Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005
Олег Ольжич
Поезія другої «Хвилі»: Празька поетична школа
Лекція 3. Поезія української діаспори
Всі публікації щодо:
Ольжич Олег
Я. Славутич назвав О. Ольжича одним із найвизначніших поетів-філософів нашого часу, котрий у своїй поетичній творчості та в особистому житті виявив себе послідовним ідеалістом. «Якщо в інших поетів, сучасників траплялися певні вагання, зумовлені мінливим триванням, якщо деякі поети чи взагалі письменники доходять до ідеалістичного переконання шляхом крутих зворотів, піднесень і падінь, і знову піднесень, то в Ольжича такого не бачимо, — констатує дослідник. — «Неугнуто і прямо» пройшов поет свій життєвий шлях, певний свого покликання, сили й ваги власного слова. До своєї омріяної ідеї — створити українську незалежну й соборну державу — поет уклав любов і творчість, тугу і порив, відвагу і вогонь самопосвяти. Що більше за згадані Божі дари може мати митець? Усе, що він отримав, передав у скарбницю національної культури» [67].
Народився О. Ольжич 7 липня 1907 р. в Житомирі. Живучи в Україні, Ольжичеві довелося стати свідком драматичних подій. Юнаком у віці 15 років він залишив Україну, виїхав разом із матір’ю на еміграцію — до батька, який не захотів співпрацювати з ненависним московським комунізмом. Журнали «Літературно-науковий вісник» та «Вісник» у Львові, культурно-політична еміграція в Празі, революція в Карпатській Україні 1939 р. були тим середовищем, в якому виховувався поет-мислитель.
Першим твором Ольжича було дитяче оповідання «Рудько», опубліковане під псевдонімом О. Лелека. Цілком серйозно, в манері художнього реалізму автор показує пригоди й лицарські поєдинки півня Рудька.
Можна припускати, що поетичний талант Ольжич успадкував від батька, хоч шляхом Олесевої поетики він свідомо не пішов. Перш за все тут спрацювала різниця поколінь та Ольжичеве оточення — ділове й наукове. Сентиментальна поезія була чужа його вольовій, діяльній натурі. У поетичній творчості, зокрема у стилістичній її царині, О. Ольжич дуже багато сприйняв від Миколи Зерова та інших неокласиків. Він інстинктивно відчув, що Филиповичеві слова «гострозоре, мужнє покоління уже росте на молодій землі» стосуються насамперед таких, як він. Усвідомивши цю своєрідну естафету, поет стає спадкоємцем найкращих традицій української літератури. Цьому сприяло ще й знайомство з Є. Маланюком, Л. Мосендзом, Ю. Кленом, котре спрямувало його до поезії раціоналістичної, інтелектуальної, вольової, здатної виховувати цілісну натуру. О. Ольжич світоглядно поглиблює український класицизм. Це поглиблення йде в нього за допомогою наголошування на християнськості української духовності, щоб бачити «тільки Сонце, щоб тільки кричати Правду!».
О. Ольжич-поет формувався, спираючись на світогляд О. Ольжича — вченого-археолога та громадсько-політичного діяча. Юнаком увібрав у себе О. Ольжич омріяну мету ОУН — створити самостійну державу, в якій українці могли б жити вільно й розвивати свою культурну спадщину. Ця мета, ця сила віри в ідею, пульсує у всьому, про що пише поет. Добираючи слова найбільш допасовані до основної думки, слова «... прості і суворі, Як величність того Різдва, Що нас у горінні, не горі, Порвало і ще порива».
О. Ольжич-поет залишив по собі три збірки — «Рінь» (Прага, 1935), «Вежі» (Прага, 1940), «Підзамча» (надруковано посмертно в Мюнхені 1946 р.). Перша збірка «Рінь» аполітична за своїм характером. Ця збірка явила читачеві не початківця (раніше були опубліковані цикли віршів «Кремінь» (1931), «Камінь» (1932), «Бронза» (1932), «Залізо» (1932), а поета, сформованого як у світоглядному, так і в стильовому аспектах, який мав свою позицію, поетичне та життєве кредо. Вражала його ерудиція, інтелект, неординарність. Недарма Оксана Лятуринська казала, що їй Ольжич «здавався «надлюдиною». Збірка «Рінь» декларувала поетику нової доби, виокремлювала той напрям у літературі української діаспори, що сповідував нетрадиційність, переглядав ієрархію вартостей. Поезія Ольжича мала глибинне філософське підґрунтя.
Рінь — це динаміка пізнання через спалах уяви. Поет бачив те, чого не помічають інші. Його око з сухої сірої ріні вихопило передісторію — «силу вод рвучку», джерело зміни природи. Це вже вияв нового художнього мислення.
Збірка «Рінь» не має тематичної одноцільності. Вона зіткана з переплетень відчуттів сучасного й давно минулого. У ній переважають мотиви первісної історії людства, античної Греції і Риму, схоплені інтуїцією вченого-археолога. На думку М. Неврлого, «в них поетові не так важлива зовнішня декорація давніх культур, як їхня духовність, як ріст і розвиток людини, її соціальної суті, її звичаїв, нахилів, ментальності й моралі». Ольжичеві поезії найчастіше являють собою ліричні медитації, викликані спостереженнями над цілком буденними предметами, здатними відкривати допитливому спостерігачу цілі історичні пласти. Таким є, наприклад, вірш, присвячений Л. Мосендзові. Навіяний музейними експонатами, він одразу, скупими словами й без емоцій, переносить нас до прадавньої доби існування слов’янського племені. Сценки прадавнього життя лаконічно малює поет у віршах «Готи», «Новобранець», «Нічний напад» та ін. Хоч би про що Ольжич не писав, у всьому — в образах, ситуаціях, мові — відчувається ерудиція, глибока обізнаність з історією людства, виразна перевага історичного мислення. Він майстерно проводить паралелі між минулим і сучасним. У вірші «Пройшли пурпурні фенікійські дні» Ольжич намагається у постатях тогочасних римлян упізнати їх славних предків.
Зі сторінок всесвітньої історії Ольжич вибирає ті, які віддзеркалюють зміну епох, занепад культур та імперій, ілюструють химерну долю завойовників. Найсильніше Ольжичева історіософія виявлена у вірші «Був же вік золотий». У дусі Овідієвих «Метаморфоз» Ольжич подав у ньому стислу характеристику чотирьох основних епох в історії людства, виявляючи при цьому добру обізнаність із концепцією німецького філософа О. Шпенглера.
Друга збірка «Вежі» художньо відтворює складну й напружену атмосферу галицького революційного підпілля. На думку М. Неврлого, Ольжича можна вважати революційним романтиком [43, 104]. Поняття героїзму в його поезії включає не тільки чесноту, а й сильний духовний заряд, здатний оновити і морально оздоровити світ покори і рабства. Лапідарність вислову, посилена внутрішнім динамізмом, свідоме зречення розтягненої оповіді й описовості утворюють лірику напружених епізодів, «поезію мужності й боротьби»:
За нами розгубленість мертва,
Де страх і покора — закон.
Там втрат не буває, де жертва —
Здобутий в огні бастіон!
Поема «Городок. 1932», що увійшла до збірки «Вежі», читається як героїчна хроніка, написана на гарячих слідах подій у тогочасній Галичині. Історичною основою поеми є реальні події: з наказу галицького революційного підпілля у містечку Городку було вчинено напад на польську пошту, якою керував шовініст. Акція вдалася, але несвідомі селяни видали окупантам підпільників Біласа й Данилишина, яких було повішено. «Городок. 1932» — реквієм жертвам тогочасного терору й одночасно вболівання над політичною несвідомістю мас, критична переоцінка діянь і пересторога для майбутніх поколінь:
Товаришу любий мій, брате,
Дивися у вічі рабам.
Як будете так воювати —
Вкраїни не бачити вам.
Цикл «Незнаному воякові» (1935) композиційно складає другу частину «Веж». Він ідейно й тематично поглиблює попередню поему і становить «поетичну історію галицького революційного підпілля». Тут звучить мотив засудження угодовства галицьких лібералів, які пасивно дивилися на пацифікацію української Галичини, викриття українського культурницького просвітянства, яке помпезно відзначало різні роковини, але ігнорувало долю простої людини. З пасивної маси селянства Оль- жич прагнув виховати діловий, активний, свідомий своїх завдань народ, виховати ділову, вольову людину. Згодом ця програма виросла у вимогу героїчного життєвого стилю. Тридцять дві частини циклу пронизані єдиним поривом особистої відповідальності кожного, адже
Держава не твориться в будучині,
Держава будується нині.
Третя збірка О. Ольжича «Підзамча» (1946) була видана після трагічної смерті поета. Силою своєї поетичної уяви Ольжич переносив теми віршів у сфери археології, антропології, геології, різноманітні історичні періоди. В «Підзамчі» Ольжич досяг найбільшого артистизму. Тематикою та настроєвістю вірші збірки тяжіють до неокласики. В них відчутна гармонія думки й почуття, урівноваженість настрою, замилування не лише класичними темами й художніми засобами, але й класичним спокоєм.
Поезія Ольжича вимагає від читача певної ерудиції, знання історії, філософії, мистецтва. В ній часто перехрещуються і взаємодоповнюються елементи різних видів мистецтва — малярства, музики, скульптури. У цій синкретичності, виразному інтелектуалізмові — її модерність, яка, проте, не виключає можливості застосування традиційних розмірів, строфіки та тропів.
Ольжичева художня спадщина кількісно невелика, але значима за своїм духовним зарядом, вольовою напруженістю. Його творчість характеризується широтою тем і сюжетів, починаючи від праісторичних часів і закінчуючи українськими визвольними змаганнями XX століття. За своїм змістом вона виразно історіософічна, скупа й вельми ощадна в засобах. Феномен Ольжича як людини, поета і вченого тільки в сукупності, у тісному зв’язку його життя і творчості з його трагічною смертю. Проповідуючи своїм словом героїчний тип людини, Ольжич у власному житті намагався давати приклад незламного борця за волю свого народу. О. Ольжич чудово розумів добу, її «страшну вагітність, що несе плоди, які аж правнукам узріти». Поет ставив собі за ідеал «відвагу, непохитність, чистоту». На превеликий жаль, загинув поет у розквіті своїх сил і спроможностей. 9.06.1944 р. німецькі нацисти закатували українського націоналіста, борця за волю й самостійність України в одному з багатьох концтаборів — у Саксенгаузені, де мучились тоді й інші українські націоналісти.
Поетика Ольжича докорінно відрізняється від попередніх поетичних традицій. Як твердить О. Таран, «митець створив власний оригінальний художній стиль, що виник на ґрунті так званого «природного стилю», властивого рідній мові; водночас він сформований безпосереднім впливом сучасної поету грізної доби, її культурними й літературними смаками й уподобаннями» [59, 60]. Форма поетичних творів, добір зображально-виражальних засобів у художній системі Ольжича зумовлені насамперед його розумінням суті мистецтва:
Нащо слова? Ми діло несемо.
Ніщо мистецтво і мана теорій,
Бо ж нам дано знайти життя само
В красі неповторимій і суворій.
Константами індивідуальної творчої манери Ольжича є героїчний пафос, піднесення духу і відповідна лексика, оперта на ключові слова (як-от: воля, меч, лезо, каміння, сталь, залізо тощо), які передають авторське ставлення до художніх засобів, навіть нехтування «літературною манерою» взагалі, бо найціннішою він визнавав ідею, суть твору.
«Стиль Ольжича, — продовжує думку О. Таран, — синтезував у собі як аналітичні характеристики (короткі фрази і речення, уникання складних і довгих речень, періодів, а натомість — номінативні речення, уривчастість), так і синтетичні (переважання в окремих випадках з певною метою складних речень, довгих фраз, періодів)» [59, 61]. Складниками подібної стильової манери є стислість віршового рядка, своєрідна рима — епіфора, мажорний настрій та лапідарність (стислість і виразність вислову).
Систему образів Ольжичевої поезії О. Таран пропонує поділити на кілька типів: психологічні, інтелектуальні, національні, типові, образи-символи. Наприклад, герой Незнаний вояк — надзвичайно складний психологічний тип, це особистість високого морального рівня, для якого життєве кредо — боротьба за щастя народу. Психологічна мотивація поведінки персонажа — одержимість у боротьбі за національну ідею, що передається й читачам. Інтелектуальний тип у творчості Ольжича покликаний репрезентувати й художньо витлумачити ставлення до дійсності людей освічених, перейнятих тими ідеями та ідеалами, які в даний історичний момент є найактуальнішими у житті нації. Такі образи у творчості митця є носіями і виразниками державницьких ідей.
Ольжич-поет володіє унікальним мистецьким даром відчувати і відтворювати у рисах, діях і мові героя провідні риси українського характеру. Його герой — суто національний, яскравий представник свого народу, його плоть і кров. Загалом, образи в поезії Ольжича мають здатність узагальнювати ряд ідей і думок, представляючи цілий їх комплекс в одному лаконічному символі. Деякі символи несуть ознаки схематизму, це робить їх узагальнюючими. Це, наприклад, жовто-блакитний прапор чи тризуб, які викликають низку певних емоцій, асоціацій. Домінантні образи (дух, віра, одвага, воля, мужність, боротьба) є важливим компонентом поетичної манери Ольжича, виявом його цілеспрямованої, мужньої особистості.