Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005

Володимир Винниченко
Драматургія другої еміграційної«Хвилі»: проблема стильових пошуків
Лекція 5. Драматургія українського зарубіжжя

Всі публікації щодо:
Винниченко Володимир

Володимир Винниченко (1880 — 1951) спочатку жив у Німеччині, а остаточно у Франції, на хуторі за містечком Мужен. Перед виїздом з України Винниченко вже мав 15 друкованих п’єс, а в еміграції написав ще шість: «Закон», «Над», «Пісня Ізраїлю», «Ательє щастя», «Великий секрет» і «Пророк».

Особливою цілісністю, невимушеним поєднанням камерності й масштабності відзначається п’єса В. Винниченка «Закон», вперше опублікована російською мовою у Берліні 1922 року. За багатьма своїми жанровими ознаками ця драма наближається до трагедії. Головна героїня, людина приваблива й неординарна, кидає рішучий виклик законам не лише суспільства, але й природи, а відтак наражається на біду. Це твір, здавалося б, цілком камерний, на п’ять дійових осіб, з любовним трикутником у центрі, сімейна драма. Але, як це завжди у Винниченка, сімейні проблеми є водночас художнім втіленням проблем глобальних.

Вияскравлюючи ігрову стихію драматичної дії, Винниченко своєрідно й ненав’язливо використовує принцип «театру в театрі». Головна героїня сама програмує і втілює у життя бажану ситуацію, виступає, так би мовити, в ролі режисера. Дія відбувається у затишній господі професора Панаса Михайлові Мусташенка. Неабияка широчінь натури персонажа уможливила його згоду пристати попри внутрішній спротив на химерний експеримент дружини. Причиною всього є гостре переживання Інною своєї безплідності, а врешті втрата будь-якої надії на материнство.

З появою Інни в п’єсі виразно означається тема театру — і як мистецького явища, і як невід’ємної ознаки людського буття. Саме Інна розгортає перед Панасом перспективу, так би мовити, альтернативну театру, в якому йому відводиться суттєва роль. Панасові належить переспати з дівчиною, яку Інна вже заздалегідь запросила і яка на правах наймички-друкарки житиме в їх домі. Згодом відкуплена в тої дитина має зарадити їх родинному безталанню. Панас з кохання до дружини згоджується втілювати її задум.

Залицяння Мусташенка до Люди, яка по-справжньому в нього закохується, ревниві страждання Інни, ладної все стерпіти заради омріяної мети, наростаюче обурення Тами, яку врешті-решт доводиться випровадити до далекої родички, зростання надій Круглика, майстра обхідних шляхів, який заходився лаштувати експедицію на Південний полюс, — усі ці колізії стають основою вишуканої сув’язі сцен, сповнених неабиякої драматичної напруги й експресії, пройнятих вибагливою грою психологічних нюансів.

Психологічно достовірна, натуралістично точна житейська історія, яка лежить в основі образності п’єси «Закон», обертається інтелектуальною драмою, що сягає граней трагедії. Особливу єдність жанрово-стильових аспектів зумовлює вияскравлення ігрової стихії драматичної дії, використання принципу «театру в театрі», при тому, що театр уявляється як прерогатива не лише мистецтва, а й життя.

Винниченко і в цьому, як і в багатьох і інших творах, — блискучий майстер інтриги, навряд чи у світовій драматургії, можна виділити так багато часто використовуваних сюжетних схем. Однак за всієї несподіваності й напруженості колізій, інтриги, визначальними в творі є не вони, а прискіплива увага до тонкощів людської душі.

Як варіацію на тему «Весь світ — театр» можна розглядати ще одну п’єсу автора — «Над», написану наприкінці 20-х років у Парижі. Над — скорочено-пестливе ім’я головної героїні Надії. Винесене у такій формі в заголовок, це ім’я знаменує її трагічне прагнення вивищитись над буденністю, суєтністю, над власним егоїзмом, а може й над певними земними законами, якими нехтувати не слід. Будучи старшою на шість років від свого чоловіка, з яким її пов’язує десятилітнє подружнє життя, пройняте взаємною любов’ю, гадаючи, що йому буде миліше з юною Донею, Над сама штовхає його в обійми дівчини, розігруючи пекельний спектакль, спектакль зради спільних революційних ідеалів, спектакль власних непоборних міщанських спокус марнолюбства, хабарництва, сумнівних розваг... Бездоганно граючи обрану в цьому спектаклі роль, Над глибоко страждає. Але вона не може інакше, вона страждає заради коханої людини. Окреслена драматургом ситуація неоднозначна. Неоднозначна і постать Над. Можна й захоплюватись нею, і не приймати її позиції (скажімо, зовсім невідомо, чи справді буде щасливий Ілько з новою дружиною). Тут і для літературознавчих, і для акторських трактувань широкий простір.

Більш цілісною є п’єса «Пісня Ізраїля». Написана за кілька років до появи драми «Над», вона безпосередньо продовжує ряд трагедійних п’єс — «Між двох сил», «Гріх», «Закон». «Пісня Ізраїля» написана у Німеччині 1922 року, очевидно невдовзі після звершення п’єси «Закон».

Проблеми національних взаємин завжди глибоко хвилювали автора. Про це безпосередньо свідчить чимало його творів, зокрема й п’єси «Дисгармонія», «Співочі товариства», «Між двох сил». Автор художньо наголошує на тому, як глибоко суспільна, особливо національна ворожнеча здатні понівечити людську душу. Очевидно, що трагічна вина головного героя «Пісні Ізраїля», талановитого скрипаля Арона, полягає не в тому, що він ставить загальнолюдські ідеали вище національних, а в тому, що він не спроможний знайти гармонії, в ім’я любові до дворянської дочки Нати відмовляється від своєї національної приналежності, яка однак владно нагадує про себе.

Як зазначено в авторській ремарці, дія відбувається на початку XX століття в одному з великих міст України. Перед нами вітальня дому предводителя дворянства Петра Семеновича Кончинського. Його донька Ната невдоволена буденним існуванням, прагне героїчного чину. Виконання репетитором Ароном на скрипці «Кол-Нідре», себто, як він пояснює згодом, «Пісні Ізраїля», пісні скорботи й туги, стає осердям образного ладу п’єси. Музика, в якій Арон, цілковито втрачаючи свою певну химерність, стає прекрасно величним, не лише розкриває небуденність натури персонажа, а й надає драматичній дії епічних вимірів, сприяє її символізації. Ната навіки зачаровується звуками Аронової скрипки, подібно до того, як Мавка зачаровується грою Лукашевої сопілки. Її небуденна натура нарешті відчула те, за чим давно стужилась.

Арон умисне припинив уроки з Колею й перестав бувати в домі Кончинських, аби не бачитися з Натою й раз і назавжди урвати можливість розвитку їх щойно зажеврілих любовних взаємин. Несподіваний прихід Нати до убогої єврейської оселі мимоволі послаблює Аронову похмуру замкнутість і розкриває палку зворушливість щирих почуттів. Ідучи за покликом власного серця, Ната сповнена рішучості здолати силу суспільних умовностей, які виразно означились на шляху їх кохання. Гідна захоплення Натина героїчна рішучість, сила духу, що межує з деспотизмом. Однак для Арона попри його щирий потяг до Нати все уявляється значно складнішим. «Все це так неможливо, так... неймовірно, що...», «все ж це тільки... казка, прекрасна і болюча казка», «це така утопія» — подібні фрази рефренно протистоять палкій переконливості Нати. Було б явним спрощенням трактувати таку позицію Арона лише його надзвичайною душевною делікатністю, побутовою сором’язливістю, артистичною витонченістю натури. Арон — людина з низьких суспільних верств, представник упослідженої нації — значно краще орієнтується в реальній дійсності, значно діткливіше відчуває всю складність становища, драматизм якого уявляється йому далеко не таким прямолінійним та однозначним, як Наті. Дівчина рішуче запевняє юнака, що неодмінно, чого б це не коштувало, доможеться згоди своїх батьків, які, на її переконання, мають віддати її «не за єврея, а за артиста».

Очевидно, що не лише в неспівмірності суспільних умовностей з природним потягом героїв одне до одного, а і в цій Натиній прямолінійності, котра, як не парадоксально, але виступає відблиском тих умовностей, криються зерна трагедії. Для Нати, яка сподівається ощасливити Арона, цілковитою несподіванкою виявляється той факт, що й Аронові батьки категорично проти їхнього шлюбу, більше того, що й Арон переймається тією категоричністю.

Ната, проголошуючи гуманістичну єдність, насправді ж реально бачить лише перспективу русифікації свого обранця, який має прийняти християнство, бо лише за таких умов, використавши гроші й становище її батьків, можна буде розвивати музикальний дар Арона. Драматизм взаємин Арона з родиною із вражаючою силою розкривається у позначеній новим рівнем напруги сцені різкого конфлікту Арона з сестрою Міррою та батьками, сцені, яка завершується батьківським прокляттям і вигнанням сина з дому.

Центральними у третій дії є сповнені гострої напруги непримиренні дискусії Нати з рідними. Винниченко, як завжди, не змальовує драматичних антогоністів якимись монстрами. Таким монстром, душевним покручей є у п’єсі хіба лишень затято-підступний шовініст, зовні добропорядний член Державної думи Мітяхін. Батьки ж Нати не погоджуються на її шлюб з євреєм, керуючись благими намірами, щиро бажаючи дочці добра, до якого, на їх глибоке переконання, неспроможний привести виклик усталеним суспільним нормам. Врешті-решт Ната перемагає.

Однак шлюбом на відміну від того, як це здебільшого відбувається у традиційній драмі, не розв’язується драматичний конфлікт. Він, загнаний вглиб, тихо кевріє в родині і далі. Ната начебто щасливо живе з чоловіком, тепер уже ніби не євреєм, а православним, який, вихрестившись, став Леонідом Івановичем Блюмським, відомим музикою. Цей конфлікт тільки вгадується у родинних стосунках, виявляється лише в деяких начебто незначних деталях, скажімо, в затаєній Ароном (тепер Леонідом) прикрості з приводу категоричної заборони виконувати улюблений твір — «Кол-Нідре». Однак ця пісня неминуче згадується. Адже минуло рівно два роки від того дня, коли зародилося, саме під впливом цієї пісні, палке кохання, і з нагоди цієї дати Ната влаштовує вечірку, на яку запрошує усіх присутніх тоді в їх домі, зокрема й Мітяхіна.

Мотив шахової гри, заявлений з перших сцен п’єси, розвивається й тут. У початковій ремарці звертає на себе увагу така деталь: «Костя сидить за шахівницею, вирішуючи шахову задачу...». Між тим свою гру, тільки вже не на шаховому рівні, провадить і шовініст Мітяхін. Його пекельна гра пов’язана з суспільним зіткненням тих стереотипів, яким кинула виклик Ната. Зовнішня акція, яка спершу становить тільки тло розвитку позначеного тонкою грою психологічних нюансів драматичного плину, несподівано сполучається з цим плином, і конфлікт, що тільки жеврів у душах персонажів, доходить до трагічного спалаху. Мітяхін, як з’ясовується вже у перших репліках четвертої дії, — високопоставлений організатор єврейського погрому, який триває саме в той час, коли в домі Кончинських лаштується святкова вечірка, на яку запізнюється Арон. Драматизм ситуації посилюється ще й тим, що Мітяхін, охоплений жагою помсти (якийсь нікчема відбив у нього дівчину), організував чорносотенну провокацію, внаслідок якої обвинувачено у ритуальному вбивстві й заарештовано Аронового батька. Зіткнення Мітяхіна з прибулим Ароном, який сповіщає про це, руйнує святкову атмосферу. Особливо вражає Арона, що не лише Натині батьки, а й сама Ната, що начебто кинула виклик суспільним стереотипам, все ж виявляється не вільною від них.

Вимагаючи від усамітненого Арона, аби він таки повернувся до гостей, Ната попри всі запевнення у любові до чоловіка, підтверджує цю страхітливу для нього обмеженість, яка є зворотним боком її рішучості. Страхітливу атмосферу посилює прибуття після відходу Нати Аронової сестри Мірри. Вона ні слова не спроможна сказати, а тільки видає уривчасто-протяжний «згук, як од морозу»: «В-в-в!» Це виття, а також «сяйво пожежі в місті» недвозначно вказує на те, що нічим хорошим для Аронових рідних (матері, діда) організований Мітяхіним погром не закінчився. Врешті Мірра здобувається на прокляття на адресу Арона й вибігає. Завершальна простора ремарка виразно окреслює вихор почуттів, що охоплює Арона. Спершу Арон переймається Мірриним виючим згуком, врешті стримується, приносить зі спальні й кладе на канапі дитину, випиває отруту й грає своєму синові, прощаючись з ним і з життям, «Кол-Нідре», пісню туги й скорботи.

Обриси соціально-психологічної та інтелектуальної драми, гумористичні відтінки, елементи то грайливої, то піднесеної епізації драматичного плину, потужна хвиля ліризму, пов’язана передусім з ефектним використанням музики, що стає осердям образної структури твору, надаючи їй символічних вимірів, вишукана взаємодія імпресіоністичного нюансування й експресіоністичної контрастності, звихреності, екзальтованості — всі ці стильові риси чітко згармонізовано у п’єсі, підпорядковано суворому трагедійному пафосу. «Пісня Ізраїля» — високомистецький зразок трагедії, яка художньо вияскравлює одвічні проблеми людського буття.

Дещо осторонь провідних тенденцій Винниченкової драматургічної творчості 20-х років стоїть п’єса «Великий секрет». Це один з небагатьох драматичних творів автора, у підзаголовку якого уточнено жанрове визначення («комедія»). Очевидно, задум п’єси виник ще на початку 20-х років, у час, коли Винниченко, як засвідчують записи в щоденнику, читає есей М. Метерлінка «Великий секрет». Видно, що твір Метерлінка вельми хвилює Винниченка і навіть його, переконаного матеріаліста, наближає до «спокуси повірити в можливість потойбічного існування».

У п’єсі «Великий секрет» підноситься ідея віри людини в свої сили й можливості. Тут ця ідея сполучена також з ідеєю реального знання про природу людських взаємин і набуває, так би мовити, романтично-прагматичного характеру. Провідний персонаж — Гайяр, бідний родич щойно померлого мільйонера Дюрандо, людина боязка й малоініціативна, схильна до гуманних, але у світі чистогану безперспективних прожектів на кшталт відкриття консерваторії для сліпих. Гайяр цілком певний, що дядечко, котрий не милував його при житті, зокрема за химерні прожекти, у своєму поки що не оголошеному заповіті всю спадщину записав не за ним, а за його значно удачливішим кузеном Лепеті. Гайяр щиро закоханий у юну вродливицю Жакеліну, дочку заможного фабриканта Корнішона, котрий збирається видати її за зовні незугарного Лепеті, розсудливого банкіра.

Гайяр дізнається, що його кохана дівчина, далеко не ординарна не лише зовнішньо, а й внутрішньо, не лише не кохає Лепеті, а й не погоджується лицемірно грати роль закоханої нареченої, чим допроваджує до невимовного душевного сум’яття свого прагматичного батечка. Вона згодна вийти за Лепеті, але з умовою, щоб ніякого кохання ніхто від неї не вимагав, щоб про ніяке кохання ніхто не говорив, бо це ж, мовляв, просто економічно вигідна шлюбна спілка. Жакеліна — типова винниченківська героїня — приваблива, горда, незалежна, «чесна з собою».

З Гайяром, який, «коли всі зникають», виходить з-поза рослин, відбувається раптова метаморфоза. Реальне знання дає змогу йому звільнитись від фальші суспільних умовностей, повірити в себе. Відтак драматична інтрига набуває напруження й розвивається динамічно й вигадливо. Вигадливість пов’язана передусім

із здійсненням хитромудрого Гайярового плану щодо перемоги суперника Лепеті. Він приходить до Корнішонів і при зустрічі з Жакеліною освідчується їй в коханні й пропонує порвати з Лепеті та одружитися з ним. Гайярова пропозиція лишається без відповіді, зовні Жакеліна не втрачає своєї незворушної іронічності.

Не зволікаючи, Гайяр «оформлює розмову» з батьком Жакеліни, зазначаючи, що не прийшов би з такою пропозицією, якби не мав на те вагомих підстав. Він прямо говорить, що такою підставою є передусім кохання до Жакеліни, але й не розвіює спершу ледь зажеврілих, а згодом усе більше розпалюваних підозрінь Корнішона та його дружини Анрієтти: «Чи нема тут зв’язку зо спадщиною?».

Завдяки вигадливості завзятця та його показній, але ніколи прямо не висловлюваній впевненості в тому, що дядечків заповіт буде неодмінно на його користь, йому вдається допровадити Лепеті й Корнішона до такого стану, що вони врешті нотаріально оформлюють Гайяра співвласником своїх маєтностей і капіталів. Винахідливі заходи Гайяра покликані справити особливе враження на оточення. Вони пов’язані з облаштуванням «чорної кімнати», де встановлено величне погруддя покійного дядечка Дюрандо, з духом якого нібито спілкується вдячний та шанобливий небіж. Це спілкування, як і події довкола нього, трактуються Фором, що став Гайяровим секретарем, а відтак і іншими, як «якась містерія» «спіритична містерія», «кабалістична містерія», в якій, що характерно для Винниченка-драматурга, стираються грані поміж грою й дійсністю.

Мотив театральності виразно звучить зокрема у сцені, в якій Корнішон і Лепеті, ще не доведені до готовності віддати Гайярові по половині свого майна, вирішують рятувати становище і призначають Жакеліні роль Юдити, біблійної героїні, що, удаючи кохання до Олоферна, обезглавлює його. У даному випадку планується викрасти в Гайяра дядечків передсмертний лист, додаток до заповіту, який начебто підтверджує його право на спадщину. Врешті-решт Жакеліна залюбки береться виконувати доручену їй роль, але аж ніяк не для того, аби «обезглавлювати Олоферна», а щоб уже ніколи з тої ролі не виходити.

Закрученість інтриги сполучається з особливо яскравою видовищністю у фінальних сценах, коли, за словами одного з персонажів, відбувається «останній акт великої містерії». Під час спіритуалістичного сеансу вустами медіума проголошується бажання покійника Дюрандо, аби його родичі жили в мирі і злагоді і не гризлися між собою, аби все майно було розділене «нарівно між двома законними спадкоємцями-братами». Врешті нотар Лемуан зачитує справжній тестамент, який розходиться з тим, що казав медіум, але однак саме він має юридичну силу. Згідно з цим тестаментом майно дядечка має належати заповзятливішому з двох спадкоємців, «здатному до творення з малого великого», тому, «хто на день відкриття тестаменту матиме більше, ніж другий, власного майна». Таким виявляється Гайяр, якому вже належить половина майна Лепеті та половина майна Корнішона. Завершується п’єса видовищною, сповненою кінематографічної яскравості сценою, яка є апофеозом завзяття і віри людини у власні сили.

На п’єсі «Великий секрет» дуже помітна печать французької драматургічної традиції, традиції так званої ладно скроєної драми, фабульно вигадливої комедії, в якій інтрига явно превалює над розкриттям характерів.

З середини 20-х років основна творча увага В. Винниченка зосереджена на масштабних соціально-філософських романах. Очевидно цим, як зазначалось, можна пояснити певну недовершеність або й незавершеність п’єс цього періоду. Скажімо, незакінчена п’єса «Ательє щастя», яка вирішувалась у своєрідному жанрі сатиричної антиутопії, певною мірою розвиває тематику роману «Сонячна машина» і своїми суттєвими мотивами попереджає роман «Лепрозорій».

Завершує Винниченко свій драматургічний шлях п’єсою «Пророк», яка ефектно підсумовує його творчі пошуки в царині драматургії своєю поетичною витонченістю, багатогранною цілісністю. Написана вона 1930 р. у Парижі. Тема людської особистості, що брала на себе нездійсненне завдання змінити світ, — не нова в літературі. Що ж змусило українського драматурга звернутися до неї? Політичний емігрант Винниченко, відкинутий, ошельмований співвітчизниками, що повірили в ощасливлення людства через чергового месію, писав свого «Пророка» тоді, коли апологетика месіанства та гегемонії вибраних завойовувала позиції в Європі: до влади рвався фашизм. У часи моральних та соціальних катаклізмів у суспільстві неодмінно виникає інтерес до різноманітних виняткових особистостей, езотерики.

Головний герой твору Амар вирішив узяти на себе роль новоявленого месії — духовного, морального і фізичного лікаря потомленого людства. В історії головного героя спостерігається аналогія до життя Ісуса Христа. Пізнавши у гімалайських мудреців таємниці «великого знаття» ще з часів легендарної Атлантиди, Амар оволодів незвичайними можливостями: міг зрушити скелю силою думки, зупинити машини тощо. Заявивши про себе як про посланця Бога, Амар проповідує любов і братерство серед людей, обіцяє вивести людство в «загублений рай». Виступи пророка, помисли якого цілком щирі, у поєднанні з чудодійством захоплюють масу, роблять її фанатичною, сліпою і самозреченою у вірі в новоявленого месію.

Однак Амар не здатний (попри цілком щире бажання) утвердити любов і правду в поглинутому користолюбством і брехнею світі. Та й правда виявляється у всіх своя. Амар благословляє страйкуючих робітників на страйк, але разом з тим він змушений благословляти поліцаїв на розстріл страйкарів. Езотеричні здібності, проповіді любові і миру не дали ані можливостей, ані права Амарові рівнятися до Бога. Він виявився далеким від божественного ідеалу, принесеного людству Спасителем. Оманливість Амарового вчення чітко усвідомила ревна християнка Ведд, трактуючи чудеса пророка як прояв сатанинських сил. Амар зазнає краху, бо, відкидаючи усталені між людьми стосунки і віковічні закони, по суті, утверджує абсурдність людського існування.

Раціоналіст і прагматик Райт сумнівні ідеї новоспеченого месії прагне використати як засіб маніпулювання свідомістю людей, панування над засліпленою масою. Словами Райта пророчо окреслюється наслідок впроваджуваних у життя соціальних утопій: «Нижчі класи загубили громадську дисципліну, повагу до закону, охоту до праці, а вищі — певність, справедливість і милосердя. Скрізь панує ворожнеча і зло...».

Багатьма аспектами політичного світобачення, проблематикою загалом Винниченків «Пророк» перегукується з такими художніми антиутопіями, як романи «Ми» С. Замятіна, «1984» Д. Оруела та ін. І все ж на першому плані у Винниченка — доля і трагічний фінал людини, яка насмілилася взяти на себе роль намісника Бога на землі, місію перекроювання соціальних норм життя. Амар, який хоч і володіє надзвичайними здібностями, все ж залишається людиною, котрій властиве почуття гніву, амбіційності, врешті тілесних пристрастей. Саме взаємини з Кет розвіюють міф про божественне призначення Амара: тілесне начало взяло гору над духовним, як наслідок — втрата всіх надзвичайних здібностей, що супроводжується цілком усвідомленим обманом засліплених вірою фанатиків. Залежність від владарів цього світу, яким для маніпулювання свідомістю мас необхідна псевдорелігія, віра у велику еру амар’янства, ставить перед Амаром вимоги залишитись у пам’яті мільйонів одурених людей посланцем Бога: пророк в ім’я збереження віри в нього обирає смерть, оманливу своєю псевдокрасивістю. Літальний апарат, підроблений під хітон, має зробити видимість вознесіння на небо пророка, тіло якого рознесеться на шматки.

Заглибленість у найпотаємніші куточки людської душі, аналіз суспільної психології, психології мас і її поводирів, що претендують на роль намісників Бога на землі, конкретизує віковічну проблему протиборства Добра і Зла. Саме у «Пророці» драматург зображує трагедію суспільства, яке в пошуках бога, соціально- етичної гармонії вводиться в оману псевдопророками, що свідомо чи несвідомо заганяють людство у глухий кут.

П’єса «Пророк», написана у період назріваючих суспільно-моральних катаклізмів, — своєрідна драма-притча про блукання людини у лабіринтах земного буття, про її трагічні помилки, якоюсь мірою — навіть сповідь письменника про власне болісне пізнання Істини.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.