-запорожці "зруйнували всю регулу та дисципліну військову... а замість того допущено в них яничарське убивство, сваволю і непослух". Однак воєнні подвиги І. Бруховецького похваляються. Яскраво й також белетристично описано побут цього гетьмана у Москві і прихід в Україну російських воєвод з їхнім здирством та наругами, що й привело до повстання. Отож після І. Бруховецького оповідь переходить до П. Дорошенка. Цікавий тут лист П. Дорошенка до І. Бруховецького — також белетристична вправа автора, але вельми показова для пізнання способу його політичного мислення. П. Дорошенко пише таке:

"Народ, який довірив тобі долю свою, пролив незмірну силу крові своєї, загубив також незліченних предків своїх і нащадків на побойовищі, ведучи довголітні війни з поляками за вольність свою і свободу. Але яку він має тепер вольність і свободу? Воістину ніякої, а саму злобну химеру! Річні труди їхні і все, набуте потом їхнім, забирають у них воєводи та пристави: суд же й розправа в їхніх руках. І що ж зостається нещасному народові? Тільки злидні, туга і стогін! Ви зі старшинами своїми збагатилися в Москві самими жінками, але й то за посаг їхній народ відплачує; і ти уподібнюєшся достеменно тому пастухові, який держить корову за роги, а інші її доять".

Смерть І. Бруховецького не менш белетризована. По тому твориться фабула про Д. Многогрішного, яка вклинюється у розповідь про П. Дорошенка (союз останнього з турками подається, як самоохорончий акт), а також про Суховія та М. Ханенка (про останніх дуже коротко), а Д. Многогрішний ніби помирає від ран, а не був, як насправді, засланий росіянами до Сибіру. Оцінка його назагал позитивна, народ його ніби оплакував як "достойного їхнього начальника", попри свою сумирність був він добрим гетьманом у війську, "визначним політиком і справедливим суддею в управлінні".

По тому йде фабула про І. Самойловича.

Як бачимо, розповідь про Руїну твориться своєрідними перекатами: від одного гетьмана до іншого із вставкою у текст листів, белетристичних пасажів, зокрема батальних, інтриг, змагань тощо. При цьому загальне настановлення до правителів Козацької держави того часу негативне (за винятком Д. Многогрішного) і суб'єктивне, факти густо змішано з фантазіями, поплутано дати; ставлення до Польщі тільки негативне, до Росії ж двояке: певне москвофільство бачимо поряд із різкою негацією до росіян. До П. Дорошенка виразної негації нема, хоч автор вважає його самозваним гетьманом (історично неправильно, бо булаву Б. Хмельницького тримав таки він, отже, за козацьким законним правом, але автор певним чином налаштований монархічно і визнає законним гетьмана, затвердженого монархом). Окремо вставляється фабула про І. Сірка із виславленням його подвигів; загалом цей пасаж витворений у стилі похвали, вводяться сюди й легендарні перекази: про скаржницю-татарку, про стосунки І. Сірка з І. Самойловичем.

Сюжет про І. Самойловича починається описом його війни із П. Дорошенком, при чому правною стороною виступає таки лівобережний гетьман (позиція москвофільська). Загалом у москвофільстві автора "Історії Русів" є своя особливість: він не минає увагою злодіянь російського війська в Україні, але до царів виявляє пієтет (до Олексія Михайловича та його сина Феодора, наприклад). Героїчно описується змагання військ І. Самойловича та Г. Ромодановського з турками в 1677 і 1678 роках (розор Чигирина неправильно позначається 1679 роком). Але більше І. Самойловичем автор не займається, хоча правління його було довголітнє, а описує тільки його крах у 1687 р., справедливо вважаючи, що "вина його підходить близько тої байки, в якій вовк звинуватив вівцю за те, що вона скаламутила йому воду внизу тої річки, з якої зверху він пив". Падіння гетьмана пояснюється підступом його ворогів, а "докази здвигнув таємним ковом осавул генеральний Іван Степанович Мазепа, що давно шукав собі гетьманського титулу". Відтак починається не просто фабула, а повість (як і у випадку із Б. Хмельницьким) про Івана Мазепу.

Ввідна характеристика гетьмана — одразу неправдиве твердження, що Мазепа "був природним поляком із фамілій литовських"; насправді ж він, як і І. Виговський, — український шляхтич, але з Білоцерківщини, при чому батько його служив у Б. Хмельницького. Але це вже тенденція така в автора (дехто з дослідників вважає: антишляхетська): коли поляк, то хитрий, підступний і достойний осуду. Загалом звістки про початковий етап життя й діяльності І. Мазепи тут чиста вигадка, підкріплена цитатою із Вольтера, з його "Історії Карла XII", яка теж більш легендарна, як правдива; можна сказати — це вигадка в романтичному дусі. Кров Самойловичів, "безвинно пролита", кладеться на совість Мазепи, хоча їх скарали росіяни. Дуже негативно говорить автор про ніби кровожерних Мазепиних гвардійців — сердюків, однак його походи описуються позитивно, адже чинилися разом із російським військом (знову вияв москвофільства). У повість про Мазепу вклинюються сюжети про С. Палія, який подається як "великий воїн", та Петрика, зображеного татарським прихвостнем, що свідчить: літопису С. Величка автор не знав — усе це твориться також у москвофільській традиції. Цілком белетристично Петрик називає себе позашлюбним сином Мазепи, романтизується при цьому історія з козаком Вечоркою, якого виведено тут козацьким лазутчиком. Імперіялістичні походи Петра І похваляються, автор вивищує "премудрість Монарха, що керував із такою розважливістю". Повстання І. Мазепи для автора — "мерзенний задум", а причиною повстання подається особиста образа (цар ударив Мазепу по щоці), а не тиранські пригнічення України. Сам Мазепа — злобний, кровожадний, про що свідчить такий цілком неісторичний пасаж у дусі типового москвофільства:

"Мазепа, розчищаючи тим часом шлях, яким провадила його зайва відвага й надмірна злоба до надмірного провалля, усував од себе підозрілих йому людей, нездібних наслідувати йому в його задумах, а декому з таких людей шукав і самої смерті". Далі йдуть приклади Миклашевського та Мировичів.

Так само описується історія з Кочубеєм та Іскрою: смерть донощиків подається як "тяжкий злочин Мазепи". Здавалося б, маємо елементарний казенний проросійський наклеп на великого гетьмана, але всі ці інсинуації покриваються сильними резонами із уведеної до тексту промови І. Мазепи "до всіх урядників, тут зібраних" — подібний прийом автор використав і в сюжетах про Ю. Хмельницького та П. Дорошенка. Ясна річ, ця промова, як і всі інші промови та листи, історично фіктивна, але ситуацію тут відбито досить точно, а тому й суперечно до власного викладу автора. Дві могутні сили, говорить гетьман, дійшли до України, два володаря, які "подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли спороджували", отож українцям треба подбати про самих себе. Гетьман сподівається, що король шведський подолає російського царя. Коли це станеться, то шведи віддадуть Україну у рабство полякам, і вже не буде мови про права й привілеї наші, "бо ми природно пораховані будемо як завойовані". Але це місце треба зацитувати ширше:

"Будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші від поляків зазнали з таким горем, що й сама згадка про неї жах наганяє. А як допустити царя російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той свавільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти й перетерпіти не годен. Початок спільних недуг наших зазнав я на самому собі. Вам-бо відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для нашої Отчизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за худобу нетямущу і свій послід".

А далі іде ще сильніше:

"Отже, зостається нам, братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я їх не маю і мати, звичайно, не можу, отже, непричетний єсьм в інтересах успадкування, і нічого не шукаю, окрім благоденства тому народові, який ушанував мене гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Окаянний був би я і зовсім безсовісний, якби віддав вам зле за добре і зрадив його за свої інтереси!".

При цьому виголошується визвольна програма Мазепи:

"А при майбутньому загальному замиренні всіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володінням Польським, із своїми природніми князями та з усіма колишніми правами й привілеями, що вільну націю означають". Далі вказується, що союз зі Швецією не новий, його укладав ще Б. Хмельницький, відтак "нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження колишніх, в усіх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобиться воістину нетямучим тваринам, од усіх народів зневаженим".

По тому подається нищівна оцінка росіян як "народу, нічим од них не кращого, але нахабного і готового на всякі кривди, грабунки і дошкульні дорікання".

Здавалося б, маємо тут якийсь поняттєвий дисбаланс, навіть нонсенс: отак змальований І. Мазепа, як ми вище подали, — і раптом така сила і правда у слові, такий високий патріотизм та самовіддача! Пояснити це можна знову-таки у два способи. Перший: коли прийняти думку, що "Історію Русів" писало кілька осіб (а твір виразно розкладається на три блоки), то другий автор завершив своє писання до повстання І. Мазепи, третій же почав свою частину з опису самого повстання. Другий: автор "Історії Русів" не тільки ховав своє прізвище та ймення, але й уживав засобів остороги в самому тексті. Ні, не про підтексти йдеться, а лишень про самозастережні заходи — надто вже небезпечні речі автор зголошував. Бо й справді, цар Петро І спершу похваляється, а тоді зветься (хай нібито і не в авторському тексті) найстрашнішим деспотом, що його народжувала земля. Найцікавіше, що саме так І. Мазепа й справді думав, з малими хіба фактологічними поправками (наприклад, наказним гетьманом був не Адамович, а Жданович, тощо), — значить ця промова оперта на якомусь вірогідному джерелі. З іншого боку, можна гадати, що автор творить образ І. Мазепи в макіавеллівському дусі, що відповідало, зрештою, образу барокової людини з боротьбою у ній лихих і добрих начал (про психологізм образу ще рано говорити). Суперечить цій думці хіба те, що назагал образи гетьманів тут одноплощинні і є носіями не так людських, як, скажемо, ідеологічних начал, котрі підходять чи не підходять до світогляду автора; від цього, до речі, й залежить їхня характеристика. Як би не було, а можна виснувати, що "Історія Русів" певною мірою таки спричинилася до бачення І. Мазепи в російській літературі першої половини XIX ст. як "коварного злодея". Отже, образ великого гетьмана, увіч літературний і тільки подекуди правдивий.

Разюча сцена — здобуття росіянами Батурина і різня, яку учинив тут Меншиков. Зрештою нещадна російська рука знищувала всю Україну: "Така сама доля спіткала більшу частину Малоросії. Загони війська царського, роз'їжджаючи по ній, палили й грабували геть усі оселі без винятку і правом війни, майже нечуваним. Малоросія довго ще куріла після полум'я, що її пожирало". Але і в цьому є гірка іронія та страшна правда: "Народ, зазнавши лиха безодню незглибну, на щастя (дивний цей вислів: яке щастя? — В. Ш.), приписував гіршу недолю самим шведам, ненависним йому за тії середи та п'ятниці, коли вони їли куплені в сього ж народу молоко і м'ясо". І коли б не було отого "на щастя", можна було б подумати, що автор "Історії Русів" розуміє політичну сліпоту свого народу, але, на нещастя, і він сам тією хворобою боліє, бо зовсім не осуджує полковника Носа за дику зраду в Батурині та й у інших місцях. І це незважаючи на свою вільнолюбність, опозиційну настроєність та й безсумнівну любов до Вітчизни. У цьому, скажемо, і є немала вада твору, і тут він значно поступається "Енеїді" І. Котляревського, де висота і сила героїчного духу, попри приявну гіркоту, не є ущербна. Причину оцього покірливого схиляння перед немилосердним напасником розуміє й декларує сам автор "Історії Русів", оповідаючи про те, що І. Мазепа в Полтавській битві участі не брав. Знову ніби нонсенс: повстав супроти деспота й тирана, поневолювача своєї землі й народу, а не воював. Ось це пояснення:

"Бо Мазепа, як усім відомо, бувши християнином, глибоко побожним, що побудував своїм коштом багато монастирів і церков, уважав за смертний гріх проливати кров своїх земляків та одновірців (курсив мій. — В. Ш.) і дотримувався того з рішучою твердістю, не схиляючись на жодні переконування. А тому ніхто не докаже, щоб ті його війська причетні були бодай до одного вбивства, учиненого над росіянами".

Дивні речі! Перед цим говорилося, що І. Мазепа був нещадний до своїх земляків, а тут аж таке! До речі, це мовилося в той час, коли ті ж росіяни зовсім не зупинялися перед пролиттям крові одновірців. Зрештою, усвідомлює це й автор: "Одначе не зважаючи на те, всі полонені, що потрапили з його війська в руки росіян, зазнавали долі однакової з лебединськими мерцями".

Ще одне звертає на себе увагу, коли аналізуємо образ І. Мазепи в "Історії Русів": негативно описується він перед повстанням, під час же повстання веде себе гідно й шляхетно. Так само він і вмирає. А помер "з туги, перебуваючи останні дні великим утішителем королеві шведському, що поважав його за надзвичайний розум і здорові міркування про великодушність у нещастях". А перед самою смертю нібито спалив свої папери, щоб уберегти "многих патріотів" рідної землі.

Івану Мазепі в "Історії Русів" присвячено чимало місця, тобто після Б. Хмельницького, як ми вже казали, це другий великий герой твору. Відтак ніби дві руки його писало: одна в стилі й дусі офіційних козацьких літописів, а друга — в дусі героїчного звеличування гетьмана. І можна було б із переконаністю звістити, що про гетьмана-повстанця почала писати нова рука, коли б не врізувався в цей новий текст пасаж про Орлика, який тут зветься не Пилипом, а Семеном, — історично плутаний та осудний, як і про всіх гетьманів після Б. Хмельницького. Великий захисник прав України перед цілою Європою названий тут дуросвітом, а його дивовижна визвольна акція — "підлещуваннями і затіями". Про повстання П. Орлика на Правобережжі в 1711—1713 рр. не говориться, при цьому хваляться козаки, що не слухали Орлика, "а були прихильні незмінно до правного свого начальства" (курсив мій. — В. Ш.), — позиція цілком москвофільська. Але це не завадило авторові цілком осудно написати про окупаційні війська в Україні (російські) — так званих консистентів, з їхніми здирствами.

Наступна фабула про І. Скоропадського подає чимало цікавого фактичного матеріалу: і змагання його з О. Меншиковим, і канальні роботи, на які гнали козаків, і поїздки гетьмана в Москву, і встановлення Малоросійської колегії. Загалом після П. Орлика оповідь набуває більш цільного, документального характеру, тут уже немає ані перекручень, ані разючих історичних помилок. Так само описано П. Полуботка і його змагання за автономні права Козацької держави, оповідається про жахливу Тайну канцелярію, допити в ній козацької старшини. Зрештою подається знаменита промова П. Полуботка, яка, на наше переконання, не є риторичною вправою автора, а має свою документальну підставу, про що докладно я пишу в "Козацькій державі", хоча автором явно стилізована.

Промова Павла Полуботка — визначна пам'ятка українського політичного мислення, гостре звинувачення російського царизму за зраду України, яка добровільно вступила в союз із Московщиною, а натомість по-тиранському була поневолена. Ось ці високі слова:

"Правота і лагідність, суд і милість суть єдине добро всіх монархів світу сього, і закони, що кермують усім взагалі людством і охороняють його від усякого лиха, є точне зерцало царям і володарям на їхнє становище і поведінку, вони, перші наглядачі та охоронці, їм бути повинні. Звідкіля ж походить, що ти, о государю, ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув'язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше?" За великі послуги у Шведській війні, промовляє П. Полуботок, ми "стягнули на себе зневагу та лютість і, замість подяки та нагороди, вкинуті у найтяжче рабство і змушені платити данину ганебну й незносну, рити лінії та канали і осушувати непролазні багнища, угноюючи те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату". Говориться і про немилосердне правління "урядників московських" у Гетьманщині. І нарешті, оці потужні слова: "Поневолювати народи й володіти рабами та невільниками є справа азіятського тирана, а не християнського монарха, який мусить славитися і направду бути верховним батьком народу".

Полуботок зрештою вмирає у в'язниці як лицар.

Наступна фабула — Данило Апостол. Докладно описується його вибір, і тут опис цілком історичний, із цікавими розповідними пасажами, зокрема про приїзд до Києва ієромонаха Суханова та його донос на українське духовенство, через що був засланий київський митрополит В. Ванатович, чи про Тайну експедицію, яка "була достеменним виродком великої тої Санкт-Петербурзької канцелярії і не переставала час од часу допитувати, розпитувати, катувати всіляким знаряддям і нарешті припікати розпеченою шиною нещасних людей, що до неї потрапляли".

У такому ж тоні ведеться й подальша оповідь про міжгетьманство і про К. Розумовського. Дуже цікавий опис української депутації до Петербурга в 1745 р. з проханням відновлення гетьманства. На запитання когось із росіян, чому "ваші гетьмани... були лукаві й нещирі до Росії і намагалися їй шкодити", Василь Гудович відповів, що малоросіяни "були вельми прихильні Росії", вони добровільно "воліли Росію перед усіма іншими народами, що їх під протекцію свою закликали, а обрали її одну на те через однородство і єдиновірство своє". Що ж до гетьманів, то В. Гудович сказав так: "Яких створили, таких і маєте. Бо то є незаперечне, що тільки ті гетьмани були нещирі до уряду російського, яких він вибрав, або вибрано на вимогу того уряду". Цей пасаж (правдивий чи ні історично — це інша річ; скажемо, що більше умоглядний) нам надзвичайно потрібний для зрозуміння отого дивовижного парадоксу "Історії Русів", що гетьмани до Б. Хмельницького і сам Богдан описуються у творі маєстатно, а гетьмани пізнішого часу — негативно. Виявляється, як засвідчує промова В. Гудовича (не з'ясовуватимемо її автентичності, тут це не має значення), що автор ставиться пошанівно до тих гетьманів, які вибиралися вільним вибором козаками, а не були поставлені чужими правителями, бо тоді їхня влада узурповувалася, а не була виявом справедливої волі. Отже, "судячи по-християнськи, можна ще сказати, що все те є тривке, що робиться справедливо, бо тут сам Бог споручитель і поборник".

Фабула про К. Розумовського так само цікава історично і оповіджена в тому ж спокійному тоні, що й сюжети про попередніх гетьманів після П. Орлика. Говориться тут і про проект перетворення Гетьманщини "у спадкове Герцогство малоросійське за прикладом стародавніх спадкових князівств, що були в ній", і про підступи Г. Теплова та його записку- донос, чи супліку, як зве автор, в якій "без жалю обмовлено й спаплюжено попередніх правителів і обивателів Малоросії". Говориться про недоброзичливе ставлення К. Розумовського до своїх земляків, власне, що донос Г. Теплова ніби був із волі гетьмана, що неісторично; з цікавими подробицями віститься про набір українців у так звану "голштинську службу", про зацарювання Катерини II, про пікінерів тощо — все це важливий історичний матеріал. Загалом занепад Козацької держави сприймається автором із сумом. Так, розказуючи про пікінерів замість козацьких полків, автор констатує: "Отакою химерою приспана була пікінерія до того, що ніхто в ній більше не згадував про давні свої права та привілеї, а вихвалявся всяк нинішньою величчю". Окремим сюжетом оповіджено про повстання пікінерів і розправу над ними. Також із сумом описав автор і падіння К. Розумовського, і те, що старшина вже й не прагла просити про нового гетьмана: "Сим разом з вибором принишкли". Завершується твір правлінням графа Рум'янцева, за якого "народ малоросійський зазнав того спільного жеребу лихої долі". Козацьке військо було переформоване в регулярне: "Козаків підпорядкували щодо суду і служби військовому статутові, а тільки щодо земства і маєтків віддатися їм і родинам їхнім, за давніми правилами своїми, в повітових судах".

Отже, маємо наприкінці ніби окремий оповідний блок, третій за числом, — від гетьманства І. Скоропадського до 1769 р., коли почалася російсько-турецька війна. Можна навіть гадати, що писано його іншою людиною, яка мала історичну освіченість значно вищу, ніж автор (чи два автори) основної частини, що завершується фабулою про П. Орлика, бо коли в перших двох частинах маємо візію історії України, то в останній — реальний і цілком історичний огляд, який можна в окремих місцях хіба уточнити.

Таким чином "Історія Русів", зробимо висновок, найбільше з усіх літописів стоїть на межі між чисто літературним та історичним твором. Вона використала літописну поетику і є ніби посланням до освіченого стану України, щоб не забував свого минулого, а був надихнутий подвигами предків, водночас відчуваючи катартичний жаль з приводу тих чи інших печальних подій. Отже, три частини книги можна розглянути й так: перша по Визвольну війну включно — героїчна; друга по П. Орлика включно — катартична; третя до кінця — жива картина сучасних авторові чи близьких до сучасних подій, про які він міг чути від самовидців чи бачити на власні очі. До речі, приблизно так само будував свій твір і Самовидець, тільки склавши його з двох частин. Як історична пам'ятка, "Історія Русів" має значення тільки в своїй третій частині, у двох перших — це зчаста фантазійний твір; його ми тут докладно й розглянули. Попри її слабкості й непогодження в думках та постановці проблем можемо назвати "Історію Русів" одним із вражаючих взірців українського бароко, який побіч з «Енеїдою" І. Котляревського, творами Г. Сковороди та «Воскресінням мертвих" Г. Кониського належить до беззаперечних його вершин.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.