Теорія літератури - літературознавство і мовознавство

ТРАГІКОМЕДІЯ

Трагікомедія — драматичний жанр, якому властиві риси одночасно і трагедії, і комедії. Це відрізняє її від драми як жанру, що є проміжним між трагедією та комедією. В основі трагікомедії лежить трагікомічне світосприйняття драматурга. Очевидно, що трагічне або комічне як у житті, так і в мистецтві не можуть існувати „паралельно”, не стикаючись одне з одним. Взаємодію цих полярних елементів можна спостерігати й у театрі. Так, комедійне начало співіснує із трагедійним у творчості Шекспіра: на трагічному тлі „Макбета” діють три відьми, що являють собою міфологічну клоунаду; на похмуру й напружену атмосферу в „Королі Лірі” накладається народне сміхове начало в особі блазня. Великий іспанський драматург Л one де Веґа вважав правомірним поєднувати трагічне з комічним, бо ці категорії „змішані” в самому житті. Г. Е. Лес-сшґ також був певен того, що сама природа є зразком сполучення буденного з піднесеним, жартівливого із серйозним, веселого із сумним. „Життя по суті є настільки жахливо серйозним, — зазначав Генріх Гайне, — що було нестерпним без цього змішання патетичного й комічного”. Отже, протягом багатовікової історії літератури існувало таке трагікомічне сприйняття світу, що й зумовило звернення не до чистих жанрів трагедії та комедії, а до синтетичного жанру трагікомедії.

Термін „трагікомедія” виникає ще в III столітті до нашої ери в комедії Плавта „Амфітріон”. Звертаючись у пролозі п'єси до глядачів, Меркурій сповіщає, що збирається показати комедію, але зобразити в ній богів (прерогатива трагедії). Тому він і пропонує назвати її „трагікомедією”. За часів Ренесансу трагікомедією називали п'єсу із порушенням „чистоти” жанру (змішування високого з низьким, серйозного зі смішним, щасливий кінець трагічної дії). Так, П. Корнель називає свого „Сіда” — трагедію зі щасливим фіналом — трагікомедією. Наприкінці XVI століття в Італії створюється концепція трагікомедії як самостійного й органічного жанру (Дж. Чінтіо, Б. Ґваріні). Італійські теоретики наголошували на гармонізації трагічного і комічного начал. „Той, хто пише трагікомедію, — зазначав Б. Ґваріні, — бере з трагедії дійових осіб, але не дію, її правдоподібний зміст, але не дійсність, розвиток почуттів, але не переживання, задоволення, але не смуток, небезпеку, але не смерть. З комедії взятий помірний сміх, помірна розвага, удавані труднощі, щасливий поворот долі та комічне відчуття дії”. Цікаво, що й українські автори поетик (І. Хмарний, Ф. Кветицький, М. Базилевич) виділяли серед жанрів драми комітрагедію та трагікомедію. В 1705 році на сцені Києво-Могилянської академії розігрується „трагедокомедія” „Володимир” Ф. Прокоповича, за зразком якої у XVIII столітті створюються інші трагікомедії („Іосиф патріарх” Л. Горки, „Фотій” Г. Кониського, драми В. Лащевського і С. Ляспоронського).

Біля витоків сучасної трагікомедії стоїть європейська „нова драма” (Ібсен, Стріндберґ, Чехов, Гауптман). Відомий дослідник драми Е. Бентлі вважає, що сучасна трагікомедія розпочинає свою історію з ібсенівської „Дикої качки”. Бернард Шоу вважав першовідкривачем новаторського жанру Л. Толстого. Шоу йменує трагікомедію Нового часу не трагедією із комедійними вкрапленнями, а комедією, що набирає трагічного сенсу. На початку XX століття Ґ. Аполлінер писав, що театральних творів, де трагічне і комічне не стикатимуться, просто не будуть терпіти. І дійсно, стихія трагікомічного панує в нинішньому столітті. Слід пригадати трагікомедії Л. Піран-делло („Шість персонажів у пошуках автора”), М. Булгакова („Біг”), М. Куліша („Народний Малахій”), С. Бекке-та („Чекаючи на Годо”), Е. Олбі („Не боюсь Вірджинії Вулф”), Г. Пінтера („Сторож”), Ф. Дюрренматта („Візит старої дами”). У трагікомічному жанрі творили Ж. Жі-роду, Ж. Ануй, Т. Уїльямс, Ю. О'Ніл, К. Цукмайєр, А. Макайонок, О. Вампілов.

Одним з основних засобів сучасної трагікомедії є трагікомічний гротеск, що водночас підкреслює сенс страшного явища й оголює комічно абсурдну рису. Персонажі трагікомедії мають такі контрастні якості, що одночасно виявляють у них і свої смішні риси, і безвихідну приреченість. Драматурги, що працюють у цьому жанрі, і заглиблюються в проблеми людського існування, і сміються над ними. Трагікомедія — це водночас похмурий погляд на світ і буфонада. Сучасна трагікомедія майже завжди іронічна. Вона не моралізує, не засуджує, а намагається замислитися разом із глядачем над цією чи іншою проблемою і надати йому право зробити вільний вибір.

Різновидом трагікомедії стає у XX столітті трагіфарс, який перетворився на самостійний жанр. Вираз „трагічний фарс” зустрічається у видатного німецького філософа А. Шопенгауера. „Трагіфарсом” називає свою п'єсу „Смерть Тарєлкіна” російський драматург А. Сухово-Кобилін. У цьому ж жанрі пишуть Альфред Жаррі („Убю-король”) та Ґійом Аполлінер („Груди Тірезія”). Трагіфарсами іменує свої п'єси „Стільці” та „Носороги” Ежен Іонеско, який за допомогою фарсових засобів і прийомів підкреслює трагічний сенс існування. Трагедію і фарс називає Іонеско серед інших принципів, що суперечать один одному (реалізм і фантастика, проза і поезія), але з яких може вирости „театральна конструкція”. Трагіфарси створюють також С. Мрожек, Т. Ружевич, Н. Ф. Сімпсон, А. Адамов, С. Шепард. Визначаючи драматургію як мистецтво крайнощів, Ерік Бентлі відзначає, що трагедія і фарс є двома „крайніми випадками” театрального мистецтва. Ці полярні елементи, стикаючись, підтверджують існування в жанрі закону дифузії, що збагачує жанрові форми. А гібридизація, яка діє на основі цього закону, в системі жанрів веде до їхнього оновлення, до виникнення нових жанрових форм, до найпарадоксальніших міжжанрових сплавів.