Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005

Володимир Винниченко
Модерна філософська проза української еміграції
Лекція 4. Проза українського зарубіжжя

Всі публікації щодо:
Винниченко Володимир

image15

Першим романом В. Винниченка, написаним в еміграції була «Сонячна машина». У творах Винниченка майже завжди проявлялася схильність коментувати, більш чи менш безпосередньо, питання практичної етики, які захоплювали європейську громадську думку того часу. Це стосується і «Сонячної машини» й низки інших прозових та драматичних творів автора.

В час написання роману, між червнем 1921 і січнем 1924, Винниченко жив на периферії Берліну, в столиці культури «Нової об’єктивності» веймарівської Німеччини — найбільш космополітичного, хвилюючого та модерного міста Європи. Винниченко сподівався на загальноєвропейську публіку для своєї книги. Ще працюючи над рукописом, Винниченко домовлявся про переклади німецькою, французькою, англійською, чеською та російською мовами. «Це ж візитова картка української літератури в Європі», — писав він у щоденнику 14 січня 1924 року. Такої публіки, однак, створити не вдалося. На противагу п’єсам Винниченка, які широко перекладалися і йшли на багатьох європейських сценах у 1920-х і на початку 1930-х років, «Сонячна машина» залишилася невідомою за межами України.

Винниченко назвав «Сонячну машину» утопічним романом. Дія твору відбувається в Берліні в кінці ХХ-го століття. Сюжет розвивається протягом трьох частин. У першій частині капіталізм розвинувся до етапу імперіалізму. Європу контролює невелика жменя монополій, настільки могутніх, що вони заступили інститути державної влади. В Німеччині економічним володарем є Фрідріх Мертенс, колись виробник гумових товарів. Він бажає одружитися з принцесою Елізою, яка належить до старої династії монархів. Вона, однак, кохає Рудольфа Штора, молодого вченого плебейського походження, який при кінці першої частини винаходить сонячну машину.

Сонячна машина — це інструмент для перетворення трави на хліб, використовуючи для каталізації людський піт та сонячне світло, профільтроване крізь склоподібний сплав, до якого входить мінерал, що його відкрив Штор. У другому томі анархо-терористична група Інарак роздає сонячну машину пролетаріатові, проти чого запекло бореться економічний істеблішмент. Розв’язавши проблему постачання їжі і, таким чином, унезалежнивши виживання людей від праці в експлуатаційних капіталістичних умовах, сонячна машина доводить капіталізм до повного краху.

Замість того, щоб безпосередньо ввести утопічну свободу, кінець економічного насильства спричинює у третій частині повернення до варварства. Транспорт і зв’язок, розподіл товарів, постачання енергією та оборона громадського спокою — всьому настає край. Народ повертається до вегетативного стилю життя, а невелика група реакціонерів планує насильну реставрацію колишнього стану. Союз Східних Держав, який сам бореться з наслідками впровадження машини, домовляється з монархістами про напад на Європу. У відповідь на це колишні діячі Інараку під проводом Макса Штора, його брата Рудольфа, закликають населення до «творчої добровільної праці». їхня агітація має успіх, населення Німеччини переборює свою недавню бездіяльність і знаходить щастя в новому ставленні до праці. Колишні головні противники руху, принцеса Еліза та Мертенс, приєднуються до його рядів. Прибічники сонячної машини підривають зсередини ворожі війська. Роман закінчується близькою всесвітньою перемогою сонячної машини.

«Сонячна машина» вражає незвичними прийомами техніки оповіді. Її вісімсот сторінок написано повністю в теперішньому часі. Разом з експресіоністичним надміром образності, вигуковим і часто патетичним стилем та дивовижним прийомом переходу від розповіді в третій особі до непрямої мови це створює характерну для роману атмосферу схвильованості та непевності. У романі декілька переплетених між собою сюжетних ліній, кожна з яких багата на події та інтриги; виступають елементи детективного роману та наукової фантастики на взірець Г. Уелса. Для збудження інтересу читача нерідко з’являються еротичні моменти.

«Сонячна машина» — твір досить читабельний. Проте найголовнішою проблемою, що має бути в центрі уваги літературознавців, на думку М. Павлишина, є те, наскільки переконливо роман контролює баланс між моральним твердженням та естетичною формою [25].

Можна твердити, що роман В. Винниченка утопічний своїм духом, повний готовності мріяти про кращий світ. Його проект історії майбутнього набирає форми діалектичної тріади: історія веде від гидот високого капіталізму через антитезу антиутопії до синтезу утопії справжньої. Фальшива утопія уявляється як порочний наслідок занадто спрощеного та механістичного уявлення, що людське щастя стане наслідком ліквідації єдиного джерела людської відчуженості: залежності фізичного виживання від праці в умовах експлуатації. «Справжня» утопія формується як результат зміни в людській свідомості.

Чи виникає у ході такого окреслення утопії якась моральна система або, принаймні, моральна дискусія? У «Сонячній машині» дві сфери людської діяльності особливо виразно підлягають оцінці з перспективи автора: економічна (сфера праці) і сфера людських стосунків (зокрема, сексуальних). Вихідним пунктом послужить Винниченкова критика капіталізму, на тлі якої вимальовується його утопія, що включає певні сатиричні елементи. Держава, наприклад, «розмасковується» як маріонетка монополій, а політичні противники капіталізму — як його вірні слуги. Поліція та парламент цілковито потрапили до кишені Мертенса, настільки, що один з його посіпак може твердити принцесі Елізі: «народу, як і пролетаріату, немає, ваша світлосте. Є держава — це Фрідріх Мертенс. А коли Фрідріх Мертенс хоче того, то, значить, того хоче й Німеччина».

Занадто енергійний наступ на капіталізм та його комплекс ресантименту парадоксально доводить роман Винниченка до критики капіталізму з консервативних позицій, яка практично унеможливлює моральне засудження монархістів. Читач бачить, що Еліза жорстока і що її монархістичні прибічники готові на вбивства і навіть на геноцид. Але все це нейтралізується асоціацією аури аристократичності з привабливістю сексуальної недоступності — асоціацією, яка реалізується в особі Елізи. Змішування поняття аристократизму з символікою сексуального прагнення — сили, гідність якої Винниченко абсолютизує — обороняє аристократію майже повністю від моральної критики. Спроба впровадити парадигму моральних оцінок, базованих на класовій належності, принаймні щодо вищих прошарків суспільства, призводить, з одного боку, до морального спрощення, з другого — до парадоксу та підміни понять.

Інший аспект культурної критики у романі — негативне зображення «декадентної» високої культури та життєвого стилю — можливо, задуманий як засіб для приємного збудження читача. Але як елемент моральної дискусії такий прийом вельми невиразний.

Та змалювання капіталістичного світу не мало б на цьому зупинитись. Де ж пролетаріат? О. Білецький зауважив, що робітники та коло їхніх естетичних питань займають досить непомітне місце в «Сонячній машині» [6]. Пролетаріат стає об’єктом досить примітивного теоретизування одного з персонажів («Тут дуже проста справа. Є дві сторони. Грабіжники і грабовані. Буржуазія і пролетаріат»). Поза цим, робітників представляє у романі сім’я Наделів, членів якої ми зустрічаємо тільки вдома, ніколи не на місці праці. Дещо із їхніх колективних злиднів та викликаного цим морального озлоблення передається у роздумах Ґюстава Наделя, який до нагород за тридцять років праці в цеху зараховує відрізану руку, невпинну боротьбу за виживання, виснаження та нездоров’я своєї дружини Марґарети, брудну й неприємну квартиру та постійні сварки між синами, які належать до різних лівих угруповань. Пафос цих описів передається читачеві прямо, без двозначностей. Але роман таким чином створює умови для емоційного співчуття жертвам капіталізму, а не підстави для аналітичного розуміння проблеми. У «Сонячній машині» немає ні натяку на марксистське приписування пролетаріатові авангардної ролі в історичному процесі; також немає похвал, оживлених пафосом соціал-демократії, на адресу чеснот робітничих мас. Засобом моральної критики капіталізму залишається тільки гротескне зображення персонажів.

Можна твердити, що роман не обов’язково розглядати з висоти таких принципів. Можливо, роман не ставить за мету простежити в марксистському дусі розвиток суспільства в часі відповідно до якихось неминучих законів причинності. Стилістичний прийом розповіді в теперішньому часі можна розглядати, навпаки, як символічний вираз того, що хронологія, і разом з нею вірогідний розвиток історії, для цього роману не важливі. Можна б твердити, що для Винниченка важливіші природа та зміст утопії, ніж обґрунтування кожного кроку в її генезі: все ж таки, синхронний образ утопії, що його створює роман, досить повний. Винниченкова утопія анархічна, оскільки вона передбачає зникнення держави, грошової економіки та інститутів, які регулюють відносини між людьми. Вона комуністична, оскільки втілює принцип «від кожного за здібностями, кожному за потребами». Вона популістична, оскільки надає важливої ролі таким масовим пережиткам, як всенародні святкування. Вона вітаїстична, оскільки пропонує новий баланс між вдоволенням сексуальних бажань та їхньою сублімацією у творчій соціальній та індивідуальній праці [25].

Роман В. Винниченка «Лепрозорій» (1938) належить до творів «муженського циклу» (1934 — 1951) [34]. На початку жовтня 1934 року Винниченко з дружиною покинув Париж і виїхав на постійне проживання на південь Франції до Мужену, де йому пощастило придбати невеличку садибу з чималою ділянкою землі. До цього його змусила, з одного боку, майже повна відсутність гонорарів, бо його п’єси фактично зникають з конів європейських театрів, а з другого, — в Україні через розгул масових арештів і терору проти діячів культури самого Винниченка заплямовують як «старого вовка української контрреволюції», а належний йому

гонорар конфіскується ухвалою Наркомфіну РРФСР. Сюди ж додаються політичні події у Франції, наростання політичної боротьби і, до того ж, бажання реалізувати на практиці розроблену родиною Винниченків конкордистську програму здорового гармонійного способу життя на природі, у праці й новому режимі харчування.

Опинившись в ізоляції, будучи «викиненим з нації», письменник зазначав: «...ситуація виходить така, що коли б не конкордизм, то хоч пакуйся та... тікай у смерть...» (1938, 28 червня). Для вразливої душі письменника надто важкою була дилема: беша (важка тризуба сапа, що нею підгортають кущі винограду) чи перо, або трагічне поєднання цих знарядь в одній руці. Криком розпачу звучать слова письменника: «Але чи мені байдуже, що робити: чи все дальше життя до смерті чистити помийні ями, копати землю, продавати на базарі картоплю, чи писати книги й брати участь у житті колективу?... без задоволення інстинкту громади я жити не можу. Значить, або померти або шукати іншого колективу, іншої нації» (1938, 30 черв.). І далі: «Може, знайдеться серед великого вселюдського колективу інший національний колектив, який нашими цінностями зацікавиться, який знайде для себе якусь користь у моїй літературній роботі. Отже, треба, очевидно, готувати таку роботу для іншого людського колективу. Запропонувати її під іменем тієї нації і, коли ця робота дасть користь, робити її далі. Тому енергійніше й інтенсивніше треба братися до писання «Лепрозорію». Але автором його буде вже не Володимир Винниченко, а Івонна Вольвен» (1938, 1 лип.).

Прізвище Вольвен утворилося з перших складів імені та прізвища письменника у французькій транскрипції. Жіноче ім’я Івонна теж знакове: ним письменник відсилає до попереднього роману «Вічний імператив». Отже, Івонна Вольвен — псевдонім Володимира Винниченка, авторка роману в романі й головна його героїня [34]. Йшлося про можливість надіслати переклад роману на один із французьких літературних конкурсів, тому, на думку письменника, яка підкріплювалася й одержаними від однієї з французьких письменниць-феміністок Луїзи Вейл інформацією, слід було скористатися саме жіночим ім’ям.

«Лепрозорій» — це романізоване втілення етико-філософської концепції Винниченка — конкордизму (від лат. concordia — погодження, угода), суть якої полягала у виробленні «системи лікування та реорганізації сил сучасного людського організму (чи то індивідуального, чи то колективного), сил як фізичних, так і психічних, системи, базованої на рівновазі та погодженні тих сил», яка саме в цей час складалася у письменника. І, власне, всі романи «муженського» циклу є своєрідними художніми її втіленнями.

Саме в Мужені, вимушено опинившись в ізоляції, письменник, якому завжди був властивий вибуховий темперамент і виняткова активність, починає, власне, віддавати перевагу філософським розмірковуванням. Митця дуже турбували вади сучасного йому світу: війни, бідність, насильство й жорстокість новітніх диктаторів (Гітлер, Сталін, Муссоліні), котрих він сприймав як кривавий прояв хвороб дискордизму (цим терміном Винниченко визначав розлад у людства фізичних і психічних сил, що в наш час дійшов до нечуваних смертоносних конфліктів і взаємознищення).

«Лепрозорій» навряд чи можна назвати виключно філософським або політичним романом. Він, як і «Поклади золота», «Вічний імператив», «Нова заповідь», «Слово за тобою, Сталіне!», позначений захоплюючим детективним сюжетом, палкими пристрастями, які розгортаються на тлі політичного життя Франції. Водночас у «Лепрозорії» чи не вперше у тогочасній світовій літературі відтворено розгул тоталітаризму в СРСР.

У романах «муженського» циклу не можна не помітити трансформації однієї дуже суттєвої риси творчості Винниченка. Він практично завжди пише про те, що добре знає, власне, про себе. Всі його твори — це своєрідний метароман його життя й політичної діяльності. Коли ж письменник опинився в ізоляції, оселившись у «Закутку», він отримав чимало часу для роздумів, для створення власної філософської концепції, перегляду своїх політичних поглядів. Водночас суттєвим є й те, що митець, опиняючись у тих чи тих нових для себе обставинах, завжди розгортає дію своїх творів у країні перебування («Сонячна машина» — Німеччина, «Поклади золота», «Вічний імператив», «Лепрозорій» — Франція).

Отже, дія роману розгортається у Франції, усі герої твору — французи. Інтерес Винниченка-політика до подій, що розгорталися у Франції, був спричинений ще одним моментом. Саме у цей час митець розробляє «українську ідею замирення світу», пише статтю «Світовий мир і Україна», «Плебісцит і Україна». 27 квітня 1937 року: «Можливо, що Бенеш часом тепер згадує не раз свою розмову зо мною про «українську концепцію замирення світу». Гадаю, що й він уже бачить, що вона найкраще могла б урятувати Чехословаччину. А далі, мабуть, ще видніше йому буде, що віра в Москву, надії на неї, упадання перед нею — тільки горе й, може, навіть смерть дадуть, як давали і дають вони всім, хто мав і має діло з Москвою. Плебісцит на Україні — це значить — усамостійнення України, значить, одірвання її від Росії. А відірвання її від Росії значить ослаблення її» [Див.: 34].

Повернімося до тексту роману. Одержавши компенсацію за пошкоджену на паризькій фабриці руку, тесля Едуард Вольвен оселяється на півдні Франції поблизу Канн. Тут у нього загострилася давня шлункова хвороба, і рятує хворого новий спосіб харчування. Після одруження Едуард придбав хутірець поблизу Канн. По смерті дружини в нього на руках залишилося троє дітей: дочка Івонна та двоє синів. Уся родина жила з сільського господарства, харчуючись лише сирою рослинною їжею, що сприяло гарному здоров’ю. Двадцятирічна Івонна, майбутня авторка і героїня роману «Лепрозорій», вирушає до Парижа, сподіваючись заробити грошей для придбання невеличкого трактора. Дорогою вона випадково знайомиться з паризьким світилом медицини професором Матуром. Приїхавши до столиці, героїня оселяється у дядька П’єра, котрий мешкає разом з дружиною Вікторіною, дочкою Жільбертою та пасинком Беднаром. Цікаво, що всі члени родини належать до різних політичних партій: дядько П’єр — соціаліст, Беднар — комуніст-сталініст, Жільберта — націоналістка, небіж Вікторіни Жак — фашист. Автор досить точно, хоча й пунктирно змалював розклад політичних сил у країні, роль французької компартії та її лідера — сталініста Моріса Тореза у трагічному наближенні окупації Франції фашистами.

Івонна Вольвен сповідує систему харчування французького дієтолога Бірхера-Беннера. Вона дуже вродлива, фізично сильна, працьовита, має феноменальну «пам’ять первісної людини». Природна дитинність світосприйняття Івонни захоплює Матура. Він доручає їй проведення загадкового анкетування з приводу розуміння щастя, а після цього влаштовує її медичною сестрою-детективом у палаці багатої пацієнтки — старої, хворобливої, вередливої та розпусної матері магнатів Пужеролів з метою викриття того, хто методично отруює мільйонерку.

Професор не міг не побачити особливого обдарування, допитливості мислення Івонни. Відповідаючи останнім на анкету про щастя, він викладає їй власну теорію геологічної катастрофи та її трагічних наслідків для людства. «Причина безпричинної радості, моя дорога панно, це рівновага і погодження сил... Де б не було, у чому б не було: чи то в людині, чи то в тварині, чи в рослині. Це всесвітній, універсальний, імперативний закон, закон усього сущого не тільки на землі, але й у всьому всесвіті». Порушення рівноваги між людиною та природою, а також зміна способу харчування спричинилися до тяжкої хвороби дискордизму — духовної прокази тілесних і соціальних організмів. Відтак людина втратила щастя, а Земля перетворилася на планетарний лепрозорій, де хворі поділені на горішніх — багатіїв та нижніх — злидарів. Революції, на думку професора, лише міняють місцем прокажених, ще більше посилюючи гніт.

З розвитком сюжету Винниченко демонструє низку менших прокажень. Палац Пужеролів, «вірменська баня» розпусти — це мініатюрні моделі прокажельні горішніх, родина дядька П’єра — нижніх.

Тим часом у Франції відбувається гостра боротьба між комуністами й фашистами. Останні за участю кузена Жака жорстоко допитують Беднара. Після цього він виїздить до Москви, де комуністичні переконання Беднара розбиваються об підвальні мури Луб’янки. Повернувшись знищеним до Парижа, він розповідає про гірке розчарування, вступаючи цим самим у непримиренний конфлікт з недавніми однодумцями.

(Професор Матур, виклавши Івонні власну теорію, не зважився на практичне її втілення, твердячи, що хвороба, мовляв, зайшла надто далеко й оздоровити людей уже неможливо. Тому, на його думку, найдоцільніше максимально скористатися усіма вигодами лепрозорію. І до цього він методично й підступно намовляє свою ученицю. Але Івонна переросла свого вчителя, довівши його теорію до логічного завершення: вона знайшла для всіх вихід з лепрозорію.

Матур робить невдалі спроби звабити Івонну, крім того, вимагаючи від неї інформацію про отруєння пані Пужероль одним з її синів. Насправді ж це робить інший її син разом з Матуром. Це призводить до ще більшого загострення конфлікту. Івонну грабують, звільняють зі служби в палаці. Повернувшись додому, вона пише свій роман, викладає принципи конкордизму, надсилає твір до видавництва й чекає відгуків на нього від співмешканців великої прокажельні.

Протягом тисячоліть уся духовна й матеріальна діяльність людей була спрямована на досягнення універсальної ідеї людства -— ідеї щастя. Але на перешкоді завжди стояли й стоять війни, революції і законсервовані соціальні та морально-побутові традиції людей. Щоб досягти щастя, треба перемогти ці одвічні перешкоди. Якщо говорити про різного гатунку революції, котрі, на думку Винниченка, є «хірургічними спробами змінити суспільні стосунки і наблизити людей до щастя» (1932, 10 верес.), то багатовікова практика людства засвідчує: шлях до щастя через революції є ілюзорним. Жодна революція у світі не принесла людям полегшення, не вкоротила відстані до щастя. Замість старої деспотії завжди поставала нова, революційна, ще жорстокіша. Новітні європейські деспотії — сталінська і гітлерівська — є яскравими свідченнями цього. Винниченко починає обдумувати і створювати новий кодекс життя — «нову заповідь».

Протягом довгих років тяжкої праці й глибоких роздумів він завершив велику працю «Конкордизм» — «найкращу дитину свою». По суті, це була філософська теорія розбудови нового, ідеального, гармонійно погодженого суспільного ладу та нових людей, що значною мірою носила утопічний характер.

Винниченко виходив з того, що сучасний світ — це «величезна прокажельня», напхана безнадійно хворими людьми, це — «велетенська яма, в якій червою кишать нещасні прокажені». Філософський трактат «Конкордизм» варто розглядати не як догму, а як вказівки до виходу із світової прокажельні, до оновленого, оздоровленого квітучого конкордистського (узгодженого) щасливого людського співжиття. Саме таким, на думку митця, має бути шлях до щастя. Тут яскраво виявився талант Винниченка-мораліста. Він прагнув висловити гуманістичну, по-язичницькому радісну етику сприйняття життя, оголосивши вищою цінністю кожну її мить, кожен її дивний виплід. Найперший обов’язок людини, за Винниченком, — жити вільно й щасливо. На шляху до самої себе людина має відкинути фальш, ханжество, конформізм і приписи буржуазної моралі. Тут виникає, мабуть, одна з провідних Винниченкових тем доби еміграції — пошуки самого себе, своєї істини, тема морального вибору. Автор закликає до «повної» свободи, до відмови від усіляких забобонів моралі, радячи довіритись лише власному досвіду, природності почуттів.

Ця концепція проймає як особисте життя, так і всі мистецькі твори Винниченка останніх двадцяти років життя.

«Слово за тобою, Сталіне!» — хронологічно останній роман В. Винниченка. Письменник закінчив його 23 листопада 1950 року, за сто днів до своєї смерті. І це не випадково — саме до такого твору письменник ішов протягом усього свого свідомого політичного й творчого життя.

У найконцентрованішому вигляді свої уявлення про ідеальне суспільство із справедливими соціальними порядками та про шляхи його завоювання Винниченко розгорнув у своїх останніх романах «Нова заповідь» (1948 року) і «Слово за тобою, Сталіне!» (опублікований 1971 року — через 21 рік після написання). Обидва романи — політичні концепції в образах — тісно пов’язані між собою своєрідним дзеркально-зворотним принципом адресації та спільних тотожних прийомів белетризації провідної ідеї, названої письменником колектократією [40].

Осмислюючи особистий життєвий досвід, спостереження політичного і економічного життя Європи, Винниченко дійшов висновку, що існуючі системи господарювання, грунтовані на приватній чи державній власності, не створюють можливостей для повного розкріпачення фізичних і духовних здібностей людини та задоволення її численних запитів. Потрібні колективні пошуки іншої системи, яка увібрала б позитивні й життєздатні елементи існуючих, водночас позбулася б найсуттєвіших їхніх вад. Такі пошуки, з погляду письменника, доконечні після страшної Другої світової війни з застосуванням нових засобів масового винищення людства, у часи назрівання й можливого вибуху війни третьої — планетарної.

Альтернативою неминучого воєнного зіткнення двох протилежних систем, на думку письменника, є їхнє політичне «порозуміння» й економічне зближення шляхом докорінної реорганізації систем організації виробництва, що також має кінцеву мету — соціалізм. Отже, треба «негайно, але без зброї почати переводити приватну власність на колективну. Не державну, а колективну... Не націоналізація, а соціологізація — колектократія, себто влада колективу... Організація кооперативів продукційних, торговельних, аграрних, фінансових... Колектократія всього національного хазяйства...» [Див.: 40].

Мріючи про революційні за змістом, але мирні шляхи здійснення цієї мети з ініціативи керівників Радянської країни, один з героїв роману «Нова заповідь» французький соціаліст вигукує: «Яку величезну ролю могла б зіграти Москва в цій революції! Яким могутнім сторожем і охоронцем колектократії вона могла б бути! Народи... втомились од цієї вічної гризні, кривавості, ненависті, вони теж усією душею прагнуть миру... Яка слава, яка велика історична честь припала б на долю комунізму, коли б він виступив ініціатором і борцем за таку ідею. Всі народи з любов’ю зразу обернулись би до нього, як до сонця. І хай би тоді капіталізм спробував відкинути цю пропозицію, хай би захотів силою війни перемогти нас...».

У детективно-динамічному, напруженому сюжеті письменник з усіх боків досліджує цю проблему, — випробовує її у зіткненнях представників найрізноманітніших політичних та ідейних орієнтацій, ніби прозірливо передбачаючи майбутні політичні й ідеологічні дискусії, що спалахнули в реальному світі 50 — 80-х років.

Ось один із представників ідеологічного екстремізму у відповідь на твердження, що капіталізм не піде на мирне співробітництво з соціалізмом і ладен буде вдатися навіть до найстрашніших сучасних воєнних засобів утвердження свого панування, заявляє: «Атомові бомби? Бактерії? Руїни? Загибель цивілізації? Нехай, не ми її викликаємо. І коли капіталізм заради свого панування готовий іти на все це, ми приймаємо. Нехай вигине півлюдства, сотні мільйонів його, хай півпланети буде в руїнах, нехай. Ми на цих руїнах задушимо капіталізм і почнемо будувати соціалізм. Іншого виходу немає».

Перекладений французькою мовою, роман «Нова заповідь», що пропагував ідею мирного співіснування різних суспільних систем, набув гучного розголосу. Найпопулярніший та найвпливовіший французький літературний журнал «Ленувель літтерер» оголосив його значною подією, пойменував автора «великою людиною європейського масштабу», а Товариство сприяння розвитку мистецтва, науки і літератури нагородило його почесним дипломом і срібною медаллю. Окрилений таким авторитетним визнанням, Винниченко і сам у кінці 40-х років звертався з подібними маніфестами до ООН та громадської думки усього світу, вимагаючи, щоб самі народи взяли у свої руки справу війни і миру, а уряди всіх держав активно шукали шляхів «порозуміння» між собою та мирного співіснування. Але в роки нагнітання воєнної істерії, розпалювання холодної війни, нестримної гонки озброєнь ці заклики здавалися абсолютно наївними, несвоєчасними й нездійсненними.

Зневірившись у тому, що ініціатива у постановці проблем загального роззброєння та світового миру може виходити від «справжніх» капіталістів та їхніх урядів, Винниченко під кінець свого життя прийшов до думки, що ідею мирного співіснування держав може й повинен висунути і здійснити лише Радянський Союз. Керуючись цим переконанням, Винниченко в кінці 1949 р. приступив до написання роману ідей «Слово за тобою, Сталіне!», завершивши його вже через три місяці напруженої роботи. Переклад роману на французьку мову він супроводжував таким визначенням своєї мети: «Ще раз попробую викласти свою «утопію» і переконати, що вона є єдиний реальний і практичний вихід із того кошмару, який практично політики Сходу і Заходу готують для всього світу» [Див.: 40]. Істотне уточнення містилося і в передмові до роману: порівняно з романом «Нова заповідь» спільною є лише белетристична форма, обрана з міркувань максимальної доступності «для найширших кіл читачів, які здатні цікавитись пекучими питаннями війни і миру», а принциповою відмінністю — місце дії та характер розвитку концепції трудової колектократії.

У романі зображено реальну ситуацію, що панувала в СРСР, — атмосферу загальної підозріливості й страху в часи сталінського терору, жахливий режим в’язниць та концтаборів, страхіття масового голоду на тлі показних благоденства та ентузіазму. Оскільки твір свідомо писався як «політична концепція в образах», то навіть у детективно вибудуваних сюжетних колізіях проглядає запрограмована упередженість, яка одночасно визначала й принципи конструювання персонажів.

Замість живих людей з індивідуальними, психологічно мотивованими характерами в романі здебільшого діють схожі на резонерів класицистичних драм механічно сконструйовані манекени, персоніфіковані рупори авторських ідей, пласкі втілення чеснот чи вад, стверджує П. Федченко [40]. Досвідчений і вмілий художник, здавалось, не надавав жодного значення мистецькій стороні, свідомо жертвував нею і заради пропагандистського ефекту максимально оголював саму соціологічну концепцію.

У розгалуженій структурі роману відповідно до його цільового призначення центральними є останні два розділи, в яких у публіцистичному стилі з елементами теоретичної мотивації й емоційно-пропагандистського пафосу розкриваються концепції трудової колектократії та всесвітнього політично згармонізованого суспільства. З цих міркувань Винниченко відмовився від попередньо планованої назви роману — «Терміти» як узагальненого образу тих сил, які не приймали спотвореного Сталіним соціалізму.

Якими ж композиційно-сюжетними засобами реалізуються у романі запрограмовані ідеї? Одного з центральних героїв роману, старого комуніста Степана Іваненка, автор проводив через багато випробувань тодішнього казарменного соціалізму. Познайомившись зі справжнім, а не пропагандистським показним і підлакованим життям радянських людей, прозрілий Іваненко ділиться своїми думками про шляхи економічного, політичного і морального оздоровлення радянського суспільства з давнім другом, членом Політбюро Дев’ятим.

Думки Іваненка були лише підтвердженням потаємних сумнівів і здогадів Дев’ятого, а тому він після болісних вагань мужньо вирішив винести все це на обговорення Політбюро. У доповіді Дев’ятого про війну і мир, про роль духовного чинника у звершеннях радянського народу зустрічаємо чимало слушних і точних спостережень над радянською дійсністю, глибоких і справедливих думок про природу й причини успіхів і прорахунків у соціалістичному будівництві та в ході Великої Вітчизняної війни. Дев’ятий вважає, що дві соціальні системи у політичному й воєнному протистоянні дійшли до межі світової катастрофи — закономірного продовження тривалої холодної війни й наслідку нестримної гонки озброєнь. Він вже не вірить у ефективність закликів до мирного співіснування двох систем, доки вони будуть грунтуватися на принципі сили, взаємної недовіри й страху.

Ця неконтрольованість може призвести до воєнного вибуху, в якому капіталістів і комуністів «переможе одна система спільного божевілля» і після якої «на землі лишаться уцілілими хіба що якісь дикунські племена в глибинах Африки... Дикі рештки людства починатимуть його нову історію на напівмертвих клаптях величезної планетарної пустелі...» Прогнозуючи цю можливу страхітливу перспективу, Дев’ятий стурбовано запитує: «Чи варто було нам завдавати собі й мільйонам людей стільки страждання, щоб досягнути таких результатів?». Відповідь може бути лише одна: «Людство може врятуватися тоді, коли його вожді зрозуміють і виразно усвідомлять собі, що досягти миру на землі тими засобами, які досі пропонувалися, неможливо; що всі ці засоби неминуче, раніше чи пізніше, призведуть до війни, значить, до загибелі людства». Дев’ятий вважає, що ідеологи і керівники країн обох систем повинні припинити взаємні нападки й розпалювання ворожнечі, тенденційно-однобічне вихваляння переваг своєї системи і дискредитації, звинувачення у всіх гріхах та недосконалостях системи протилежної, перестати моделювати гіпертрофовано нанависний образ ворога.

Промовець ґрунтовно аналізує й оцінює комплекс історичних аргументів обох сторін у тривалій пропагандистській холодній війні і доходить висновку, що основна причина зла сучасного людства — у примусовій, невільній праці одних людей на користь інших. Отже, на його думку, слід знищити примусову працю скрізь — і в країнах, де панує приватна власність, і там, де існує власність державна, запровадивши власність колективну — колектократичну, де все буде належати всім, і де будуть діяти у вільному змаганні різноманітні трудові кооперативи.

Від такої доктрини-панацеї, яка має забезпечити визволення трудящих од експлуатації, а світу — від страхіття війни, «швидше, без крові, страждань, руїн, убивств приведе до мети організації щастя людей, ніж збройні революції чи атомові бомби», на переконання Дев’ятого, не відмовились би навіть К. Маркс і В. Ленін, а тому її беззастережно повинен прийняти і Й. Сталін.

Від імені Комуністичної партії і Радянського уряду Сталін повинен пообіцяти, що в країні з прийняттям колектократії буде припинено виробництво зброї, запроваджено свободу слова, зібрань, совісті, організацій та виборів і таким чином на ділі продемонстровано перед усім світом можливості соціалістичної системи. Із всесвітнім запровадженням колектократії під орудою ООН держави у перспективі без воєн і революцій могли б об’єднатись у світову федерацію вільних народів.

Показово, що письменник ладен навіть ідеалізувати роль Сталіна як можливого рятівника світу, вважаючи, що жоден інший голос у світі не буде такий авторитетний і могутній, як голос керівника Сталіна. Тому вустами свого героя Винниченко застерігає Сталіна від ухиляння у виконанні найвищого святого обов’язку перед людством. «Слово за тобою, Сталіне!» — по суті, цим зверненням закінчується роман, і його автор та читачі в болючому напруженні чекатимуть відповіді та наступних дій керівництва Радянської країни.

За шістдесят років ці романи не тільки не застаріли, а, навпаки, стали ще актуальнішими і промовистішими. їх виразно негативні персонажі збільшились, урізноманітнились і можуть бути прототипами «героїв» сьогоднішнього «лепрозорію». Володимир Винниченко належить до тих нечисленних українських письменників, творчість яких беззастережно слід розглядати в європейському світовому контексті. Не можна не брати до уваги той факт, що чималий відтинок часу Винниченко провів на еміграції у Німеччині, Франції, Австрії, Росії, перебуваючи поза межами України. Будучи митцем напрочуд чутливим до новітніх течій, напрямків у літературі, він, безперечно, всотував їхні здобутки, «прорубав вікно у Європу».







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.