Словник літературознавчих термінів
Парадигма
Парадигма (грецьк. parаdeigma — приклад, взірець) — 1. Ряд об’єднаних певною спільною ознакою мовних одиниць, кожна з яких визначається через відношення протиставлення до інших, тобто через парадигматичні відношення (див.: Мова, Семіотика (семіологія)). Спочатку термін “П.“ зі значенням “взірець словозміни, система словоформ, які утворюють одну лексему“ (наприклад, правда, правди, правді, правдою і т-п.) застосовувався у морфології, а згодом почав використовуватися у фонології, синтаксисі, лексикології, словотворі та ін. У поетиці цей термін набуває дещо іншого значення. Так, у мові художньої літератури слово розглядають також як П. контекстів, тобто конкретних слововживань лексеми у її синтагматичних зв’язках. Наприклад П. слова “пісня“ у поетичних творах Лесі Українки виявляє всю сукупність мінімальних контекстів, у яких його вживає письменниця. Така П. може розширитися, якщо простежити естетичне функціонування згаданої лексеми у творах інших українських поетів у часовій перспективі. При цьому мовитиметься про культурно-історичну П. поетичного слова. 2. Загальні тенденції, напрями в розвитку думки, осмислення дійсності, що формують певний філософський період й у вигляді провідних, домінантних ідей, поглядів, підходів, виявляються у різних сферах людської діяльності (в науці, культурі, мистецтві), наприклад, П. світоглядна, П. соціокультурна тощо. П. розглядають ще як погляд на мову, який переважає в певну епоху і пов’язаний із відповідною течією чи напрямом у мистецтві (насамперед словесному). Спираючись на таке розуміння, інтерпретують художні тексти і простежують взаємозв’язок поетики з трьома основними П. мови: семантична П. і поетика імені, символізм; синтаксична П. — поетика футуризму; прагматична П. та поетика егоцентричних слів (М. Пруст та ін.).