Словник літературознавчих термінів

Драма як жанр

Драма як жанр — п'єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої — переважно звичайні, рядові люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій. її зародження можна помітити в драматургії античності (“Іон“ Еврипіда). Частина літературознавців вважає, що Д. як окремий жанр виникла лише у XVIII ст. Першими теоретиками Д. стали Д.Дідро, Л.-С.Мерсьє та Г.-Е.ЛессінГі які обґрунтували її специфіку та значення для розвитку літератури і театру. Вони ж і першими втілювали в життя теоретичні положення, давши світові так звану міщанську драму (Д.Дідро — “Позашлюбний син“, “Батько родини“; Л.-С.Мерсьє — “Дезертир“, “Незаможний“; Г.-Е.Лессінг — “Міс Сара Сампсон“, “Емілія Галотті“). В основі цих творів лежали сімейно-родинні конфлікти. На рубежі XVIII-XIX ст. міщанська Д. в західноєвропейській літературі зазнала серйозних змін. У ній переважає дидактичне начало, герої існують у тісному родинному мікросвіті. Поступово в міщанській Д. посилюються мелодраматичні елементи, простежується зародження нового жанру — мелодрами. У літературі XIX ст. домінувала реалістична Д. (О.Пушкін, М.Гоголь, О.Островський, Л.Толстой, А.Чехов). Поряд з реалістичною Д. (Р.Роллан, Дж.Прістлі, ПІ. О'Кейсі, А.Міллер, В.Гавел) важливу роль відіграє інтелектуальна Д., пов'язана з філософськими засадами екзистенціалізму (Ж.-П.Сартр, Ж.Ануй), а також Д. абсурду. В українській літературі Д. з'являється на початку XIX ст. (“Наталка Полтавка“І. Котляревського, “Простак“ В.Гоголя, Быт Малороссии“в первую половину XVIII столетия“ Т.М. (криптонім не розкрито), “Чари“ К.Тополі, “Чорноморський побит“ Я.Кухаренка, “Купала на Івана“ С.Писаревського). У всіх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми, вертепу, притаманні українській драматургії попередньої доби, а з іншого — враховано досвід західноєвропейської Д. кінця XVIII ст. Ідейно-тематичні горизонти згаданих творів обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак, як і в європейській Д., помітними були й кроки до реалістичного відображення дійсності. Згодом через обставини родинного плану порушувалися важливі суспільні проблеми (“Назар Стодоля“ Т.Шевченка, Лімерівна“ Панаса Мирного). З 80-х ХІX ст.. спостерігається розширення ідейно-тематичних обріїв Д., з'являються твори з життя інтелігенції, мешканців міста, порушуються проблеми взаємин села і міста (“Не судилось“М.Старицького, “Доки сонце зійде...“ М.Кропивнипвкото, “Житейське море І. Карпенка-Карого, “Украдене щастя“ І.Франка, “Нахмарило“ Б.Грінчєнка). На рубежі XIX-XX ст. переважає соціально-психологічна Д. Потім, як відгук на суспільно-політичну ситуацію початку XX ст., виникає політична Д. Людські характери досліджуються драматургами в екстремальних умовах (“Кассандра“ Лесі Українки).

Саме в творчості Лесі Українки чи не вперше в українській драматургії сягає свого апогею інтелектуальна, неоромантична Д., в якій увага з побутових обставин переноситься на психологію персонажів, досить складні й витончені інтелігентні переживання. Новим кроком у розвитку Д, стала творчість В.Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи осмислити суспільно-політичні проблеми засобами психологічної драми (“Молода кров“, “Чорна Пантера і Білий Ведмідь“). Найвидатнішим представником українського ренесансу у Д. став М.Куліш (“Зона“, “Патетична соната“, “Вічний бунт“, “Маклена Граса“). Активно розвивався цей жанр у повоєнні роки. Соціально-побутова та психологічна Д. домінують у творчості М.Зарудного, О.Коломійця, Ю.Щербака, Лариси Хоролець, О.Корнієнка.'