Словник літературознавчих термінів

Парокситонна рима

Парокситонна рима (грецьк. paroxytonos — слово з наголосом на передостанньому складі) — суголосся слів у вірші, в яких наголос падає на передостанній склад. Термін увів І- Качуровський на противагу поняттю “жіноча рима“, оскільки воно не відповідає специфіці української мови (так, безпідставно слова чоловічого роду відносилися до категорії “жіночих рим“: півень — дивень тощо). В українській силабо-тонічній версифікації П.р. чергується переважно із окситонною римою. Однак трапляються випадки наскрізного парокситонного римування:

В малій кімнаті стіни, наче руки,

тримають полохливу тишу в жмені.

Сіріють тіні просиво-зелені,

самітна свічка блимає зо скуки (Б. І.Антонич).

П.р. збігається не лише з парокситонною клаузулою, а й із внутрішнім римуванням: “Довгожданна, нездоланна... / Ось вона — Блакитна Панна!“ — М. Вороний; “Гей, на весла, щоб понесла / Буря човен на простір...“ — Г. Чупринка тощо. П.р. була притаманною силабічному віршуванню ренесансно-барокової доби в Україні, що засвідчує одна з гербових епіграм Т. Земки “На старожитний клейнод їх милостей панів Балабанів“:

Дому цних Балабанів цниї теж клейноти,

Знаками суть чулої і ділної цноти (і т.д.).

Ця традиція позначилась і на подальшій еволюції української версифікації. Принаймні, в одичній строфі І. Котляревського (“Енеїда“) П.р. пропорційно у співвідношеннях 6-ти до 4-х переважає окситонну риму. Це Простежується у творчості Т. Шевченка, П. Куліша та ін.