Теорія літератури - літературознавство і мовознавство

ГІМН

Гімн (грец. ΰμνοζ) не має чіткого етимологічного значення; в античності його пов'язували із υμνάινω, розуміючи гімн як „зіткану” пісню (метафоричне сполучення слів у мовленнєву матерію викликало аналогії з ткацьким процесом) — урочистий музичний твір програмного звучання. Початок веде з давніх часів, коли спершу в Єгипті, а пізніше в Греції стали складати гімни на честь богів або героїв. У давній Греції гімни виконувалися хором (інколи сольно) під акомпанемент кіфари й нерідко супроводжувалися танцями. Найстаріші грецькі гімни мали чітку організацію. „Головну, так би мовити серцевинну, частину гімна, — коментує її структуру О. Тахо-Годі, — звичайно складає оповідь, в основі своїй епічна (наративна частина), для якої характерним був „біографізм". Ця частина включала окремі важливі епізоди з життя „героя" пов'язані з його народженням.., подвигами.., встановленням храмових свят та місць пошанування.., епізодами інтимно-любовного.., сімейно-драматичного... або авантюрного характеру. Ця оповідь, присвячена герою гімна, має риси яскраво вираженого ареталогічного сюжету (arete — „мужність"), що включає в себе „діяння" божественного „життя". Завдання такої ареталогії полягало в прославлянні божества, приверненні його на бік людини, що просила милості. І, природно, хвалебній частині гімна (економії) повинно було передувати звернення, заклик (інвокація) людини до свого покровителя та захисника. Саме ж прохання про допомогу (не забуваймо, що заради цього і створювався на перших порах гімн) скромно пересувалося на самий кінець і завершувало собою гімн. <...> Очевидно, така структура прийшла в гекзаметричні гімни з архаїчної культової практики. Скоріш за все, найпростішою формою звертання були прямі молитовні кличі... Подібні звертання, які в подальшому стануть жанротворним принципом гімна, можна знайти вже у поемах Гомера. Як правило, свої моління герої посилають Зевсові, Афіні, Аполлонові, Музам, не рахуючи другорядних богів”. В античній Греції гімн сприймався і як урочиста пісня, окремий жанр лірики зі своїми специфічними ідейно-художніми завданнями і, одночасно, як загальна, родова назва всіх пісень, що містили в собі звернення до богів (пеан — гімн Аполл'онові, дифірамб — гімн Діонісові) чи відрізнялися підкреслено урочистим характером (просодія — урочистий марш, виконуваний під час процесій, урочистих проходжень, парфеній — просодій, виконуваний хором дівчат, і т. п.). До давньогрецьких авторів, що писали гімни, належать поети Аріон (VII до н. є.), Архілох, Алкман, Алкей (VII— VI до н. є.), Симонід Кеосський, Вакхілід, Піндар (VI—N по н. є.). Гімни, чи близькі за духом до них пісні, мали і східні слов'яни. Відомі, наприклад, сольні пісні героїчного змісту на честь князів та народних героїв доби Київської Русі.


В історії європейської поезії гімн отримав дві переважні форми розвитку — релігійну, вироблену під впливом християнства (католицький хоральний спів та кондакова гімніч-на форма православної літургії) та світську — одиничного характеру твори на честь видатних осіб, певних подій, суспільних або природних явищ (гімн „Франції” П. Рон-сара, „Я меч, я полум'я...” Г. Гайне, „Гімн Богу” В. Жуковського, „Гімн ліро-епічний на вигнання французів із Батьківщини” В. Капніста, сатиричні гімни В. Маяков-ського — „Гімн здоров'ю”, „Гімн хабарю”, „Гімн обіду”, „Гімн судді” і т. д.).


Гімни в наш час виконуються в особливо урочистій обстановці, під час офіційних церемоній, видатних перемог у спорті. Літературною основою гімна слугує вірш, що найбільше передає національний характер, сповнений громадянського пафосу та певної символіки. Відповідно до цього розробляється й жанрова поетика. Лексика має бути урочистою, мелодія — величною, образи — монументальними. Гімн як жанр уперше з'являється в українській літературі у творчості П. Куліша („Гімн єдиному цареві”, „Гімн єдиній цариці”). І. Франко назвав гімном вірш „Вічний революціонер”. Подібний характер має і вірш П. Чубин-ського „Ще не вмерла Україна”, що є гімном незалежної Української держави.