Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005

Микола Лазорський
Тематичні обрії історичної прози
Лекція 4. Проза українського зарубіжжя

Микола Лазорський — один із помітніших письменників української діаспори. В Україні це ім’я знане дуже мало. Тільки 1992 р. у Києві вийшли два його романи — «Патріот» і «Степова квітка».

Літературну діяльність Лазорський розпочав ще у 20-х рр., але доля його склалася драматично: сталінські концтабори, потім вимушена еміграція у розквіті сил гальмували розвиток його небуденного творчого обдарування. Перебуваючи далеко від Батьківщини, — у Німеччині та Австралії, — Лазорський звернувся до історичної теми, в якій утвердився як майстер художнього відтворення українського життя XVIII ст., боротьби українського народу за волю і державність. Його романи лишаються й нині найпопулярнішою історичною лектурою українського зарубіжжя. Знайшовши свою магістральну тему, Лазорський ретельно опрацьовував її і як вчений-історик, і як письменник, створивши самобутню художню панораму державно-політичного життя України XVIII ст. в усій його трагічності, від Полтавської битви 1709 р. до падіння Гетьманщини і перетворення краю на провінцію Російської імперії наприкінці XVIII ст. «Стара Україна» з її державницькими, козацько-гетьманськими традиціями з одного боку, і запобігливим служінням частини її еліти російській імперській ідеї з другого, — передані письменником із вражаючою історичною достовірністю і художньою переконливістю; його дилогія «Патріот» і «Гетьман Кирило Розумовський» може без застережень вважатися мистецьким еквівалентом історії.

У нас немає матеріалів із творчої лабораторії Лазорського, нема даних про історію написання його романів. Відомо лише, що над першим своїм великим твором — романом-хронікою XVIII в. «Гетьман Кирило Розумовський» — письменник почав працювати у Німеччині 1946 р. і завершив його 12 березня 1961-го. В художню літературу Микола Лазорський прийшов у зрілому віці, маючи великий досвід журналістської і науково-популяризаторської роботи. Він простудіював монографію А. Васильчикова «Семейство Разумовских» (СПб., 1880), знав найрізноманітнішу наукову, історичну і художню літературу про Україну XVIII ст. — «Історію русів», «Историю Малой России» Д. Бантиша-Каменського, «Историю Малороссии» М. Маркевича. Автор повністю дотримався вимог жанру роману-хроніки, простежив життя і громадсько-політичну діяльність свого героя від дитинства до смерті, показав його злети і падіння, блиск і трагедію, особливо після того, коли він усвідомив призначені йому роль і місце у поневоленні свого народу.

Волею «веселої» імператриці Єлизавети Петрівни і її фаворита, рідного брата Олексія Розумовського, 22-річного Кирила Розумовського обирають гетьманом, він стає маріонеткою в руках різних резидентів, сприяє покріпаченню України, перетворенню її на провінцію Росії. Кирило Розумовський не живе інтересами свого народу, навіть у побуті орієнтується тільки на Петербург. Усі його добрі наміри щодо України розбиваються об глухий мур імперської захланності і жорстокості. Здійснюючи свої загарбницькі наміри щодо України, імператриця Катерина II скасовує Гетьманщину, руйнує Запорозьку Січ, а Кирила Розумовського безцеремонно відправляє за кордон, у почесне заслання. Важко переживає колишній гетьман свою особисту трагедію, переймається болем за минулу козацьку славу, але це здебільшого риторика. Його сини перейшли на службу імперії, для них Україна лишилася тільки географічним поняттям. Коротке і недбале гетьманування Кирила Розумовського завершилося повним крахом його ілюзій і честолюбних намірів, викоріненням в Україні всього того, що бодай чимось нагадувало «мазепинство». В цьому чаду руйнування українства народжується нова українська інтелігенція, яка розвиває автономістські ідеї і готує нове українське відродження. Серед цих одиниць Лазорський бачить О. Безбородька, П. Завадовського, Д. Трощинського, В. Капніста, братів Миклашевських, братів Гудовичів, Г. Полетику, В. Сокальського, А. Пригару, А. Худорбу, Д. Левицького-Носа, Г. Сковороду, І. Котляревського та ін.

Роман «Гетьман Кирило Розумовський» всебічно відтворює життя однієї особи на тлі життя українського і російського суспільства XVIII ст., у широких часових і просторових вимірах — від села Лемеші біля Козельця на Чернігівщині до запорозької вольниці, від столиці Гетьманщини Батурина до петербурзьких палаців. Письменник веде читача у прості селянські і козацькі хати, у монастирські келії і гетьманські палаци, мандрує з ним по курних шляхах Гетьманщини і Запорожжя, відкриває перед ним двері закордонних університетів і бібліотек, переноситься до Ніцци, на Капрі, тобто йде тими шляхами і місцями, куди потрапляли по своїй чи по чужій волі українці у XVIII ст., шукаючи себе і свого місця у світовій історії.

Ключем до розуміння образу «придворного гетьмана» Кирила Розумовського є «переднє слово» автора до видання роману 1961 р. Як історик і вчений, Лазорський критично оцінює карколомну кар’єру свого героя, бачить, що він був лише сліпим знаряддям у діях вищих можновладців, — його фіктивним гетьмануванням прикривалися далекосяжні плани Петербурга щодо повного закабаления України. Вирваний підлітком з рідного оточення, він був ретельно підготовлений до своєї бутафорської посади.

Не слід перебільшувати ані освіти Кирила Розумовського, ані його адміністративних здібностей, ані навіть «малоросійського патріотизму». В закордонних університетах він не провчився й двох років, тому призначення 18-річного недоучки президентом Російської Академії наук із жалуванням 3 тисячі карбованців на рік було глумом над наукою. Жодних слідів у науці за ним не знайдено, хіба що йому приписується підтримка Михайла Ломоносова. За свідченням сучасників, молодий граф найбільшим успіхом користувався у жінок, знав майже всіх петербурзьких красунь, бездоганно розумівся на маскарадах, бенкетах та інших атрибутах великосвітського життя. Недоброзичливі іноземці відзначали його лінощі, безтурботність, зневагу до праці, любов до комфорту і доброго столу. Щоправда, імператриця одружила 18-річно- го графа із своєю родичкою Катериною Наришкіною, яка народила йому шість синів і п’ять доньок. Діти Розумовських ніколи не забували, що у їхніх жилах тече й імператорська кров, тому всі стали вірними слугами імперії, не згадували «малоросійське» походження свого батька.

Обраний гетьманом 22 лютого 1750 р., Кирило Розумовський навіть не прибув з Петербурга на цю «урочисту церемонію», усі справи у Батурині, який ще пам’ятав кривавий погром О. Меншикова 1708 р., вершив російський генерал-майор І. Гендриков, який за проведення фарсу виборів гетьмана одержав 10 тисяч карбованців. «Вірнопідданим» батуринцям за одностайність у «виборах» «для общей радости» було видано 200 відер горілки.

За чотирнадцять років свого показного гетьманування Кирило Розумовський майже не цікавився справами Гетьманщини, жив постійно у Петербурзі, зрідка приїздив в Україну, турбуючись більше про свої величезні багатства й будівництво палаців у Батурині та Глухові. Гетьманщиною правили царські посланці й українська старшина, що вислужувалася перед російським урядом, домагаючись привілеїв. Чи не єдиною заслугою Кирила Розумовського стало проведення судової реформи на Україні у 1760 — 1763 рр., за якою для козацької старшини було створено окремі станові суди — земські, підкоморські й гродські. Певну увагу приділив гетьман і справі винокуріння, видавши з цього приводу кілька указів і універсалів. Указом від ЗО вересня 1761 р. гнати горілку дозволялося навіть духовенству. Плани Кирила Розумовського заснувати в Батурині університет залишилися тільки на папері — до їх реалізації справа не дійшла.

У 1763 р. гетьман порушив питання перед імператрицею про «родовий гетьманат», тобто про спадкову посаду гетьмана з роду

Розумовських. Ці домагання викликали невдоволення імператорського двору, в плани якого не входило зміцнення гетьманської держави. Катерина II, що прийшла до влади у 1762 р., вирішила скасувати Гетьманщину, ліквідувати Запорозьку Січ і перетворити Україну на покірну колонію Росії. Дні Кирила Розумовського на посаді українського гетьмана були полічені, 1764 р. він змушений був відмовитися від гетьманства, одержавши за свою лояльність чин генерал-фельдмаршала, пожиттєву річну платню в сумі 50 тисяч карбованців, зберігши за собою всі маєтки і почесті. Він залишався одним із найбагатших поміщиків Російської імперії, жив якийсь час за кордоном, потім у Петербурзі й Москві, і лише у 1794 р. перебрався до Батурина, де жив, оточивши себе небувалою розкішшю як вельможний пан до смерті, що сталася 9 січня 1803 р. на сімдесят четвертому році життя.

Епічна оповідь Миколи Лазорського показує читачеві життя цієї колоритної постаті в історії України від лемешівського підпасича Кирика до останніх днів ясновельможного графа, фельдмаршала і екс-гетьмана. Автор не захоплюється його ділами, не переоцінює ні його особи, ні значення. Він фактично є українським міфом, символом тих ілюзій і можливостей, що ніби відкрилися перед Україною з приходом до влади Єлизавети Петрівни. Насправді це був тільки епізод в історії України і Росії. Прихильність імператриці до України була продиктована особистими чинниками, не порушивши основ імперської колоніальної політики Росії щодо поневолених народів. Зі смертю імператриці вмирає й ідея автономії України разом з її кишеньковим гетьманом. Інакше й бути не могло. Графи Розумовські заради «лакомства нещасного» дуже швидко стали декоративною оздобою імператорського двору, мало дбаючи про те, що робиться з їхньою батьківщиною. Вони розділили долю тієї української еліти XVIII ст., яка після полтавської катастрофи 1709 р. почала плазувати перед російським царизмом, дбаючи не про відновлення української державності, а про власні маєткові і владні інтереси.

В особі Кирила Розумовського і його козацько-старшинського оточення письменник хоче бачити носіїв ідеї української державності, які не миряться з російським імперським наступом на Україну, виношують плани повернення старих козацьких прав і вольностей. Та це тільки добрі наміри: всі вони вже перекинулися на царську службу, остерігаються найменшої антидержавної «крамоли». Автор роману-хроніки пильно стежить за діяльністю гетьмана, а опісля — високого імперського сановника, вкладає в його уста нотки поміркованого протесту проти російського свавілля, показує вияви його невдоволення беззастережними наказами із Петербурга і діями імперських ставлеників, фактичних правителів Гетьманщини. Та крім пасивного протесту, який не виходить за межі його кабінету, на щось більше він не здатний. Вражають його абсолютна покора і безвідмовність у всіх домаганнях імперії.

Кирило Розумовський натрапляє на опір запорожців, не може порозумітися з орликівцями, на його очах проходять екзекуції над гайдамаками і непокірними козаками, та він є тільки виконавцем царської волі. Безславно і безбарвно закінчилося його гетьманування і все подальше життя. Традиція приписала йому міф бодай про урізану автономію України — Гетьманщину, і цей міф супроводжував екс-гетьмана до кінця життя, а після смерті закріпив за ним титул «останнього гетьмана Лівобережної України» з усіма патріотичними й романтичними атрибутами та наслідками.

Роман-хроніку «Гетьман Кирило Розумовський» Миколи Лазорського можна оцінити як один із кращих творів української історичної романістики XX ст. Відтворюючи у художній формі ідею української державності XVIII ст., письменник змалював широку панораму українського життя з його козацьким духом і барвистим побутом.

Після закінчення роману «Гетьман Кирило Розумовський» М. Лазорський звернувся до не менш привабливої історичної теми — розповіді про легендарну Роксолану — українську дівчину-полонян- ку, присвятивши їй новий роман — «Степова квітка». Книгу було завершено на початку 1963 р.

Автор добре усвідомлює складність обраної теми, та його манив образ українки-патріотки, що, потрапивши в екстремальні обставини, зуміла зберегти свою людську і жіночу гідність, через усе напружене і тривожне життя пронесла любов до рідної землі.

Історичні джерела про Роксолану зібрав академік А. Кримський у книзі «Історія Туреччини» (К., 1924). Вони свідчать, що ім’я Роксолани дістала дівчина з Рогатина (на Івано-Франківщині), яка у 1520 р. була захоплена кримськими татарами в полон і продана в султанський гарем у Стамбулі. Там вона стала дружиною султана Сулеймана II Пишного (Блискучого) і завдяки своїй вроді та розумові майже впродовж тридцяти років (померла 1661 р.) брала активну участь у політичному житті Туреччини, мала певний вплив на султана. їй приписується чимало благородних, патріотичних вчинків, зокрема відвертання турецько-татарських походів на Україну, допомога козакам-невільникам та ін.

Протягом кількох століть реальний історичний образ Роксолани обріс різними легендами й домислами, став міфом. Нема жодної потреби порівнювати роман Лазорського «Степова квітка» з іншими творами про Роксолану. Кожен з авторів по-своєму бачив і малював цей образ, спираючись лише на історичний факт, що Роксолана була полонянкою-українкою і дружиною Сулеймана II. Микола Лазорський подав свою, цілком оригінальну художню інтерпретацію образу Роксолани, ввівши її у вир українського козацького життя середини XVI ст. Роксолана Лазорського — це не традиційна попівна Настя Лісовська з-під Рогатина, а козачка Настя Висовська із Санжар на Полтавщині, дочка сотника Дороша Висовського. Виховувалася вона у чернігівському Єлецькому монастирі, жила в козацькому середовищі, мала нареченого Ярему Сангушка. Влітку на свято Купала на Санжари напали ординці, убили сотника, полонили Настю та інших сільських дівчат. Із Криму Настю відправили до Стамбула і подарували у султанський гарем, де її помітив султан Сулейман. Прийнявши мусульманську віру, вона не забуває Україну, намагається відвернути караючу руку могутнього султана від українського козацтва, чинить різні благодійні справи. Письменник не ідеалізує Роксолану, показує весь трагізм її становища. Щоб вижити й утвердити себе на становищі першої дружини султана і матері спадкоємця султанського престолу, вона виявляє сильний характер, неабияку енергію, рішучість і природний розум, залишаючись водночас лише слабкою жінкою, невільницею, змушеною коритися силі, жорстокості й підступності султанського двору. Помирає вона від самотності й туги.

Драма Роксолани -— це лише частина широкого епічного полотна, що його розгорнув Лазорський у романі «Степова квітка». Вона відбувається на тлі драми всього українського народу, коли його з півдня починають шарпати турецько-татарські орди, з північного заходу активізується польсько-литовська агресія, а на півночі набирає розгону хижа загарбницька політика московських самодержців. Український народ, що ледве піднявся після Батиєвої навали, знову опиняється між трьома вогнями. Його зраджує еліта, одна частина якої ополячується і стає на службу Речі Посполитій, а друга все частіше поглядає на Москву, шукаючи там вигід для себе. Саме в цей час на Низу Дніпра починає формуватися нова політична і військова сила — українське козацтво, якому судилося у XVI — XVIII ст. захищати Україну, боротися за її честь, волю і державність з турецько-татарською агресією, польсько-шляхетським наступом і московською імперською захланністю.

Лазорський майстерно й історично правдиво відтворив розстановку політичних сил в Україні середини XVI ст. На прикладі двох великих магнатських українських родів Вишневецьких і Глинських, що фактично володіли Полтавщиною, бачимо, як ці роди роздвоїлися і в ім’я особистих користей поступилися національними і релігійними інтересами свого народу. Рід Глинських у боротьбі з литовсько-польським наступом шукав спільника в особі московських царів і, відігравши певну роль у царських міжусобицях, загинув у московських казематах, не залишивши у спадщину своєму народові нічого. Один з Вишневецьких — Дмитро стає засновником Запорозької Січі, гуртує козацтво для відсічі ординцям з півдня. Втрутившись у молдавські справи, він потрапляє в полон і гине від руки ката на майдані Стамбула, ставши прототипом героя відомої історичної пісні про Байду. Інші ж Вишневецькі ополячились і окатоличились, породивши таких лютих ворогів українського народу і його визвольних змагань, як Ярема Вишневецький. Вірними слугами польського короля залишилися й Острозькі. У битві під Оршею 1515 р. Острозький зрадив інтереси України.

Лише інколи вдаючись до невеличких історичних екскурсів, Лазорський художньо відтворив ту напружену обстановку в Україні середини й другої половини XVI ст., що привела до вибуху селянсько-козацьких повстань Косинського і Наливайка, готувала ґрунт для народно-визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького.

Довкола головної героїні роману Насті Висовської — Роксолани точиться чимало подій, що ввійшли в європейську історію. Письменник веде читача шляхами кривавих завоювань Сулеймана II. Ми бачимо жахливе побоїще 1526 р. під Могачем, у якому Угорщина втратила свою державну незалежність, є свідками облоги Сигота, що стояв на шляху походу турецьких полчищ на Відень. Все своє життя Сулейман II мріяв захопити Відень і зробити це європейське місто столицею мусульманського світу. Султан пережив Роксолану, він помер під час облоги Сигота і син Селім, що обійняв султанську владу, привозить його тіло до Стамбула.

Лазорський при зображенні Стамбула, султанського палацу і життя в ньому Роксолани уникає будь-якої орієнтальної екзотики. Малюнок його простий, навіть суворий, без романтичних інтер’єрів. Можна інколи говорити про деяку статичність образів і мовностилістичних засобів автора.

Композиція роману загалом досить вправна, сюжет його розвивається динамічно. Дія відбувається в різних місцях — на Полтавщині, і у Санжарах, Кракові, Чернігові, Лубнах, Москві, Запоріжжі, Бахчисараї, Стамбулі, Варшаві, вона об’єднана одними персонажами, підпорядкована одній ідеї: Україна і її доля, козацтво та його роль у планах Туреччини, Польщі, Москви. Роль Роксолани у цій великій історичній драмі України, можна сказати, епізодична, але не безслідна. Образ цей оповитий серпанком таємничості, овіяний поезією, наділений найкращими рисами народного жіночого характеру. Він залишається близьким і дорогим нашій національній свідомості й українській ментальності.

Однак яким би ореолом романтики і патріотизму не був оточений образ «степової квітки» Роксолани, Лазорського вабило далі XVIII ст. Він відчував, що тема української державності, розпочата у «Гетьмані Кирилі Розумовському», не вичерпана до кінця. Залишилася ще одна велика «біла пляма», що накладалась на першу половину століття і передувала Гетьманщині. Була це діяльність наступника Івана Мазепи, гетьмана Пилипа Орлика і його сина Григора, які, свідомі своєї суспільної місії, все життя у вигнанні присвятили українській справі, вводячи Україну у коло інтересів європейських країн.

Пилип Орлик (1672 — 1742) був генеральним писарем в уряді гетьмана Мазепи. З поля Полтавської битви подався до Туреччини. Після смерті Мазепи козацька старшина обрала його гетьманом. У 1711 р. брав участь у бойових діях кримськотатарських загонів проти військ Петра І під час його Прутського походу. З 1714 р. жив у Швеції, Німеччині, Польщі, Франції, Туреччині, організовуючи антиросійську коаліцію цих держав з метою визволення України. Уряди європейських країн співчутливо ставилися до намагань Пилипа Орлика, але їхні рішучі дії стримувала військова могутність Росії і активна антиукраїнська політика російських дипломатичних місій. Григор Орлик (1702 — 1759) залишив Україну підлітком, одержав добру європейську освіту у Польщі, Швеції і Франції. Допомагав батькові у його політичній боротьбі за незалежність України. Оселившись у Франції, він після смерті Пилипа Орлика очолив українську політичну еміграцію. Г. Орлику вдалося схилити на бік України французького короля Людові- ка XV, і лише несприятливі міжнародні обставини не дали йому реалізувати свої плани. Григор Орлик служив при дворі французького короля, одержав титул графа і чин генерал-поручика, одружився у Франції, а 14 листопада 1759 р. загинув у французько-німецькій війні на березі Рейну під Мінденом.

Використовуючи дослідження Ілька Борщака, Микола Лазорський у романі «Патріот» художньо відтворив бентежне, сповнене тривог і небезпек життя гетьманича, принесене в жертву великій патріотичній ідеї створення Української держави. Орликів і їхніх прибічників можна вважати першою українською політичною еміграцією, яка за межами рідної землі почала об’єднувати сили й шукати підтримки великих народів для справи визволення України з-під гніту російського царизму.

В образі Григора Орлика бачимо новий тип українського політичного діяча європейського типу, який використовує парламентські форми боротьби за Україну, пише численні реляції про українські справи, знайомить з ними володарів різних країн, використовуючи для цього дипломатичні служби, особисто буває майже у всіх європейських дворах, зав’язуючи контакти і заручаючись підтримкою монархів і впливових осіб. Він намагається мати якнайповнішу інформацію про політичне життя в Україні, про настрої запорожців, налагоджує надійний зв’язок з рідним краєм. З болем сприймає Г. Орлик відомості про перехід на російську службу частини козацької старшини й окремих ватажків запорозького козацтва. Його сподівання на запорізьку потугу не справдилися, бо царський уряд прискорено готувався до скасування Січі, обіцянками і погрозами переманював легкодухих на службу. В романі показано, як примітивна ідеологія переповзання в чужий табір відбивалася на долі українського народу, перетворюючи його на безлику масу без проводирів і захисників.

Лазорському вдалося художньо відтворити розгубленість і приреченість українського суспільства першої половини і середини XVIII ст., яке втрачало ґрунт під ногами, переходило у повну політичну та економічну залежність від сильнішого північного сусіда. Якщо козацька старшина, плекаючи надію на повернення старих гетьманських порядків, запобігала перед російськими монархами, то запорізьке козацтво, загрожене як московською, так і турецько-татарською і польсько-шляхетською агресією, фактично не стало опорою Української держави, що її хотів відновити Григор Орлик.

Відновлення Гетьманщини 1750 р. не принесло полегшення українському народові, не відкрило нових шляхів до створення справжньої його державності. Час великих можливостей, який відкрився перед Україною з початком правління Єлизавети Петрівни і бутафорськими виборами нового гетьмана Кирила Розумовського, було втрачено. У плани Російської імперії зовсім не входило випустити Україну з-під своєї політичної і воєнної опіки. Григор Орлик, вірний своєму суспільному ідеалу, розумів це, тому не йшов ні на які компроміси, відстоював повну незалежність України, яку в тих умовах можна було здобути тільки «збройно і оружно». Він шукав союзників у тих державах, які могли надати йому конкретну допомогу як дипломатичним тиском, так і військовою силою. Якщо його плани не здійснилися, то в цьому нема провини Г. Орлика. Історичні події в Європі тих часів висували нові проблеми і конфлікти, які затінили «козацьку Україну». Письменник тонко спостеріг, як під тиском жорстокої і брутальної сили навіть найкращі українські патріоти змушені були відступити, втрачали перспективу, замикалися в собі, виношуючи хіба що надію на кращі часи.

Значення роману «Патріот» у тому, що Микола Лазорський заклав у нього ідею нескореності українського народу, який не піддався добровільно, а чинив тривалий і впертий опір поневолювачам, усвідомлюючи себе окремим, державним козацьким народом, над яким здійснене брутальне історичне насильство. Було б справді дивним, якби народ з великими історичними традиціями не виступив проти свого ворога, не мав своїх провідників, що вели б його на цю усвідомлену необхідність і виборювали б йому державність. Саме такою безликою і покірною масою, без своєї еліти, показувала український народ радянська історіографія. Насправді було інакше. Справа Івана Мазепи не загинула, її підхопили орликівці, і пройшла вона через всю українську історію аж до наших днів.

Лазорський наважився підняти з темряви великий пласт українського буття XVIII ст., повернув у нашу історичну свідомість героїчно-трагічні сторінки визвольних змагань українського народу, художньо опрацювавши справді вагомі сторінки боротьби за Україну і її місце серед інших європейських країн. Ми переконуємось, що «козацька нація» у середині XVIII ст. більше цікавила Європу, ніж «Радянська Україна» в середині XX ст. Лазорський показав, як це починалося, простежив, як Україна під кормигою Петра І та його наступників боролася за існування, шукала шляхів свого оновлення і державного самоутвердження.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.