Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005

Емма Андієвська
Модерна філософська проза української еміграції
Лекція 4. Проза українського зарубіжжя

Всі публікації щодо:
Андієвська Емма

Окрім поетичних творів Емма Андієвська видала три збірки короткої прози: «Подорожі» (1955), «Тигри» (1962), «Джалапіта» (1962) та три романи: «Герострати» (1970), «Роман про добру людину» (1973) і «Роман про людське призначення» (1982). Вже від перших її творів реакція критиків була різна, а то й суперечлива. Герметичність її поезії та формальна вибагливість її прози не піддаються легкому сприйманню. Великі твори приховують великі таємниці, котрі до кінця розгадати неможливо, для яких існує стільки інтерпретацій, скільки читачів до них дотикається. Одним з таких цікавих і небуденних творів є «Джалапіта» Емми Андієвської. Однозначно відповісти, що це за твір, який його жанр, неможливо. Можна припустити, що це поема, але цілком ймовірно, що це поезія у прозі або проза у поезії, хтось назве це видінням, аквареллю, арабесками — токої назви жанру не існує.

Про що ж йдеться у «Джалапіті»? Що лежить в основі фабули? В усіх 64 невеличких розділах, відмежованих один від одного зірочками, розповідається про те, хто такий Джалапіта і чим він збавляє час, точніше — вічність. Перед нами розгортається своєрідна хроніка життя і діянь Джалапіти. Однак, не зважаючи на детальні описи, відповісти конкретно, хто такий Джалапіта, теж неможливо: ангел він чи монада, добрий демон чи дух вигнання: «Він — кожен з існуючих предметів і людей, але він — не вони, він — Джалапіта. Коли дві тисячі років тому пробували писати життєпис Джалапіти, то покинули, бо Джалапіта не вміщався в слово», — наголошує авторка.

Живе Джалапіта поза простором і часом, з духовної субстанції може обертатися в матеріальну, головна його заповідь — творити добро і справедливість. Разом з тим він, як і весь світ, побудований за законами дуалістичної єдності. Він універсальний і разом з тим неймовірно безпорадний, всемогутній і вражаюче безсилий, всезнаючий і наївний: «Джалапіта йшов вулицею, думаючи над тим, чому люди, йдучи, розмахують руками, і прийшов до такого висновку: люди розмахують руками, щоб виміряти простір, щоб утримати рівновагу і щоб робити вентиляцію космосу». Він глибоко моральний і здатний упасти в нікчемство,

трагічний і смішний, альтруїст, що з необережності може вбити людину. «Джалапіта має одну сталу прикмету: доброту, решта все плинне». Але ця доброта рідко обертається на користь людям. Як вища істота він мислить абстрактно і його конкретні вчинки інколи обертаються проти нього самого.

Твір Андієвської — мозаїка, скомпонована з різних стильових фрагментів, тут є елементи імпресіоністичного і реалістичного письма, загалом же переважає сюрреалістичне. Авторка бездоганно володіє таким прийомом, як іронія. Гумор у «Джалапіті» тонкий, проникливий, має глибокий філософський підтекст.

«Роман про добру людину» — твір про так званих «переміщених осіб». Це загальна назва всіх, хто у ході воєнних подій опинився за межами своєї країни: і вивезені для примусової праці, і колишні військовополонені, і ті, хто добровільно подався на Захід, не бажаючи бути визволеним «советами».

У «Романі про добру людину» Емма Андієвська розповідає про табір, де живуть «переміщені особи» у постійній тривозі й чеканні: куди іще їх «перемістять»? Дадуть можливість поїхати кудись безвісти, де треба багато працювати і скупо заробляти, зате можна буде жити й відчувати себе вільними? Чи повернуть на «Батьківщину», де для тебе знайдеться місце, бо ж «широка страна моя родная». Знайдеться місце і в Сибіру, і в Казахстані, і на Соловках; знайдеться досить колючого дроту, щоб обснувати довкола весь білий світ; нарешті, знайдеться куля в потилицю.

Знаючи це, люди вдавалися у паніку кожного разу, коли ширилася чутка, що в табір має прибути репатріаційна комісія. І попри все, жили звичайним людським життям: спали, їли, дбали, чим нагодувати дітей; чоловіки, як чоловіки, не пропускали можливості випити. Збиралися в імпровізованій церкві помолитися Богу. А ще збиралися в імпровізованому театрі, щоб прилучитися до мистецтва. І в тому житті високе і дрібне так перепліталися, що вже не можна було розрізнити, що ж важливіше.

Читаєш «Роман про добру людину» і не перестаєш дивуватися. По-перше, чому його так названо, коли головний герой — зовсім не добра людина, а, навпаки, таборовий злодюжка, до того ж дуже везучий, практично невловимий, такий собі Дмитрик. По- друге, як такій вишуканій, рафінованій поетці вдалося написати

такий реалістичний роман? Тут людське життя в таборі ді-пі постає неприкрашеним, з усіма своїми прозаїчними деталями. Тут нема жодної людини, до якої пасувало б визначення — літературний герой. Та які ж вони герої — невдаха Стецько, дивак професор Кава, перекупник краденого Іван Жердка або панотець Ґудзь, котрий, дбаючи про спасіння душ своїх парафіян, не дуже дбав про власну і не цурався чарки. І разом з тим якось виходило, що майже всі вони герої. І навіть здатні на такі подвиги: грішний панотець Ґудзь, смертельно поранений, править службу Божу, щоб врятувати свого вбивцю від заслуженої покари.

А хіба не героїня Кадилиха — мати стількох дітей, що їм рідний батько лік втратив, а вона усім їм раду давала: обпирала, обпрасовувала, обмивала, виварювала, опікувалася і муштрувала. А чи не героїня баба Грициха, яка нікого не сварила й не повчала, але якось так виходило, що перед її добротою всім ставало соромно за свої вчинки. Власне, з тієї баби Грицихи і починається в реалістичному романі якась фантастика, химерія, фантасмагорія. Так баба Грициха виростить єдиний на весь табір соняшник, якого ніхто не може знищити. І навіть коли п’яний Грицько Нечеса, чийого сина убили в таборовій бійці, кленучи Бога і людей, цілу ніч рубав соняшник сокирою, то не зашкодив йому. Зате коли праведник Хома Федорович помер легкою смертю, то його жінка після похорону бачила, що її чоловік помахав їй рукою з соняха, бо саме там був рай. А коли плахта баби Грицихи впала на землю, то там відкрився вхід до пекла, і час від часу хтось туди попадав і навіть назад повертався.

Чому ж усе-таки «Роман про добру людину», коли там більше недобрих людей? Пані професорова Лилик все свариться з пані професоровою Синелько («І яка вона професорова! Ці самозванці! І як тільки та посміла!»), далі красуня Ріточка, про яку хтось недобрий розпустив плітку, ніби вона кількох своїх близьких знайомих упекла в Сибір і двох з них розстріляли («... наче без Ріточки їх не розстріляли б! Кого тоді лише не розстрілювали! Вона сама ледве вбереглася!»). А такий собі Дюрченко («Кого ця гнида не покривдила! Він на мене з десяток доносів настрочив, тільки мені що — я самотній, без родини, можу й звікувати в таборі, мені багато не треба...; а от іншим, багатодітним, він закрив світ

своїми наклепами. їх нікуди не беруть, а Івана Луценка і Петра Турчина завдяки йому мало не видали радянщикам, їх весь табір по черзі переховував, заки вияснилося, що то не вони писали прохання репатріюватися, а ця гнида, аби помститися на хлопцях за якийсь жарт»). А що вже говорити про Юхима, який убиває отця Ґудзя?

Але всією художньою логікою роману Емма Андієвська доводить, що людська доброта незнищенна. І коли Юхим стоїть в імпровізованій церкві і трясеться від страху, що зараз отець Ґудзь покаже свої рани і Юхима просто в церкві живцем розшматують, отець Ґудзь, звертаючись до одного Юхима через голови інших молільників, говорить про те, що Божа милість безмежна, що ніхто не народжується убивцею чи зрадником і ніколи не пізно струсити з себе гидь, треба лише повірити в добро.

Головний герой Дмитрик довгим і складним шляхом приходить до висновку, що живе не так, як гідно людини. «Що він робитиме, до яких країн занесе його доля, і взагалі, як він тепер справуватиметься, Дмитрик не думав; проте з певністю, далеко остаточнішою, ніж у всіх своїх шахрайських операціях, знав, що йде у світ починати зовсім нове життя — нести людям добро, без якого не рухається світ, і мати відвагу вмирати за це добро».

1982 року з'явився друком великий епічний твір Емми Андієвської «Роман про людське призначення», що завершував своєрідний триптих письменниці, присвячений одвічним проблемам добра і зла, любові і ненависті, правди і кривди, честі і безчестя.

Авторка знову виставила на щит жанрове означення твору як роману, хоча від класичної дефініції цього жанру не залишилося майже нічого. Цей експериментальний твір з таким же успіхом можна було б назвати антироманом. Ідейно-тематичні постулати тут розчинені в незліченних сюжетних конструкціях, нескінченному сонмі образних побудов, а звичні прийоми художньої умовності знехтувані або ж спародійовані. Як і в попередніх книгах, авторка творить усупереч традиції, вірна своєму внутрішньому голосу і слуху, цілком зберігаючи авторську суверенність.

Щоб зрозуміти прозу Андієвської чи принаймні наблизитися до такого розуміння, треба дивитися на неї виключно з погляду мистецтва, а не життя. Чимало з того, що відбувається на сторінках її романів, вражає саме своєю безглуздістю та невірогідністю. Вона зорієнтована на неістинність, нереальність, яка, однак, якимось дивним чином відкриває нові грані реального. Словесні лабіринти її прози усе ж виводять нас у тунель зі світлом. Цим світлом є віра у добро, любов, правду та справедливість. Людина тут завжди бачить свою невдатність і підлість, намагається піднятися з низин аморального падіння, змобілізувати зусилля волі для боротьби з темним і сатанинським в душі і світі.

Більшість героїв Андієвської вірять Ісаї: «Хто ходить в пітьмі, той бачить світло велике». Тож загалом її проза сприймається як торжество над брехнею і злом, неправдою і ненавистю. «Роман про людське призначення» великою мірою суголосний з «Романом про добру людину», його можна навіть розглядати як продовження попереднього твору. Снується все та ж безконечна нить оповіді і героями твору виступають все ті ж знедолені українські емігранти, яких вітри історії розсіяли по всьому світу. Тільки тепер ареною дії стають не табори «ді-пі», а вся земна куля. Українські вигнанці опиняються у Канаді, США, Німеччині, Бразилії, Аргентині, Японії. Найприкметнішою їх ознакою залишається все та ж закинутість в світі, неприхищеність, відчуженість. Хистка лінія, що розділяє добро і зло, знову проходить через серце кожного з діючих персонажів, породжуючи відчуття тривоги, болю і сум’яття, обумовлюючи містико-апокаліптичну свідомість.

Письменниця цілком здає собі звіт у тому, що новий погляд на світ вимагає нового відображення у слові, що цей навальний «апокаліптичний ритм часу уже не можна відтворити звичними формами оповіді». Звідси ці несподівані і складні формальні новації, ця непроста для сприйняття оповідь, що у критиці дістала назву лінійної. Це проза важка, її осягнення не для розваги, вона вимагає від читача увочевидь не менше інтелектуальних зусиль, ніж затратив їх сам автор під час написання твору. Щоб зрозуміти таку прозу до кінця, треба бути трішки езотериком, зуміти знехтувати логічністю мислення.

Про що він — роман Андієвської? Яка його проблематика? Яка тема? Кажучи узагальнено, це твір про пошуки істини і відповіді на питання: що є світ? Чим є наша дійсність? Як підійти до дійсності, щоб збагнути правдивий образ світу? Світ у романі постає як трагічна загрозлива для людини даність. Усі герої шукають порятунку з цієї трагічної безвиході, вириваючись з неї у світ ілюзій та видив, паралельний світ поза реальністю. Важка гнітюча дійсність породжує ненормальних індивідів, спонукає їх до божевільного занурення у хаос світотворення.

Трагізм і безвихідь — два полюси твору, що утримують від розпаду усі його силові лінії. Але попри те людина змушена робити вибір. У неї залишається одне неминуче право — стати на сторону добра чи зла. Авторка підводить до думки, що проблема вибору стоїть перед людиною постійно, здійснюється щохвилини, навіть кожної миті.

Усі герої твору (а їх сотні) вловлюють сигнали іншого буття, вони ненормальні з погляду буденної логіки, живуть у своєму світі і одержимі кожен своєю ідеєю та метою. Тему двосвіття і його символічного зв’язку винесено на передній план. Андієвська вирішує цю проблему по-своєму і наскрізь оригінально. Герої роману божевільні чи напівбожевільні. Але їх ніхто не садить у психушки, не переслідує, не лікує, до них нікому немає жодної справи. Вони легко знаходять собі таких, як і вони, співрозмовників чи приятелів, спілкуються з ними, порушуючи складні одвічні філософські проблеми. Врешті-решт читач приходить до переконання, що цей звихнутий світ — прихисток для звихнутих індивідів.

Герої твору ходять ніби не по суші, а по воді. Це як у Матері- Марії: «Є два способи жити: абсолютно законно і поважно ходити сушею — міряти, важити, передбачати. Але можна ходити по воді. Тоді не можна міряти і передбачати, а треба тільки вірити. Миттєве безвір’я — і починаєш тонути». Глибока одержима віра утримує героїв Андієвської на воді. Ось хоча б один з найбільш промовистих прикладів: Безручко працює над винаходом, що має врятувати усе людство, або принаймні знадобитися усім без винятку людям. Що це за винахід? «Це не барабан. І не виварка. А скриня. Власного виробу. Чи коли волієте: сплющена сфера з ручкою.... — розповідає він. —- Справа в тому, що енергія, якою живиться винахід, іде з мого серця. Дотик чужої руки спричиняє коротке замикання психічних біоодиниць, чи біоквантів, що дорівнюватиме їхньому розщепленню, а вивільнені біочастки значно перевищують потужністю енергію від розщепленого атома».

Героїв роману мучать містичні начала природи, вони намагаються зрозуміти незбагненне, пояснити закони хаосу, осягнути вічність і безсмертя. Вони ніби прориваються крізь межі людського розуму. Так, один з персонажів Федір під час пропасниці у Бразилії зіткнувся з потойбіччям, що й залишило в його звичку помічати те, повз що інші проходять байдуже. Для іншого героя — Лужного — «розпочався Страшний Суд», хоча «попервах він, Лужний, не одразу й второпав, що ж воно насправді діється». Відтак став свідком воскресіння, і тим самим остаточної винагороди та покарання живих і мертвих, «постеріг Усевишнього, осліп, але в нього заразом відкрилося таке двигаюче... унутрішнє бачення, що він нараз і побачив, і почув голос».

Майже усі діючі персонажі працюють над якимись чудернацькими винаходами, і то неодмінно такими, які мають врятувати планету і людство. Богдан Чапля винаходить апарат, «який розщеплює, повертаючи вражені злом клітини до первісного нульового заряду». Цей апарат унедійснює зло, утверджує добро, інші називають його «лускавкою зла». Інженер Федуляк мозолиться над «елеватором майбутнього», у якому зберігатиметься зерно «і ліпше, і певніше, ніж у цегляних чи цементних елеваторах». Позенко надіється віднайти «координати осяйних загиблих континентів».

Разом з тим, усі герої роману — незвичні, винятково оригінальні і навіть талановиті люди. Усі вони мислять нестандартно, незашорено, багато роздумуючи над чисто онтологічними питаннями, над проблемою життя і смерті, добра і зла, віри та безвір’я. Мимоволі напрошується думка, що нормальні саме ці люди, а всі решта — без видимих відхилень — безнадійно втрачені для вищого призначення і божественного світу. Авторка переконана, що людина в основі своїй добра і завжди залишається такою, навіть усупереч світовим катаклізмам і незліченним випробуванням, що звалюються на її голову. Любов і доброта рухають людською душею, у ній закладено Провидінням «здатність любити й не лише любити... а й урухомити раптову потребу... роздаровувати себе на всі боки».

Однак соціум невблаганний. Письменниця простежує, як відбувається зміщення предметно-чуттєвого бачення, що призводить до нервових зривів і врешті-решт божевілля. Людина безпорадна перед детермінативним і руйнівним тиском суспільних обставин. Реальність, побачена крізь призму страшної війни, нагадує сон і набагато жахливіша за нього.

Але чому добро не може здолати зло? «Зло не терпить, коли з нього зривають личину, розпізнавши, чим воно є насправді... Аби людина не тільки не добігла, а й навіть не усвідомила свого призначення, заради якого... пущено з нуля в рух усі галактики зі світами й антисвітами, бо ж влада диявола тримається виключно на тому, аби чоловіка залякати, звівши його до самих кишок, щоб він і гадки не мав випростатися з кривавого гнойовища й глянути на зоряне небо».

Усі герої Андієвської міркують над питанням, варто це життя прожити чи ні. Не витримує боротьби з самотністю Панас і душевний туск постійно штовхає його «поповнити самогубство». Багато роздумує над проблемою суїциду Богдан Чапля. Герої роману ніби підтверджують тезу Камю, що накласти на себе руки — означає зізнатися, що життя зробилося незрозумілим. Смерть для них — неминучий і цілком зрозумілий перехід в іншу якість, хоча не так просто повірити, що ось після смерті людина здобуде цю іншу іпостась, і все збагне, і все відкриється їй: таємниці всесвіту, дороги життя і вічності, необхідність пізнання добра і зла.

Характерно, що за оповіддю не видно автора, він ретельно приховав свою автентичну сутність. Андієвська у своїх творах поступає так, як Творець світу, що, створивши усе суще і вдихнувши в нього свою душу, залишається невидимим для світу. Авторка присутня у кожному реченні, кожному слові і разом з тим її немає. її подих відчувається у зблиску філософських фраз, тонкої іронії, дотепних діалогах, її любов розлита в аурі добра і співчуття, але разом з тим окреслити її сутність неможливо.

Шлях, який проходять усі герої, дуже складний, заплутаний, але ті численні історії, що їх нанизує авторка одна на одну, об’єднує щось спільне, нероздільне. Естетичний суверенітет окремих фрагментів ніколи не сприймається як чужорідне тіло у творі, тому що цементуючим началом виступає дух і ритм.

Руйнуючи традиційну форму роману, авторка шукає того шляху в прозі, яким до неї ще не ходив ніхто. Цю прозу можна назвати сюрреалістичною, або принаймні з елементами сюрреалізму, що допомагають освоювати глибинні шари підсвідомості. Знайдемо тут і містичне заглиблення у надреальність і експресіоністичні падіння в безодні світового духу. Саме у цьому прихована сугестія тексту.

Загалом кажучи, творчість Емми Андієвської — одна з модифікацій сучасного модернізму — «мистецтва, що знайшло своє призначення у протистоянні апокаліптичним настроям нашого віку» (за А. Макаровим).