Словник літературознавчих термінів

Пунктуація

Пунктуація (лат. punctuatio, від punctum — крапка) — 1. Система графічних позаалфавітних знаків (розділових), які складають разом із графікою та орфографією основні засоби писемної мови; головне призначення П. — членування та графічна організація писемного (друкованого) тексту. 2. Правила, які кодифікують норми пунктуаційного оформлення писемного тексту; складаються історично для кожної мови. 3. Розділ мовознавства, який вивчає закономірності системи П. і норми використання розділових знаків. Загальноприйнята система П. в цілому забезпечує логіко-смислове і синтаксичне членування тексту, однак вона далеко не завжди задовольняє вимоги художнього, передовсім поетичного, тексту. Тому письменники нерідко вдаються до авторських розділових знаків. Це так звана поетична П. — свідоме відхилення від нормативної П. та її індивідуально-авторське використання у художньому творі, що сприяє поглибленню семантики, підвищенню експресивності та ритмічної організації висловлення. Розділові знаки, і нормативні, і авторські, замінюють на письмі інтонаційні засоби усного мовлення, створюють необхідні задля авторської інтерпретації паузи з метою окреслення, наголошення слова, словосполучення. Разом з тим поетична П. е не тільки знаком паузи чи потрібної інтонації, але й самостійним смисловим елементом — скажімо, засобом пригальмування зорового сприйняття: “А земля — цвіте!“ (Є. Плужник); “Щось мріє гай —/ Над річкою. / Ген неба край —/ Як золото“ (П. Тичина). Поетична П. властива також і прозі: “Коли смеркається — електрика починає красти відблиски фарб“ (Ю. Яновський); “Усіх прихистила Україна — господарів і заброд, для усіх однаково легка або важка її земля — хто має право судити мертвих?“ (Р. Іваничук). В поезії XX ст. трапляються випадки повної відмови від будь-якої П.: “А я у гай ходила/ по квітку ось яку/ а там дерева люлі/ і все отак зозулі/ ку/ку“ (П. Тичина); “Мить/ І заплакали пальці її/ Мить/ Засміялися пальці/ І рояль почав танути“ (М. Вінграновський).