Словник літературознавчих термінів

Концептуальне мистецтво

Концептуальне мистецтво — мистецтво, яке самовизначається через власний смисловий знак, тобто концепт (лат. Conceptus — думка, поняття). При цьому цінність мистецтва вбачається не в його міметичних властивостях, а в ідеї про нього, у низці коментарів про його природу. На відміну від реалізму,' схильного до вживання синтетичних описових речень, до “зображення життя у формах життя“, К.м. вдається до аналітичних речень, в яких пропонується визначення художньої діяльності. Тавтологічний характер такого тексту у тексті відбивається в абстрактній граматиці, протиставленій фізичним сутностям, відображеним у слові. Лексичні засоби та інформаційне призначення мови тут не відіграють особливої ролі. Мета митців — створити “нематеріальний“, “неонтологічний“ об'єкт, функцію перцептивної поведінки. Тому наголос переноситься з “матеріального“ модусу (лат. Modus — міра, засіб) на “пропозиціональний“, визнається пропозиція, а не художній твір, акт сприймання, а не предмет сприйняття. Основи К.м. опиралися на філософію неопозитивізму (Л.Вітгенштейн, А.Айєр та ін.), на засади структуралізму, на досвід авангардизму, передовсім кубізму. Визначальні положення К.м. викладені у програмній статті Дж.Кошута “Мистецтво після філософії“ (1969), розгорнуті В.Берджином, А.Берном, М.Рамсденом, Г.Хааке, Д.Х'юбшером та ін. У художній практиці (малярстві, літературі тощо) прихильники такої мистецької тенденції переймалися затемненням змісту, езотеричним тайнописом, мовним ритуалом. Тавтологічний прийом часто зводився до лаконізму парадоксальної фрази (Л.Камнітцер: “Це — дзеркало. Ви — написане речення“; Й.Оно: “Візьміть звук зі стрілою каменя“ і т.п.) або ж повного її заперечення (сто ксерокопій з чистого листка паперу А.Берна). Хоч К.м. оформилось у другій половині XX ст., його елементи існували значно раніше, ніж виник авангардизм, зокрема у добу бароко (див.: Симетрія, Фігурний вірш). Тавтологічний прийом коментування тексту в тексті траплявся й в українській літературі: І. Франко (“Сонети — се раби. У формі пута...“), Б.-І.Антонич (“Вірш про вірші“, “Про строфу“) та ін. (див.: Центон).