Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005

Юрий Тарнавський
Традиції і новаторство в діаспорній драматургії ІІ половини ХХ ст.
Лекція 5. Драматургія українського зарубіжжя

Всі публікації щодо:
Тарнавський Юрій

Юрій Тарнавський (1934), письменник, співзасновник Нью-Йоркської групи, автор семи збірок поезій і двох романів. Після першої спроби 1973 року писати у драматичній формі, повернувся до жанру драми аж 1996 року, написав тетралогію «Трикутний квадрат».

Новіший цикл драм «6x0», що став основою книги Ю. Тарнавського, можна розглянути в двох аспектах: як аналіз драматичної техніки і як представлення літературної теми. Щодо техніки драми, або, за визначенням автора, «формальної теми», то ця техніка є цікавим поєднанням модернізму та постмодернізму і протистоїть традиційній з її акцентом на вираженому дією драматизмі. Тут ідеться про створення драми, в якій розповідь заступає дію, протистоїть їй як літературному застарілому канону. Наприклад, у драмі «Коні», де ця техніка розповіді майже повністю витіснила дію, формальна суть зводиться до читання двома героями уривків із роману. Стосунки між героями-читачами віддзеркалюють стосунки між романними героями і є символічним акомпанементом до романної дії. Якщо ж дія на сцені залишається, то лише задля постмодерністського перегравання. Так, у драмі «Коні» дія зумисне ексцентрична: чоловічо-жіночу трагедію представляють кобила й огир, що може бути прочитано як власне іронія автора щодо традиційного глядача, котрий звик до дії і сподівається на неї в театрі.

У підтексті кожної драми — класична грецька трагедія. Твір Тарнавського накладається не лише на формальну, але й смислову її матрицю. Автор експлуатує класичну форму тетралогії, що складається з трилогії (трьох трагедій) та сатирівської драми, де відбувається осміяння героїв та теми трилогії. Класична форма тетралогії символічно представляє «модерністську» — у трагедіях — та «постмодерністську» — у «комічних трагедіях» — манери. Та й загалом завдяки літературній матриці класичної драми (Есхіла, Евріпіда, Шекспіра) та загалом введення різного роду літературних алюзій, а також відсилання до «текстів» інших мистецтв, обігрування образів, тем, мотивів тощо, можна говорити про постмодерністську стилістику.

Драматичний цикл «6x0» побудований як своєрідна споруда, приречена на ніщо. У драмі «Коні» один із героїв — конюх — будує споруду за кулісами, наприкінці драми ця споруда розвалюється. Винесення героя із кону разом з темою в кінці циклу нагадує символічний розвал побудови. Тематичною основою, на

якій виростає споруда, є драматична поема, виконана білим віршем, — «Сука / скука / — розпука». Тут накреслено формальну та головну літературну тему, означену самим автором як «тема кохання чоловіка до жінки, неприйняття цього кохання жінкою, і його остаточна смерть». П’ять наступних драм — це варіації на тему і форму «Суки / скуки / — розпуки». Основні мотиви трагічної теми виражає опозиція «м’якого чоловіка» та «брутальної і нецнотливої жінки», а також старогрецька метафорика жінки як зрадниці-вбивці-повії (комплекс Клітемнестри-Медеї). Сатирівська драма («Карлики» та «Коні») представляє виродження героїв як символічне виродження та огидження високого почуття кохання. Остання драма «Гамлетта», в якій переграється Шекспір, подібно до того, як у попередніх драмах переграються Есхіл та Евріпід, за поясненнями автора, «описує... презирство до жінки, що виринає в чоловікові внаслідок усвідомлення її ницости і спонукає до вбивства кохання».

Н. Зборовська зосереджує увагу на характерній для модерністської літератури темі смерти кохання. Драматичний цикл Тарнавського — це уявлення чоловіка про кохання і про його розрив на тлі жіночого мовчання. Те, що у творчості Ю. Тарнавського (як загалом у творчості модерніста-постмодерніста) йдеться про естетичне вбивство жінки, є закономірністю. Адже маємо літературний міф. Автор книги «6x0» звергається до першоджерела — давньогрецької трагедії, основи цієї міфічної споруди, і далі до різноманітних літературних та мистецьких варіацій власне цього джерела (така сама побудова його циклу). Художнє завдання циклу: представити жіночу суть жорстокости та підлости як архетип Клітемнестри-Медеї, жінку — як чоловічу «погибіль». І в цій негативній інтерпретації жінки є своя традиція.

Міфи, які безпосередньо присутні у книзі Тарнавського, — це міфи про Клітемнестру та про Медею. Міф про Клітемнестру та Агамемнона розповідає про те, що Агамемнон, чоловік Клітемнестри, гине від рук її коханця Егіста. Міф про Медею розповідає про те, як чаклунка Медея, реагуючи на зраду свого чоловіка, вбиває його коханку Главку та її батька, корінфського царя Креонта. Особливість традиції української літератури (материкової) — культ материнського, жіночого.

Ю. Тарнавський — представник іншого, неукраїнського світу (ментально). Традиція, на яку він посилається, — неукраїнська. Книга власне тим і цікава, що вона відсилає до європейського космополітичного патріархального міфу.

Уже в поетичному засновку теми — драматичній поемі «Сука / скука /-розпука» (тобто теми неможливости кохання чоловіка з жінкою) — говориться про спадкоємність чоловічого культурного смислу: «народився новий // авангардний // трагічний герой // клясичного, античного // світу». Відповідно до тендерної міфологеми «небо-земля», розбудовується семантика чоловічого як поетичного, душевного, піднесеного, одним словом, «небесного» — і жіночого як заземленого, бездушного. Поетична душа чоловіка, що метафорично розгортається духовною семантикою болю та страждання, для яких бракує мови, та жінка з її бездушністю, брутальністю (красномовна метафора злюки-черепахи, яка постійно сичить, щоб одкусити чоловікові палець або руку), злоносійством — все це пояснення трагічности героя, його одинокости «на пустім майдані кохання».

Після поетичного зачину розгортається панорама естетичного вбивства об’єкту кохання. Тут наскрізна метафора бруду (жінка купається у помиях, їсть сміття тощо). Драма «Жіноча анатомія» метафоризує брутальність жінки. Жіноче буття розкладається на дитяче, доросле і старе. Однак, навіть чистота дівчинки вже заплямована брутальною жіночістю. Апогеєм огидної жіночої брутальності стає образ старої «вбивці». Жіночий «текст» розкладається в опозиції до чоловічого. Характерні його метафори: сокира, що нагадує жіноче тіло; жінка, котра точить ножі, леза, пили і т. п.; чоловік дає жінці квіти, які в її руках перетворюються на ножі; жінка, котра гадюкою повзе до чоловіка; жіноча мертва скульптура, порожня всередині; жінка, котра здирає з себе волосся, шкіру і перетворюється на ляльку з білого пластику, порожню всередині; жінка, котра виливає з відра чоловічі сльози, як звичайну воду; словом, жінка як чоловіча погибель, що й символізують метафори «чоловічі»: мертві півні з одрізаними головами; чоловік з обтятою лівою долонею; кривава туша бика; чоловік, котрий ніби утопився у власній крові, тощо. У наступній драмі, яка, за наміром автора, має представити «ницість жінки»,

нарощуються вже відомі читачеві метафоричні смисли (жінка- м’ясожерка; хижа жінка-вбивця; жінка-брудна повія тощо). Драма закінчується неприємним, зморщеним обличчям виродженої жінки, жінки-карлика на тлі брудного району міста.

У поетичному зачині був накреслений мотив боротьби героя «з самим собою за її кохання». У «Не Медеї» цей мотив втілено в такий спосіб, що жінка відіграє дві ролі: жіночу і чоловічу. Роздвоєння душі героя на «чоловічу» та «жіночу», «шляхетну» та «ницу» і боротьба між ними є не лише підтвердженням екзистенціаліст- ського стану внутрішньої боротьби, душевного роздвоєння, як пояснює автор, але і як основа такого закономірного тут нарцисизму. Об’єкт кохання свідомо знищується: остання драма, за задумом автора, має описати «презирство до жінки» і неминучість убивства «мрії, ім’я якій кохана». Краса об’єкту кохання зводиться до потворности. Чоловік з об’єкту кохання переключається на власну суб’єктивність.

У книзі Ю. Тарнавського поєднано два пафоси: модерністський та постмодерністський, і це робить її особливо цікавою. Модернізм тут виступає, власне, як нарцисизм, постмодернізм — як антинарцисизм. Хоча провідним усе-таки є модерністський настрій-пафос. Якщо «пропсихоаналізувати» модернізм, то нарцистичний невроз є органічний для цього мистецтва, оскільки, як зауважує Ю.Тарнавський, таке мистецтво є «зображенням мистця, по суті, його автопортретом». Смерть кохання — неминуча літературна тема модернізму як «антинатуралістичного» мистецтва.

Коли Ю. Тарнавський пише про елітарний театр, тобто коли йдеться про власне модерністський театр, то він загалом декларує інтелектуальну елітарну художність: «В такім театрі кожен рух, кожен звук, кожна мізансцена зумовлені законами такими ж чіткими та абсолютними, як закони математики». Тобто: штучне мистецтво, яке не відтворює життя, а конструює образ світу (символічна споруда, яку будує конюх у «Конях» і яка розвалюється), заперечуючи природу, психологізм, а, отже, жінку — власне, чоловіче самогубче мистецтво. Героя Ю.Тарнавського в кінці циклу виносять із кону разом із темою (над його головою постійно висить мотузка, що, можливо, символізує майбутнє пост- модерністське самовбивство автора).

Модернізм, що витягнув із підсвідомости античність і пішов постмодерністськими шляхами, -така, на думку Н.Зборовської, літературна тема циклу «6 x 0» Ю. Тарнавського. І її красномовно виражає тема кохання — як смислова.

Від 1970-х років спостерігається нова четверта хвиля еміграції з України. Серед дисидентів, що виїхали в 70-х роках, були й люди пера (поет і перекладач Святослав Караванський, пізніше поет Микола Руденко), а вже від 1990 р. — це переважно емігранти, які виїхали з України з економічних причин, і серед них письменників немає. У 1970-х роках приїхав до Америки, а потім переїхав до Австралії письменник Василь Сокіл, який крім багатьох прозових творів написав в Америці також одну п’єсу «Поминки» (1987). Микола Руденко (нар. 1920 р.), письменник і колишній політичний дисидент, у 1980-х рр. жив біля Нью-Йорку, поки не повернувся в Україну; він також автор драматичних поем «Хрест» (1977, англ, переклад 1987 р.) і «На дні морському» (1981).

Деякі письменники українського походження писали і пишуть драматичні твори іншими мовами, зокрема англійською, німецькою. У Канаді це Василь Палюк, Юрій Джордж Рига і Тед Галай. В Америці привертає увагу Рей Лапіка (1915), який пише англійською мовою; його збірка дев’яти п’єс («Державна зрада») вийшла в Києві у перекладі на українську мову (1995). Усі ці твори або заторкують українську проблематику, або мають героїв українців. Зустрічаються також автори неукраїнського походження, які у своїх творах торкаються української тематики. В Америці це Юджінія Дженсен (з Міннеаполісу), автор п’єси «Бабусин Дім». В Австралії — викладач драми Анна-Марія Нортон, що писала під псевдонімом Анна-Марія Микита.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.