Словник літературознавчих термінів

Естетика

Естетика (грецьк. aisthesis — чуття, почуття, aistheticos — чуттєвий) — наука про прекрасне, художнє освоєння дійсності, про загальні закони краси і художньої творчості. Як окрема наука з окресленим предметом дослідження Е. відгалузилася від системи філософського знання у XVIII ст., що зумовлено творчістю німецьких філософів О.Баумгартена, І.Канта, Г.-В.-Ф.Гегеля. Проте її традиції сягають у глибину тисячоліть і пов'язані з рефлексіями давніх народів, особливо греків, про сутність краси, прекрасного, величного, трагічного, про природу і функції мистецтва. Е. розвивалася то як філософська наука про прекрасне, то як загальна теорія мистецтва (так звана “філософія мистетцва“), то як наука про сприймання і переживання прекрасного. Е. як навчальна дисципліна викладається з ХІХ ст. в університетах та інших середніх і вищих школах. В Україні залишив цікаві праці з Е. професор Харківського університету І.Кроненберг, питанням Е. приділяв увагу професор Львівського університету О.Огоновський. Проблемами загальної Е. та естетичної критики займалися І.Франко, Б.Лепкий, С.Федчишин, М.Гнатишак, М.Рудницький, Б.Романенчук. Нова хвиля зацікавлень Е. починається з кінця 50-х XX ст. (праці Б.Кубланова, О.Кудіна, М.Гончаренка, В.Мазепи, П.Гаврилюка, А.Канарського, І.Іваня, Л.Левчук, К.Шудрі, В.Іванова та ін.). У цьому процесі відбувається розгалуження естетичних досліджень: з одного боку, формується і відмежовується власне філософська Е., а з другого — естетичні проблеми, пов'язані з різними сферами життєдіяльності суспільства, розробляються мистецтвознавцями, педагогами, дизайнерами — відбувається естетизація науки і виробництва. Для літературознавства проблема полягає в тому, щоб загальноестетичні підходи до літератури відігравали методологічну роль, сприяли поглибленому проникненню в її естетичну сутність, розробці теоретико-літературознавчого понятійного апарату, з допомогою якого можна було б глибше розкрити специфіку мистецтва слова.