Теорія літератури - літературознавство і мовознавство

РОМАН

Роман (франц. roman, нім. Roman, англ. novel) — великий епічний жанр, в основі якого лежить зображення приватного життя людини в нерозривному зв'язку із суспільним розвитком.

Як жанровий термін поняття „роман” вперше використав у XVI столітті англійський дослідник літератури Джордж Патенхем у праці „Мистецтво англійської поезії” (1589 p.). Еволюція значення самого слова „роман” така. Спочатку словом „роман” називали будь-які віршові твори, написані романською(французька, італійська, іспанська, португальська та деякі інші мови), а не латинською мовою. Повсюдного поширення це словосполучення отримало після появи в XIII столітті двох „Романів про Розу” (автори першого Пйом де Лорріс та Жан де Мень; автор другого — Жан Ренар), написаних старофранцузькою мовою. Згодом романами починають називати прозаїчні твори зі специфічною тематикою. Так, вже в XVII столітті французький дослідник П'єр-Даніель Юе давав роману таке визначення: „Це вигадані любовні історії, мистецьки викладені прозою для задоволення та повчання читачів”.

Жанровими ознаками роману є розгалуженість фабульних ліній сюжету, детальне розкриття життєвих доль багатьох героїв протягом тривалого часу, іноді всього життя. Герої зображуються в суспільних взаєминах і побуті, наодинці із собою, зі своїми проблемами та переживаннями, розкривається їх психологія та настрої. У романі органічно переплітаються різні види організації мови — монологи, діалоги та полілоги, різного роду авторські відступи та характеристики. Часом кілька романів автор пов'язує воєдино фабулою, спільними персонажами й загальним художнім задумом. Так народжуються цикли романів („Ругон-Маккари” Е. Золя — 20 творів), тетралогії („Сучасна історія” А. Франса — 4 твори), трилогії („Дитинство”, „Отроцтво”, „Юність” Л. Толстого — 3 твори) та дилогії („Таврія”, „Перекоп” О. Гончара — 2 твори).

За ідейно-художнім змістом романи поділяються на такі жанрові різновиди: соціальні, філософські, родинно-побутові, пригодницькі, сатиричні, авантюрні тощо. Однак такий поділ не завжди буде коректним з точки зору теорії, оскільки один і той же твір може бути одночасно і соціальним, і філософським, і історичним, і пригодницьким. В такому разі треба враховувати, яка риса домінує у творі.

Роман має багату творчу історію. Його коріння сягає доби пізнього еллінізму. За словами авторитетного дослідника античності С. Радцига, роман був „останнім оригінальним набутком грецької літератури”, тобто найпізнішим жанровим нововведенням. У II—VI століттях нашої ери були створені романи „Ефіопіка” Геліодора, „Левніппа і Клітофант” Ахіл-ла Татія, „Дафніс і Хлоя” Лонга, „Золотий осел” Апулея. Найдавніший з відомих на сьогодні романів — це фрагменти „Роману про Ніна”, в якому розповідається про кохання засновника ассирійської держави Ніна і Семіраміди. А найдовершенішим у художньому відношенні вважають роман „Сатирикон” латинського письменника Петронія. Антична поетика твори, які пізніше назвуть романами, називала драмами, точніше — розповідними драмами.

Перші грецькі романи мали авантюрний характер або були любовними. їхні герої зустрічали на своєму шляху нездоланні перешкоди, зокрема насильне розлучення, напади розбійників, продаж у рабство, тільки після серії різних пригод наставала щаслива розв'язка. Власне, це були твори, в центрі яких знаходилися не історичні події, як в „Іліаді” чи „Одіссеї” Гомера, а приватні долі звичайних людей.

Перемога християнської релігії дала поштовх до появи християнських романів, в основі яких були життєписи 12 апостолів. У середні віки вельми поширюються лицарські романи. Особливу популярність здобув романний цикл про короля Артура та лицарів „Круглого стола”. Головними героями таких творів були легендарні лицарі, які долали у своєму житті найрізноманітніші перешкоди в ім'я прекрасної дами. Своєрідною пародією на лицарський роман став твір іспанського письменника XVII століття Р. Сервантеса „Дон Кіхот”. Середні віки дали також низку романів про кохання („Трістан і Ізольда”, „Окассен і Ніколет”), романи про борців за християнську віру (про Варлаама та Иосафата).

У романах, написаних у добу Відродження, з'являються елементи реалістичного відображення дійсності („Ґаргантюа і Пантагрюель” Рабле). Життя в них починає осмислюватися крізь призму людських інтересів, і вже не випадкова подія, а розум, воля та знання героя приносять йому успіх у житті. Сюжет дедалі більш пов'язується з соціально-історичними умовами життя. Герої романів доби Ренесансу вже не пасивні до тих ударів, що їм завдає доля, як це спостерігалося в давньогрецькому романі, а відстоюють у боротьбі з ворожими силами свої гуманістичні ідеали.

У західноєвропейській літературі XVIII століття набуває особливої популярності авантюрний роман („Жіль Блаз” Лесажа), роман виховання („Вільгельм Мейстер” Ґете), психологічний роман („Памела” Річардсона). У цих творах з'являється дедалі більше елементів соціального критицизму, розвінчання моральних засад суспільства, в якому жили герої. Все це готує появу в XIX столітті реалістичного роману, найвизначніші зразки якого належать Стендалю, Бальзаку, Діккенсу, Теккерею, Флоберу, Золя, Достоєвському, Толстому. їхня творчість була важливим кроком уперед у глибині соціального й психологічного аналізу, гострій критиці несправедливого суспільства, показі життєвих доль звичайних людей. Найбільшої глибини та досконалості роман набув у XX столітті, його досягнення пов'язані з іменами Т. Манна, У. Фолкнера, Р. Роллана, А. Франса, Я. Івашкевича, Г. Ґарсіа Маркеса, Ε. Гемінгвея, Л. Леонова, Ч. Айтматова.

Одночасно поширилися модерністські пошуки в галузі романістики, пов'язані з творчістю Дж. Джойса, М. Пруста, Φ. Кафки, Р. Музіля, Кобо Абе. У другій половині XX століття з'являється теорія та практика так званого „нового роману”, або антироману. Наталі Саррот, А. Роб-Грійє, М. Бютор проголосили можливості традиційного роману вичерпаними, а натомість здійснили спробу написати без-фабульний і безгеройний роман.

Український роман зароджується в XIX столітті. Перші твори цього жанру російською мовою були написані Г. Квіткою-Основ'яненком („Пан Халявський”) та Є. Гребінкою („Чайковський”). Пізніше низку романів російською мовою створили Марко Вовчок („Записки причетника”, „Жива душа”), П. Куліш („Михайло Чарнишенко”, „Олексій Однорог”), Останньому належить і перший україномовний твір цього жанру — „Чорна рада” (1857 p.). Згодом побачили світ романи І. Нечуя-Левицького „Хмари”, „Понад Чорним морем”, Панаса Мирного „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” та „Повія”, І. Франка „Борислав сміється”.

У XX столітті значно розширюються обрії українського роману. Цілу серію романів пише В. Винниченко („Заповіт батьків”, „Записки Кирпатого Мефістофеля”, „Хочу!”, „Божки”, „Чесність з собою”, „Рівновага”). Пізніше з'являються його твори романного жанру „Сонячна машина”, „Поклади золота”, „Слово за тобою, Сталіне”, „Нова заповідь”, „Вічний імператив”, „Лепрозорій”.

Талановитими романістами виявили себе А. Головко („Бур'ян”), В. Чередниченко („За плугом”), Ю. Яновський („Чотири шаблі”, „Вершники”), 3. Тулуб („Людолови”), Я. Качура („Ольга”), П. Капельгородський („Артезіан”), В. Підмогильний („Місто”), С. Скляренко („Святослав”, „Володимир”) та інші. Значний внесок у розвиток українського роману в літературі останніх десятиліть належить О. Гончару, В. Земляку, Григорію Тютюннику, П. Загре-бельному, В. Дрозду, І. Чендею.

В сучасній українській прозі роман представлений кількома жанровими різновидами. За змістом — це може бути історичний роман („Похорон богів” І. Білика, „Роксолана” П. Загребельного), соціально-психологічний роман („Вир” Г. Тютюнника, „Собор” О. Гончара), фантастичний роман („Серце Всесвіту”, „Чаша Амріти” О. Бердника), сатиричний роман („Аристократ з Вапнярки”, „Претенденти на папаху” О. Чорногуза), воєнно-патріотичний роман („Дикий мед” Л. Первомайського, „Прапороносці” О. Гончара), біографічний роман („Шрами на скалі” Р. Іваничука, „Прелюди Гоголя”, „Осії Гоголя” Г. Колісника), мемуарний роман („Третя Рота” В. Сосюри) тощо. За формою оповіді — роман в новелах („Тронка” О. Гончара), роман-хроніка („Хроніка міста Ярополя” Ю. Щербака), химерний роман („Позичений чоловік” Є. Гуцала), роман-сповідь („Я, Богдан” П. Загребельного).

Теоретичне дослідження роману починається в XIX столітті. Шеллінґ вважав, що романістові підкоряються всі сторони довколишньої дійсності, різні прояви людської натури, відтворення як трагічного, так і комічного, з тією умовою, „щоб сам поет залишався не зачепленим ні тим, ні іншим”. У художньому творі, на думку Шеллінґа, дійові особи відіграють роль символів. Дон-Кіхот і Санчо Панса Сервантеса відображають не реальні образи людей, що населяли Іспанію в XVI столітті, а лише певні символи, що втілюють одвічні типи людських характерів — ідеалістичний і реалістичний.

Для Геґеля роман стоїть ближче до конкретного суспільного життя. Він вважає, що роман — це „сучасна буржуазна епопея”, у якій „виступає багатство і розмаїтість інтересів, станів, характерів, життєвих відносин, широке тло цілісного світу”.

Роман виник під час кризового етапу суспільства, а тому його герой перебуває у конфлікті з суспільством. Гегель вважає роман кінцем розвитку суспільства. Думки Гегеля розвинув В. Бєлінський, який також вбачав генетичний зв'язок між романом і давньою епопеєю: „Епопеєю нашого часу є роман. Роман вбирає в себе всі родові та суттєві ознаки епосу, з тією лише різницею, що в романі панують інші елементи й інший колорит. Тут уже не міфічні розміри героїчного життя, не колосальні постаті героїв, тут не діють боги: проте тут ідеалізуються і підводяться під загальний тип явища повсякденного прозаїчного життя”.

Певний внесок у теорію роману зробив І. Франко. Зміни, які відбувалися в межах цього жанру, дослідник пов'язував із суспільним і культурно-історичним процесом, який давав письменникові нові теми, нове ідейне спрямування. У працях, присвячених західноєвропейському романові, І. Франко доводив, що жанрова специфіка його зумовлюється тим, що реалістичний підхід до життя наштовхує художника „на шлях суспільно-психологічних дослідів”. Сучасники І. Франка не раз ставили питання про майбутнє роману: він має „або виродитись, або повторюватись”, на що Франко відповів: „Нам здається, що ні”.

У літературознавстві радянської доби склалося кілька точок зору на роман. „Епосом нового часу” назвав його В. Кожинов. На його думку, уже з XVIII століття роман „стає провідною літературною формою й ніби підкоряє собі всю епічну творчість”. Пізніше цей дослідник висловиться ще чіткіше: „В новій літературі романне начало взагалі підкоряє собі всі жанри”.

Ще далі в цьому напрямі пішов В. Днєпров, який, абсолютизуючи жанрові риси роману XX століття, дійшов висновку, що ми маємо справу з особливим родом літератури, котра синтезує в собі епос, лірику і драму. „В романі старі поетичні роди більше не існують як такі, вони дані, якщо скористатися виразом фізиків, у „стані зв'язаності". Розглядаючи поетичні сили роману в їх роздільності, ми зруйнували б ту структуру, яку бажаємо пізнати. Поетична сфера роману у своєму роді тривимірна — вона складається не лише з епічного, але також із драматичного та ліричного вимірів. Ми не знаходимо в сучасному романі епічного самого по собі, не „упакованого" в певну систему відношень з іншими поетичними началами, сама реальність у романі - це вже не епічна, а якась більш динамічна, що рухається в багатьох площинах, реальність”.

Не будемо наводити аргументів, які доводять суперечливість підходів В. Днєпрова, котрий виходив з родової теорії роману, про це чимало свого часу писали провідні літературознавці, звернемо увагу лише на одну деталь: дослідник вбачав у романі провідну форму світової літератури, яка сповнена безмежних потенційних можливостей у пізнанні життя. Під впливом модерністських настроїв у зарубіжному літературознавстві 60—70-х років часто звучали пророцтва неминучої загибелі роману, але вони не справдилися, про що свідчать численні виступи в дискусії з цього приводу на сторінках „Вопросов литературы”. „Пророцтва не виправдалися, — заявив югославський учений Г. Мартинович, — роман зберігся, маючи людські долі на дедалі ширшому суспільному та історичному тлі”. „Відвертих ліквідаторів роману сьогодні лишилося не так уже й багато, — стверджувала Т. Могильова, — а якщо вони і є, то висловлюють свої думки в більш обережній формі. Роман існує — тут уже нічого не поробиш”.