Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005

Євген Маланюк
Поезія другої «Хвилі»: Празька поетична школа
Лекція 3. Поезія української діаспори

Всі публікації щодо:
Маланюк Євген

image4

Євген Маланюк народився 2 лютого 1897 року в Архангороді (офіційно Ново-Архангельське), що на Херсонщині. Формальне навчання Євгена почалося 1906 року в Єлизаветграді (тепер Кіровоград): він вступив до земського реального училища і закінчив його в 1914 році. Отримавши диплом, Маланюк одразу вступив до Петербурзького політехнічного інституту, але з вибухом Першої світової війни, щоб не бути мобілізованим на фронт, залишив цей навчальний заклад і став слухачем Військової школи у Києві. Після закінчення Військової школи у січні 1916 р. починається в Маланюковому житті період, який можна назвати основним у творчості поета.

У званні поручника Євгена направили на Південно-Західний фронт, де він очолював кулеметну команду 2-го Туркестанського стрілецького полку аж до пізньої осені 1917 року, тобто до вибуху Жовтневої революції. У цій дивізії зорганізувалася Українська рада, яка гуртувала українців-старшин. Дивізію направили до Луцька, звідки мали всіх демобілізувати. Коли ж прибули туди, містом уже володіли червоні, які відразу ув’язнили всіх старшин.

В той період пореволюційного хаосу і без- порядку їх усіх могли розстріляти як ворогів народу. Визволили арештованих війська Центральної Ради з німцями. Тоді Маланюку видали документи як громадянинові й воякові Української Держави.

Євген прибув до Ново-Архангельська. Дізнався, що пішов із життя батько. Вдома не сиділося, він їде до Києва, зголошується на працю в Генеральному Штабі України. Будучи молодим романтиком, Маланюк спочатку захопився цим урядом, бо навіть саме слово «гетьман» було для нього синонімом слави, міці, багатства й сили Української Держави. Та згодом юнак розчарувався. Невдовзі влада перекинулась до Директорії. Євген став ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командуючого Наддніпрянською Армією Української Народної Республіки. Восени 1919 року воєначальник захворів на тиф, і армія пішла в Зимовий похід без нього. Наглядати за хворим залишився Маланюк, і коли 19 грудня Тютюнника не стало, то ад’ютант ще майже рік був у вирі революційних подій — спочатку у Крем’янці при штабі Петлюри, а пізніше — сотником у 5-й Херсонській дивізії.

У жовтні 1920 року армію Української Народної Республіки інтернували до Польщі. Маланюк спочатку опинився в таборі для інтернованих. Тут почав писати перші вірші. Всі враження, що зібралися в нього за період війни, розлука з батьківщиною і туга за нею — ось лейтмотив його поетичних творів. Він із кількома друзями (Ю. Дараганом, М. Чирським, М. Гривою та ін.) видає журнал «Веселка», де вміщує свої поезії. У 1923 році разом із Михайлом Селегієм і Михайлом Осикою випускає у світ маленьку книжечку віршів під назвою «Озимина». Збірка цікава тим, що в ній відбилися перші враження поета після закінчення війни.

Інтерновані вояки намагалися знайти вихід із свого скрутного становища. І ось трапилась нагода: в Подєбрадах, у Чехії, відкрилась Українська Господарська Академія. На навчання приймали колишніх вояків Армії УНР, які мали відповідну освіту. Маланюк також подав заяву, і коли прийшло повідомлення, що його прийнято, дістав візу від польського уряду і виїхав восени 1923 року до Чехо-Словаччини. В Подєбрадах він записався на гідротехнічний відділ інженерного факультету.

З 1924 року починається багатолітня співпраця Маланюка із Дмитром Донцовим у «Літературно-науковому Віснику». Маланюк тоді займався політикою, і коли в 1925 році організувалася в Подєбрадах Легія Українських Націоналістів, був одним із її засновників, але скоро вийшов із цієї організації.

У 1925 році в Подєбрадах виходить перша оригінальна збірка поета «Стилет і стилос», а в 1926 році в Гамбурзі друга — «Гербарій». Вірші «Гербарію», запропоновані автором до друку 1924 року, пролежали у видавництві два роки, збірка побачила світ лише 1926-го. Її вважають другою книжкою Маланюка, бо раніше була «Стилет і стилос». Ми ж розглядатимемо «Гербарій» як першу, аби дотримуватися хронологічної послідовності написання творів.

Назва «Гербарій» виправдовується у вступному ліричному вірші «Лист», де поет, спостерігаючи, як «журливо жовкнуть пелюстки квіток життя», у своєму щоденнику згадує знайомство в Києві, яке не може забути «в бурі літ». «Гербарій» — це переживання поета в еміграції, туга за втраченою батьківщиною, це слова любові й вірності рідній землі. Поет порівнює чужину зі своїм краєм, і його біль і туга виливаються сильною емоційною мовою, що породило своєрідний стиль поетичного матеріалу. Це поезія великої напруги, високих почуттів, того «волюнтаризму», який приписували Маланюкові критики ще на початку його творчої дороги.

У збірці «Стилет і стилос» автор роздумує над тим, яку роль мусить відігравати поезія в боротьбі за кращу долю народу, про значення особи поета для своєї нації, піддає критиці літераторів, які дотримувалися гасла «мистецтво для мистецтва», вдається до самоаналізу як українець і як поет. Назва збірки «Стилет і стилос» і випливає якраз із цих роздумувань поета, який тоді ще не вирішив, яку вибрати дорогу для досягнення мети. Його терзало питання: ким бути надалі — вояком чи поетом? Маланюк доходить висновку, що можна поєднати стилет і стилос, якщо брати стилет у символічному значенні цього слова.

Збірками «Стилет і стилос» та «Гербарій» Маланюк засвідчив, що в українську літературу прийшов зрілий поет. І не лише утвердився в її рядах, але й став у її проводі. Націоналістична молодь захоплювалася його волюнтаризмом, намаганням переродити український народ на націю «варязької сталі» і «візантійської міді».

Закінчивши у 1928 році Академію з титулом інженера-гід- ротехніка, Маланюк згодом відбув на працю до Варшави, віддавши перед виїздом до друку свою третю збірку віршів «Земля й залізо», яка побачила світ 1930 року в паризькому видавництві «Тризуб». Складалася вона з трьох розділів: «Полин», «Степова Еллада», «Варяги», вступного поетичного слова «Напис на книзі віршів» і замітки «Від автора».

У розділі «Полин» Маланюк продовжує тематику попередніх збірок, але у другому, «Степова Еллада», тон оповіді міняється. Ось вірш — «Сьогодні». Це ліричний твір мелодійно-ніжного звучання — як вияв особистого щастя поета, який познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Рядок лягає до рядка, і народжується пісня серця:

Біла лагода яблунь в цвіту.

П’ю життя моє спрагненно-радо,

Прийдеш, прийдеш? — і легіт:

прийду — Медоносним зітханням —

ой, Ладо!

Здається, що всі турботи відходять у небуття, а дійсність набирає казкового забарвлення. Але це ліричне відхилення від попередніх, сповнених пафосу віршів не триває довго, бо ще в цьому самому розділі поет починає нарікати на тишу:

Хоч би вже буря, вир, абощо,

Цієї тиші не знести!

Ця нетерпеливість, нарікання на затишшя були типовими для всіх «вісниківців». Вони прагнули дії, руху, змагання.

У поезії «Закінчуючи» Маланюк немовби виправдовується, що пише на одні й ті ж теми, можливо, навіть під враженням осуду близької людини: «То ж поможи лише накреслить страшне обличчя цих років», — благає він. Ці припущення випливають із наступних творів, особливо з «Горобиної ночі», де автор зізнається, що поетові-воїнові нелегко перетворитися на ніжного й закоханого мужа.

Свою співпрацю у «Літературно-науковому Віснику» продовжував Маланюк аж до 1932 року, коли журнал перестав існувати. З 1933 року почав виходити «Вісник» під редакцією Дмитра Донцова, Є. Маланюк продовжував друкувати свої твори у ньому. У «Віснику» співпрацювали також Олег Ольжич, Олена Теліга, Юрій Клен, Оксана Лятуринська, Юрій Липа і Леонід Мосендз, яких разом із Маланюком називали «вісниківською квадригою». Дмитро Донцов охрестив їх усіх «трагічними оптимістами», вважаючи, що постійні зітхання і нарікання на обставини — це трагізм без оптимізму, а відірване від дійсності мрійництво — це оптимізм без трагізму, «вісниківці» ж зі своїм «волюнтаризмом», вірою в переродження нації з гречкосіїв на воїнів були «трагічними оптимістами».

У Варшаву Маланюк приїхав у лютому 1929 року і одразу включився в літературне життя, що його вже започаткував тут Юрій Липа. Засновується група «Танк», назву якій придумав Маланюк. За варшавського періоду життя Маланюка побачили світ збірки «Земна Мадонна» (1934 р.), «Перстень Полікрата» (1939 р., Львів) та «Вибрані поезії» (1943 р., Львів, Краків).

Назва четвертої книжки «Земна Мадонна», здається, стосується першої дружини Маланюка, хоч у 1934 році він був одружений вдруге і перший вірш збірки присвячений його другій дружині. На думку про назву збірки навертають вірші Маланюка з циклу «Перша весна», вміщені пізніше у збірці «Остання весна». У збірці «Земна Мадонна», виданій у 1934 році, більшість творів ще з 20-х років. Треба, одначе, припускати, що пізніше Маланюк переніс це визначення, можливо, і ще на якусь жінку, бо в цій самій збірці є також вірш під назвою «Земна Мадонна» і, мабуть, йдеться в ньому вже про когось іншого, бо твір датується 1930 роком, коли настав розрив у сім’ї Маланюків. Вступ до збірки «Земна Мадонна» — це звернення до другої дружини Богумили: «І прийде час -— ти подаруєш сина» — що й сталося. Але більшість поезій належить до національної або вселюдської тематики.

Збірку «Перстень Полікрата» (1939 р., Львів) назвав Маланюк ліро-епікою. В ній він оспівує свою долю, що, як перстень Полікрата, завжди «вертається назад». Суворою була життєва дорога поета. Зазнав він «хвалу й хулу пустої слави»: «апостоли і супостати» кляли його, як посланця, що приносить вістки про занепад країни.

Перший розділ «Земля-мати» присвячується далекій матері- землі, до якої Маланюк зберіг трепетну любов аж до останнього свого подиху. Вона домінує в його думках завжди і всюди. У збірці кілька поезій інтимної лірики: «Вічне» — спогад із берегів Синюхи про край, де проживала сім’я Маланюків, «Липень» — про смерть його матері. В «Моравських елегіях» поет змальовує красу Морави, «Свічадо моря» — замальовки з подорожі по Балтійському морю і враження від поїздок по балтійських країнах. Автор уміщує також і переклади: «Маяки» — Шарля Бодлера, «Крізь вікна» — Йозефа Махара та «Любов» — Н. Гумільова. Ці переклади були зроблені ще в 1925 — 1926 роках.

Цікавий вірш «Ода до прийдешнього», в якому Маланюк звертається до майбутніх поколінь та оцінює свою роль у їх формуванні. І приходить до висновку, що його пісня вже відспівана. Песимістичний настрій поета незрозумілий, якщо брати до уваги той факт, що йому тоді було 35 років.

У період Другої світової війни поет проживає у Варшаві сам, — дружина з сином виїхали до Праги. У 1943 році читачі отримали Маланюкові «Вибрані поезії» (1923 — 1943) — своєрідний підсумок його двадцятилітнього доробку. Збірку склали деякі твори з попередніх п’ятьох книжок та окремий розділ «Незібрані поезії» з поемою «Голоси землі», в якій автор розповідає про свою сім’ю: матір, батька, діда і бабу. Це — тепле слово про свій родовід. У вірші «Підсумок» поет висловлює надію, що недаремно «креслив літери цих літ», і що праця його не загине марно, бо вона має будуюче значення для майбутніх поколінь.

Після війни Маланюк викладає математику в українській гімназії у Реґенсбурзі. У літературному житті не бере надто активної участі, а стоїть дещо осторонь зорганізованого літературного процесу і МУРу. У 1949 році Маланюк виїхав до Сполучених Штатів Америки і поселився в Нью-Йорку, де дістав працю технічного рисувальника і трудився до 1962 року — аж до виходу на пенсію.

26 червня 1954 року в Нью-Йорку відбулися перші основоположні сходини Об’єднання українських письменників в екзилі «Слово». Одним із засновників, як твердить Григорій Костюк у статті «З літопису літературного життя в діяспорі», був Маланюк. Проте, говорячи з перспективи 15-річної діяльності «Слова», в листопаді 1970 року, Григорій Костюк жодного разу не згадує Маланюкового імені як учасника з’їздів або співпрацівника в системі організації. Видно, щось знову сталося, що відкинуло поета від організованого українського літературного життя. Можна зробити висновок, що він дуже швидко захоплювався і ще швидше розчаровувався в різних організаціях і демонстративно виходив із них.

Уже за океаном у 1951 році до творчого доробку Маланюка додалася збірка «Влада». У вступі пояснюється, що вона була підготовлена до друку ще 1938 року і пролежала в німецькій цензурі протягом усієї війни. У збірці три розділи: «Серпень», «В присмерку доби» та «Зорі гаснуть». Перший — це в основному інтимна лірика, жанр, який дає можливості авторові широко розкрити діапазон свого таланту. Вміщені тут і поезії з двадцятих років. Це наштовхує нас на думку, що поет тоді не вважав за потребу заявити про себе як про лірика. «Імператор залізних строф» мусив підтримувати свою вже усталену репутацію. Другий розділ «В присмерку доби» — це усвідомлення поета, що його поетична снага вичерпується — «затерпли пальці зимні держати древню ліру». Та правдоподібнішим було б твердження, що не цього бракувало Маланюкові. Його непокоїло, ймовірно, відчуття певної відчуженості від сучасного літературного світу. Після років наполегливої діяльності у вирі бурхливих подій поет задовольнився периферійним життям, справжнє ж проходило повз нього. У третій частині «Зорі гаснуть» Маланюк звертається знову до теми батьківщини, а також пропонує свої так звані «віщі» вірші, у яких бачить майбутнє у надзвичайно похмурих кольорах.

Завершує збірку поема «Побачення». В поемі описує Маланюк свої відвідини маєтку Малицьких у Шляхтинцях поблизу Тернополя перед війною у серпні 1939 року. У сні до нього з’явився «начальник» — отаман Василь Тютюнник, який і повідомив, що війна неминуча: «Отже, знов, поручнику, на нашу батьківщину війне вогонь».

«Пам’яті Василя Тютюнника, воїна і громадянина» — з такою присвятою 1954 року в Філадельфії окремою книжкою вийшла поема «П’ята симфонія». За епіграф до неї Маланюк узяв напис Бетховена на партитурі «П’ятої симфонії»: «Так стукає доля у ворота». Бетховен був улюбленим композитором Маланюка, особливо подобався йому саме цей твір. Своєрідний трагізм бетховенської музики якраз співзвучний історичним подіям, змальованим у поемі. Так автор змушує музику символізувати зміст поетичного твору.

В основу «П’ятої симфонії» покладена розповідь про стратегічну операцію влітку 1919 року, учасником якої був і сам Маланюк. Автобіографічність посилюється ще й тим, що у творі виступають не фіктивні, а реальні історичні постаті: помічник начальника штабу діючої армії, згодом командувач армією Василь Тютюнник, генерал штабу, петербуржець шведського походження Володимир Сінклер, начальник оперативного відділу штабу діючої армії генерал Микола Капустянський, наказний отаман Осецький, полковник генерального штабу Воскобійник, військовий міністр Володимир Сальський, начальник штабу Андрій Мельник, начальник штабу корпусу Січових стрільців генерал Марко Безручко, начальник 3-ї дивізії генерал Олександр Удовиченко та начальник волинської групи Всеволод Петрів. Згадується також про командира корпусу Січових стрільців Євгена Коновальця.

Маланюк був переконаний, що доля стукала у браму сердець українських провідників, але вони не зуміли «почути віщий стук» часу. Єдиний Василь Тютюнник відчував цей поклик долі, але через надмірну бюрократію, недбальство і лінивство деяких начальників, зокрема таких, як наказний отаман Осецький, було упущено момент, що й призвело до остаточної поразки.

Зусиллями Наукового Товариства ім. Шевченка в Америці 1954 року з’являється друком збірка «Поезії в одному томі», її склали деякі вірші з попередніх книжок і новий розділ «Проща». Відкриває том «Ісход II», написаний 1944 року, тобто на початку другої поетової еміграції. Тут така ж туга і біль за втраченим, як і в першому «Ісході», коли 1920 року Маланюк залишав Україну. У віршах змальовуються події, пов’язані з життям поета від найдавніших днів, які зберіг у пам’яті, аж до сьогодення. Кожна поезія передає настрої автора, взаємини з тими, хто мав вплив

на його долю, особисті філософські роздумування про вічні істини людського буття взагалі і свого власного зокрема. Поет ніби розкриває перед читачем свою душу і передає у спадок наступним поколінням усе найкраще, пронесене крізь роки боротьби і поневірянь.

Видавництво «Вісник» у Нью-Йорку (1959 р.) подарувало шанувальникам творчості Маланюка ще одну збірку «Остання весна». За мотто автор узяв слова з першої пісні Гомерової «Одіссеї»: «Бо і якже? Та ж всі, що уникнули злої заглади, вже давно мають затишок і від війни, і від моря, — тільки він залишився далеко родини і сина».

«Година гніву» — перший розділ збірки з поезій між 1920 — 1933-ми роками. Більшість із них особистого спрямування, проте особистого умовно, бо ж твори змальовують добу, в якій жив і творив поет, та включають його думки про долю митця і його роль у розвитку суспільства. Маланюка пробудили до творчості незрівнянна краса степів рідної Херсонщини та могутнє Шевченкове слово. Далі він скаржиться, що сучасники не розуміли його, «і нарікали» — «Що це він?» і тому його слава «гуде, як похоронний дзвін».

Розділ «Зустрічі» — це високохудожнє слово про знайомства з різними людьми, які або залишили свій слід у житті поета, або мали вплив на формування його світогляду. Вірш «З забутого поета» — переспів-переклад твору М. Лозини-Лозинського. Автор простежує шлях поета від убогого животіння до багатства і слави. Але слава не приносить того найважливішого, що додає творчої сили, а саме — любові. Інтимного характеру і поезія «Задавнена розмова» (1924           р.), адресована князівні Ользі Туган-Барановській (татарського походження), з якою познайомився поет ще у Києві.

Авторською теплотою позначені вірші циклу «Антистрофи», присвячені Анні Ахматовій, переслідуваній владою за творчість, неспівзвучну добі. Ахматова зазнавала постійних утисків з боку «слуг народу». В 1945 році Жданов у своєму виступі засудив її творчість, назвавши «взбєсівшейся баринькой». Цей вислів узяв як мотто Маланюк до одного з віршів цього циклу. Закінчується добірка ліричними рядками, стилізованими під народні мотиви, та кінцевим каламбурним зіставленням Горечко — горенько:

Змарнувала, спопелила.

Сніжнобілі свої крила.

Скорчилось і почорніло

Серденько твоє,

Рідна, бідна, смертно-біла,

Ти замовкла й заніміла,

Сестро мила, Сестро біла,

Горенько моє!

Наступний вірш «Пам’яті поета і воїна» присвячений Ніколаю Гумільову. Гумільова розстріляли, Маланюк висловлюється з великим співчуттям до визначного російського поета:

Бідний брате!

Дні твої намарне

Пропадали в фінських болотах

Чом не породила інша мати, [...]

Ти б не взнав пекучих віч Ахматової

Й кулі юди від руки раба.

Шевченків епіграф «І молодеє теє горе, і молодий той грішний рай...» починає третій розділ «Остання весна», в якому Маланюк знову оспівує свою молодість.

1964 року Маланюк подарував читачам свою дев’яту книжку — «Серпень» з присвятою «Пам’яті дружини моєї Богумили з Савицьких», яка померла 4 листопада 1963 року в Празі. В ній — твори, написані в молоді і зрілі роки, а також спогади і враження з Гантеру. Гантер — це відпочинковий куточок у горах, куди їздив поет кожного літа, він дуже любив цю місцевість. Там йому легко творилося, бо навколо все нагадувало Україну: і гори, і небо, і навіть зілля чебрецю.

16 лютого 1968 року в Нью-Йорку не стало Євгена Маланюка. Смерть підкралася зненацька, хоч він не переставав бути активним до кінця днів своїх. 1972 року у видавництві «Сучасність» (Мюнхен) вийшла десята книжка поезій «Перстень і посох», укладена ще самим Маланюком. Ця збірка пройнята відчуттям наближення смерті поета, в ній він прощається з усім, що було дороге йому на білому світі.

Різнорідна поетична творчість Євгена Маланюка спонукає читача чи критика уявляти широку мережу тематичних мотивів у ній. У початковій стадії читання так воно і здається. Одначе глибше вникаючи в суть написаного поетом, доходиш висновку про певну одноманітність тематики цього автора. Всю його поезію, з точки зору тематичної побудови, можна підпорядкувати двом головним лініям, що проходять через його творчість від першого до останнього віршів. Вони розгалужуються в ряд побічних мотивів, часом ідучи паралельно, а часто перехрещуючись і підсилюючи одна одну [Див.: 8].

Головні тематичні лінії: втрачена батьківщина та розбите особисте життя. Лінію «втраченої батьківщини» розвиває поет у багатьох своїх віршах, часто повторюючи і наголошуючи на елементах, що, на його думку, були або причиною, або наслідком цієї втрати. Друга тематична лінія, переплітаючись із першою і базуючись на особистих переживаннях поета, наголошує і унаочнює проблеми, що випливають з мотивів розлуки з рідним краєм.

Коротко проаналізувавши твори першої тематичної лінії збірок Маланюка, слід відмітити, що всі мотиви в ній пронизані однією ідеєю, а саме: втраченій батьківщині треба протиставити духовно сильний народ на чолі з розумним і хоробрим провідником.

Значно складнішою є друга тематична лінія — розбите особисте життя. Вияв багатогранної психіки поета важко вмістити в якісь поодинокі мотиви. Однак упадають в очі такі аспекти його особистості: Маланюк — вояк, Маланюк — поет, Маланюк — людина. Ці всі означення треба поставити над спільним знаменником — емігрант. Розгляньмо трикутники: Маланюк — вояк-емігрант, Маланюк — поет-емігрант і Маланюк — людина-емігрант. У першому помітні такі мотиви:

а)  прославлення вояків, товаришів по зброї, які полягли в бою;

б)  надія на повернення і нову боротьбу зі зброєю в руках;

в)  усвідомлення того, що еміграція була помилкою.

Трикутник Маланюк-поет-емігрант розглядатимемо, маючи на

увазі мотив активного ангажування, який сильно звучав у першій тематичній лінії. Цей вияв мусив бути максимальним, що, без сумніву, розумів письменник. Але які успіхи мав він, чи задовольняла його творча робота як митця? Поняття «поет» Маланюк ототожнював із проблемами національного характеру. І тут же торкався проблеми поетичного обдарування, своєрідних «тортур літератури». Поетичний талант чи бажання писати, — це,

на думку Маланюка, кара. Людина стає невільником поетичної творчості і несе «щоденний хрест», бо мова заслонює дійсність.

Впліталися також питання духовного життя і зростання поета, йшлося про особисті бажання і мрії: «Все чути. Всім палать. Єдиним болем бути». Ці прагнення духовного «горіння» не завжди підтримували і розуміли сучасники.

Трикутник другої тематичної лінії Маланюк-людина-еміґрант, мабуть, найскладніший і висвітлює найболючіші аспекти його індивідуальності. У віршах домінує мотив туги емігранта за батьківщиною. Поет роздумує над своєю долею на чужині (вірш «Під чужим небом»), трепетно зізнається, що віддав би всі Парижі й Праги за стару солому рідних стріх. Тугу свою Маланюк порівнює із становищем Одіссея. Твір старогрецького поета Гомера надихнув Маланюка написати цикл віршів про свої скитальські радощі й поневіряння. Життєвий шлях поета — це океан, по якому він пливе, долаючи різні пригоди, тому що «Не кинувши у глиб надійний якір», поет не знаходить затишку впродовж усього життя. Чи шукав він його на чужині, це інше запитання, бо єдиний можливий і бажаний притулок, своєрідна Ітака Маланюка — батьківський дім над річкою Синюхою. Ось чому Маланюк-Одіссей вічно у човні, який кидає розбурханий океан-життя.

Найрельєфніше проступає мотив туги емігранта за сім’єю, сином і домівкою. Вірші такої тематики надибуємо в усіх збірках.

У творчості Маланюка зауважуємо й мотиви, що не мають безпосереднього зв’язку з основними лініями, але вони служать засобом для підсилення їх, для зміцнення їхньої поетичної структури. Надзвичайно вміло вплітає Маланюк у вірші елементи античної міфології, староруської поганської віри та християнської релігії. В античній міфології Маланюка цікавлять сюжети старої Еллади і древнього Риму. Мотивів староруської віри, на відміну від інших вісниківців, поет торкається рідко. Лише Стрибог, Діва-Обида, «гряде Ярило із дарами» та звернення «Не покидай, Дажбоже» хвилюють поетову увагу, коли він говорить про далеке минуле України. Мотивами християнської віри пройняті пізніші твори, особливо риторичні й молитовні.

Маланюк часто виступав на сторінках періодики як літературний критик, автор численних есеїв. Мав власний погляд на розвиток української історії та культури. Наприкінці свого життя поет зібрав цей доробок і видав їх двома томами «Книги спостережень».







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.