Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005

Олекса Стефанович
Поезія другої «Хвилі»: Празька поетична школа
Лекція 3. Поезія української діаспори

Всі публікації щодо:
Стефанович Олекса

Уже перші, надруковані на початку 20-х рр. XX ст. вірші О. Стефановича привернули увагу літературних кіл української еміграції у Чехословаччині. Його поезія захопила читачів своїм широким ідейно-тематичним діапазоном, граничною стислістю, відшліфованістю слова й образу.

Свій творчий шлях поет розпочав і закінчив у еміграції, відірваний від рідного ґрунту, проте закоріненості в українську тему не зраджував до останніх днів. Зовні життя О. Стефановича було непомітним, навіть сірим. Писав він і друкувався мало й неохоче, в жодних дискусіях участі не брав. За ним утвердилася слава одного з найталановитіших поетів Празької групи, але його замкнутість, самоізольованість і особлива вимогливість не дали змоги помножити її, самоутвердитись уже в новій, другій еміграції, де він жив більше ніж скромно, опинившись фактично поза літературним життям української громади. На Україну поезія О. Стефановича не дійшла, не мала тут жодного відгуку і визнання.

Друкуватися О. Стефанович почав 1923 р. в українській емігрантській пресі — журналах «Нова Україна», «Веселка», «Український студент», «Студентський вісник», згодом у львівському «Літературно-науковому віснику». Перша книжка «Поезії. Збірка І. (1923 — 1926)» вийшла у Празі в 1927 р., друга — «Stephanos І» — з’явилася теж у Празі в 1939 р. Живучи в США, О. Стефанович підготував до друку ще дві збірки — «Stephanos II» і «Кінцесвітнє», які за життя поета надруковані не були. Вони ввійшли до книги «Зібраних творів» О. Стефановича (Торонто, 1975), упорядкованої Богданом Бойчуком зі вступною статтею Івана Фізера.

Батьки готували сина до духовної кар’єри. Волинська духовна семінарія була російськомовним навчальним закладом і не дала майбутньому поету анінайменших знань української мови і літератури. У Празі він опинився у середовищі української інтелігенції, що продовжувала боротьбу за Україну, гуртувалася навколо Українського Вільного Університету, Педагогічного інституту ім. Драгоманова, Української господарської академії в Подєбрадах, інших культурних і видавничих центрів. У Празі жили й працювали відомі українські письменники: О. Олесь, С. Черкасенко, Є. Маланюк, О. Теліга, О. Лятуринська, Ю. Дараган, Н. Королева, О. Ольжич та ін., які й сприяли тому, що молодий О. Стефанович став поетом.

Перші друковані твори О. Стефановича позначені символістською поетикою і образністю. Тематичний діапазон поезії О. Стефановича підпорядкований індивідуальному світобаченню і його особистому розумінню світового та українського історичного процесу. Поетичне самовираження митця відбито в конкретних тематичних вузлах: від пейзажної лірики через античні, біблійні, староруські, козацькі мотиви і образи до осмислення ролі адептів визвольних змагань і носіїв національного духу — Шевченка, Гоголя, Ольжича, Петлюри [44].

Стефанович — співець волинської осені. Барвисті, соковиті неповторні осінні краєвиди Волині з журавлями, що відлітають у вирій, картинами щедрого врожаю, селянського достатку, пахощами осіннього саду відтворені ним зримо і конкретно. Осінь у нього персоніфіковано в образи то княгині Лади, гожої господині, молодиці з круглими синіми очима, то сумної вдови, що підмальовує свою убогу хату.

Окремі ранні поезії Стефановича позначені літературними впливами («Ілля Муромець на роздоріжжі», «Пісня чукчі»). Поет послідовно освоює теми і образи давньої української історії та міфології. Зустрічаються у нього ремінісценції на сюжет «Слова о полку Ігоревім», він створює блискучу версію «Плачу Ярославни», змалювавши княгиню в образі вічної української жінки, що проходить від «словополківських ковилів» через «стязі і вітри», язичницьку і християнську Вкраїну до златоглавого Почаєва і «древньої Волині» («Портрет»), Звертається він до зловісного й загадкового образу Дива («Див кличеть», «Див»), сприймаючи цього «чорнокрилого», «людиноликого птаха», провісника поразки Ігоревих полків, як такого, що постійно накликає біди на Русь. Полісемія цього образу у поезії О. Стефановича очевидна. Якщо у ранніх поезіях Див є суто українським поганським божеством, то далі він трансформується в образ світового зла, вписується в загальнолюдське розуміння кінця світу. Могутнім і непоборним бачить поет головне язичницьке божество Давньої Русі — Перуна («Сон Перуна», «Перун»), який і нині пливе великою рікою, і часто-густо його човен у наші стука береги».

Стефанович вміло перекидає містки від давнини до тривожної сучасності, і цей перегук віків стає чи не головною прикметою його історіософських візій [44]. Дві постаті вихоплює О. Стефанович з історії козаччини — Петра Дорошенка і Богдана Хмельницького («Дорошенко», «Богдана стрічають») — саме ті, дії яких були освячені ідеєю української державності. Від них золота нитка пам’яті тягнеться до героїв Базару, Крут і Бродів («Крути», «До «Базару», «Вічна слава», «До Бродів»), до вершинних постатей українського національного духу — Сковороди, Шевченка, Гоголя, Ольжича («Ще просоння сповиті», 1924: «Шевченко», 1928, 1936, 1964, 1965; «Гоголь», 1965; «О. Ольжичеві», 1942; «Ольжич», 1946; «Нам не знать, як згашено кров», 1946; «В дверях у сні з’явивсь», 1946; «Пам’яті Ольжича», 1949). Руїну Києва під час Батиєвого нашестя відтворено у ряді віршів Стефановича, що спочатку мали складати цикл «Татари», — «Орда іде», «Дикими співами виє», «...Там дзвонять на вежах!». Найвищим злетом української державності в розумінні поета є княжа доба, а вже її відлунням стали козацькі часи й українська революція 1917 — 1920 рр. Свідком і учасником вікових, визвольних змагань українців бачить О. Стефанович золотоверхий Київ над Дніпром, якому присвятив одну з перлин своєї лірики — вірш «Київ» (1937).

Значне місце у поезії О. Стефановича посідає біблійна, релігійна тема, опрацьована на різних рівнях — від світлих різдвяних віршів до глибоких філософсько-містичних роздумів про суть християнства і його трактування кінця світу. Висвітлюється вона не в ортодоксально-догматичній, а в морально-побутовій і філософській площинах із залученням народного розуміння найважливіших подій біблійної історії. Улюблені його теми — Різдво Христове («Різдво». «Різдвяна казка», «Ялинка», «Різдвяне», «Свіжеє сіно, ясла кленові»), Великдень («Великоднє» («Впади, годино»), «Великоднє» («Христос воскрес», «На Великдень»), коляди («Коляда»), окремі яскраві оповіді євангельської історії («Зачаття», «Біля сфінкса», «Христос», «З Євангелії», «Гетсиманія», «Зречення»), молитви («Молитва» («Чи на рідних полях»), «Молитва» («Хай гнівна десниця скине»), «Фрагмент із «Преображення». Особливо вражаючі апокаліптичні картини («З Апокаліпси», «День гніву»), написані 1942 р. в розпал Другої світової війни. О. Стефанович вкладає у події біблійної історії своє розуміння й сприйняття загальнолюдських цінностей. У кількох варіантах він створив образ хреста, що його «степи собі на перса із доріг кладуть» і який, розпростерши свої рамена над могилами, лежить на тілі України як «її проклятіє, злодух».

Біблійна тема у поезії О. Стефановича співіснує з язичницькою, дохристиянською українською міфологією, творить своєрідне поетичне двовір’я, суголосне двовір’ю у народній поезії. Його образи Перуна, Ярила, Либеді, Леди, Дива, русалок, водяників, лісунів, полісунів, Лади живуть у тих же часових і просторових вимірах, що й біблійні образи. Звертаючись до тем і образів християнської міфології, поет майстерно стилізує текст під певну епоху, часто вживає окремі слова й вирази церковнослов’янської мови: «славу рокотали», «да нічесоже», «тамо», «золотоглавієм», «всує», «стязі», «ліпота», «глаголом», «нощний скимен», «гляди в нощі, яко тать», «яко лев рикали». Після Шевченка (вірш «Умре муж велій в власяниці») О. Стефанович чи не єдиний український поет, що написав довершений текст старослов’янською мовою.

Паралельно з іншими світовими образами й темами опрацьовував О. Стефанович і античні мотиви, що засвідчувало широчінь його кругозору. У збірці «Stephanos І» було вміщено написаний у 1930 р. цикл сонетів під назвою «З античних мотивів», який складається з п’яти творів на сюжети давньогрецької міфології: «Сатир і Німфа», «Аполлон і Дафна», «Золотий дощ», «Дракон і Прозерпіна», «Ехо». У них присутня легка еротика, що йде від класичних першоджерел.

Апокаліптичними візіями пройнята остання збірка поезій О. Стефановича «Кінцесвітнє», над якою поет працював в останні роки життя, хоч задум її виник ще у Празі. Вона ввібрала тяжкі й темні видива автора про кінець світу, спричинений катаклізмами у природі. Поет ще не міг передбачити наслідків руйнівної сили атомної і термоядерної зброї, але відчуття такої руїни не залишало його. У збірці об’єднано біблійні образи «Апокаліпсису» з язичницькими поглядами на цю грядущу біду. Саме тут розкрито образ чорного Дива, передвісника кінця, що із «верходревного у лісі» став «світовим», одним із вершителів Страшного суду. Збірку завершує єдиний великий твір О. Стефановича — поема «Кінець Атлантиди» (1949), яка у грізних звуках і похмурих барвах малює цю напівлегендарну світову катастрофу, «щоб смолоскипом остороги вона заблисла у віках». Тут все пройняте диким рухом, вогнем і гуркотом, незмірним жахом кінця, що має настати заради очищення душ і сердець майбутніх поколінь.

Нечисленні ліричні вірші О. Стефановича, поетичні мініатюри глибоко передають бентежний стан душі поета, його мрії і сподівання, віддзеркалюють своєрідну філософію життя сучасника- українця, освячену ідеєю руху, борні і чину.

О. Стефанович по-своєму осмислював хід історичного розвитку світу й України, постійно шукав для цього свіжі поетичні форми і засоби їх вираження. Вся його поезія позначена виразною романтичною настроєністю, високою музичністю вірша. Як і всі мистецькі твори з глибоким естетичним і філософським підтекстом, вона може сприйматися і тлумачитися по-різному. Багато в ній недомовленого, окремі думки й образи накреслені лише ескізно, у гранично сконденсованих фразах, за якими криється цілий комплекс історичних подій і образів.

О. Стефанович — майстер техніки вірша — бездоганно володів його формою, невтомно працював над удосконаленням рими, ритмомелодики, звукоструктури рядка. Він знаходив вдалі внутрішні рими, доводив до віртуозності алітераційне звучання тексту з нагромадженням і чергуванням приголосних звуків і однокореневих слів. Цілі фрази, рядки і строфи О. Стефановича засвідчують невичерпні можливості звукомелодики української мови.

В силу певних історичних обставин, особистої вдачі і життя О. Стефановича його поетичний і образний світ був загерметизований, він свідомо оберігав свій талант від служби швидкоплинному сьогоденню, мав своє вроджене, чітко окреслене світобачення, у яке лише випадково вривалися згуки реального життя. Він не допускав у свою поезію скороминущого, дрібного і буденного, зосереджувався на цінностях вищого порядку, виробивши у собі отой аристократизм духу і самоповагу, якої не вистачає українській поезії. Духовним предтечею і зразком для О. Стефановича був великий Шевченко, що своїм «Кобзарем» запалив «огонь мистецтва», від якого «гримить космічне, вічне Кракатао» («Шевченко», 1928).







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.